Большевицька революція і Українці/„Війна“ УНДО з Українською Радянського Републикою
| ◀ Большевизм і західно-українська справа | Большевицька революція і Українці „Війна“ УНДО з Українською Радянського Републикою |
Національна українсько-росийська проблєма в КПбУ ▶ |
|
В днях 19. і 20. листопада с. р. відбув ся II. Конґрес Українського національно-демократичного Обєднання — УНДО. Всі українські часописи, що виходять в Польщі, та й польська преса, вже висловили — кожда зі свого партийного чи кружкового становища виходячи — свою думку про вагу сього Зїзду, і добачили її головно в тім, що Зїзд по однім році істнування УНДО значно затемнив чи замазав політичне обличє УНДО, і саме — в основнім питанню: відношення УНДО до Польщі і до Радянської України. Зайшла зміна, УНДО відвертаєть ся від Радянської України і вступає на шлях — до Варшави. В дискусії однак — над політичним рефератом, ся зміна так виразно не виявила ся, чи радше, виявила ся лише відносно Радянської України, — про се саме йшла найбільш оживлена дискусія, зате відносно Польщі, ся дискусія була дивно скупою, — маєть ся вражіння, що була тенденція проводу партії покищо ярко зазначити свою непричасність до Радянської України, і з сього вже — як консеквенція — вказати шлях туди, куди задумало ся вступити, але на який явно покищо не можна ще вказувати.
Та, хоч про той шлях до Варшави, дискусія майже нічого конкретного не виказала, то зате дискусія над відворотом від Радянської України була не мало цікава, — не щоби вона визначала ся влучністю арґументів, а якраз навпаки, що визначала ся незвичайною мізеротою. І я, читаючи в „Ділі“ звіт із сеї дискусії, зазначував собі на марґінесі ті думки, які при кождім аргументі набігали мені до голови. І тепер хочу поділити ся ними з ширшим громадянством.
Основою дискусії над відношенням УНДО до Радянської України була думка, що хоч УНДО „добре розуміє, що доля тої частини українського народу, що опинила ся під Польщею всеціло зависить від долі Наддніпрянської України“, що УНДО „цілою душею радіє тим великим національним дорібком, який здобуває собі там український народ“ і „тішить ся його змаганнями і успіхами в повному державному унезалежнюванню себе від Москви, бо знає, що дорібок Наддніпрянської України, то наш спільний дорібок“, то мимо того УНДО відносить ся до Української Радянської Републики неґативно, — „орієнтувати ся“ на Україну, як на радянську Україну і на її Уряд, як радянський Уряд — УНДО не може. Але є доброї надії, що „українська національна стихія“ переможе радянський державний устрій „мимо найбільш жорстоких і кервавих спроб большевицьких, щоби спинити національно-визвольний рух українського народу“. Ті спроби показують ся безуспішні, і тому „Москва“ мусить іти тій „стихії“ — на уступки. А впрочім, чомужби й „орієнтувати ся“ на Радянську Україну? — чиж вона є державою, незалежною, суверенною? Вонаж є лише „васалем Москви“, чи навіть, як один з бесідників висловив ся „ще більшою кольонією Москви, як була за царських часів“, і панує в ній не український народ, або хочби лише українська робітнича кляса, а всесоюзна комуністична партія, котрої філія на Україні КПбУ має ледви 23 проц. Українців, і то в значній мірі Українців лише з походження, зате аж 52 проц. „Москалів“ і 25 проц. инших, головно Жидів. А крім того: чи має Радянська Україна своє військо? Чи має вона свою монетарну систему? Чи заступаєть ся український радянський уряд за инші українські землі? — тут, здаєть ся, треба розуміти західноукраїнські землі, — навпаки, не то не заступаєть ся, але ще допускає такі „неможливі явища“, як створення молдавської републики з українською більшістю, та ще намагаєть ся створити на Волині польську републику, — віддав Москві Крим, сотні тисяч десятин української землі роздаровує Жидам, а український селянин мусить іти на Сибір. „Так не поступає суверенна держава, ані суверенні держави не дозволяють, щоби з ними так поводили ся. Радянська Україна є васалем Москви, а ми не орієнтуємо ся на васала, тільки — на український народ!“
А український народ?…
Застановім ся над усіми тими закидами і питаннями і розважмо, наскільки вони є слушні чи неслушні.
