Борислав сміється/XV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
XV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ХѴ.

Фанні, Лєонова єдиначка, сиділа самотно, в задумі на мягкій софі в пишнім покою. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим звоном на мармуровім столику.

— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поболи йде той час! Батько поверне аж по пятій, — а ти, Фанні, сиди сама!

Як богато годин, як богато днів просиділа вона вже отак сама, на тій мягкій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним звоном! Я богато разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи у неї в руках була яка робота — про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться, — чи книжка, котра її ніколи не могла заняти, — все та нестерпна нуда, та самота давили її, всисалися їй усіми порами в тіло, немов гризка багнюка. її жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній, бездільній самоті. В жилах кипіла молода кров, — фантазія ще додавала їй жару, а між тим кругом самота, холод, одностайність. їй бажалося любови з чудовими, романтичними пригодами, горячих устисків якогось героя, догробної вірности, безграничної посвяти. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких „еманципованих панів“, глупих і зарозумілих Жидків, було для неї тим, чим холодна вода для вогню. Вона ненавиділа їх з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше пошани для батькового маєтку, ніж для її прикмет.

— Як поволи іде той час! — повторила вона в задумі, тихійше, ніжнійше якось і несміло визирнула крізь вікно на вулицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємничо появився на її небосклоні. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися колись-то за бричку і повалившися на вулицю, котрий так різко, так пристрасно визнав їй свою любов, котрий потім немало здивував її, появившися справді в її домі, в елеґантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який горячий, енерґійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич ! Який він зовсім неподібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалірів, яких вона бачила досі! Кілько сили в його мускулах, кілько вогню в його погляді, кілько горячої пристрасти в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? що за один? Називається Ґотліб — сказав, — але якого роду? Чи може він бути моїм?

Такі думки, мов золото-рожеві пасма снувалися по голові самотної Фанні, і вона чим раз нетерпеливійше позирала на годинник. По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чомуж не приходить? Нині має роскритися ціла таємниця, — чомуж його нема? Чи може все те сон, привид моєї роздразненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста — ох, як горячо, як пристрасно!... Він мусить прийти!

— І він прийшов уже ! — сказав Ґотліб, входячи тихо і кланяючись.

— Ах, то — — ти! — сказала тихо, румяніючись, Фант. Се було перше „ти“, котре вона йому сказала. Я власне думала про тебе.

— А я про тебе й не переставав думати, від коли тебе побачив.

— Чи справді?

Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозуміла. Вкінці прошептала Фанні:

— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?

— І ти не догадалася досі ? Не вивідалася про те, що тобі котрий будь з твоїх слуг міг сказати?

— Ні. Я з ніким про тебе не говорила.

— Я син Германа Ґольдкремера, — знаєш його?

— Що? ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? твій батько сватав тебе за мене? коли?

— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але щож сказали мої родичі?

— Я не знаю. Здається, батько твій був не від того, але мати була противна і я догадуюся, що мусіла чимсь дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зворушений і розгніваний і проклинав твою матір.

— Що ти говориш! — скрикнув Ґотліб, — моя мати! і мала би бути противна!... Але ні, — додав він по хвилі, — се може бути, — така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька, ще нині!

Лице Ґотліба горіло дикою рішучістю.

— Коли верне твій батько?

— О пятій.

— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюди свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

І він пішов.

— Що за сила, що за рішучість, що за горяче чуття! — шептала пяна від роскоші Фанні. — Ні, ні, зовсім не те, що инші бліді, мізерні каваліри. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!

Між тим Ґотліб поквапно пішов до дому. Він уже повідомлений був про те, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли — заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Ґотліб нічого не сказав на ту вість; нова горяча любов до Фанні прогнала його гнів на батька: він тепер далеко раднійше був би послухав батькового приказу і вернувся жити до дому, колиб тільки Герман видав був такий прнказ. Та ні, Герман нічого не приказував, немов і зовсім не дбав про сина, очевидно ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Ґотліб знову не хотів сього. Кілька разів вони стрічалися на вулиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого, вистроєного панича, а Ґотліб знов не хотів перший податися. До дому до матері забігав Ґотліб рідко і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покою, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.

Рифка сиділа в покою, вліпивши очі в стелю. Нещаслива руїна її духа доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздразненню наступає омертвіння, бездумна отяжілість, туманіюча мелянхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимсь вялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавна невловимо-дика енерґія її волі тепер десь зовсім пропала, розприслася на кусники.

В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одно тільки осталося в вій живе життя — любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздразнення і ослаблення нервів і що треба тільки спокою — цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!

Ґотліб, занятий своєю любовю, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки війшов до покою, зараз прямо приступив до діла.

— Мамо! — сказав він, підходючи і сідаючи обіч неї. В її мутних, погаслих очах засвітилася живійша іскорка.

— Чого, синку?

— Чи Леон Гаммершляґ хотів сватати за мене свою доньку?

— Леон? Ага, правда той поганець, — хотів.

— І що ви сказали йому?

— Я? Радше умру сама, ніж маю приняти її до себе!

Ґотліб гнівно, майже люто позирнув на неї.

