Борислав сміється/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
VII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ѴІІ.

Було то вечером. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчки в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в плян, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечера, коли Мортко сказав йому, що „їх справа скінчена“, був мовчазливий мов прибитий. Бенедьо хоч і не знав докладно, що се за справа, все таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але з другого боку не смів зачіпати його, щоби не розворушувати в нім наболілого.

Скрипнули двері і до хати війшов Андрусь Басараб.

— Дай, Боже, час добрий — сказав він.

— Дай, Боже, здоровля! — відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратву.

Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.

— А що у тебе, побратиме, чувати?

— От, увійде, — відповів Бенедьо.

— Щаститься тобі якось в нашім Бориславі, — сказав трохи гризко Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!

— По три ринські денно. Не надто то богато як на майстра, але як на бідного помічника, то певно що досить. Треба буде дещо післати мамі, а решту, — ну, та вже про решту поговоримо пізнійше, як усі зійдемося. Я думав дещо трохи над нашою долею...

— Ну, і щож ви видумали? — спитав Андрусь.

— Будемо говорити про те на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матія, — адіть, який ходить! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, — за мало ще його знаю...

— Та я власне для того прийшов, — сказав Андрусь.

— Побратиме Матію, — пора би тобі розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?

— Е, та що вам розповідати ? — знехотя відказав Матій. — Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!

— Та хто знає, хто знає, чи скінчена, — сказав Бенедьо. — Розповіжте лишень, — все три голови потраплять більше дещо вигадати, ніж одна. Може найдеться ще яка рада. А як би вже і справді все пропало, то бодай вам буде легче, коли з нами поділитеся своєю грижею.

— Ая, ая, і я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все то сам один чоловік — дурень напроти громади.

— Ой так так, побратиме Андрусю, — відповів сумовито Матій, відложив на бік скінчену роботу і закурив люльку, — може то й але, що чоловік дурень: привяжеться до другого, а опісля гризися вже не йно самим собою, але й другим і третім! Тай ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужче гризеться, ніж за собою. Таке й мов. Нехай і так, — розкажу вам, яка зі мною історія була і яка у мене справа з Мортком.

„Буде вже тому щось з чотирнацять літ. Саме пять літ по моїм приході до того заклятого Борислава. Ще тоді тут не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоч і тоді вже жидівні назлазилося було сюди, як хробів до стерва. То тоді тобі, небоже, тут пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, лестилася як ті пси коло кождого господаря, на силу тягла до коршмів, або її таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникови ґрунту під закопи. Що я тоді навидівся, аж серце пукало! А скоро собачі діти обдурили чоловіка, виссали з нього все, що можна було виссати, тоді гей же на нього! Тоді він і піяк і лайдак і пся-пара, — тоді його і з коршми витручують і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

„От раз іду я рано на роботу, — дивлюся : повна вулиця людей, збилися в купу, — гомонять щось, серед купи крик і плач, а з боку в невеличкій, соломою критій хаті Жиди вже розґаздувалися, як у себе дома, вимітують із середини все: миски, горшки, полиці, скриню... Що такого? питаю я. — А що, — відповідає один чоловік, довели нехристи бідного Максима до посліднього. Статний був ґазда, ніщо її казати, а людяний, чемний... — Ну, тай що з ним сталося? — А не видиш, каже чоловік, — видурили у нього ґрунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли тай з хати його вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик, — Жиди не питають. Той пірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гайворонів, тай давай бити бідного Максима! Зробився крик, — зачали збігатися й наші люде і ледви вирвали Максима з жидівських рук. А той обкервавлений, аж страшний, тай кричить: „Люде добрі, ви видите, що тут діється! Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зі мною так сталося ? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки, — сокири, ціпи, коси, — беріть і виженіть те паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили“! Люде видивилися на нього, стоять, гомонять... А тут один Жид — он той, що он визирав з вікна — пірвав камінь тай луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: „Люде добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!“...

„Я не дослухав того оповідання, а почав протискатися до середини здвигу. Серед улиці лежав чоловік, може до сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув на то, — а люде обступили довкола, стоять стіною та гомонять, — але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, — вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.

„Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж тут виджу, з вікна виставився той сам Жид, що забив Максима; вже геть геть, видко, осмілився і кричить, поганець:

— Так йому треба, піякови одному! Так йому треба! А ви чого тут поставали, свині? Марш до дому один з другим!

В мині кров закипіла.

— Люде, — заревів я не- своїм голосом, — чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сміються? А ви стоїте, тай ніщо? А грім же би вас божий побив! Бий злодіїв Жидів!

— Бий ! — заревіло в тій хвилі з усіх боків, аж земля здилькотіла. — Бий злодіїв пявок!

„То так, як би іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став, як не той. Я ще й не озирнувся, а тут вже ціла хмара каміння посипалася на Жидів. Лиш тільки ще я видів, що той Жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав тай бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, ґвавт піднявся такий, як на судний день. Люде ревіли без памяти, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на Жидів. Счинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западається під землю. Частина Жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видко було, що у них в руках сокири, мотики, вили, — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зі страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, делиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, ґвавт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху... Люде по кусневи розірвали стіни, — зруб і повала грохнули на Жидів, — порохи вкрили все те страшне позорище...

„Але в мене за той час що иншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на Жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки, і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледви вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою до дому, бо боявся, щоби де розлютовані Жиди не перехопили мене на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, — зачав відтирати. Але довго не міг я її добудитися, — вже я гадав, що може й її заголомшив який камінь. Але Бог дав — прийшла до себе, і я так тим утішився, немов би то моя власна дитина ожила передомною“.

Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче підчас оповідання, почала звільна набігати давня, сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:

— „За сим та тим та за клопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізнійше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люде немов самі себе злякалися і розлетілися кожде в свій бік. Жиди також переполошені не показувалися зі своїх нор, — аж десь над вечером деякі смілійші повилазили, почали роззиратися... До Максимової хати, а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три Жиди неживі, а пять покалічених. Пропало. З'їздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту, от так на здогадь, тай повипускали швидко на волю.

„А Марта лишилася у мене. Чесні Бориславці мали, видко, богато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, тай тільки всього. Їй було тоді дванацять літ. Не аби ладна або що, — але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, — ну, але згодом сама видить, що робити? Привикла. І так вам привязалася до мене, як до рідного вітця. А я також, нема що казати, — пантрував її, як ока в голові, така мені стала дорога та люба. Другі ріпники нераз бувало сміються з мене, питають, коли буде весілля, або може хрестини вперед будуть, — але я на те байдуже. Говоріть собі, говоріть!

„Росла та дівочка в мене, ховай Боже, тихо та ладно. Хоч то я що — ріпник, давний пастух громадський, — але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віку. А лихо — велика школа. То й гадаю собі: чень то хоч їй Бог де-як ліпше пощастить. Шанував я її, — ні роботи тяжкої, ні слова поганого... Шити навчилася, не знаю де і коли, так ладно, що чудо. Усе бувало баби несуть до неї, — ну, цілими днями сидить у хаті, робить. Тай що то, до всього вона, до всякої роботи. І побесідувати і пожартувати і порадити розумно, — до всього...

„Пізнався з нею один парубок, туй таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, — Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до нього липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: щож, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний. Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, щож постій Іване, щось маю тобі казати. Став він, запалів трохи, далі сів на лаву.

— Ну, що там такого? кажіть! — повідає.

„Я посидів трохи, — мовчу і позираюся на нього. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби ніби-то і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.

— А як ти — кажу — Іване гадаєш ? Марта от наша, — нічого дівчина?

— А вам що до того, як я гадаю? — відрізав він, а сам ще дужче паліє.

„Ов, гадаю я собі, — з тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш.

— Ну, — кажу — богато мені до того не б, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти чень знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для неї і отець і опікун, і сват і брат. Розумієш? Як скоро я побачив би щось — знаєш — не теє... то вважай, що я за чоловік! Зі мною жарту нема.

„Іван аж затремтів на ту бесіду.

— А нехай же вас — каже — Бог має! Десь також щось, — грозити, а не знати по що і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже опісля поважливо — я хоч молодий, а знаю по трохи, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.