Зачнім від „української національної стихії“ Хто вона? Чого вона хоче? Чи української держави? — Чомуж не підтримала УНР або гетьманську державу? — А може хоче Росії? Чомуж розгромила Денікіна? — Значить, і змагань за українську державу не піддержала і до відновлення Росії не допустила. Але прийшли большевики і вона їм, хоч мілітарно найслабшим, піддала ся? Чому? Чи тому, що большевики почали переводити українізацію? Алеж селянство, яке не піддержало УНР, може розуміти і хотіти українізації хіба найнизших державно-адміністрацийних установ, з якими воно має безпосередні зносини, а в українізації висших адміністрацийних установ, висших шкіл, усіх культурних установ, Академії Наук, мистецтва, театру, опери, селянство — не дурімже себе! — цілком не заінтересоване. А мимо того піддало ся большевикам. Чомуж так? — Дістало землю і — заспокоїло ся.
А може та „стихія“, то не селянство, а жмінка культурних українських діячів, що не пішли на еміграцію а остали на Великій Україні і „котрих большевики в найбільш жорстокий спосіб кервавили“? Алеж не дурім і тут себе! Чи була вона в силі до чогонебудь змусити большевиків? — і большевики на те їх „в найбільш жорстокий спосіб кервавили“, щоби „скервавинши“ їх завести саме те, за що їх „кервавили“? Так деж та „українська національна стихія“? — А мимо того: большевицька революція побідила і по цілій Великій Україні пішла українізація усього публичного життя і цілого українського державного апарату. Чомуж се так, що се значить? — Відповідь на се питання не буде нікому тяжка, хто розуміє, що се є та большевицька революція, що вона означає. Сеж визвольний зрив поневолених бувшою Росією народів, а творення української держави й українізація усього публичного життя і цілого українського державного апарату — се здійснювання одного з головних принципів большевицької революції, сеї інтернаціональної „потвори“: невідємного права кождого народу на свою національну державу. І сейто принцип большевицької революції переводить тепер на Україні большевицький український уряд, переводить саме те, чого не могла була доконати українська національна „стихія“. І переводить се не лише мимо того, що селянство відносить ся до сього як до справи друго- або трето-рядної для нього, бо воно не здає ще собі докладно справи з того, що значить будувати свою українську державу, але й переводить се при явному спротиві 4/5 населення українських міст — „Москалів“ або „змосковщених“ Українців і „змосковщених“ Жидів — мійського населення, що є таким важним, а в кількож-то випадках і рішаючим чинником в життю кождої новочасної держави; переводить на кінець се мимо того, що пануюча на Радянській Україні КПбУ має ледви 23. проц. Українців і то в значній мірі Українців з походження, зате аж 77 проц. „Москалів“ і „змосковщених“ Жидів. І всі ті 77 проц. „Москалів“ і Жидів мусять тому національному принципови большевицькому піддати ся, бо він, з хвилею як побідила большевицька революція, сильнійший від всіх тих „стихій“ на Україні — „московської“, жидівської і тої нещасної — української…
Розумієть ся, хто раз заприсяг собі, що мусить поборювати большевиків, той признавати всего того не може, і він, ставши перед такою дивною для нього появою, як українізація державного українського апарату українським большевицьким урядом, буде толкувати собі його навіть таким абсурдним арґументом, що то робить „Москва“, і то на те, щоби через українізацію державного апарату на Україні — навіть висшого, через українізацію висших шкіл, через заснування Української Академії Наук і українських опер в Харкові, Київі, Одесі і Катеринославі приєднати для „большевицької теорії“ українське — селянство…
Се вже війшло в манію наших націоналістів бачити і представляти все, що лише зроблять українські большевики і большевицький уряд на Україні, як роботу не для України, лише — для „Москви“, що все те є „властиво“ роботою росийського, „московського“ народу, згл. росийських большевиків — ad maiorem gloriam росийського народу, а українські большевики і український большевицький уряд, се лише сліпа рука, котрою править „Москва“. Вони не хотять того сказати, що Москва, то лише принагідне місце осідку Союзних установ радянських національних републик, де не одні лише „Москалі“ засідають і рішають, але представники всіх Союзних републик, і де без згоди представників тих Союзних републик самі „Москалі“ нічого не можуть вдіяти. І не хотять сього зрозуміти, що коли в чім Союзні установи рішають що небудь, що не підходить або замало узглядняє інтереси котрої з Союзних републик, то виною є тут не „Москва“, то є „Москалі“, а саме представники тих Союзних републик, т. зн. самі Союзні републики. Для них все ще большевицька революція, то революція росийського народу, а побіда большевицької революції, то побіда росийської, „московської“ революції. Не годні лише одного пояснити, чому-то та „росийська“ большевицька революція потворила національні републики і заводить у них насилу, проти волі і при спротиві росийських „стихій“, національне державне життя, національне публичне життя і національну культуру тих републик. Вони все ще не годні того зрозуміти, що саме „Москалі“, то є росийський нарід, найменше винен в большевицькій революції, що якраз не „Москалі“, а „інородці“ були головними двигунами большевицької революції. Бо і деж ті „Москалі“? — Хто вони? — Чи може Сталін? чи Бухарін?, може Луначарський або Троцкій?, або може Петровський чи Каменев? чи Ворошилів, Раковський, Радек?, чи Дзєжиньскі, Менжиньскі, Криленко, або Ганецкій?, або Литвинов?, або Йоффе, Фрунзе, Шумський, Стеклов, Затонський, Квірінґ, Мануілський, Куйбішев, Ярославскій, Чубар, Мікоян, Скрипник, Зіновєв і т. д. і т. д.? За виїмком репрезентативних осіб як прим. Калінін, Риков, дійсно Русских, майже вся решта — люди ініціятиви і діла, ті саме, що перевели большевицьку революцію, се якраз „інородці“, а не „Москалі“. Лєнін, хоч почував себе Русским, також з походження „інородець“, і він національну справу ставив в повній суперечности до „Москалів“, навіть большевицьких, які щойно, коли побідила большевицька революція, почали почувати нараз в своїй груди большевицьке серце і, переходячи до партії, переносили туди зі собою і своє русотяпство.
Росийський нарід, „Москалі“, найменше винен в большевицькій революції; коли він в чім завинив, то передівсім супроти себе, не в тім, будьтоби її перевів, а в тім, що своєю неполітичною національною політикою, ще за своєї бувшої Росії, довів до большевицької революції, яка й розторощила ту його Росію.Тепер щодо суверенности: чи Українська Радянська Република є суверенною державою, чи ні? Над тим також була дискусія на останнім конґресі УНДО. Чи вона була потрібна — се инша справа, — бо ходило о „орієнтацію“, чи УНДО, як західно-українська партія, має змагати до злуки з Радянською Україною, чи ні. А до сього, питання суверенности Української Радянської Републики ні причім, бож можна змагати західно-українським землям до злуки з Великою Україною без огляду на се, чи вона є суверенною державою, чи ні, — можна змагати до злуки з нею, хочби вона й не була суверенною державою, і можна противити ся злуці з нею, хочби вона була суверенною державою. Німеччина, Італія і Франція є суверенні держави, а мимо того швайцарські Німці, Італійці і Французи не думають злучувати ся з ними, і з другої сторони, ні Німеччина, ні Італія, ні Франція також про злуку з ними тих їх національних частин не думають.
Про злуку західно-українських земель з Радянською Україною повинно рішати не те, чи вона є суверенною державою, чи ні, а те: чи є в інтересі західно-українських земель — а коли є, то який се інтерес — лучити ся їм з Радянською Україною, і саме: в інтересі політичнім, передівсім загальної ваги: чи злука західно-українських земель з Радянською Україною скріпить політично в державницькім значінню український нарід, чи ні? — а в вузшім значінню: чи політичні відносини в Польщі і політика польського загалу і його уряду супроти українського народу в Польщі дають більшу запоруку його політичному розвиткови і дозріванню, якби се дав український радянський уряд, чи навпаки: політика українського радянського уряду дає більшу запоруку західно-українському населенню в його політичнім розвитку і дозріванню, як політика польського уряду. Дальше, під оглядом господарським: чи господарська політика польського уряду дає більшу запоруку господарському розвиткови — промисловому і рільничому, на західно-українській території в користь західно-українського населення, якби се міг і хотів дати український радянський уряд, чи навпаки: господарська політика українського радянського уряду може дати більшу запоруку господарському розвиткови західно-української території, як польський уряд; а вкінці: чи з огляду на культурний розвиток західно-українського населення, в поширенню між ним освіти, шкільної і позашкільної, в підпомозі розвиткови науки і розцвітови мистецтва, чи польський загал і його уряд дає під тим оглядом більші запоруки, якби міг їх дати український загал на Великій Україні і його радянський уряд, чи навпаки: український загал на Великій Україні і його радянський уряд дає більшу запоруку західноукраїнському населенню в розбудові його шкільництва, початкового, середного і висшого, в підмозі наукових дослідів і розцвіті мистецтва, як польський загал і його уряд? — Такі питання повинні були бути, на мою думку, розсліджувані і передискутовані учасниками конґресу УНДО, коли розходить ся про питання „орієнтації“ чи „неорієнтації“ західно-українського народу на Українську Радянську Републику, а не те, чи Українська Радянська Република є суверенна, чи ні.
