Борислав сміється/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
II
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
II.

Рука об руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Лєон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомно розточував він перед Германом щораз нові картини їх будущої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудности так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Лєон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитися питання:

— А щож, хібаж се не може бути?...

З своїм сином Ґотлібом він здавна мав тільки гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Ґотліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже може сотий раз, що Ґотліб зле справується, діла не пильнує, гроші прислані з дому розкидає мов безумний, над другими субєктами збиткується і Бог зна яких дурниць не виробляє. „3 жалем признати мушу — писав далі купець, — що його дволітний побут в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користи. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й з початку“... Все те мимоволі насувалося Германови на думку тепер, коли Лєон такими заманчивими красками малював йому будучність їх „домів“ за полученням Ґотліба з Фанні. „Ще доки я жию, — думав Герман — то може воно буде якось іти, але опісля?“ Щоби Ґотліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все таки він слухав Лєонової бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливови, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно хвилююче, вечірним блеском озолочене море, і йому робилося якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсмілійші надії. — „А щож, хібаж се не може бути? — думалося йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.

За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів, на місток, відки вулиця почала знов підійматися до гори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася на верху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тутже за мостом на право починався обшнрний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замісць нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але цвітний огородець, досить запущений, що окружав старосвітський, безповерхий, а за те широко розложений дім під ґонтами. Від улиці вела до нього широка вїздова брама і побіч невеличка фірточка для пішоходів. То була Германова оселя. Тут він жив від кількох літ, хоч мав ще кілька домів по инших частях міста і три камениці в ринку. Всі ті будинки він випускав у наєм, а сам не мав охоти рушатися із сього старосвітського вигідного гнізда. Сей дім разом з великим садом, огородом, подвірям, стайнями і всякими знадобами закупив він від вдови по однім польськім панови з великого роду. Той пан давнійше мав великі маєтки, кілька околичних сел. Але найбільша частина того маєтку пішла на підпирання нещасливої революції в 1831 р.; що лишилося опісля, було потрачено в довголітніх процесах о якесь наслідство, так що по скасованню панщини давний дідич очутився немов на леду, і не міг назвати своїм нічого, крім сього одного дому з садом та парою коней. Тут він і дожив свого віку в затиші, а по його смерти жінка продала й сей послідній шматок давньої величі і забралася з тих сторін. Замісць старого польського дідича настав новий пан в тих мурах — Герман. Він тоді лише що почав поростати в піря; закуп того дому був перший крок до його пізнійшого богацтва; може для того він і звикся так із тим старим житлом.

Зрештою, Германа мало займало внутрішнє уладження дому, — тим менше займав його сад, в котрім давний власник просиджував бувало ціле літо, і в котрім, як говорили в сусідстві, і тепер ще нераз місячної ночі можна було видіти його високу стать з довгими вусами і білим як молоко волосям, бродячу в густій високій траві, — можна було видіти, як він оглядає кожде дерево, мов старого знайомого, часом заламує руки або зітхає важко. Герман хоч і чув ті слухи, сміявся з них, але до саду все таки його не тягло. Він вдоволявся тим, що кождої весни почислив дерева і опісля випускав сад в аренду садівникови, а сам до нього мало коли й заглядав.

І в самім домі Герман мало які поробив зміни. Старосвітські меблі оббито новим репсом, замісць старопольських великих печей помуровано нові, кафлеві, між вікнами повішано великі зеркала, тай годі. На стінах побіч деяких нових штихів висілії почорнілі від старости портрети давних польських маґнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала та суміш старосвіччини з невмілими і немов принагідними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був иншими, важнійшими ділами, його завдання було — громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимсь горячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватися його надбанням.

— От і моє гніздо! — сказав Герман, отворяючи фіртку і впускаючи Лєона наперед. Лєон перший раз нині вступав в його пороги.

— Ах, як тут вигідно, як тут простірно ! — скрикував хвиля від хвилі з чемною пересадою Лєон, обзираючись по подвірю. Подвіря було виложене плитами. На середині була кирниця під дашком, з великим колесом на два ведра. Далі з боку видно було стайню, а побіч неї вхід до саду.

— Простірно то, простірно, — відказав Герман, — але, правду кажучи, трохи мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити себе серед цілої купи маленьких, веселеньких...

— О, так, так, — перервав Лєон, — се іменно й мені зараз прийшло на думку. Справді, що тут жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

— А тепер що? — говорив далі Герман — син наш у Львові... Ну, треба, щоби молодий чоловік за молоду чогось навчився — —

— Певно, певно!

— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чоловікови прикро робиться.

Вони війшли до покоїв.

— Правда? — казав Герман: тихо, як в могилі... Слуг не держимо богато: візник, кухарка тай покоївка, — більше нам не треба. І так тут цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.

— Ой так, так, — сказав Лєон, — важке наше життя. Говорять: що хибує капіталістови, — нероба, жиє собі та гроші згортує. А тут би вони поглянули, пожили кілька день нашим життям, то певно відкинулися би й тих капіталів і того життя.

— О, певно, ручу вам ! — потвердив Герман, хоч в тій хвилі й мигнула йому по голові збиточна думка, що прецінь при всій тій тяжкости, при всіх недогодах життя якось ні один капіталіст не кинув ще добровільно свого маєтку, ані не помінявся ним за палицю й жебрацькі торби.

Герман перейшов із своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо і пусто. Він шукав своєї жінки, але не міг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, і тут не було нікого.

— Що за диво, де вона поділася? — сказав півголосом Герман, коли в тім із сусіднього покою, спальні його жінки, почулося йому щось, немов голосне хлипання.

— А се що? — сказав він прислухуючись.

— Чи не плаче хтось? — сказав і собіж наслухуючи Лєон.

— Будьте ласкаві, коханий сусіде, сядьте тут, спочиньте хвильку, — ось прошу, перегляньте альбум моїх знайомих, може побачите й собі знайомі лиця... І перепрошую вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого...

— Алеж прошу, прошу, — відказав Леон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбум до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша хвиля його фантазії нараз ізсякла, втихла під впливом сеї тиші, сього немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ся тиша йому не подобалася.

— Тьфу до чорта, якась мов розбійницька коршма, аж чоловікови моторошно!... Здається, що от-от хтось випаде зза дверей і вхопить тебе за горло. А ще й ті образи, такі глупі морди! Тьфу, — я того й на хвилю не стерпів би. А йому що, жиє собі, як миш в ходаці, тай не дбає ні про що!...

Він почав прислухуватися, що діється в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все теж саме хлипання.

— Добрий знак на початок... воркотів він далі. — Входжу сюди з такими надіями, а тут якась мара чи конає, чи що... То певно вона сама. Чув я, що гадра послідня... Та що діяти, для інтересу треба вязатися й з такими!

Знов слухає. Гомін. Се Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипання. Нараз луск, мов удар чимсь твердим о підлогу і проразливий жіночий крик: — Розбійнику! Кровопійце! Геть мені з очей! Геть, нехай тебе не виджу на свої очі!

Лєон аж підвергся на кріслі. Що се такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тільки, що якісь страшні прокляття, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

Не знав сього і Герман! Увійшовши до жінчиної спальні, побачив, як вона розкидана і розхрістана лежала на софі з видом конаючої і хлипала. З її очей текли сльози і промочили вже широкий кружок на обою софи. Герман счудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила його входу, не рушалася, тільки груди її то підносилися, то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неї, знаючи її круті норови, але далі зібрався на відвагу. — Рифко, Рифко! — сказав він стиха, зближаючись до неї.

— Чого хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.

— Що тобі сталося? Чого плачеш?

— Чого хочеш? — повторила вона з притиском. Хто тут з тобою прийшов?

— Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.

— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! — І вона кинула йому лист паперу. Герман дрожачими руками взяв пімняте, слізми промочене письмо, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.

Письмо було зі Львова, від купця, у котрого практикував Ґотліб. Герман муркотячи читав: „Високоповажаний Пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти про те, що тут у нас сталося. Ваш син Ґотліб уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були даремні. Доперва нині рано удалося поліції найти його одіж, звиту до купи, в корчах на Пелчинській горі. Йогож самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатися тіла. Приїзджайте як найшвидше, може удасться нам викрити, що з ним сталося. Зрештою, колиб дещо викрилося, заки ще ви дістанете се письмо, донесу телеграфічно“.

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телєґрами не було, — значить — ніщо! Він довгу хвилю стояв, мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Ґотліб!... І чому тебе замісць нього не заляла твоя проклята кішячка де в якій бориславській безодні!...

— Боже мій, — сказав Герман, — жінко, май же розум, хібаж я тому винен?

— Не ти винен? А хтож такий? Може я! Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може ще де як можна буде його виратувати, або хоч тіло віднайти!... Боже, Боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб вігнав! Тай коби ще тих дітей у нього богато! А то одно, однісеньке було, тай того нема!... Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!...

