Борець за діло народнє
 |
ЗА ДІЛО
НАРОДНЄ“
Про ІВ. Франка
Видання Киівського Комітету Украінськоі Партіі
═════ Соціялістів-Революціонерів. ═════
1917.
1916-го року в травні місяці, 15-го числа після тяжких мук помер в Галичині незабутній борець і страдник за правду на землі, за щастя народнє — Іван Франко. В річницю смерти його ми складаємо йому свою щиру пошану і низько хилимо голови свої перед величчістью його духа.
Народився Франко року 1856-го, в горяній частині Галичини, себ то в тій частині нашоі землі украінськоі, що перебуває й досі під пануванням австрійським. Був він бідного роду. Батько Франка був селянин-коваль. Знав добре своє ремесло, був хорошоі привітливоі вдачі, мав добре серце і розум, та ще до того був людиною працьовитою. Видно все це передав він і синові своєму Іванові.
За добру та привітну вдачу шанували селяне Франкового батька й через це кузня старого коваля день у день була набита людьми. В кузні балакали селяне про всі своі справи, говорили про своє життя селянське — про своє горе і радість. Дуже полюбив батькову кузню, ці балачки малий хлопець Іван. Він цілими днями не виходив з кузні, та все дуже уважно прислухався та придивлявся до тих розмов, до того життя селянського. І глибоко запало Франкові в серце все те, що в дитячі роки він побачив та почув у кузні. В кузні він побачив щиру душу працюючого народу, побачив його життя тяжке і з того часу навіки оддав своі сили на службу народові. Отам, у тій сільскій кузні загорілась у Франка велика любов до свого народу і велика віра в наш трудовий народ, віра в те, що народ таки дійде до свого щастя. Франко побачив, що народ це велетень непереможна сила і твердо увірував в те, що трудящі люде рано чи пізно, а скинуть з себе панське ярмо і заживуть щасливим життям.
Ори, ори й співай ти, велетню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, спадуть із тебе пута
І ярма всі ми порвемо…
І вільний власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду
І в власнім краю сам свій пан…
Так писав Франко про украінський народ у своїх віршах.
Старий коваль, Франків батько, хоч сам і був людина неграмотна, а постарався дати синові науку, бо добре розумів, що в теперишні часи трудно жити темній людині. І не помилився старий коваль оддавши шістилітнього хлопця до сільскоі школи. Він зробив цим велике добро не тільки синові своєму, а і усім нам, усьому трудовому народові українському, бо коли б Франко не пішов до школи, то невідомо, чи не пропала б його велика сила і розум марно.
Походивши два роки до сільскоі школи, підучившись трохи читати та писати — Франко перейшов для дальшої науки в містечкову школу, що була в місті Дрогобичі при монастирі. З цього часу зазнав Франко і городського життя, тільки знов же не панського, а життя трудового, працюючого народу. Жив він у свого родича столяра і помогав йому в роботі, як приходив з школи. В столярні, як і в батьковій кузні, товклось що–дня не мало всякого народу. От тут то і придивився Франко до робочого люду городського, до тих ремісників, що дуже важким трудом здобували на шматок насушного хліба, та жили в злиднях, завше при недостатках. Глибоко запало в душу хлопця все те, що він бачив, живучи то в себе в селі, то тут у свого родича у городі і вже до самоі смерти стояло йому перед очима — то селянське, хліборобське життя, то городське, ремісниче. Сам жив він з трудовим народом, сам зазнав його життя, то й не дурно, що потім так гарно та правдиво списав його в своіх книжках. З городськоі школи перейшов хлопець до гімназіі, що була тут таки ж, в містечку Дрогобичі. Треба сказати, що за тих, хоч ще й недавніх часів, наука по школах в Галичині була мало пристосована до життя, була нецікава і нудна не згірше, як тепер в наших школах. Отож не дивно, що в гімназіі хлопець чогось наче притих і мало цікавився наукою; видно було, що наука та мало до серця і розуму йому доходила. Може б так хлопець і знеохотився до науки може б так і кинув школу, що не зачіпала його душі. Та на щастя хлопцеві попали до рук вірші нашого незабутнього кобзаря Т. Шевченка. Через короткий час Франко знав майже всього „Кобзаря“ на пам'ять. Живе та щире рідне слово запалило вогонь в душі Франка. Хлопець зрозумів, що в книгах можна знайти багацько розумного, цікавого та хорошого і завзято взявся до читання всяких книжок на ріжних мовах. Читаючи книжки, Франко розвинув свій розум, багато де чому навчився заохотився писати й сам. І коли він, скінчивши гімназію, вступив до Львівського університету, то вже був готовий стати до свідомої великоі роботи на користь своєму народові, вже був готовий стати до боротьби за права трудящого украінського народу, за його кращу долю. У вищій школі почалась для Франка не тільки наука, а вже й громадьска робота, велика, тяжка і запальна, якоі він не кидав вже до останку своіх сил.При дуже тяжких умовах довелося Франкові починати цю свою роботу. Всюди в Галичині в ті 70-уі роки минулого віку було безрадісно, сумно. Живчик громадського життя зовсім не бився. Народ жив сам собі, а інтелігенція, люде вчені — жили теж сами собі. Нікому було понести світло науки в народ, ні од кого було селянинові та робітнікові почути рідне, щире слово. Великоі нужди та горя зазнав тоді наш трудовий народ, що жив у Галичині. А пани украінські та вся інтелігенція йшли на польський бік, говорили по польському, тоб-то „по панському“, точнісінько так, як і у нас раніш всякий намагався говорити мовою московською, вважаючи іі „панською“, вищою од своєі рідноі украінськоі.
