Борислав сміється/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
V
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
V.

В понеділок рано виринало блискуче сонце з поза рожевих хмарок, щоб через день знову палити та жарити нерозцвілу підгірську землю. В блискучій, легенькій бричці на ресорах, тягненій парою бистрих піганнстих коней, їхав Лєон Гаммершляґ з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрій його духа, блискучі надії виринали перед ним, розросталися, повніли, набирали тіла і крови. Мірне гойдання брички роскішно вколисувало його, а його власні мисли та думи золотили перед ним увесь світ. Алеж бо й напрацювався, налітався він через тих три неділі, назнався неспокою, трівоги, наволочився з усякими людьми, поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка богацтва! Його побут у Відні, сяк чи так кажучи, був справді одною з найсмілійших і найщасливійших його спекуляцій! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, і вдалась же йому та ловля так, що ліпше й годі! Лєон передумував усі подрібности тої героїчної ловлі, обчислявся з часом і грішми, щоб усе в задуманій ним афері пішло правильно, вміло та справно, як в годиннику. Головна суть його гадок була ось в чім.

Проживаючий у Відні бельгійський хемік, Ван-Гехт, що від кількох літ працював над аналізою земного воску, по довгих пробах винайшов спосіб чищення того воску до такої степені, що очищений віск тратив властивий, неприємний нафтовий запах. Невеличка примітка пчолячого воску надавала йому запах, а знов инша хемічна примітка барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат він назвав церезіною і вистарався о патент на виключне користання з свого винаходу. Проби свого воску Ван-Гехт післав між иншими і до церковного синоду в Росії з запитанням, чи міг би такий віск найти вступ до православних церков, і з заявою, що в такім разі він міг би доставляти його у великій масі і по ціні далеко низчій, ніж ціна пчолячого воску. Синод відписав йому по якімсь часі, що предложений віск випробовано, що він виявився нічим не гіршим від пчолячого і що в кождій православній церкві в Росії свічки з того воску можуть горіти без ніякої уйми для хвали божої. В разі, колиб він, Ван-Гехт, міг достачити богато такого воску і по дешевій ціні, синод запевнюв йому великий відбут в Росії. Маючи той важний дозвіл і патент на семилітню власність свого винаходу, Ван-Гехт задумав добитися ними міліонового маєтку. Він досі був бідним техніком, з тяжкою бідою отягнувся на уладження у Відні власної невеличкої хемічної лябораторії, в котрій працював сам при помочі тільки одного асистента помічника, Німчика Шеффеля. Тож і не диво, що тепер він рішився як найдорожче продати здобуток своєї праці. В тій цілі він оголосив в торгових та біржевих віденських часописах свій винахід і отворені для нього обширні відбутові ринки, запрошуючи „p. t. панів підприємців, фабрикантів та капіталістів, котрі при його співучасти хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміння чи то особисто, чи то за посередництвом аґентів з винахідником Ван-Гехтом“. Се оголошення зробило відразу чималий розрух серед віденських капіталістів, а особливо серед галицьких Жидів, що віддавна вже гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лябораторії, поміщеної в наймленій, вогкій кватирі в сутерені, почали тишком та крадьком забігати ріжні аґенти: один другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тільки вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоч по трохи нетерпеливився в ожиданці бажаного міліона, то з другого боку й радувався, знаючи, що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важнійше діло, то насамперед нюхається і мацається на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, один одного боїться, і хоч кождий рад би випередити своїх собратів в погоні за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то з другого боку кождий старається ні в чім не подати виду другим, хоч може в нутрі і згаряє всепожираючою горячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по давньому працював із своїм помічником в лябораторії, заходив часом на біржу, але все держався з боку, смирненько, мов і зовсім не той. Але про те він добре замічав, що його низенька, підсадковата і трохи обрескла фігурка починає звертати на себе увагу в тім світі володарів капіталу.

Та воно й не диво було. Адже се діялося при кінці 60-тих років, в добі великого промислового розгону в Австрії, в добі великої спекуляцій ної горячки, великого „Aufschwindl“-у! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клалися основні камені під славно-звісну „ротунду“, головний будинок віденської всесвітньої вистави 1873 р.! А що рівночасно з тим біржевим та спекуляційним „Aufschwindl“-ем і невідлучно від нього сіялися сімена віденського „краху“ 1873-го року, сього в добі горячки ніхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсім не обходило.

