Борислав сміється/XII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
XII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ХІІ.

Ех, Ґотлібе, Ґотлібе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твій лист і твій безумний поступок в голові твоєї матері!

Рифка була слаба. Се не була слабість тіла, бо тілом вона була здорова і сильна, — се був якийсь дивовижний розстрій духа, якесь надмірне напруження, за котрим слідували хвилі цілковитої бездушности і апатії. Вона ходила по покоях, мов сонна, не виділа нічого і не займалася нічим окрім свого сина. Він скалічений, він хорий! Може небезпечно? Може коло нього нікого нема? Він умирає, мучиться! А вона, мати, котрій над нього нема нічого дорожчого, вона не знає навіть, де він є і що з ним діється? Алеж він не давав їй про се знати! Що він гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати між чужими людьми, мов який сирота, в такій поганій, обідраній одежі? Вона плакала, лютилася, рвала і дерла, що їй під руки попало, не можучи на всі ті питання найти відповіди. Вона раз готова була розповісти все Германови і бігти шукати за ним по всім Дрогобичі, то знов на неї находила якась дика впертість, її уява рисувала їй образи страшної муки і конання Ґотліба, з її очей лилися сльози, а пястуки судорожно затискалися супроти кабінету мужа і уста шептали: нехай гине, нехай умирає, на злість сьому нелюбови, сьому тиранови! От так! От так! Вона й забувала, що сей нелюд і тиран не знав і не бачив нічого того, і, бачилось, зовсім не турбувався Ґотлібом. Вираз мертвого, безучасного спокою на його лиці несказано лютив Рифку і вона старалась як мога рідше показуватися йому на очі. Вона найбільше сиділа замкнена в своїм покою, перечитувала по сто разів Ґотлібові листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою і трівоги. Все їй обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад, то на гостинець, чи не йде комінярчук з листом. Але комінярчука з листом не було, і Рифка з'їдалася сама в собі, згаряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нінащо відважитися. Вона за тиждень такого неспокою починала бути й справді хора.

— Що тобі таке, Рифко? — спитав її раз Герман при обіді. — Ти, бачу, хора?

— Хора! — відказала вона, не дивлячись на нього.

— То тож бо й в. Я виджу, що хора. Треба післати за лікарем.

— Не треба!

— Як то не треба? Чому не треба?

— Не поможе мені лікар!

— Не поможе? — дивувався Герман. — А хтож поможе?

— Віддай мені мого сина! — відрізала Рифка, — тільки се мені поможе!

Герман стиснув плечима і відійшов геть. За лікарем, певна річ, не посилав. Аж десь ледви не ледви по десяти днях Рифка діждалася вісти від сина. Комінярчук доти ходив по вулиці, доки вона не вихилилася через вікно: тоді він крізь вікно кинув їй з улиці до хати Ґотлібову карточку. Ґотліб ось що писав:

„Вона мусить бути моя! Кажу вам раз на завсігди: мусить. Чи хоче чи не хоче. А зрештою як може не хотіти, — адже я богатий, богатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В сні і на яві все вона тай вона передо мною. І не знаю навіть, як називається. Але що то значить, коли вона мені сподобалася! І куди вона могла поїхати? Коби я знав, зараз би поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я вже здоров, принаймі на стільки здоров, що можу ходити. Лажу весь день по вулиці напроти її дому, але не важився ще й питати нікого, чий се дім і чия вона донька. Завтра раненько прийде мій післанець: дайте йому дещо грошей для мене“.

Грошей у Рифки було не богато. На другий день комінярчук справді прийшов, і то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але комінярчук нічого не знав, а тільки сказав, що мав принести гроші тай годі. Рифка дала йому десять ринських — послідніх десять ринських, які у неї були — і осталася сама в покою, проклинаючи комінярчука, що не вдоволив її цікавости.

Звістка, що Ґотліб здоров і може вже ходити, врадувала її, — але його надмірна і сліпа любов почала її трівожити. Їй нараз впало на думку, що ануж но Ґотлібова дівчина — христіянка, то що тоді? Вона прецінь не схоче йти за Жида, — і готов собі Ґотліб Бог знає що зробити, скоро не зможе її дістати. І в її роздразненім умі засіла та догадка, мов влізлива оса, і знов почала вона мучитися і трівожитися і ночі не спати і проклинати весь світ, мужа й себе. Їй, не знати чому, бажалося, щоби Ґотліб узяв собі якунебудь бідненьку, робучу Жидівочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман. Їй здавалося, що вона зненавиділаб його враз із його жінкою, колиб та жінка була з богатого дому. А між тим з Ґотлібових листів випливало очевидячки, що дівчина, котру він уподобав, була богата, їздила повозами, мала богато вбраних слуг, і вже, вже звільна починала в Рифчиній душі зароджуватися проти неї якась сліпа і глуха ненависть.