Та хоч і польщилися пани, інтелігенція з нашого народу в Галичині, хоч і горнулася до Поляків, та про те не було з того користі, навіть ім самим. Пани польскі, що й досі верховодять всим у Галичині, не надавали нашим панам великоі ваги, не цінили іхньоі підмоги, бо були певні, що зуміють й на властну руч управитись з нашим темним та обдертим народом. Так жив безсилим і народ наш і тодішня наша галицька інтелігенція. Жили, мовчали, терпіли та дивились безсило, як в іхній хаті іхнім добром порядкують чужі люде — польські пани. А видно було, що варт би тільки вченим людям украінським, отій інтелігенції кинути залицятись до польскоі мови та польских звичаів, варт би тільки було з'єднатися інтелігенціі з народом і наш народ був би дужим і взяв би в своі руки свою долю. І дивно було, як того не бачила тодішня галицька інтелігенція. Правду треба сказати, що не всі із інтелігенції з легкою рукою кидали свій народ і тягли за Поляками. Були й такі, хоч і мало іх було, які розуміли, що сили та щастя треба шукати в своєму народові, а не в чужому. Розуміли, що якось воно не гарно і не по правді кидати свій трудящий народ на поталу, на злидні та знущання сильних. Розуміли це все вони, та не до кінця. Дивились вони на наш темний, принижений та обдертий народ і жах іх брав; хіба можна щось з таким народом зробити? Хіба це окремий народ? Хіба цю мову селянську можна вважати за окрему мову? Коли не слід польщитись, то може слід помосковитись? Може московська мова та московська культура нас урятує? Так вони сперечались цілими роками між собою, та вибірали до кого б в прийми пристати, до кого навернутись, а в свій трудовий народ, у його велику силу не вірили. Не було в іх віри в народ і нічого вони так і не зробили. А народ все терпів, робив як віл і не світила йому зоря щастя навіть в далечині.
Побачив все це Франко, зрозумів, яка велика помилка тут робиться, і серце його облилося кров'ю. Душа його збунтовалася і загорілася святим вогнем любови до свого поневоленого народу. Так неповинно бути далі! Народ воскресне де життя! — кричала його душа. І Франко заприсягнув — всі своі сили, весь свій розум і завзяття, все до останку оддати поневоленому трудовому народові укранському.
|
Люди, люди! Я ваш брат, |
Такими палкими словами звернувся Франко до трудового народу, зазиваючи його до боротьби за людське життя. „Борітесь! — бо лиш боротись — значить жить.“ Борітеся — поборете! — гукав Франко слідом за Т. Шевченком.
|
Ходіть, люде, з хат із поля, |
Тав сміливо почав кликати Франко робочий народ боротись з усім тим панством, що гнітило його заступало народові світ правди — науки. Побачили щиру душу Франкову, та розум його ясний деякі з його товаришів і приєднались до його, і почали вони вже гуртом, хоч і не великим — визволяти свій народ з недолі і неволі. Всі вони постановили, що розіб'ють оту темноту народню, отой сумний спокій, який був тоді в Галичині, оту млявість у громадському житті і розбурхають громадське життя, хоч би як це дорого не коштувало ім.
|
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт. |
І робив Фравко з своіми товаришами день і ніч, терплячи і голод і холод. Писав для народа ріжні книжки — і такі щоб для читання годились, як от вірші, оповідання, і таки щоб для науки були придатні, а разом з цим гуртував людей, заохочував вченійшіх з них єднатися та ставати на службу своєму народові. Скрізь було роботи непочата нива, скрізь треба було поспішати. А помішників було мало, ворогів же багато.