— Ну, вважай же мені ! — промовив я, але сам почув, що щось мені так гей запаморочилося в голові і сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловік, тай по всьому! — — —

„Ну, нічого. Зробили ми умову, — пібралися вони. У Івана по батькови якимсь чудом лишився отсей кусник ґрунту. Досить того, що він таки тої весни виставив — уже то ніби ми оба — ось ту хату, тай тут й обоє зачали жити. Правда, господарства тут ніякого не можна було заводити на тій голотечі, — але Марта зразу заробляла по давньому то шиттям то пряденням, а далі як того почало не ставати, то мусіла й вона бідна йти на роботу до воску. Що було діяти?... Я відділився від них, жив осібно, а коли тільки що міг, то доносив їм, — звичайне, чоловік уже привик, зжився...

„Аж от якось так в пару місяців здибає мене Йван тай каже:

— А знаєте — каже — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на те скажете?

— Ну, яка рада. — кажу. — Говори, яка?

— А така. Ми хочемо від тепер зачати дещо складати на бік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень трохи ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо трохи прискладати грошей — уже хоч би чоловік і тіснійше за той час жив, гей той каже, хоч би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то можна було... А знаєте, в Тустановичах один там продав би кусень ґрунту з хатою, — я вже говорив з ним. „Продам“ — каже. Треба дати 250 ринських“. Ґрунт гарний, — далося би виторгувати на 200. А я би свою псю буду з тим клаптиком землі продав, — може би було хоч 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам, Боже, щастя! Певно, що не зле було би вам вирватися з тої проклятої ями.

— Ба, — каже Іван, — не на тім кінець. Мені здається, що нам двоїм до осени тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то треба би зо два роки. А як би троє, — як гадаєте, може би борше?

„Я видивився на нього.

— Ну, каже він, — щож ви так дивитеся на мене? Тут проста річ : пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, — не будете потребували платити окремо комірне, тай їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоч що-то.

„Виджу я, що хлопець розумно говорить, — а тут ще чоловіка й самого знесла охота видобутися з тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на ту раду.

„Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивається так, як той пискір сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних; і на ґрунт стало би і ще дещо лишилося би на розгосподарування. „Господи! — говорить бувало Іван вечерами, — коби то вже раз!“ Але не знати, чи Бог не судив йому бідному діждатися виходу, чи лихі люде не дали!...

„Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від Жида. — Нехай, кажемо, у нього лежать, — в його касі безпечнійше, ніж у нас за пазухою, — а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить. Так ми й зробили, — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.

„Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, таки на другий день мав дати тому чоловікови завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати йому решту грошей. Пішов мій Іван. Смеркається — нема Івана. Ну, нічого, — гадаємо собі, — може там де на могоричі, або що. Але Марта якась неспокійна весь день, ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питається мене, де він. Я йому розповів усе, а той ще крикнув:

— От, десь драбуга впився тай спить, а на роботу не йде!

„Гадкую я сюди й туди, — де Іван був би? Вечером по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі: піду по шинках, пошукаю, порозпитую. Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я між ними й Мортка, але котрі саме були знайомі ріпники, того не тямлю. Якісь чотири незнайомі, вже ніби пяні, стоять серед хати і співають: один святовечірної, другий страсти, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них, — там будете акурат пасувати!

„Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. З пересердя ликнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди, Боже, від них відпекатися. А тут бачу, що Мортко усе підморгує на них, мовляв: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що війшли якісь два знайомі ріпники, я з ними витався і частувався, — але скільки вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був“.

— А щож тобі то так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.

— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здається, що я через те й справу програв!

— Що? через те? А то яким світом?

— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знайомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, — були би зараз свідки.

— Свідки! На що? до чого?

— Послухай лишень ! Пю я, в шинку гамір, — а тут у ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тільки миг, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко по тихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знайомий голос, так як Іванів! Знати, що пяний, язиком путав, але голос його. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.

— Гов, свату, гов! ревуть. Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?

— Та я нехотячи!

— Еге, нехотячи! рішить один. Знаємо ми таких!

В тій хвилі отворилися двері ванкира і в дверях показався — присяг би і нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав його за плечі. Я знов пруднувся до нього. Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.