Але замість сього розведено широко дискусію над тим, чи Українська Радянська Република є суверенна, чи ні. Так застановім ся тепер ще й над сим питанням.
Чи Українська Радянська Република є суверенною? За виїмком одного бесідника, решта бесідників заперечила тому. А не є суверенною тому, що перше: не має свого війська, друге: не має своєї монетарної системи, а третє: не веде самостійно своєї економічної і закордонної політики. Хтож все те має і веде? — „Москва“?
Українська Радянська Република є одною з чотирох держав, які творять „Союз Радянських Соціалістичних Републик“. Кожда з них уладжує і веде свої внутрішні справи незалежно одна від другої, і коли їх що у веденню тих справ уподобнює, то те, що, уладжуючи ті справи, виходять вони із певних, спільних їм, основних засад, засад — соціялістичних. Так само, як капіталістичні держави уподобнює одну до другої те, що вони, уладжуючи свої справи, виходять із спільних їм основних засад — капіталістичних. А те, що деякі справи, як прим. справи мілітарної оборони, фінансової господарки, заграничної торговлі і заступство інтересів усіх републик перед заграницею переказують спільним, Союзним установам, для їх спільного вирішування і ведення, то те цілком не уменшує суверенности поодиноких републик, бо коли вони передають їх до тих установ на спільне вирішування, то роблять се тому, бо уважають, що се є доцільнійше для інтересів самих-же тих републик, до того ще — в їх перших починах соціялістичного будівництва. Се не уменшує їх суверенности тим більше, що кожда република в тих Союзних установах має своїх преставників і ніодна з тих републик у вирішуванню справ у тих установах не має більших управнень від другої; кожда з них має рівне право і ніяка справа без згоди представників усіх републик не може бути порішена. Укорочення суверенности тих републик булоби тоді, коли порішування тих справ булоби признане лише одній з тих републик, прим. росийській федеративній републиці, або білоруській, або українській, або кавказькій федеративній републиці. А так не є. Всі вони є суверенні, бо всі вони мають зарівно вимагані до суверенности атрибути: територію, населення і владу, хочби ту владу в деяких справах переказували до спільної установи для спільного вирішування і виконування. (Визнання чужими державами не належить до вимог суверенности).
Ся союзна конструкція радянських републик дуже схожа зі союзною конструкцією бувш. австро-угорської держави. І Австрія і Угорщина були суверенні держави і кожда з них управляла своїми внутрішними справами цілком незалежно від другої, хоч на однакових основних засадах — політичних і господарських, — правда, не соціялістично-радянських, а капіталістичних, з примішкою февдальних рештків. Зате для справ, які в інтересі обох тих держав обі ті держави уважали доцільним спільно їх рішати і вести, як справи мілітарної оборони, фінансової господарки, заграничної торговлі і заступство інтересів обох тих держав перед заграницею, переказували спільним союзним установам „делєґаціям“ і „спільним міністерствам“, в яких ні Австрія ні Угорщина не мали більше прав одна супроти другої а обі були на рівні поставлені. Через те суверенність ні одної ні другої не була зменшена. Що у вирішуванню тих чи инших справ приходило нераз до острих сутичок, і в тій чи иншій справі раз одна а раз друга сторона перемагали, то се не значить, що через те одна сторона вдержувала свою суверенність, а друга її тратила, ставала її васалем, — обі вони оставали суверенними.