Але вже певно нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знайомих, бориславських тузів, Германа Ґольдкремера та Леона Гаммершляґа. Вони віддавна вже металися на всі боки, щоби здобути для бориславського воску який ліпший і певнійший відбут, ніж досі. Тай сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно на видобування воску, що віск має тепер стати підвалиною бориславського богацтва, а нафта тільки більше або менше сильною підпорою. Бо треба знати, що в першій добі розвитку бориславських промислів було якраз навпаки: нафта становила головне жерело доходів, а віск, коли де подибано у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсім обминався, лишався в землі, або хоч і вибирався, але мало. Брали його захожі ріпники, брали заїзжі люде, що приїздили до Борислава дещо продавати, — і навозили його до домів нераз цілими великими грудами. Жиди мало стояли о віск, особливо дрібні властивці, що мали по одній, по дві ями. Але тепер настало друге діло. Нафта у великій части ям вичерпалася, жерела, про котрі Жиди думали, що будуть плисти віковічно, почали висихати. Тай ще ті кляті Американці не тільки що почали свою нафту спроваджувати до Европи, а доказали ще й того, що їх нафта показалася і ліпше чищеною і — дешевшою від бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусіла з нафти перевалитися на віск. Жиди кинулися розбирати плиткі ями і слідити за тими жилами, котрі полишалися давнійше; від головних прямових шахт почали брати скісні, бокові штольні, прості і круті, як до потреби. Почали також запускатися далі в глиб; що вперед найглибші ями були 30—50 сяжнів, тепер пішли до 80—100 сяжнів; чим далі в глиб, тим поклади воску ставали грубші, жили ставали богатші та видатнійші. Одно тільки закарало бориславських тузів, се дорогітня очистки того воску; його дестиляція при діланню сіркового квасу і инші процеси, потрібні для вироблення з тої жовтої, землянистої маси білого парафінового воску коштували богато; ціна парафіни, хоч значно висока, не могла таки приносити фабрикантам великих і швидких зисків. Аж ось в тій потребі, мов помічний ангел з неба, являється вигадливий Бельґіець із своїм винаходом! Вироблювання церезіни — пише він у своїм оголошенню — стоятиме дешевше, ніж вироблювання чистої парафіни. Далі церезіна має запевнений відбут в Росії. А ще винахідчик — Бельґієць! А Бельґійці, відомо, народ статочний, діяльний, на котрого можна спуститися, — не те, що вітрогони Французи або швіндлери Німці! Значиться, зиск швидкий і великий і певний!

І Герман і Лєон, прочитавши Ван-Гехтове оповіщення негайно написали до своїх аґентів, щоби старалися розпізнати се діло, розвідатися о умовини і обіцяли в разі корисних виглядів самі приїхати до Відня і довершити торгу. Та тількиж аґентом Германа був якийсь солідний Німець ґешефтсман, що хоч лупив з Германа добрі гроші, за те вже і вмів походити коло його діл у Відні. Він, одержавши Германове припоручення, пішов з ним прямо до Ван-Гехта, поспитав його про умовини, поторгувався дещо і, випросивши у нього, що задержить в тайні їх вступну умову, обіцяв йому, що найдалі за тиждень — за два приїде й сам підприємець і довершить з ним згоди. При тім аґент запевнив Ван-Гехта, що Герман чоловік солідний і ґрунтовий і, роблячи з ним згоду, він може бути певний свого. Відома річ, аґент з гори старався вибити з голови Ван-Гехтови гадки про будущий міліон, але все таки впевняв його, що на пів міліона може мати надію і що його припоручник краще ніж хто другий здужає сповнити ту надію. Ван-Гехт, хоч і з жалем в серці, пристав на все: нехай і пів міліона, то всеж і се красний маєток, про який він колись і мріяти не міг. Аґент ще раз наляг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайні їх угоду, а Бельґієць не догадуючись, о що тому ходить, пристав і на те. Швидко опісля аґент зателеґрафував Германови, як стоїть діло і просив його як найшвидше приїздити до Відня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якім настрою духа і серед яких обставин застала його та телєґрама.

