Борислав сміється/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
VIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ѴІІІ.

Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував пляни будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного, — а при всім тім обходився з робітниками так по братерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кождім кроці показати їм, що він їм рівний, їх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрошувати їх за те, що отсе, не по своїй волі став над ними наставником. А вечерами, по роботі, він нераз до пізної ночі ходив у важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й малими і розпитував їх про їх життя й бідування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповістей, коли дивився з близька на нужду і погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди і погані збогачені Жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогі шати і бризькають болотом на темну, похилену товпу.

Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чим раз тяжче і тяжче. З далека і з близька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день-у-день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улия. Роботи! роботи! якої небудь роботи! хоч би й найтяжчої! хоч би й найдешевшої! щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер Бог на залізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгірю — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люде з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так як той потапаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер Бог на залізні ключі, — а бідні люде думали, що бориславські богачі будуть милостивійші від Бога і отворять їм брами своїх богацтв!...

А бориславські богачі тільки того й бажали ! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх „ґешефтів“. І ось вони не помилилися! Дешеві й покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоч би й за яку дешеву ціну, — і ціна справді пішла чим раз дешевша. А між тим хліб ставав чим раз дорожчий, — до Борислава довозили його дуже мало і дуже неправильно, і робітникам нераз і з деяким грошем за пазухою, приходилося мліти голодом. А вжеж певно те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз-у-раз в Бориславі, погіршіло дуже значно. Що тижня Жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: Не хочеш тільки брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошується, тай ще за меншу ціну!

Отсе все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. А що — думалося йому, — як би всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будемо робити, поки нам плату не побільшать? Адже чей Жиди не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, — мусіли би податися ! Його думка, роздразнена всіми безконечними образами бориславської нужди, ціпко вхопилася за сю стебелинку і не попускалася її. Але чим докладнійше він розбирав сей спосіб ратунку, тим більше трудностей, ба, й непоборних перепон він добачував в нім. Як довести до такої змови і єдности всю ту величезну громаду, в котрій кождий дбає тільки за себе, журиться тільки тим, як би не вмерти з голоду? А хоч би се й удалося, то знов певна річ і те, що богачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді богачі не спровадять собі з других сіл инших робітників, і таким способом не знівечать цілий труд? А хоч би й удалося не допустити до того, то з чогож будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут в Бориславі за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! ні відки не сходить зоря ратунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав пястуки, притискав їх до чола і бігав улицями, мов несамовитий.

При всім тім він нетерпеливо ждав найблизчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібности дійти до якоїсь більшої ясности в тім: що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів, і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якась важка і неясна ожиданка, — і те додавало йому надії, що чей же й з поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, що вечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з иншими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька днів, — і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і незвична для нього праця думок кинула його мов у горячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки його довгообразе лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені вуглики, неспокійно, горячково палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кождого закамарка позирали на неприязний світ, і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: Треба їх ратувати! Але як ратувати? О те як, мов о остру, неприступну скалу ламалася його думка, розбивалися його духові і тілесні сили, — але він не тратив надії, що ту трудність можна буде побороти.

Одного вечера Бенедьо пізнійше ніж звичайно вернув з роботи до дому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. Із звичайним виразом непорушного спокою на червонім, трохи обресклім лиці сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привиталися.

— А що, нема Матія?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.

— Видно, щось не абияке розпочали там у Дрогобичі.

— Будемо видіти, — бовкнув Сень і замовк.

— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.

— Ні, — або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на нього так жалувався наш Прийдеволя, — того касієра, — тямиш?...

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А щож би таке! Від кількох днів десь подівся, а нині видобули його з ями. Вже й комісія приїхала, — будуть бідне тіло краяти, ніби то воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповіданням.

— Якраз так, як з Матіввим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.

— Еге, якраз тай не якраз, — відказав Сень. — Того Жид трутнв, а сього — — —

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, — він ясно розумів Сеньові слова.

— Ну, і щож? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.

— А що люде на то?

— Які люде? Комісія? Комісія наїсть, напє, тіло покрав, пошкаматуе, тай поїде собі.

— Ні, я не про комісію, — а так, ріпники що кажуть?

— Ріпники? А щож мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: „Злодій був небіжчик, Бог би його побив!“, тай далі до роботи.

— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.

— Як? страчене? шкода? — зачудуваний допитував Сень.

— Другим від того не буде лекше.

— Але одним злодіякою менше на світі.

— Ну, не бійся, на його міспе завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють — ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?

Сень зачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомісць стрінув закиди.

— Ба, то чогож ти жадав би?

— Я хотів би, щоби, як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береться, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якусь користь не для одного, а для всіх. А инакше, то я не знаю, по що й зачинати.

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався і пішов.

Ще тяжчі думи насіли Бенедя по виході побратима. „Щож — думалося йому — може воно й так... може й ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?... Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того лекше стане хоч би тим самим ріпникам, що тішаться його загибілю? І то ні. Прийде другий касієр на його місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От як би так за одним разом та всіх злих людей не стало... Але ні, се де-де-де!... Що й думати про те! Радше про те думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!“

Побратимство ріпників, до котрого так несподівано був принятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо заняло відразу його мисли і падавало їм певний, хоч зразу не дуже ясно вигачений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання — виступити вже раз з якимсь видним ділом, тоді вже в думці його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре могло би злучити до купи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чим раз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким зєдиненням своїх власних сил до спільної помочі і оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай деякої пільги для себе. І він постановив собі, будь що будь, виступити з своєю гадкою на найблизчім зібранню побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненависти і пімсти, котра на тепер, при їх малосильности, могла тільки кождому пошкодити, а не могла нікому помогти, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і снокійнійшу, та як здавалося Бенедьови, разом з тим і кориснійшу роботу.

Схід побратимів був назначений на неділю вечір. В полудне тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але коли Бенедьо питався його, — що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, — він тільки поцмокував і відповідав:

— Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнілося гаразд і Матій лише що засвітив на припічку каганець, наповнений земним воском, коли до хати війшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звитався з Матієм і Бенедьом, і почав по свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, — всі инші також обходилися з ним, як з рівним, як зі „своїм чоловіком“. На самім послідку війшов Прийдеволя. Його молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близько порога. В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоч ніхто й не признавався до того. Всі чули, що хотя чи нехотя вони наближаються до якоїсь важної події, в котрій прийдеться їм виступити отверто і сильно. Недавний випадок з убійством Жидка-касієра був — усі почували се — передвістником нового звороту в діях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за нові події наближалися і як їм стати супроти них, сього наші побратими не знали, хоч кождий надіявся, що чейже на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чим раз тяжчого життя в Бориславі, супроти день-у-день більшіючої нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, сього ніхто не вмів собі сам вияснити, і сього іменно вияснення кождий ждав від спільної ради.

Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.

— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний і звітний, уже протискався крізь стоячих серед хати побратимів, коли в тім старий Стасюра встав і просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохітно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, — хоч я думаю, все таки ліпше було би, аби у Деркача ті палички були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавійшого.

— Ні, — сказав, — твердим голосом Стасюра, — я не буду говорити нічого такого, — що здалося би до карбування.

— Ну, а щож такого? — спитав Андрусь і знов зирнув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готовилися слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.

— То, побратиме Андрусю, — говорив сміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку иншу, ліпшу роботу, аніж те карбування. Щож то ми діти, чи що? У побратима Деркача цілі вязанки покарбованих палиць, а яка з них користь? Кому що помогло те карбування?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще тут не говорив і йому самому в голові повернулося питання: Тай справді, до чого здалося карбування? Але що на таке питання він зразу не находив достаточної відповіди, то й рішився стояти далі на своїм, щоби викликати близчі вияснення.

— Кому помогло? — сказав він звільна. — Ну, але чи для якої помочі ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пімсти?

— Для пімсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш метатися? Як метатися, то я гадаю, що треба иншого способу, а не тратити дармо час на дитинячій забавці. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобі певно сили не приросте.

— Так, — відповів Андрусь, — алеж ми хотіли, як прийде пора, зробити правдивий суд над своїми кривдниками, щоби мати чисту совість.

— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совість ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кілько і що і як терпить. А щоби пімститися, щоби зарадити лиху, треба крім чистої совісти ще й сили, — а у нас що за сила?

— Так, так, — загули довкола побратими, — що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то се нам не додасть на три пяди більше сили!

— Га, а відкиж нам сили взяти? — спитав Андрусь.

— Треба припускати більше людей до свого побратимства, треба громадити всіх до купи, вказати всім одну ціль, — відозвався Бенедьо.

Всі зирнули на нього якось недовірливо і боязко, тільки один Стасюра притакнув радісно.

— І я так кажу, і я так кажу!

— Алеж бійтеся Бога, побратими, — чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить в місті і нас усіх повяжуть і засадять до Самбора, як розбійників! — сказав Андрусь.

Морозом переняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно й цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те сккже.

— Може то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не можна показуватися між людей. Що хотячи згромадити їх до купи, треба їм показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!

— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьови з великого зворушення не стало духу в груди і він замовк на хвилю. Він чув, що його кров зачала розгріватися, що думки, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов якимсь чудом плили і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напів гнівні, папів згірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.

— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здається, що тільки ми самі можемо собі помогти, а більше ніхто нас не поратує. Аджеж ані нашим Жидам, ані панам не йде о те, щоби робітникови ліпше жилося. Вони ще як би могли, то погіршили би його життя, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хотітися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для нього, голодного та голого, нема вибору! Ні, тільки ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо до віку от так пропадати. А мститися — вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої пімсти нам ліпше не буде, хіба ми схотілиб зробити в цілім краю яку війну, або що! А так : покараєте сього або того кровопійцю, на його місце другий уже давно наострився. Тай навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете примушені робити все потаємно, то й ніхто не буде знати, хто се і за що зробив. А як дізнаються, ну то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть, і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати иншого виходу.

Знов замовк Бенедьо, — мовчали і всі побратими. Бенедьові слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але — на нещастя — вони валили те, що там досі стояло: надію на пімсту, але натомісць не ставили нічого нового. Один тільки Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч очевидно весь той новий поворот в думках деяких побратимів був, бачилося, для нього дуже неприємний і непожаданий, — ай він склонив свої потужні плечі і опустив голову: Бенедьові слова заставили і його задуматися.

— Добре то було би, то певно, — сказав він вкінці, — але як се зробити, як помагати собі самим, коли у нас сили нема й на стільки, аби кождий сам собі поміг.

— Отож то й є, що у одинокого нема сили, а як їх збереться богато, то й сила буде. Ти один сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підойме його як ніщо. Велика річ для ріпника при сякім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереться сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомогти кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

— Гм, та воно то правда, — розуміється — так, так! почулося з ріжних боків, лиш там в куті коло дверей понуро мовчав Прийдеволя і невдоволено воркотів Сень Басараб:

— Добре йому, міському чоловікови, говорити про складки! Ану трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ті складки!

— Ну, — відказав на те живо Бенедьо, — се вже ти, побратиме, так собі, на вітер говориш. Ось нас тут є дванацять, і я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.

— Пристанемо, пристанемо! — загули деякі побратими.

— Тільки треба добре над тим обрадитися, на що складається ті гроші і що з ними робити! — сказав з повагом Андрусь.

— Ну, розуміється, — так таки зараз і обрадьмо! — підхопив Стасюра.

— Ба ні, — сказав Бенедьо, — поперед усього треба знати, чи взагалі маємо складати складки, чи ні. Тут, бачу, деякі побратими не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так, як досі — —

— Ти бо також крутиш — перервав йому бесіду на пів гнівно Матій, котрий досі мовчки сидів коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось посторонніх річах, але чим далі, тим цікавійше і уважнійше прислухувався до всього, що говорилося в хаті, — ти не питай, чи то кому приємно чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго і розумного і для всіх корисного, то виїзджай з тим на „пляц“, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрошувати, що дурницями час нам забираєш!

По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити „просто з моста“.

— Бо то, — зачав він — знаєте, як маємо піти на складки для своєї помочі, то вже треба зовсім усе змінити, не так як досі було. Карбування всяке на бік, головництво на бік — (при тих словах Бенедьови здалося, що горячково палаючі очі Прийдеволі з темного кута зирнули на нього і пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом — і він спаленів і похилив лице до долу) — зовсім инакше треба говорити до людей. Не пімсту їм показувати, а ратунок. Розуміється, кривди і злодійства не закривати, але наводити людей на те, щоби вязалися до купи, бо проти богачів та силачів один одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться до купи, то певно борше зможуть устояти.

— Зможуть устояти? — відозвався знов невірний Сень, — рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують Жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?

— А щож, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, як би так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата вища не буде? Що тоді Жиди зробили би?

— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи розяснилося.

— А що зробили би — відповів Сень, — напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас нагнали би.

— А як би ми стали лавою і не пустили тих нових і просили їх, щоби заждали хоч доти, доки наша справа не виграє? Можна би в такім разі повисилати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого і такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!

— Гурра! — закричали побратими, — то мені рада! Війна, війна з Жидами і здирцями!

— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна спокійна, безкровна, а по друге й тому, що можемо підняти її зовсім отверто і сміло, і ніхто нам за неї нічого не може зробити. Кождий, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо за мало платять. Заплатять тільки й тільки, то піду, тай годі.

Радість побратимів була дуже велика, коли почули ту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сеньом Басарабом.

— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоч би й усі пристали на те, то скажи ти мені, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці. Адже тяжко й погадати, щоби богачі зараз першого дня та помякли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може прийдеться сидіти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тільки народа? Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли, їх свіжо розбуджена надія на таку новітню війну і побіду над богачами була ще дуже слаба і непевна, і зараз за першим закидом почала бліднути.