Але найгіршої гризоти наробили Рифці гроші. По кількох днях, знов в Германовій неприсутности, прийшов комінярчук з карточкою. В карточці було коротко і вузловато написано ось що: „Грошей мені треба, богато грошей. Мушу вбратися по людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю, чия. Передайте зараз хоч сто ринських“.

Рифка аж затряслася, прочитавшії ті слова. Знає чия, а не пише, не скаже їй! І маєж він серце, лишати її в непевности? А ще сто ринських просить, — відки вона возьме сто ринських? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук ніяких грошей, не лишав, як се давнійше часом лучалося, ані цента в своїй шуфляді, а все замикав до великої залізної каси на три ключі, а ключі забирав з собою. Рифка й не покмітила сього аж до сеї хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалася з одного покою до другого, з одної шуфляди до другої, — але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла захланника мужа, але прокляття не помагали нічого і з кровавим серцем мусіла відправити комінярчука, кажучи йому, що грошей тепер не має і що нехай прийде аж завтра. Комінярчук похитав головою і пішов. По його відході Рифка мов безумна бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.

— Жінко, а тобі що такого? — скрикнув він, ставши на порозі. — Ти вдуріла?

— Вдуріла! — скрикнула Рифка.

— Чого тобі треба? Чого кидаєшся?

— Грошей треба.

— Грошей? На що тобі грошей?

— Треба тай годі.

— А богато?

— Богато. Двіста ринських!

Герман усміхнувся.

— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи що? — сказав він.

— Не питайся, а давай гроші!

— Бе-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей па роздачі.

— Нема грошей! — скрикнула Рифка і визвірилася на нього. — Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде! І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.

— Вдуріла жінка! — проворкотів він пів-голосом, — давай її гроші, а не знати на що. Ти гадаєш, - сказав він до неї спокійним, переконуючим голосом, — щи у мене гроші лежать. У мене гроші в діло йдуть.

— Але мені треба, зараз, конче! — сказала Рифка.

— На що? Як тобі треба що купити, то скажи — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

— Не треба мені твого кредиту, а тільки готових грошей! Чуєш!

— Говори до гори, — відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.

— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємничо всміхаючись. Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий! По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. її лице мінилося: раз наливалося кровю, мов бурак, то знов блідло, мов полотно. Очі палали горячковим жаром. Вона сіла.

— Скажи ти мені, Бога ради, чого ти хочеш від мене? — спитав її Герман, як мога спокійним голосом.

— Грошей, — відповіла Рифка з упертістю божевільної.

— На що?

— Для сина, — сказала вона з притиском.

— Для якого сина?

— Для Ґотліба.

— Для Ґотліба? Алеж Ґотліба вже й на світі нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.

— Волить тебе не бути на світі!

— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він в? Де він, скажи мені? Чому не йде до дому?

— Не скажу.

— Чомуж не скажеш? Адже я все таки отець, не з'їм його.

— Він боїться тебе і не хоче бути з тобою.

— А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман. Рифка на те ані слова.

— Знаєш же що, — сказав рішучо Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається до дому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!

— Алеж він готов собі що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.

— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене переломить своїми грозьбами. Ні! Раз я подався, — тепер годі.

— Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха!

— Хе, хе, хе, сказав насмішливо Герман, — в світ без грошей не втече, — а зрештою... Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те, що мов отсе ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, — і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю се, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то булиб жандарми давно вже всадили його до цюпи і булиб шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той Жид, вугляр, з котрим він приїхав зі Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все до чиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він зрештою в моїх руках. Перекажи йому, нехай вертає до дому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Жандарми пильнують його, не дадуть йому нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, — перекажи йому се через того злодія комінярчука, що тобі доносить почту від нього. Я його давно маю на оці — нехай і те знає. І на тім кінець!

Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, їй дух запирало так, що вона ледви-ледви дихала, — а вкінці, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий мов грохіт грому залунав по широких, пустих покоях. По хвилі і сміх раптом урвався і Рифка грепнулася з крісла, і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.