Але тимчасом і аґент Лєона Гаммершляґа не спав. То був проворний, хитрий віденський жидок, знайомий Леонови вже віддавна. Він за невеличку плату служив йому аґентом, бо Лєон, як і всі т. зв. німецькі Жиди-ліберали, хоч любив поверховно, перед людьми ясніти та блищати, за те в скритости, в приватних ділах ніколи не міг позбутися властивої, купецько-жидівської скнирости та брудноти. Тож він волів держати Й леда-якого паршивенького аґента, щоби тільки менше йому платити. Правда, той аґент умів досі завсігди хитро-мудро уладжувати Лєонові діла, „за його рукою“ велося Лєонови, і він уже кілька разів посилав йому надзвичайні додатки на знак свого признання. От той то аґент і сим разом уладив се важне діло на велику радість Лєона. Своїм звичаєм, він не брався до діла просто, як Німець, але колесив, крутився, нюхав, провідував через десяті руки. Аж ось розійшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високі жадання. Сам Німець, аґент Германа, розповідав в крузі своїх товаришів, що ходив до Бельґійця (замовчуючи, в чиїм ділі), і що той поставив такі умовини: що приймився би управляти фабрикою церезіни, коли підприємець запевнить йому семилітню безпереривну службу і 5.000 р. плати на тиждень, тай ще в двох послідніх роках 5% дивіденди з чистого зиску від проданої церезіни. Такі важкі умовний мусіли певно налякати кождого; Лєоновому аґентови відпала й охота йти до Ван-Гехта. Але він пронюхав иншу стежку в горох. Перед кількома днями, іменно по умові з Німцем, Ван-Гехт замкнув свою лябораторію, стараючися продати її, відправив також свого помічника, Шеффеля, котрий тепер, без місця і зарібку, жив при одній з тісних вуличок віденського Vorstadt-у. До того то Шеффеля й пішов Лєонів аґент і почав випитувати та досліджувати його. Він дізнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикації церезіни, зумів би уладити відповідні кітли і прилади, одним словом, зумів би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловік бідний, несмілий і совісливий, був би на разі відтрутив кождого, хто йому сказав би був: ходи сюди і фабрикуй церезіну! Але хитрий жидок не сказав йому сього, та за те негайно по розмові з Шеффелем написав лист до Лєона, щоб приїздив, бо хоч Ван-Гехт і ставить дуже високі жадання, то прецінь з иншого боку чень ся справа дасться далеко кориснійше і лекше уладити.

А поки-що, жидок-аґент принявся оброблювати Шеффеля на своє копито. Він заприязнився з ним при пиві, заходив кілька разів до його хати і приглянувся його бідному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарібку, а жидок, мов на перекір, розводив перед ним широкі, блискучі картини зисків, маєтку та достатку, натякаючи чим раз виразнійше, що і для нього зовсім не заперті брами до того золотого раю. Бідний Шеффель зітхав і знов починав розводити свої жалі. Щоб його ліпше привязати, жидок кілька разів делікатно випозичував йому невеликі суми грошей, раз-у-раз обіцюючи, що постарається для нього о місце, тай то о таке корисне, що буде йому певно по вік дякувати. Шеффель недовірчиво хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бідака звільна немов туманів, немов безвладно давався уносити течії блискучих жидкових обіцянок. Досить того, що до приїзду Лєона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав аґент.

Лєон причвалав до Відня, не знаючи, як його аґент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але се не був опір; по довшій бесіді з аґентом він пристав на все і казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгій боротьбі, пертий з одного боку нуждою свого теперішнього положення, а з другого боку блискучими Леоновими обіцянками, Шеффель уляг. Він прирік Лєонови, що поїде з ним до Борислава і буде вести таємну фабрикацію церезіни, тай то за відповідно невелику плату. А щоби будову і ведення нової фабрики прикрити чим иншим і відвести людські очі, Шеффель несвідомий галицьких обставин, порадив Лєонови голосити, що се будується невеличкий паровий млин. Лєон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.

Уладивши діло з Шеффелем, Лєон не спочив. Він кинувся вишукувати для будущої своєї церезіни відбуту. При помочі свого аґента йому удалося по якімсь часі найти кількох російських Жидів-капіталістів, пробуваючих переїздом у Відні. Вони радо приняли на себе посередництво в справі достачування церезіни, і дійсно по трьох тижнях Лєон уже заключив з свіжо утвореною в Росії „Восковою Спілкою“ контракт на доставу в піврічнім протягу 200 тисяч сотнарів церезіни на таких корисних умовинах що до ціни і перевозу, що вже наперед міг обчислити чистий зиск з того одного діла на яких 100 тисяч ринських. От тоді він, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб як стій узятися до діла. Воску готового у нього в Бориславі було 10 тисяч сотнарових брил в маґазинах. Два або й чотири рази стільки він мав надію зараз таки за власні гроші і по дешевій ціні закупити на місці у дрібних властивців ям; пізнійше мали його контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, скільки і якого воску вироблено, а тоді мав Леон одержати таку частину угодженої суми, яка була по контракту вартість приготованого воску; за ту суму він надіявся постачити цілу решту умовлену контрактом, так що решта грошей булаб його чистим зиском, відлічивши хіба плату Шеффелеви та кошти вибудування фабрики.