— Та цить же, Рифко, — чень ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тільки одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути...

— А скинув би ти з себе шкіру твою погану! Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!... О, я знаю, шо тебе то мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце крається, — моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!...

Герман бачив, що з жінкою нічого й говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше наказати візникови, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.

Проходячи через великий покій, Герман зирнув на бік і побачив Лєона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його „сусідами“ і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Лєона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.

— А, коханий сусіде, — сказав він, зближаючись до Лєона, — даруйте, але нещастя — — —

— Боже, що з вами сталося, — скрикнув Лєон. — Ви бліді, як полотно, дрожите, — ваша жінка плаче, — що се таке?

— Ех, і не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастя, мов грім з ясного неба, впало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.

— Але кажіть же, — Боже мій, — і нема ніякої ради?...

— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!... Пропало, пропало моє щастя, моя надія!

— Мертвого?

— О, так! Мій сип, мій Ґотліб — не жив вже!

— Ґотліб! Що ви кажете! Чи се може бути?

— Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.

— А тіло?

— Ні, тіла не найдено.

— Ах, то може він ще жив.

— Тяжко, коханий сусіде! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все... все... я втратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!...

Аж тепер, коли Герман улекшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоч і знав, що його син був зопсутий і на-пів безумний, все таки знав також, що се його єдиний син, наслідник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Лєон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоч і сам Ґотліб не поправиться, то може гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Дослідні ниточки вітцівської любови і сильні нитки самолюбства в його серці заболіли нараз — і він заплакав.

Лєон кинувся потішати його.

— Ах, коханий сусіде, не плачте ! — говорив він. — Я знаю напевно, що ваш Ґотліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердости, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим на переді свого часу, треба все бути твердими і незрушними!

Герман хитав головою на ту бесіду.

— Що мені з того? — відказав він сумно. Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я — за старий уже!...

— Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! — вговорював Лєон. — Лиш швидко їдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його відшукати.

— О, коб то Бог дав, коб то Бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, — поїду, мушу віднайти його, живого чи вмерлого!

— Ні, не вмерлого, а живого, — підхопив Лєон. — І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привозіть сюди, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусіде, так!...

В тій хвилі отворилися двері зі спальні і до покою війшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Лєона. І Лєон собіж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара божа. Але криючи своє замішання, він в пересадній чемности підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже отворив уста, щоби заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко але голосно спитала:

— А ти чого тут хочеш, заволоко?

Лєон став ні в дві ні в три на таке привитання. Далі на його лиці появилася холодна, силувана усмішка, і ще раз кланяючись, він зачав:

— Справді, ласкава пані, дуже мені жаль, що я в таку невластиву пору — —

— Але я питаю, чого тут потребуєш? — крикнула Рифка і глянула на нього з таким гнівом і погордою, що Лєонови аж страшно зробилося, і він мимоволі мотнувся в зад.

— Алеж перепрошую, — сказав він, ще не тратячи відваги, — ми тут от з вашим мужом, а моїм дорогим товаришем укладали пляни, — ах, які хороші пляни, про нашу будущину, — і я вірю твердо, що Бог нам допоможе діждати ще їх здійснення!

— Вам? Бог допоможе? Людоїди якісь, дводушники! — воркотіла Рифка, а далі, немов біснувата, підоймила затиснуті кулаки в гору і кинулася на перепудженого Лєона.

— Не підеш ти мені з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смієш роздирати моє серце, говорити мені свої дурниці, коли мій син через вас і ваші прокляті гроші зі світа пропав!... Геть мені з хати! Геть! а як ще раз поважишся тут вказатися, то видру тобі ті безстидні, гадючі очі! Розумієш?...

Лєон зблід, скулився під градом тих слів і, не зводячи очей з грізної прояви, в задузь ступав ід дверям.

— Алеж жінко, Рифко, — вмішався Герман, — що тобі сталося? За що ображуєш нашого доброго сусіда? А чень воно ще все не так, чень наш Ґотліб жиє і все те, про що ми говорили, може сповнитися?

Герман надіявся тим потішити Рифку; показалося, що тільки дужче розлютив її на бідного Лєона.

— А хоч би й так було, — крикнула вона, — то я волю десять раз побачити його мертвим, ніж бачити отсього поганина своїм сватом! Ні, ніколи, доки я жию, — ніколи того не буде!