Злякалося правительство галицьке, що складалося з самих панів поляків, Франковоі роботи, його щироі праці на користь народові і зразу ж постаралося підрізати йому крила. Року 1877 було арештовано Франка разом з иншими його товаришами і запроваджено до тюрми. Мусів Франко кинуть науку в університеті і громадську і просидіти, склавши руки, девять місяців у тюрмі. На щастя правительство ще не мало за що добре вчипитись і через це не могло довший час продержати Франка в тюрмі. Вийшовши з тюрми Франко знов вступив до університету і почав вчитися пильно, бо бачив, що нашому народові бракує своїх вчених людей, а разом з тим не кидав він і роботи громадськоі ніс слово правди в трудовий народ, кликав інтелігенцію до роботи. Року 1880-го його арештунали вдруге, а в 1889 році — втретє. Так правительство увесь час не спускало з Франка свого лихого ока і всими силами намагалось не дати йому працювати для народу, для украінської справи. Року 1895-го Франко написав визначний науковий твір і подав його на розгляд професорській раді Львівського університету. Професори побачили, що Франко уявляє з себе велику наукову силу, що він має добрий розум і освіту і ухвалили запросити його за свого товариша в університет, щоб він навчав там студентів. Зрадів Франко дуже такій постанові, зрадів, що вже зможе в самому універсітеті молодь нашу до служби своєму народові українському навертати і нашу рідну науку украінську розвивати. Та не судилося здійснитись тим сподіванкам Франка. Намістник австрійського царя в Галичині не дозволив Франкові навчати студентів в університеті. Так Франко зазнав од австрійського та польского правительства такої самої кривди і жорстокоі кари, якої в нас тут у Росіі зазнав перед тим Т. Шевченко од російського правительства, яке, заславши Шевченка в азіатські степи, заборонило було йому писать і малювать. Отак скрізь, по всих державах всі царі та їхні правительства ненавидять оборонців народніх і кривдять іх на всі способи, карають та намагаються одірвать од роботи на користь народові.
Так раз по раз дошкуляло правительство Франкові чим і як могло. А до ціі ганебноі роботи правительства прилучилось ще й панство польске й наше ж таки. Деяки з наших землячків, що с початку признавались до Франка, як побачили його завзяту роботу, та те, яким лихим оком дивилось на нього правительство, одвернулись од нього, перестали вітаться і зустрічаться з ним, щоб не натягти й на себе гніву поліціі. Говорили, що мовляв, незручно з такою людиною, що по тюрмах сиділа, товариство мати, а деякі так-таки прямо лаяли Франка і говорили, що так йому і треба, нехай не дуже з голодранцями руку тягне. І були ціли тижні і місяці, коли Франкові ні з ким було словом перекинутись, нігде було кусок хліба заробити і лежав він голодний і самотний в своїй кімнаті кидаючись у гарячці.
Так все це не зламало великого духу Франкового, не згасило його любови великоі до народу. Він знав, що народ в його муках не повинен, а до того ще й помічав, що його робота не пропадає дурно, що народ прокидається, а інтелігенції, вчених та инших людей українських, хоч і потроху, а все більшає. Він тільки просив, щоб сили тієі йому надовше хватило:
Земля, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоій живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що роширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить,
Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать, громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вичну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам, в сердце кривді влучать,
Дай працювать, працювать, працювати
В праці сконать!
Франко не знаючи одпочинку, довгі роки працював, як вчений, письменник і громадський діяч. І ця робота його не пропала марно. Велику борозну провів він на ниві відродження нашого трудового народу, багато зробив для щастя нашоі землі. Десятки років Франковоі роботи велику зміну внесли в громадське життя галицьких Українців. Тоі мертвоі тиші, в якій почав свою роботу Франко, як не бувало. Народ прокинувся, заснувалася в Галичині ціла народня партія, що почала боротися за добро українського надоду. Франко був вже не один. Скалу байдужности і безпросвітньої темноти було зламано, путь правді разчищено. До Франкового голосу прислухалися всі Украінці — і галицькі, і наші і ті що живуть в Америці. Всі вчилися од нього і запалювались його вогнем. Втомлений тяжкою працею, прибитий горем, знесилений гірким життям врешті тяжко занедужав Франко і скільки год страждав від теі недуги, аж поки і не одійшов од нас, не діждавшись того великого щастя, яке переживаємо ми.
|
Все, що мав у житті, він віддав |
А ідея та була — боротьба за щастя украінського народу, за щастя всіх тіх хто в поті чола здобуває собі хліб. Франко вмер. Але слава Франкова не вмре, не поляже. Величний дух його і по смерти вітає над нами і кличе до боротьби за щастя трудового народу.
П. Христюк.
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ:
Тижневу Газету
БОРОТЬБА
Орган Центр. Коміт. Укр. партіі соц.-рев.
Адр.: Святославська 11 А.
і ЩОДЕННУ ГАЗЕТУ
НАРОДНЯ ВОЛЯ.
Адр. Хрещатик 27.
ВИЙШЛИ З ДРУКУ
Видання Киівського Ком. У. П. С.-Р.
1) „Хто такі соц.-рев. і ════════
═════ чого вони домагаються“
2) „Який державний лад мусить бути“.
ТИМЧАСОВА АДРЕСА:
Центральн. Ком. Укр. партіі соц.-рев.
і Київськ. Губ. Коміт. Укр. партіі соц.-рев.
════ Святославська 11 А. ════
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|