І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендуватися свому „хлібодавцеви“, виладив докладний плян нової фабрики, позамовляв ураз із аґентом кітли, рури та инші потрібні металеві прилади у віденських фабриках, вимовляючи собі як найскорше їх приготування. Таким чином підчас свого тринедільного побуту у Відні Лєон безперечно досить потрудився около уфундування свого богацтва і своєї фортуни. Весь той час він бігав мов в горячці, з ніким не бував, не забавлявся, не вступав до знайомих, ба навіть не витався з Германом Ґольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулиці в натовпі пішоходів. Загальна спекуляційна горячка обхопила його, — світ мінився перед його очима і в нім Лєон не міг уже добачити ні друга ні брата, ні правди ні кривди, нічого крім золота, богацтва і блеску. Та горячка не покидала його й по повороті до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Відня, він загодив будівничого і Бенедя, а в понеділок, з початком тижня, і сам полетів до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби як найскорше зробити се діло, тож він по повороті з Відня рішився, хоч і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб можна тим способом більше грошей і більше сили повернути на як найшвидше довершення нового, зисковного діла. — Аджеж мій дім, моє щастя, моя сила про те не перестане будуватися, рости під небо! Ні, іменно успішне довершення сього діла, то буде одна з найголовнійших підвалин мого дому!

От такі споминки і такі мисли, на тисячні лади переливані, забавляли Лєона підчас скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички роскішно вколисувало його, а його власні мисли та думи золотили перед ним увесь світ.

Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи до Борислава, казав візникови зупинитися на гостинці. Виліз з брички і півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися фабрика. Але ще заки підійшов ід тому місцю, почув там якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народа, що стояла довкола площі, товплячися та цікаво роззираючися. Були се по більшій части Жиди, властивці бориславських ям, хоч досить також було безробітних ріпників, Жидівок з дітьми, жиденят і всякої иншої збиранини. „Що за прислівя?“ подумав собі Лєон. „Що могло тут статися, що така товпа народа тут згромадилася?“

Діло вияснилося зовсім просто. Ледви товпа цікавих його побачила, коли зараз Жиди-властивці рушили супроти нього і засипали його питаннями: Що? як? чи справді він паровий млин будує? відки так нагло прийшла йому подібна думка? по що наражується на неминучі втрати, бож паровий млин в Бориславі певно не буде приносити йому ніякого доходу?

Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людських очей від свого підприємства, але противно, заострює тільки людську цікавість. Тож він на всі запитання своїх товаришів по ґешефті всміхнувся силуваним сміхом, не знаючи на разі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, Жидівки та весь бідний люд обступили Лєона, одні просячи його о роботу при будові, при млині, - другі знов дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти, котрій чень тепер лекше буде о хліб святий. Лєон ще дужче змішався. Він побачив, що тут уже ніяк уйти людської уваги.

— Алеж люде добрі, — сказав він, одумавшися, — хто се сказав вам, що тут будується паровий млин?

— А от пан будівничий, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!

— Е, то пан будівничий зажартував собі з вас! — сказав Леон. — Се не паровий млин, се будується проста нафтарня! Де мені до парового млина!

— А-а-а! — вирвалося з уст усіх присутних, мов знак здивування та розчарування. І біднота негайно почала розходитися, а Жиди-властивці якось мов свобіднійше почали балакати з Лєоном, випитуючи його, по що будує нову нафтарню? чи може буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавійші запитували його навіть, чи не зробив з ким якого контракту?

— Ми чули, — говорили деякі Жиди, — що там у Відні завязується велика „Erdwachs Exploitations-Compagnie“ (спілка визискування земного воску). Ви певно з нею в зносинах?

— У Відні? Спілка визиск...? — дивувався Лєон. — Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!