Оба мужчини стали хвилю, мов задеревілі, не знаючи, що сталося Рифці і відки взялася у неї така скажена злість на Лєона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися і прогонювати Лєона з свого дому, той — скулившися і натиснувши циліндер на голову, вилетів з негостинних покоїв на подвіря, на вулицю, і не обзираючись, дрожачи весь з несподіваного зрушення, пішов до міста.

— Боже, та жінка справді здуріла! — воркотів він. І вона мала бути свекрухою моєї Фанні? Таже вона, гадина сороката, заїла би її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того... їх сина десь вирвало! Тьфу, — не хочу мати з ними ніякого діла!...

Так Лєон воркотів і спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому инші богачі уникають Германа, не радо бувають в його домі і, крім торгових та грошевих, не мають з ним ніяких зносин. Але все таки прикро було Лєонови, що так сталося; жаль йому було тих блискучих надій і плянів, котрими недавно й сам упивався. Та тількиж голова його плідна була на такі пляни, а коли розпався один, він не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мрії і старався вжитися в ту думку, що „працювати“ йому на далі не у спілці з Германом, але самому без Германа, або й проти Германа. Проти! а! — думав він, — до того певно незадовго всилує мене й сам Герман, буде тепер старатися ще більше шкодити мені.

Лєон і сам не знав, для чого се видалося йому конечним, щоби Герман тепер мусів ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би отверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в його серці закипає якась дика неприязнь до Германа за образу дізнану в його домі, за повалення його блискучих плянів. Лєон і сам собі не признавався, що се він іменно рад був би тепер шкодити Германови, показати йому свою силу, „навчити його розуму“. Він не входив в причини, але вдумувався тільки в саму боротьбу, старався наперед представити собі її тисячні случайности, підходи, неудачі, щоби завчасу проти них забезпечитися, щоби Германови впоперек дороги навести як мога більше завад і некорисних обставин. І в міру того, як хід його ставав повільнійший, він чим раз глибше затоплювався в свої думки, чим раз тяжчі невдачі і втрати наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокійного, мов муром обведеного богача, наводив на нього трівогу, аж вкінці — перед самим входом до дому — повалив його зовсім і враз з його скаженою жінкою вигнав з посліднього закутка, з дому на бориславськім тракті.

— А, так вам треба! — шепнув він, немов радуючись їх розпуці, — щоб ти знала, чарівнице, як мені видрапувати очі!

В той сам час, коли Леон, затоплений в своїх мріях, радувався з цілковитого упадку дому Ґольдкремерів і забирався до обраховування користей, які спадуть на нього з тої великої побіди, Герман сам в кариті вихром імчав улицями Дрогобича на стрийський тракт. Він був іще зовсім блідий лицем, хвиля від хвилі почував якийсь холод за спиною і легку дрож в тілі, а в його голові мутилися і переверталися думки, мов вода на млиновім колесі. Нещастя впало на нього так несподівано, тай ще нещастя таке дивне та непрослідиме, що він вкінці порішив — не думати нічогісінько і ждати терпеливо, що з того всього вийде. Він постановив собі пробути кілька днів у Львові і ужити всіх можливих способів, щоби винайти сина і вияснити всю справу, чому і куди він пропав. За кілька днів він мусів їхати до Відня, куди його один торговий приятель телєґрамою зазвав для залагодження важного діла, звязаного з нафтовим промислом в Бориславі. Колиб отже в тих кількох днях не вдалося йому у Львові добитися свого, то він рішив лишити справу в руках поліції, а сам таки їхати до Відня. Правда, жінка не казала йому вертати без сина, живого, чи мертвого, — а про їзду до Відня в „нафтових“ ділах вона й чути не хотіла, — але що жінка розуміє! Абож то вона знає, що Герман хоч буде сам у Львові, а Ґотліба може й не відшукати, а гроші і без нього своє зроблять, коли ще можна що небудь зробити. А у Відні йому конче треба бути, там діло без нього не піде. Таке розумував Герман, котячись у кариті бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста підгірська околиця пересувалася перед ним, не лишаючи в його душі ніякого сліду. Він ждав нетерпеливо, коли перед ним забіліються вежі Стрия; його нудили безконечні ряди беріз та рябин, посаджені по обох боках гостинця; він звільна почав успокоюватися, хитатися від одної стінки карити до другої, а вкінці, прилягти лицем до подушки, заснув.

По виїзді Германа, Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і скільки разів кинула очима на нещасне письмо зі Львова, тільки разів сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситися їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулася зовсім, забувала навіть про Ґотліба, про лист, про своє горе і чула тільки пливучі, холодніючі сльози.