— Ану я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він — і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тільки, що одному вчепився я у волося і що другі обскочили мене, мов кати і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зі мною, де дівся Іван, де ділися ті два знайомі ріпники, — не тямлю нічого. Все затьмилося в моїй голові.

„Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.

— А що, де Йван? — се було моє перше питання.

— Нема.

— Але чень же був дома?

— Не був.

„Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тільки снасть її. Що за нещастя?

— Алеж я — кажу — вчора вечір видів його.

„Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.

— Ні — каже — ви вчора вечір ніяк не могли його видіти. Ви вчора вечір лежали ось тут без памяти.

— А щож, то нині не вівторок? — спитав я.

— Ні, нині вже пятниця. Ви від понеділка ночі лежите ось тут, як мертвий, у горячці та манколії.

— А Івана не було від тоді?

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.

— Алеж я його в понеділок видів у шинку.

„Марта нічого на те, тільки здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна подумала собі, що се мені так з перепою привиділося.

— Алеж, аби я так світ божий видів, як його я видів достоту своїми очима!

— Ба, та бо як би він був тоді в Бориславі, то був би прийшов до дому, — сказала Марта.

— От тож то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

— Був. Я тут розпитувала тустанівських парубків. — Був, — кажуть — згодив поле з хатою і вечером забавився на могоричі геть поза північ. Там таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від Жида гроші. Тільки всього я могла дізнатися.

„Мені немов би клин у голову вбив. Хоч який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?...

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на ґрунт в Тустановичах?

— Не знаю.

— Га, то треба піти до Жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то може пішов з ними назад до Тустанович, або до Дрогобича.

„Пішли ми обоє до канцелярії Германа Ґольдкремера, — ми в нього робили. Питаємося. Той до книжки... „Взяв ваш Іван Півторак гроші“. — Коли? — „В понеділок вечером“. От тобі й на! Поліз я до Тустанович, питаю; завдатку не дав, від понеділка не був, хоч обіцяв, що прийде найдалі у вівторок з полудня. Дивуються, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від Жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні про що не знає.

„Іду я до Дрогобича, питаю в деяких знайомих: ніхто не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив, — ні — каже — не правда тому, я й на очі не видав Івана. Ти — каже — пяний був, — серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван“. Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене били, — ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.

„Ну, вже вам того не треба й казати, який у нас Великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, — Господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, — про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: „Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!“ Зразу говорили то на жарт, а далі декотрі почали й на певне говорити. Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: Никола видів; Никола каже: Проць мені казав; Проць каже: Семен відкись чув; Семен не пригадує собі, відки чув, але здається йому, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.

„Аж десь по двох роках — он торік весною — видобуто з одної старої ями кости. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно ножем розрізаний. Застрягла мені тоді в голову гадка, — і досі мене не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тільки один Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпамяти і набили, а опісля обрабував його бідного і вкинув в яму. Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з'їхала комісія обзирати кости, пішов я і почав казати все, як на сповіди. Панн слухали-слухали, записали все в протокол, кликали сього й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, — знов списували протоколи, а далі взяли тай арештували — мене. Я не знав, що зі мною хотять робити, по що мене тягнуть до Дрогобича, — але гадаю собі: щож, може так і треба. Тішуся, дурний, свобю бідою. Потримали мене щось з місяць, — прикликали щось два рази на протокол, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічого. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до вищого суду. Ну і вже той суд тягнеться більше року, а ще йому кінця нема. Що я за той час натовк собою по всяких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі скільки!... Адвокатови щось зо пятнацять ринських дав. „Та що — каже — небоже, можлива то річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всього того, що ти тут кажеш, іще не досить. Ну, але — каже — треба трібувати. Як там який розумний суддя возьме ту справу в руки, то може ще де чого більше до шукається, ніж ти знаєш“. Ну, видко, не дошукався! Якийсь той самбірський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось пяте через десяте, — видко, що не знає, з якого кінця до того взятися — а в тім, хто його там знає, може й уміє та не хоче!...