Подібно є в Союзі Соціялістичних Радянських Републик. І там ведуть ся суперечки, і там кожда сторона змагаєть ся в обстоюванню своїх інтересів. Колиж у вирішуванню поодиноких справ одна сторона союзна, прим. росийська переможе становище инших републик, прим. української, то се може свідчити про все инше, лише не про несуверенність української републики, може свідчити, прим., що арґументи росийської сторони є сильнійші від української, або просто росийська сторона в обороні своїх інтересів є безогляднійша, а українська слабша, податливійша, при чім не малу ролю може грати й те, що росийська делєґація вихована віками в державницькім життю, а инші, неросийські — віками в недержавницькім, підяремнім, що не мало відбиваєть ся, часто навіть несвідомо, на ставленню справ і їх обороні, — але все те суверенности не дотикає, її не зменшує. І тому, коли відмовляєть ся Українській Радянській Републиці суверенности ізза того, що вона не має свого війська, не має своєї монетарної системи і не веде самостійно своєї економічної і закордонної політики, то так само мусить ся ізза того відмовити суверенности росийській федеративній републиці, „Москві“, і білоруській републиці і кавказькій федеративній републиці, — а признаєть ся суверенність росийській федеративній републиці, „Москві“, то мусить ся признати її і білоруській републиці і українській і кавказькій федеративній републиці.
Ся суверенність поодиноких радянських републик є виразно зазначена в Союзній конституції, а найяркійшим висловом сього є постанова 4-та сеї конституції, яка признає кождій републиці право на вільний вихід із сього Союза. Тоді переказані републикою Союзним установам справи ipso facto повертають назад до виступаючої републики. І тою постановою суверенність поодиноких републик є ще сильнійше зазначена, як се було в Курсивний текставстро-угорській державі, де того управнення не мали ні Австрія ні Угорщина.
Дальшим знаменем несуверенности Української Радянської Републики має бути те, що „вона не боронить инших українських земель“, — приймаю, що тут мав на думці бесідник конґресу УНДО західно-українські землі, що находять ся під окупацією Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини. Щодо сього, то я не є в спроможности тому закидови ані притакнути, ані його заперечити. Щоби про се судити, то треба жити або в тих західно-українських землях і там на місци слідити за познаками оборони тих західно-ухраїнських земель, або жити на Радянській Україні і бути в близькім контакті з її урядом, щоби знати, чи в тій справі що робить ся, або чи задумуєть ся і приготовляєть ся що зробити. Та я живу поза межами української території і за тим слідити не можу. Та все таки одно можу сказати: приймім, що український радянський уряд справді не боронить і не інтересуєть ся долею західно-українських земель, — мені особисто здаєть ся, що воно таки так є, хоч за се ручити не можу, — то все таки треба спитати: що має спільного занехання українським радянським урядом оборони західноукраїнських земель зі суверенністю Української Радянської Републики, з затратою тої суверенности? То як коли яка держава не займаєть ся обороною інтересів якоїсь частини національної території, що лежить поза її межами, прим. Німеччина або Австрія обороною інтересів 3 міліонів Німців в Чехо-Словаччині, то тим вона затрачує свою суверенність, або хочби на дрібку та суверенність меншає?
Так само має перечити суверенности Української Радянської Републики те „неможливе явище“, що її уряд „допустив до створення молдавської републики з українською більшістю, та ще намагаєть ся створити на Волині польську републику“. — Для українських націоналістів, котрі не вміють розріжнити мале від великого, бо мале є вже для них велике, а велике не розуміють, створення тих републик є, річ зрозуміла, чимсь страшним. Але чи воно справді таке страшне? — Для мене, се собі звичайний політичний експеримент, до того, в моїх очах, досить смішний, як не одні большевицькі експерименти, і я цілком не можу зрозуміти, як можна в створенню сеї молдавської „автономної републики“, т. зн. автономної провінції чи округи, або й навіть ще й польської, в межах Радянської України, добачувати загрозу істнування Української Радянської Републики і замах на її суверенність. І задля сього бити у великий тарабан і кричати малощо не „зрада!“ — се таки вже цілком смішне.