Де ділися ті часи, коли Рифка була бідною, робучою дівчиною? Де ділася тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартовлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і та Рифка згинули безслідно, затерлися навіть в замороченій памяти теперішньої Рифки!...

Двацять літ минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дівчина, одного хорошого вечера стрінулася случайно на вулиці з бідним либаком — Германом Ґольдкремером. Вони розговорилися, познайомилися. Герман тоді починав непевним ще кроком іти до богацтва; він мав зобовязання при доставі до цісарського депо, і вже близько було йому все втратити, бо не стало йому грошей, щоби довершити все, до чого був зобовязався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на віно, він сквапно оженився з нею, підратував тим віном своє діло і добився великих зисків. Щастя усміхнулося йому, і від тоді вже його не покидало. Богацтво плило до його рук, і чим більше нагромаджувалося, тим менші були втрати, тим певнійші зиски. Герман увесь віддався тій погоні за богацтвом; Рифка тепер стала дня нього пятим колесом у возі; він рідко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далі то більше. І не дармо. Рифка змінилася за ті літа дуже, і змінилася не на користь собі, хоч певно без своєї вини. Можна сказати, що Германове богацтво заїло її, підточило її моральну істоту. З роду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, діла, котрим могла би занятися. Доки жила в бідности, доти такого діла їй не хибло. Вона служила у богатших Жидів, заробляла всяко, щоб продержати себе і свою тітку, єдину своячку, що їй осталася після холери. Розуміється, що звичаєм убогих Жидів, вона не одержала ніякого, навіть звичайного, хайдерського образовання. Тяжке життя і праця, звичайно одностайна і механічна, розвинули її силу, її тіло, але зовсім не ткнули її думки. Вона виросла в круглій невідомості! і темноті духовій, не мала навіть тої природної спосібности та „второпности“, яку звичайно стрічаємо у сільських дівчат. Тільки те, що було безпосередньо коло неї, то могла вона зрозуміти, тим могла занятися, — по за тим ніщо не розуміла. Такою взяв її Герман.

Любови між ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоїх притягала одно до другого, — нерозвиті чуття і думки на разі й не бажали нічого більше крім простої, тілесної роскоші. Тай то цілими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнійшою була за те стріча вечером. Їм уродилася тоді донька, котра однакож швидко вмерла, здається, через неосторожність самої матері в ночі. Тоді ще Ґольдкремери вважалися за бідних: Герман уганяв по цілих днях по місті або по околичних селах. Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила і мила, — одним словом, жила робітницею, так як і досі. І се була ще найщасливійша пора її життя за мужем. Перша дитина, також здорова і гарна дівчинка, дуже її тішила і також чимало причинювала їй роботи й заходів. Чим більше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровійшою та веселійшою. Правда, вона сама не знала, що се іменно з праці, і частенько жалувалася перед чоловіком, що не має ніколи й хвилі віддиху, що тратить здоровля, повторюючи більше звичайні бесіди других жінок, аніж говорячи з власного переконання і з власної потреби.