— Господи, розвяжи мене з нею! — проворкотів Герман і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своїм ділам. Не пора йому було тепер заниматися домашніми гризотами, коли його нові, великі пляни чим раз близче наближалися до свого здійснення. Ван-Гехт писав до нього з Відня, що прилади для виробу церезіни вже готові і фабрикант жде тільки від нього звістки, коли й куди їх вислати. Германови не хотілося для фабрикації церезіни будувати нову фабрику, він волів в своїй старій, обширній нафтарні коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудовання, котрі відповідали би тому плянови, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, — і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове і він написав Ван-Гехтови, щоб як мога швидше прислав машини і сам приїздив. Так само чимало заходу було і з великою „Спілкою визискування земного воску“, з котрою Герман у Відні заключив контракт на доставу величезної маси сирого земного воску. Правда, „Спілка визискування“ не дала ще на карб того контракту Германови ані цента і мала заплатити йому все разом аж по доставі всього воску, — та все таки на карб того контракту „Спілка“ випустила вже богато акцій і старалася при помочі реклами вишрубовувати їх курс чим раз вище. Акції йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, „Спілка“ надумалася, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалася вона зробити ось що: заложити в Дрогобичі велику контору, в котрій повновласники „Спілки“ наглядали би за котрактами, доконували виплат і старалися о нові звязки і о нові жерела доходу для „Спілки“. Відома річ, заложення контори, плата повновласникам і ріжним урядникам — усе те обійшлося не дешево і принапмі три рази дорожче, аніж могло би було обійтися при розумнім веденню діл. Але що се значило! „Спілка визискування“ принялась живо розтрублювати по світі про се своє діло, величаючи його, як не знати який подвиг, — і знов акції „Спілки“ підскочили в гору. Герман пильно крутився коло „Спілки“, пильно придивлявся всім поступкам повновласників і потаємно дуже похитував головою на всю роботу. „Ні, ні, — говорив він сам до себе, — довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собі їх акції стоять, як хочуть добре, я їх купувати не буду, ані звязуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би та блискуча банька і пукла перед зреалізовапням мойого контракту, то втрати для мене не буде, бо віск все таки у мене останеться. Але, розуміється, колиб вони насамперед мені заплатили, а потім пукли, то се було би ліпше. Тай то треба собі вимовити виразно, щоби виплачували готовими грішми, а не своїми акціями!“ Герман, значиться, уважав з гори „Спілку визискування“ підприємством „дутим“, ошуканським, хоч не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати підприємство. Його контракт був цілком чистий і реальний, і він від самого приїзду з Відня негайно принатужив усі сили свого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску як найшвидше, перед контрактовим терміном, боячися, щоб підприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателів і повновласників не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж їх наймав досі, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих досі через кілька літ уже не йшла робота за для ріжних недогідностей ґрунту, — і справді, богато з тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надії. Робота йшла пудами і коштувала далеко менше, ніж инших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв їх до роботи немилосерно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і прокляття. Робота йшла пудами, Германові магазини наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тоді „Спілка“ мусітиме зараз перепяти віск на себе, йому відразу вповні виплатити всі гроші, — а потім — думав Герман — нехай собі й голову зломить!

А між тим, поки Герман укладав свої пляни та турбувався про уладження фабрики церезіни, поки служниці в його домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася по підлозі в страшних судорогах, — Ґотліб, в брудній вуглярській сорочці, весь обмурзаний, ждав нетерпливо в маленькій і брудній вуглярській цюпі на прихід комінярчука з грішми. З тим комінярчуком він познайомився по сусідству і приєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісти до матері і від неї. Ось він увійшов до хати, і Ґотліб поквапно обернувся до нього.

— А що? — спитав він.

— Ніцо, — відказав комінярчук.

— Як то ніцо? Не дали?

— Не дали, — казали: завтра буде.

— Прокляте завтра! — проворкотів гнівно Ґотліб, — мені нині треба!

— Щож діяти? Казали: нема.

З тим комінярчук вийшов. Ґотліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова. — Я тут завтра маю з нею бачитися — і мушу бачитися — а тут ось що! Нема! Як сміє не бути? Хіба вже і мати супроти мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі... — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його пристрасть, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної сили, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша ліпша хвиля, без розваги і розсудку.

— А може — думав він далі — може він дізнався? Може се його справка... навмисне не дав мамі грошей, щоби вона мені не передала?... О, се може бути, — я знаю, який він захланний на ті гроші!... Але, ні, ні, — се не може бути! Він думає, що мене нема — він як би знав, зараз би старався мене загнати до дому, як загублену скотину! Але чекай собі трохи! Тоді верну, як мені схочеться, — помучся трохи!

Бідний Ґотліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!