А тепер — Крим. Півостров Крим геоґрафічно і господарсько належить і залежить цілком від України. Відлучувати його від України, значить робити експеримент в цілях всяких инших, а не життєвих країни, в цілях політичних і стратегічних тої держави, задля якої його від України відлучуєть ся і до якої його прилучуєть ся. Хто мав Крим, той мав всю контролю над Чорним морем і стратегічно панує над цілим Чорним морем. Тому сей півостров має неоцінену вартість для кождої держави, що свою торговлю і кольоніяльну політику проводить до Малої і Центральної Азії. І тому так важним був він для царської Росії, тому все зазіхала на нього Анґлія і Франція, тому в часі світової війни, в часі визвольних змагань України, за Центральної Ради і гетьманського уряду, збиралась покласти на нього свою руку Німеччина, — тому й тепер поклала на нього свою руку — понад голови українського народу і понад українську територію, Росийська Радянська Федеративна Република, і тому й Центральна Рада і гетьманський уряд і український радянський уряд усім, хто лиш по нього зголошував ся — при безпримірнім безглуздю державницькім Українців — любезно їм всім його відступали. Тут навіть, супроти такої несчислимої ваги його, з огляду державницького і стратегічного, мусіла уступити на бік і взірцева большевицька національна політика, мимо того, що й щодо населення Криму — українське займає перше місце і дає зглядну більшість. Український радянський уряд не є „імперіялістичний“ і „шовіністичний“,— нехай: радше буде собі таким росийський радянський уряд, але український — іще раз, ні!, і він його зрікаєть ся, а росийський радянський уряд, як і належить ся, його під свій покров приймає. І виходить таке дивовижє: росийська радянська статистика стверджує нараз, що на Кримі нема ні одного Українця, але рівночасно стверджує, що є там українські школи, в яких учить ся українська дітвора. — Та всеж таки треба се зазначити, що коли український радянський уряд зрік ся Криму, то він повторив лише те, що вже і перед ним зробили Центральна Рада і гетьманський уряд.
А тепер жидівська кольонізація. „Сотні тисяч десятин української землі роздаровують (т. зн. росийський і український радянські уряди) Жидам, а український селянин мусить мандрувати на Сибір“, чим дальше „затягають Україні горло арканом“… І чи може се „давати основу Радянській Україні називати ся суверенною державою?“ — І пішла трівога по Україні… Але та трівога мене не захопила.
Передівсім, для стислости, треба подати докладно число десятин землі, які росийський радянський уряд — в Кримі, а український радянський уряд — на Україні призначили на жидівську кольонізацію. По моїм запискам, передав росийський радянський уряд американському товариству для жидівської кольонізації „Agrojoint-у“ (American Jewish Joint Agricultural Corporation) в Кримі 25000 десятин і тамже союзному „Озетови“ 13000 десятин — разом в Кримі 38000 десятин. Знова український радянський уряд передав американському товариству в Херсонщині 24000 десятин і в окрузі Кривого Рога 15000 десятин, а „Озетови“ в Херсонщині 20000 десятин, — разом на Україні 77000 десятин. Отже всього разом на Україні і в Кримі передано обом товариствам 115000 десятин. Крім того має ще „Agrojoint“ розсипаних меншими комплексами 20000 десятин; та я вже не міг розслідити, чи ті 20000 десятин є також на Україні, чи в Білоруси, чи в Сибірі. Та приймім, що й ті 20000 десятин є на Україні, то всеї землі переданої для жидівської кольонізації на Україні і в Кримі є 135000 десятин, значить, не „сотні тисяч“, а 135000 десятин. Якаж се земля?
Я не живу на Україні і сього особисто розслідити не міг; тому приходить ся мені завірити часописним вісткам. А після них, се здебільшого земля лиха, така лиха, що український селянин не хоче її брати і радше йде на Сибір, як щоби там мав осідати. І тому весь той простір лежав дотепер пустарем. Щоби його скультуризувати, треба великого вкладу грошей і удосконалених технічних знарядів. — Ні одного ні другого не хотіла давати бувша Росія, бо були ще величезні вільні простори знаменитої землі, передівсім в Сибірі, куди й звернула ся селянська еміґрація, в першій мірі українська, — не хотіли і не можуть робити тих вкладів теперішні радянські републики — українська і росийська. За те гроші і доставу рільничих знарядів заявило ся готовим дати для жидівської кольонізації американське товариство „Agrojont“.
Охочих до рільної управи землі Жидів знайшло ся не багато, але все таки на стільки, що ту жидівську кольонізацію можна було розпочати. І дотепер поселено в Кримі около 2000 родин, в Херсонщині 2800 родин, а в окрузі Кривого Рогу 1200 родин — разом около 6000 родин. Кольоністи дістали підмогу в грошах, рільничих знарядах і в насінню; на все те видав „Agrojont“ від 1. жовтня 1924 р. дотепер 2.250000 долярів, а на 1927 р. призначив ще дальших 1,5 міл. дол., а „Озет“ вложив 1,6 міл. карбованців.