Нещастя хотіло, що ті її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбогатів, закупив вигідний і обширний дім на бориславськім тракті, наняв прислугу, якої вимагала Рифка, — і їй зразу немов полекшало. Ходила по тих покоях, на котрі недавно ще несміло поглядала з улиці, — приглядалася образам, меблям, зеркалам та обоям, порядкувала в кухні, зазирала до спіжарні, але швидко пізнала, що все те її ходження і зазирання було непотрібне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку і за найменшу недокладність грозив прогнанням зі служби, — тож при невеличкім господарстві, яке у них велося, не було що боятися окрадування слугами. Нанятий кухар розумівся на вариві далеко ліпше, ніж сама пані, а її ради та розпорядки принимав з чемною насмішкою. Переставляти меблі і перевішувати образи їй швидко навкучилося, — і от тепер то почалася нова, страшна доба її життя. Вона досі не знала, що таке нуда, — тепер нуда просякла її до кости. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сиділа в кухні, балакаючи зі службою, то лежала цілими годинами на софі, то виходила на вулицю і вертала швидко до дому, не могучи найти собі ніякого заняття, ніякої роботи, нічого, що піддержувало би в якім небудь руху її нерви і мозок. Служба супроти неї була мовчалива, знаючи її дразливість за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рідко, тай всюди обходилися з нею дуже холодно. Зрештою, всякі відвідини були для неї мукою. Серед нових кружків людей, в котрі так напруго ввело її богацтво мужа, вона чулася зовсім чужою, не вміла повернутися, не знала що говорити, не розуміла ані їх компліментів, ані їдких притиків, а своїми грубими дотепами та простими замітками будила тільки сміх. Швидко вона похопилася, що вона справді стається тільки посміховищем тих людей і перестала зовсім бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крім кількох старших жінок. Тай ті незадовго поображувалнся за її дразливість та наглі, непогамовані вибухи і перестали бувати. Рифка осталася сама, мучилася і билася, мов звір лісовий, запертий у клітку, і ніяк не розуміла, що се їй такого сталося. Її нерозвита думка не могла ані дійти до причини того стану, ані найти з нього вихід, найти яку небудь діяльність, яке небудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого діла, без усякого живійшого інтересу для життя, сама в собі з'їдалась і попеліла, вибухала хіба надмірним, безумним гнівом за леда дрібною причиною. В міру того, як Рифка відвикала від праці, праця ставалася їй чим-раз ненависнійшою і тяжчою; вона не могла присилувати себе, щоби прочитати хоч одну книжку, хоч перед кількома літами тітка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сірою, непринадною опоною, і вона ставалася чим-раз самотнійша в світі, опадала чим раз глибше на дно тої пропасти, яку круг неї і під нею викопало богацтво її чоловіка, і котрої ані вона, ані її чоловік не вміли заповнити ні сердечною любовю, ні розумною духовою працею.

От в такій то порі вродився Рифці син — Ґотліб. Лікарі зразу не обіцювалп йому життя. Дитина була хоровита, раз-нараз кричала та плакала, а слуги в кухні пошіптували собі, що се якесь „відмінчя“. Але Ґотліб не вмер, хоч і не ставався здоровійшим. За те матері його хоч на якийсь час світ розяснився. Вона цілими днями бігала, кричала, суятилася коло дитини, і почувалася нараз здоровійшою, менше дразливою. Нуда пропала. І рівнобіжно з тим своїм виздоровленням, вона тим сильнійше полюбила свого сина, чим той був слабший і докучлпвійший. Недіспані ночі, ненастанна грижа та захід коло нього, все це робило їй Ґотліба дорожчим, милійшим. З часом хлопчина трохи ніби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духові спосібности будуть далеко не блискучі. Він ледви в другім році ймився ходити, а ще в третім році життя лепотів, як шестимісячна дитина. За те на радість матері почав їсти добре, немов через три перші роки дуже проголоднівся. Животик у нього все був повний і надутий, як бубон, а скоро тільки трохи зголоднів, зараз почав верещати на всю хату. Але чим більше підростав Ґотліб, тим поганші робилися його норови. Він кождому мусів докучити, все псував, що далося зіпсувати, і ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тільки, де міг би чого причепитися. Мати любила його без памяти, тряслася над ним і у всім волила його волю. Її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любови; вона ніколи й не подумала про розумне виховання дитини, не дбала ні про що крім того, щоби сповнити кожде її бажання. Слуги боялися малого Ґотліба, як огню, бо він любив ні з сього ні з того причепитися і або роздерти одежину, похляпати, вдрапнути, вкусити, або коли сього не міг зробити, починав кричати що сили, на крик прибігала мама і бідна людина малася тоді ще гірше. Сварка і штовханці, то була ще найменша кара — а то лупалося, що служницю негайно проганяли зі служби. Герман знов не любив сина, вже хоч би тому, що і в ті рідкі дні, коли бував дома, через нього не мав ніколи спокою. Малий Ґотліб зразу боявся батька, але коли кілька разів мати за нього завзято стялася з вітцем і отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, і почав виступати проти вітця чим-раз смілійше. Се лютило Германа, але що жінка у всім потакувала синови і готова була дати собі й око виймити за нього, то він не міг на те ніщо порадити, і се ще підносило його неохоту і до жінки і до сина. Розлад в родині ще збільшився, коли прийшлося дати Ґотліба до школи. Розуміється, що кілька днів перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до різниці; вона розмовляла з ним, немов прощаючись на віки, розповідала йому, які то там острі люде ті професори і наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка; вона наказувала йому, як скоро хто в школі чим небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона вже покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Ґотліб, не бувши ще в школі, мав до неї вже таку відразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на те, щоб мучити таких як він, „золотих синочків“.