— Отжеж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж як би з тих складок набралася вже сума порядна, така, що вистала би, возьмім, на тиждень, або на дві неділі, то тоді можна робити змову. Розуміється, тих, котрі не хотіли би належати до змови і йшли опісля на роботу, тих зараз, чи по волі, чи по неволі, за карк тай геть з Борислава, нехай не псують нам діла. Так само підчас безроботиці могли би наші таки люде найматися де на иншу роботу, доліса, до тесельки або де, тільки щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зломали би ту жидівську пиху і добилися певно ліпшої плати.

— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада, — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять Жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав свої ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на ту рухливу громаду.

— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігти за кождим, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, нехай біжать за тим медівником, — будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.

Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а опісля швидко сказав: — І я, і я з вами!

— З котрими вами? — спитав гризко Сень. — бо тут ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними от, чи зі мною і братом?

— Так, з тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.

— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Щож такого великого сталося ? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою?...

— Ні, ні, ні, — не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!...

— Ну, так чогож тут гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще Жида на кару засудять, чому яму не заткав!

— Ні, ні, ні, — знов якось горячково-болісно перехопив Прийдеволя, — не боюся комісії! Що комісія? Мені здається навіть, що як би комісія... теє... викрила, то мені лекше було би!

— Тьфу, най Бог боронить, — ти що таке торочиш?

— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючи своєю міцною рукою його плече, — мені здається, що той... Жидок, знаєш... той, що в ямі погиб, — що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, або що!

— Як? як? От також щось! Хібаж він не був при тім?

— Так, так, був, і сміявся навіть, — але чи вже за то смерть, що сміявся? А може він не робив нічого, а тільки ті?

— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудування Сень. — Впав батько з гори, дідько його бери! Погиб той, ну і добре!

— Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: Даруй життя, даруй! А як я в тій же хвилі пхнув його... знаєш... то він тільки зойкнув: Невинен, не винен! Опісля задудніло, затріщало — я полетів геть. Але той голос його все за мною, все в мені, — так і чую його! Господи Боже, що я зробив! що я зробив!

Бідний парубок заламував руки. Сень дармо старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.

— Ну, як той був невинний, то ти поправся, — сказав вкінці роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Нехай невинний дармо не покутує!

Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.

А між тим побратими кінчили нараду.

— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо — вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть або в шинку здиблеться або на вулиці розбалакається, — зараз і навязувати про те! Все розказувати: яка плата нужденна і який ратунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав між своїми знайомими, а назбиране що вечера віддавав головному касієрови, котрого тут нині треба вибрати.

— Добре, добре, — треба вибрати касієра! — гукали всі. Ану, кого би тут на касієра?

Радили то сього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.

— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я від нині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.

— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всі.

— Бо ви сходите з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!

— Але хтож яку дорогу зміняє? — сказав Андрусь. Тут зовсім нічого не змінюється!

— Що? і ти з ними? — спитав понуро Сень.

— Так! З ними!

— А присягу забув?

— Ні, не забув.

— А ногами топчеш, хоч і не забув.

— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся!

І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице і вкінці майже радісно скрикнув він:

— А, коли так, то добре! А я дурний і не догадався! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюся, що не пожалуєтеся на мене!

— А тепер ще одно, — сказав сильніш, радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом із звичайного побратима став немов головою і провідником усіх. — Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, — бідний мулярський помічник і більше нічого. Несподівано й непрошено впала на мене жидівська ласка і мене Гаммершляґ поставив майстром, а далі і будівничим коло нової нафтарні. Дякувати йому не маю за що, бо я його не просив о ласку, а тільки йомуж з того користь, що не потребує окремо платити будівничого. А мені дає по три ринські денно, — як на мене, бідного робітника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичі бідна стара мати, — їй мушу післати що тижня часточку зі свого зарібку, нехай два ринські, другі два ринські спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишається за кождий тиждень ще чотирнацять ринських. Усе те я обіцююся давати до нашої каси!

— Гурра! — закричали побратими, — нехай жиє побратим Бенедьо! Я також обіцюю по ринському на тиждень! я по пять шісток! я по пять шісток! ось мої три шістки! ось мої! ось мої!...

Бенедьова бесіда, а ще більше його приклад розбудили у всіх запал і охоту. Сень Басараб тут таки зібрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихітку письма і котрого Сень упросив собі за помічника, попризначував столярським олівцем на куснику бібули з тютюну, що хто дав.

Весело розійшлися побратими, радісні надії виринали в їх головах з поза темних теперішніх сумороків і пестили їх щирі серця, мов схід сонця рожевим блеском красить пусті, каменисті і сумовиті вершини Бескиду.