Чи та жидівська кольонізація прийметь ся і вдержить ся, сього тепер сказати ще не можна. Покищо все таки дещо відтяжено українські міста від жидівського ґета і почала ся культуризація пустарів, а се з дальшим розвитком жидівської кольонізації повинно дати українській державі в рільних плодах і в грошевім обороті щораз більше зростаючі доходи.
Се щодо матеріяльної сторони сеї жидівської кольонізації. А яка є її політична сторона? — Се є якраз найбільш спірне, але, здаєть ся, не так уже тяжке до вияснення, коли будемо судити ту жидівську кольонізацію не нервами, а спокійним роздумуванням.
Передівсім закид: як міг український радянський уряд давати Жидам українську землю? — На се відповідь проста: якже міг український радянський уряд, коли він стоїть на становищі правово-державнім, відмовити своїм горожанам, в тім случаю Жидам, права осідати на вільній землі, коли та земля була і ждала, щоби хто на ній осів, тимбільше, коли ніхто инший не хотів на ній осідати? — Другий закид: вже й так обсіли Жиди міста, а тепер вже й до землі добирають ся! — І тут також відповідь не така тяжка: коли хто уважає, з яких-небудь оглядів, некорисним таке нагромадження Жидів по містах, то якраз повинен радіти, що хоч якась частина їх розсиплеть ся по безкраїх степах. — Третий закид: через кольонізацію Жидами побережа Чорного моря, вони, створивши з сеї побережної території окрему републику, відкинуть українську націю від моря. — Закид на перший погляд страшний, але тим більше смішний. Всіх Жидів на Україні є 1,4 міл.; хочби всі Жиди зі всіх міст перенесли ся на побереже Чорного моря, то навіть і тоді не змоглиби створити таку армію, яка позволилаби їм зірвати „дипльоматичні“ зносини з 35 чи 40 міліоновою українською державою. А при тім, подумайте, в усіх українських містах не булоби ні одного Жида! — Чиж не повинно від сього зрадіти серце українського націоналіста? — А воно плаче… — Є ще один закид, і то вже зі сторони самих Жидів, що противлять ся тій кольонізації, а саме, зі страху, що та кольонізація викличе нову струю антисемітизму на Україні. Я думаю, що й занехання тої кольонізації не спинить ані не зменшить антисемітизму на Україні. А не зменшить його якраз з вини самих Жидів, бо вони надто замкнено держать ся в собі, окремо від українського середовища, серед котрого живуть і з котрого живуть, і ставлять ся чужо до нього, і хоч з нього живуть, нічого йому від себе не дають, ані матеріяльного ані духового, вважаючи його лише за предмет добичі, визиску. І доки таке відношення Жидів до українського середовища буде істнувати, поти антисемітизм на Україні нето не зникне, але й не зменшить ся.
Що вийде з жидівської рільничої кольонізації на Україні, про те тепер не можна ще нічого сказати. Я, особисто, радий, що пустарі починають родити збіже, а се для збільшення богацтва і торговлі української держави щось значить. Але можливо, що та кольонізація не вдасть ся і Жиди зачнуть назад втікати до міст, — і се мене якраз непокоїть.
От-так мають ся справи, в яких зроблено на конгресі УНДО ряд закидів українському радянському урядови.
Тепер ще декілька слів про загальне становище УНДО до Радянської України.
По важких роках війни і ще більше важких революцийних потрясеннях повертає поволи Україна до спокійних, менш-більш унормованих відносин. Перемогла большевицька революція, і по періоді руїни старого життя — панросийського, розпочав ся період будови нового — національного життя, усіх поневолених бувшою Росією народів. І те, що не вдало ся створити Центральній Раді і гетьманському урядови, ні Директорії, те, з перемогою большевицької революції, став творити український радянський уряд — українську націю.