Але дарма було Ґотлібови лютитися і грозити, — все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його по волі, чи по неволі му сіли вспокоїтися і перейти на инші предмети, а іменно на предмет його любови. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з котрим при келішку горівки завязав знайомство, що отець її дуже велика риба, один з перших богачів в Бориславі і в Дрогобичі, що перед двома літами заїхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називається Лєон Гаммершляґ, удовець і має тільки одну доньку, Фанні. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутися. Дівчина дуже добра, лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище. Оповідання те дуже врадувало Ґотліба. Значиться, вона рівна мені, може бути моя — мусить бути моя! — се було все, що приходило йому на думку, — але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав він того завтра, щоби побачити її. Зразу він думав справити собі одіж відповідну до його стану, щоби показатися їй в як найкориснійшім світлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода — мати не дала грошей. Приходилося зустрічати її в поганім вуглярськім шматтю, котре Ґотлібови ніколи не було так ненависне, як іменно нині.

Скоро світ, Ґотліб узяв у кишеню трохи хліба і побіг за місто, аж геть по кінець Задвірного передмістя на стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фанні. Залізниці ще тоді не було. Тут засівши край дороги в тіні густої рябини, він встромив очі в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгірю. Гостинцем волоклися, піднимаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею і напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба гнана на торг до Стрия, — але не видко було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала над'їхати Фанні. Ґотліб, з упертістю дикого Індіянина на муках, сидів під рябішою, встромивши очі в гостинець. Вже сонце геть-геть піднялося і почало немилосерно пекти його косим промінням в лице і в. руки, — він не чув сього. Люде їхали і йшли поуз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, сміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм з блискучим баґнетом, напятим поверх люфи ґвера, з плащем звішеним в обарінок на плечах, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також поуз нього, женучи перед собою закутого в ланцюхи якогось напів голого, закровавленого чоловіка; він пильно позирнув на Ґотліба, здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Ґотліб нічого сього не бачив.

Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим близче вона наближувалася, тим більше прояснювалося Ґотлібове лице. Так, він пізнав її! се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоби спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняється. Коли побачив виразно Фанні в повозі, ціле його лице облилося кровю і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груди. Але й Фанні, побачивши його, мабуть пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу і такого завдав її страху. Безумно відважна, сліпа горячість часом — а може й завсігди — подобається женщинам, наводить їх на думку про сліпе, безграничне привязання і посвячення. І коли вперед Фанпі не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся, побачившії її, як чемно і трівожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: А що, може сей півголовок закохався в мені? Вона іменно ужила в думці назви „півголовок“ — бо який же розум для якого небудь обідраного вуглярчука — залюбитися в єдиначці-доньці такого богача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?... Але про все те їй не була неприємна така безумнострасна любов, і хоч вона далека була — полюбити його за се, але все таки почула до нього якусь симпатію, таку, яку можна мати для півголовка. для песика. Ану — погадала собі — зачну з ним говорити, — чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто — ніхто не побачить. — І вона казала візникови їхати звільна. Ґотліб, почувши той наказ, увесь аж затрясся: він почув, що се для нього такий згляд і зараз порівнався з бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.

— Чого тобі треба? — спитала вона несміло, видячи, що Ґотліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближується до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се христіянин.

— Хочу на тебе подивитися! — відповів сміло, по жидівськії Ґотліб.

— А хто тобі сказав, що я Жидівка? — спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.

— Я знаю се.

— То може й знаєш, що я за одна?

— Знаю.

— То певно знаєш, що тобі не добре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.

— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Ґотліб.

— Овва, — не треба й питати, сама одіж каже.

— Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!

— Ну, хтож ти такий?

— Я такий, що мені не зашкодить задивитися на тебе.

— Хотіла би я вірити, та якось не можу.

— Я тебе переконаю. Де можу тебе побачити?

— Коли знаєш, що я за одна, то певно й знаєш, де я мешкаю. Там мене побачиш.

І за сим вона знов засунула віконце, дала знак візникови, копі погнали, затуркотіла горі передмістям бричка, і туман куряви закрив перед Ґотлібовими очима чудну появу.

— Смішний хлопак, — думала собі Фанні, — але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: бреше одіж? Хібаж він не вуґлярчук? Ну, але коли ні, то хто є він такий? Півголовок, півголовок тай годі!

— Пречудна дівчина, — думав сам собі Ґотліб, — а яка гарна, а яка чемна! І з простим вуглярчиком заговорила! Але що вона розуміла під тим: дома мене побачиш? Чи се значить: приходь? Ех, коби мені вбратися в що по людськи! Ну, але треба старатися!

З такими думками Ґотліб поплентався до своєї вуглярської нори.