— Чи можлива річ? — дивувалися і собі Жиди. — Адже ви були у Відні, то аби там бувши, тай не чути навіть про завязання великої „Спілки визискування?“

— Та де, — відпекувався Лєон, — я у Відні був в приватних ділах, — на біржу навіть не заглядав!

Ледви-не-ледви Лєон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати про закуплення земного воску, котрого буде потребувати до нової нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на площу, де вже наймлені робітники рівнали ґрунт, звозили каміння й цеглу й де будівничий з Бенедьом розмірював плян і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути скінчена, — іменно на час, в котрім віденські фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем прилади.

Будівничий був дуже маркітний і раз-у-раз воркотів щось під носом. Бенедьо тільки десь-колись чув уривані слова, як „дурний Жид“, „ошуст“, „хоче циганити, а не вміє“. Коли Лєон наблизився і голосно сказав робітникам „добрий день“ і „дай, Боже, щастя“, Бенедьо перший підійшов ід ньому.

— Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

— Або чому ти мене о се питаєш?

— Бо ми тут з паном будівничим не могли погодитися що до того пляну. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А тут скоро тільки я поглянув на плян, так зараз пізнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед догадувався, бо по щож би ви тут, в тій пустині, ставили млин? А от пан будівничий на жаден спосіб не хотіли примірювати сей плян, говорячи, що се певно помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий плян, який випадає під паровий млин...

— Алеж розуміється, що я то на жарт говорив! — сказав голосно Лєон, стараючися покрити знов сміхом своє змішання. — Чень же я ще не вдурів будувати паровий млин у Бориславі!

Тепер і будівничий, почувши ті слова, підійшов ід Лєонови, що все ще всміхаючись роззирався довкола.

— Пане Гаммершляґ, — сказав будівничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з нас двох стане брехуном?

— Брехуном? — повторив Лєон і відступився о крок назад, мірячи будівничого задуфалим поглядом. Правда, під тим задуфальством крилося усе таки змішання, і Лєон був би не знати що дав, щоб будівничий утих і не збільшував того змішання. Але будівничий не гадав утихнути.

— А так, брехуном, — сказав він. — Бо чиж ви не говорили мені вперед, що хочете ставити тут паровий млин?

— Я жартував.

— Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюся вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників назбирав і розруху наробив у цілім Бориславі...

— То дуже зле! — сказав Лєон.

— Певно що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.

— То ваша річ, не моя!

— Моя річ? Алеж ваше слово!

— Алеж я вам дав плян! Що ви за такий будівничий, що не зуміли з пляну розпізнати паровий млин від нафтарні?...

Ті слова дуже вкололи будівничого.

— Е, що там ваш глупий плян! Я на нього й не дивився!

— Ну, то ваша вина! — відрізав Леон. — За що в мене гроші берете?

Ся сварка велася голосно і ставала чим раз голоснійшою. Лєон почервонів, як рак, а й товсте лице будівничого налилося кровю. Між тим робітники і деякі посторонні люде, чуючи перед рачку між „панами“, поставали і ззиралися цікаво на се видовище.

— Мій пане, — кричав розярений будівничий, — я чень не по то прийшов сюди, щоб слухати ваші імпертиненції!

— Ані я по те, щоб слухати ваші дурниці!

— Пане, ви мене ображуєте!

— Не дуже страшний проступок!

— Ви шкодите моїй славі!

— Ви пошкодили моїм інтересам!

— Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича!

— О, і овшім! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємося обійтися без такого ґеніяльного будівничого! — І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будівничий, з кипучою злістю в нутрі, кинув, що мав в руках, і натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, впроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.

Робота пішла далі своїм ладом. Лєон довго ходив по площі, роззирався, важко відсапуючи, поки не уляглося його роздратування. Аж по якімсь часі він став перед Бенедьом.

— Ну, що тепер будемо робити? Будівничого не маємо.

— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову по пляну.

— Ви самі?

— А чомуж би ні? Штука не велика. До місяця все буде готове.

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції від вас не хочу, я вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтеся, — я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, і рад був по трохи, що позбувся гордого будівничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляґа, котрий дозволив йому й без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату, все те немов розяснювало перед ним світ, будило богато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другі робітники косо та зависно гляділи на нього, а може дехто і вважав його жидівським підлизнем. Що його то обходило! Його думку занимало таке діло, для котрого певно варто було знести й крихту людської зависти!