Якраз щойно большевицька революція виконала для сього першу вимогу: зриваючись під кличем „диктатура пролєтаріяту!“ — під яким не зважили ся вступити в боротьбу за визволення України ні Центральна Рада, ні тимбільше гетьманський уряд, ні Директорія — змела одним махом з України „московську“ і „змосковщену“ українську і жидівську буржуазію і чиновництво і „змосковщене“ дворянство, і з тим звалив ся відразу найтяжший камінь, який ваготів на українськім народі, давив його груди і не давав йому дихати. І прийшли вперве до голосу ті, яких уста були дотепер заперті — українська маса! Українська школа, українська наука, українське мистецтво і український державний апарат отвирає тій масі очи, — збудилась і починає рости — українська державна „стихія“.
Здавало би ся, що з уваги на сю очевидну творчу працю над відродженням українського народу, все що відчуває в собі якусь причаєність до нього, а тим більше, хто сам до нього належить і дрожить за його теперішність і будучність, радо пристане до тої праці і по своїм силам допоможе большевикам і українському большевицькому урядови в довершуванню їх роботи. І не буде зражувати ся помилками і невдалими в неоднім експериментами, — сеж творить ся не щобудь мале, а трудне — велике, до того при важких спробах покласти ту нову будову на нових основах — соціялістичних, згідно з кличем „диктатура пролєтаріяту!“, котрому завдячує большевицька революція перемогу, а український нарід виконання першої вимоги для його національного і державного відродження. Не забуваймо до того ще й те, що в тій величній праці в творенню нації й національної держави маєть ся до діла з донедавна німою і сліпою масою, і їй треба отвирати очи і її піднести, бо вона має виповнити нове національне життя, і її потреби і її бажання мають бути змістом заходів держави — бож поза нею нема українського народу. І здавалоби ся, що до тої праці приступлять і ті, що перед большевицькою революцією і її перемогою самі підіймали ся такоїж роботи, хоч на инших основах, але їм се не вдало ся. Так повинніби тепер прикласти свої помічні руки до тої роботи, яку ведуть нині українські большевики і український большевицький уряд. Але воно так не є. Засліплені в ненависти і обиді, що не вони ту роботу ведуть і що та робота не ведеть ся методою, якою вони її вели, а яка їх завела, вони на них накидають ся і від них відвертають ся. До таких належить і УНДО.
Хоч УНДО „цілою душею радіє над тим національним дорібком, який здобуває собі на Радянській Україні український народ“, мимо того відмовляє українським большевикам і українському радянському урядови заслуги і признання у тім дорібку, забуваючи, чи не хотячи бачити того, що той дорібок — се саме вислід праці і невпинних заходів якраз тих українських большевиків і того українського радянського уряду. Прецінь все, що творить ся на Радянській Україні, не може творити ся без згоди українських большевиків і без проводу, безпосередного чи посередного, українського радянського уряду.
Та не те є дивне, що УНДО „не признає“ українського радянського уряду. Якжеж почувалиби себе галицькі українські адвокати, гімназийні учителі і українські урядовці польських державних установ і духовенство — ті саме, що творять ядро УНДО — колиби вони так нараз опинили ся в межах Радянської України? — вони, що не в силі уявити собі своє істнування в котрім моглиби почувати себе добре, поза правничим, педаґоґічним і суспільної моралі шабльоном, перенятим ще від Австрії?
Але дивне є що иншого, дивне є те: як може УНДО, що ставить себе провідником, керманичем західної частини українського народу, тої що опинила ся під Польщею, що уважає себе партією, яка обіймає весь той народ „без ріжниці кляс і верств“, при чім однак як свою основу, на якій має оперти ся, кладе західно-українське селянство, і його добро ставить собі за першу ціль своїх змагань, як може воно не змагати всіми силами, щоби те селянство в можливо найкоротшім часі найшло ся в межах Радянської України, то є, всіми силами старати ся, щоби в можливо найкоротшім часі вся західно-українська територія злучила ся з Радянською Україною? Бо о щож в першій мірі ходить? — ходить о те, щоби тому селянству дати землю, на котрій воно моглоби працювати і хоч трохи більше по людськи жити. А ту землю можливо йому дістати лише, відібравши її від великої земельної посілости. Та чи є хто в УНДО, що припускавби, що можливе є в теперішній небольшевицькій Польщі віддати ту землю західноукраїнському селянству, і чи є хоч один член УНДО, котрий не знавби, що ту землю може дістати воно лише при большевицькій владі, по злуці з Радянською Україною? І скількиж треба тут лицемірства, щоби, відрікаючись Радянської України, рівночасно запевняти, що нічо „не лежить так близько серцю“ УНДО-ви, як добро того селянства…