„А тут в Бориславі притихло все, мов горшком при крив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися й доїдати мені так, що я далі мусів покинути Ґольдкремерові ями і перенестися от тут до Гаммершляґа. Хоч то, розуміється, оба вовчі горла!... Тай так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Ґольдкремер сам, а то богач несосвітенний, — де бідному ріпникови супроти нього право найти!... А ми що! Іваниха бідна з дитиною на службі, а я тут товчуся по тім пеклі і вже, видко, й до віку з нього не вирвуся. Тай не того мені жаль! Що там я! Але то мене коле, що от — погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієви ніщо — ходить собі і сміється! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!“

Матій замовк і, важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тим простим, а так безмірно важким оповіданням.

— А знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? — сказав перегодя Андрусь якимсь немов гнівним, зворушеним голосом.

— Та що такого?

— Що ти дурень великий, от що!

Матій і Бенедьо видивилися на нього.

— Чомуж ти сього досі мені не говорив?

— Чому не говорив? — повторив неохітно Матій. — А по що було говорити?

— Тьфу до сто чортів на такий розум! — розгнівався Андрусь. — Провадить процес з Жидом, — процес той, як би був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не можна робучого чоловіка безкарно кривдити, — до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тільки тишком собі в куті в кулак трубить, — ну, скажи мені, добрий се розум?...

Матій задумався і засумував.

— Гай, гай, — двох свідків! сказав він. — Яж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер по невчасі. Бо раз — хто тепер винайде тих свідків.

— Я винайду! — перервав гнівно Андрусь.

— Ти? — скрикнули Матій і Бенедьо.

— Так, я! Бо яж то сам із старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.

— Ти? і Стасюра? то ви були? — скрикнув Матій.

— Так, ми були.

— І бачили Івана?

— Як жеж би не бачити, — бачили.

— І пяного?

— Пяного.

— З Мортком?

— З Мортком. Як зачалася з тобою бійка, ми оба кинулися було тебе боронити, але старого Стасюру один гримнув так, що той умлів. Ніколи мені було тебе боронити, — я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горівки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зі мною, а далі потяг його кудись з собою. Від тоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба із Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без памяти на помості. Я не міг помагати нести тебе до дому, а тільки просив якихось двох ріпників, розповів їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до його хати. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?

— Господи Боже, — аж скрикнув Матій, — так сеж значить, що тепер можна би виграти процес?

— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все таки надія більша. От що було би добре — винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?

— На се присягнути можу!

— От була би і запинка. Зараз би можна потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то значиться, в якій ціли?

Лице Матія при тих виводах чим раз більше прояснювалося. В тім нова думка знов засмутила його.

— Е, але як жеж їх віднайти, тих, що тоді почали зі мною бійку? Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.

— І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але може Стасюра? Мені здається, що з одним він щось говорив тоді.

— Господи Боже! — знов було би огниво більше! Знов близче до доказу. Тай ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, — ходім до Стасюри!

Швидко зібрався і обувся Матій, — живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давних літ битого чоловіка, вкорінена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так горячо бажав він, щоби правда про його таємну погибіль вийшла на денне світло.

Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоч розуміється, і процесові! він бажав доброго виходу. Його найбільше занимало оповідання Матія про бійку людей з Жидами і про крик небіжчика Максима: Виженіть Жидів з Борислава! А що, думалося йому, — чи й справді се булоб добре, як би вигнати Жидів? Поперед усього: куди їх вигнати? Підуть на другі села і там почнеться те саме, що тут діється. А по друге: самі не підуть, а що тут надерли грошей, заберуть з собою і в других місцях повернуть на те саме, на що тут повертали. Ні, се не вратує робучих людей!

Пізненько в ночі вернув Матій до дому. Він був дуже змінений проти попереднього: веселий, говіркий. Їх надії на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, — инші були з того самого села, що й той один — але всі вони вже від трьох літ не робили в Бориславі і сиділи на господарстві. Андрусь Басараб і Стасюра готові були свідчити в суді. Тож і рішився Матій завтра таки йти до Дрогобича до адвоката і зарадити ся його, як і що діяти.

— Ну, тепер не уйде чень той злодюга Мортко! — приговорював Матій, — тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоч то ніби Пан-Біг не каже бажати другому лиха, але такому злодієви, бачу, не гріх бажати не то лиха, а й усякого безголовя!

З таким побожним бажанням Матій і заснув.