За те Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора отців Василіян, котрі в Дрогобичі держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Ґотліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зіпсутий, і просив держати його остро, не щадити погроз, а навіть кари і не зважати на те, що може говорити і робити його жінка. Додав навіть, що колиб того було треба, він винайде для Ґотліба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з під шкідного впливу матері. Отець ректор немало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Ґотліб не тільки з роду був мало спосібний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отці-професори певно з ніким ще не мали тільки гризоти, що з ним. Що хвилі ученики, товариші Ґотліба, прибігали жалуватися на нього: сьому він роздер книжку, другому підбив око, третьому викинув вікном шапку в манастирський город. Коли хто в коритарях і в клясах робив найбільше крику і стуку, то певно Ґотліб. Коли хто підчас науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день-у-день жалувалися ректорови, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Від тоді посипалися на Ґотліба кари та буки, котрі хоч про око трохи ніби втишили, скрушили його круті норови, але довели його до скритости і завзятої злости і так до решти зіпсували його моральну істоту. Ледви в семи чи восьми літах Ґотліб скінчив чотироклясову нормальну школу, і прибитий морально, нерозвинений духово, з безграничною відразою до науки і злістю до людей, а особливо до вітця, вступив в ґімназію. Але тут він в трьох роках не скінчив ще й другої кляси, коли поганий і темний случай з вітцем перервав на завсігди його шкільну науку.

Але хто знає, чи ті літа нещасливої шкільної науки не були тяжчі і нещасливійші для Рифки, ніж для самого Ґотліба. Раз те, що школа на більшу часть дня розлучувала її з сином і через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездійства і нуди. А потім і те, що вічні жалі та плачі Ґотліба ще більше лютили і роздразнювали її. Зразу вона мов ранена львиця бігала день у-день до отців Василіян, нарікала на несправедливість і неспосібність учителів, кричала і кляла, аж поки ректор не наганьбив її і не заборонив приходити більше. Опісля задумала була упертися на тім, щоби відобрати Ґотліба від Василіян і дати до якої иншої школи, але швидко роздумала, що иншої школи в Дрогобичі не було, а давати Ґотліба до якого другого міста, між чужих людей, — про те вона й помислити не могла без страху. В тій безвихідній матні вона довгий час билася, мов риба в саку, і нераз цілими днями сиділа на софі, плачучії та думаючи, що ось може десь тепер у школі тягнуть її сина, сіпають, покладають на лавку, бють, — а тоді вона голосно проклинала і школу і науку і чоловіка-ката, котрий навмисне винайшов таку муку для сина і для неї. Ті вибухи чуття ставалися чим-далі, тим частійші, і довели її вкінці до ненависти проти усіх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождій хвилі вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чим небудь розривати свою нудь; вона мов заклята волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайної потреби не смів показатися їй на очі. Той стан дійшов до крайности, коли Герман два роки тому нараз відвіз Ґотліба до Львова і дав до купця. Рифка зразу дуріла, рвала на собі волося, бігала по покоях і кричала за сином, — пізнійше успокоїлася трохи і довгі місяці сиділа день-у-день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неї і в ній самій стали ще страшнійші, — навіть чоловік боявся приступати до неї і старався цілими днями не бувати дома. І серед усьої тої тьми в серці Рифки горів лиш один огонь, — безумна, сказатиб — звіряча любов до Ґотліба. Тепер зависна доля наважилася видерти їй і сю послідню опору, затерти в її серці і сей послідній знак чоловіцтва. Удар трафив Рифку страшенно, і що вона в тій хвилі не зійшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.

По виїзді Германа вона так і застила на своїй софі. Ніякі думки не ворушилися в її голові, тільки сльози плили. Весь світ щез для неї, світло померкло, люде вимерли, — вона чула тільки скимячий, ненастанний біль у серці.

Нараз вона зірвалася і задрожала цілим тілом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неї? Вона заперла в собі дух і прислухувалася. Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться з кимсь, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук, немов поваленого на землі чоловіка, тріск дверми, тупіт кроків по покоях, близче, чим-раз близче...

— Ах, се він, се мій син, се мій Ґотліб! — скрикнула Рифка і кинулася ід дверям, на зустріч. В тій хвилі отворилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став — зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

Рифка мимоволі скрикнула і пруднулася в зад. Вуглярчук глядів на неї гнівними, великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.

— А що, пізнаєш мене? — проговорив він різко, і в тій хвилі Рифка мов безумна кинулася до нього, почала стискати і цілувати його лице, очі, руки, плачучи і сміючися.

— Так, се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, — ти живий, живий!…

Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обнять, поки він сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служниці, він замкнув двері, і обертаючися до матері, сказав:

— Накажи тій проклятій малпі, нехай собі йде до чорта, бо їй розібю її пустий череп, як мені зараз відси не вступиться.

Рифка, послушна синови, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а опісля почала знов обнимати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиця.

— Мій синочку, — почала вона, — що се з тобою? Що ти зробив?

І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одіж була смертельною раною на його тілі.

— Ага, а ви думали, що я так і до смерти буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Ґотліб, тупаючи зі злости ногами і вириваючися з обнять матері. — Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!

— Алеж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хіба той нелюд, твій отець так гадав!

— А ти ні?

— Я? Господи! Синочку, я крови своєї не жалувала би для тебе. Кільки я наговорилася йому…

— А він куди поїхав? — перервав їй Ґотліб.

— Та до Львова, шукати за тобою.

— А, так, — сказав Ґотліб з усміхом вдоволення, — то нехай же собі шукає!

— Але як же ти прибув сюди, любчику?

— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зі Львова.

— Бідна моя дитиночко! — скрикнула Рифка, — тай ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусів назнатися біди, Господи ! Але швидко, скинь те паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!... Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тебе назад, — ні нікуди! Скидай, любчику, ту нечисть, скидай, — я зараз піду найти для тебе чисте шматя. А ти голоден, правда?... Почекай, я закличу служницю...

І вона встала, щоб задзвонити. Але Ґотліб силоміць затримав її.

— Дай спокій, не треба, — сказав він коротко.

— Але чомуж, синочку? Та чень же так не будеш...

— Ага, ти гадала, сказав Ґотліб, стаючи перед нею, — що я на те тільки вирвався зі Львова в тих лахах. на те тільки плівся з вуглярами пятнацять миль, щоби скоро сюди, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку, та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!

— Алеж синку, — скрикнула блідіючи і дрожачи з трівоги Рифка, — щож ти хочеш робити? Не бійся, тут дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!

— Не потребую твого стояння, — я собі сам за себе постою!

— Але щож ти будеш діяти?

— Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!

— Господи, та же я не бороню тобі й дома жити, як сам хочеш!

— Ага, не борониш! А нехай но лиш де вийду, забавлюся, зараз питання, плачі, чорт знає що!... Не потребую того. А ще як він приїде, — о, то я виграв би!

Рифку щось немов за серце стисло на ті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і те почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже на завсігди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

— Дай мені грошей, — я собі потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Ґотліб, пе зважаючи на її чуття.

— Але деж ти підеш?

— Тобі нічого до того. Я знаю, що ти зараз сказала би йому, скоро приїде, а він казав би мене жандармами привести.

— Алеж Богом клену ся, що не скажу!

— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!

Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи богато. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Ґотлібови.

— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракові! якому давш, чи що?

— Більше не маю, синочку, — подивися сам. Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а не найшовши більше грошей, сказав: — Ну, нехай і так. За кілька днів вистарайся більше.

— То прийдеш? — спитала мати радісно.

— Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай йому гроші в запечатаній пачці. Але памятай собі — і тут Ґотліб грізно зніс перед нею кулаки — нікому про мене не кажи ані слова!

— Нікому?

— Нікому! І то тобі наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Нехай ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби мені ніхто не докучав. А як скажеш кому, то памятай собі!

— Алеж синочку, — тебе тут виділа служниця.

— Та малпа? Скажи, що післанець від кого, або що! Кажи, що хочеш, лиш про мене ані слова. А як би він дізнався, що я живий і тут приходжу, або як би хто слідив мене або що, то памятай собі, такого вам нароблю лиха, що і не спамятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, тай годі!

— Боже мій! — скрикнула Рифка, заламуючи руки, — докиж так будеш жити?

— Доки мені схочеться!

І з тими словами Ґотліб підійшов до вікна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном на двір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Ґотліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевіли, немов щось тихо між собою шепочучи.

В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати: — Пані, пані!

Рифка живо отямилася і отворила двері.

— Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонівши, мов грань.

— Та тепер. Мені здавалося, що пані кричали.

— То в твоїй дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я тобі не казала аж тоді приходити, коли тебе закличу?

— Але мені здавалося, що мене пані кличуть? — несміло закинула служниця.

— Марш до кухні, коли тобі кажу, — крикнула Рифка, — і нехай тобі на другий раз не здається нічого, розумієш!...