— Дурні ви, мамо!

— Чому, синку?

— Бо я іменно Лєонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона малаб бути не моя.

Рифка зірвалася на рівні ногп. Слова Ґотліба були для неї немов сильним пробуджуючим ударом.

— Се не може бути! — сказала вона міцно.

— Те мусить бути! — сказав Ґотліб з притиском.

— Але як же ти можеш її любити?

— Але як ви можете її ненавидіти?

— О, я їх усіх ненавиджу, до смерти ненавиджу: і того Лєона і твого батька й її, — усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й инших потопляють ураз із собою в тій проклятій золотій калюжі!

— Але щож вона вам винна? А, зрештою, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

— Чи ще можеш питатися?

— І бажаєте мойого щастя?

— Більше, ніж собі самій.

— Ну, то зробіть те, про що вас буду просити.

— Що зробити, синку?

Хвилевий вибух давньої енергії швидко погас в душі Рифки, і вона знову сіла безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.

— Підіть самі до Леона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми як найшвидше заручилися, — уладьте моє щастя!

— Твоє щастя, синку?... Добре, добре! — сказала Рифка, не богато розуміючи з його бесіди.

— Так, мамо, мов щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!

— Куди, синку?

— Аджеж кажу вам, до Лєона.

— До Лєона? Ні, ніколи!

Ґотліб, не розуміючи недужого стану матері, почав лютитися, грозити, що собі смерть зробить, — і Рифка тим дуже перелякалася.

— Алеж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тебе, будь спокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь спокійний.

І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знимала і знов прикладала одежу, що Ґотліб з нетерплячки мусів покликати служницю, щоби помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.

Леон Гаммершляґ в дуже добрім настрою сидів в своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре і перший ладунок церезіни найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшої будови дому, занеханої на горячий час. Щастя всміхалося Лєонови, — він чувся сильним і гордим, як ніколи. В тім застукано до дверий і віпшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а потрохи й змішали його.

— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привитання, висказане якимсь глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Лєон.

— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все таки...

— Дуже мені приємно буде, — відповів Лєон.

— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Лєон? — спитала вона нараз.

— Алеж — алеж, ласкава пані... Як пані можуть...

— Ні, ні, я тільки так спитала, щоб ви, буває в гніві, та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене...

— О, прошу, прошу!... бовкнув Лєон.

— Діло таке. Чи ви, пане Лєоне, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари наші діти?

— Га, щож робити, — мусів покинути, хоч як мені жаль, — але щож, коли вашого сина десь нема!

— А як би мій син був?

Лєон поглянув на неї пильно і добачив нетаєну трівогу вижидання в її лиці.

— Ага, погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусіло щось кепсько піти і вони заловлюють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє! І додав голосно:

— Дуже мені жаль, що й у такім разі я не міг би... Маю вже инші вигляди з моєю донькою.

— Ну, як так. то певно... Я тільки думала... Розуміється, не в своїм інтересі...

Рифка путалася на словах. Очевидно, відмова Лєона глибоко вколола її.

— Але як би... як би ваша донька любила мойого сина?

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

— Ну, ну, я не кажу, що се так є, — але приймім, як би так було?

— Е, байки, фантазії! Я маю инші вигляди і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!

Лєон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав про ту можливість, котру вона йому показувала.

В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений Жид, Лєонів касівр з Борислава. Лєон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.

— А се що? Ти чого прибіг?

— Пане, нещастя!

— Яке?

— Робітники змовилися і не хотять робити.

— Не хотять робити? А то чому?

— Кажуть, що за мало їм платимо.

— То не може бути. Ти хіба пяний!

— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.

— Чи тільки при ямах не роблять, чи й при фабриці?

— І при фабриці.

— Gott über die Welt! Отce нещастя! Що тут діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, — бігай на місто, наскликай тут робітників і веди до Борислава, — я сам також їду.

І оба вибігли, не зважаючи зовсім на Рифку. Вона чула ту вість і всміхнулася по їх виході.

— Га, отce добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коби ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Ґотліб! що́ він на те скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так йому треба, нехай не заходив би собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї... Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, нехай буде, що буде!

І вона вийшла на вулицю, де Ґотліб нетерпеливо дожидав її.

— Ну, що? — спитав він, глядячи їй в очі.

— Добре, синку, добре, все добре.

— Пристав, приймив?

— А якже, а якже! За місяць заручини.

— За місяць? Чому так пізно?

— Не можна, синку, швидше. Тай чого квапитися? Адже й так вона досить ще скоро затроїть тобі твій вік молодий.

І вона почала хлипати, мов дитина.

— Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнівно Ґотліб.

— Не буду, синку, не буду!...

Але та вість якось не дуже втішила Ґотліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому ту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить, що Ґотліб не почував такої радости, як би йому бажалося. Він ішов мовчки з матірю аж ід домови. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Ґотліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляря.

Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і в тім самім часі, як і до Леона, прийшла й до нього і він, схопившися, зараз казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих порушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй бездумній мелянхолії. Ґотліб в готелю ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи про своє щастя і силуючися бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра зза дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Леона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала.