Борислав сміється/XVI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борислав сміється
Іван Франко
XVI
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
XVI.

Герман Ґольдкремер перший раз нині не знав, на яку ступити. Нова, нечувана досі в Бориславі подія робітницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечером до Борислава, він довго вночі не міг заснути, роздумуючи над тим, що чув і бачив. Як же бо змінився Борислав від часу, як він послідний раз виїхав з нього! Немов яка чародійська сила перевернула все в нім до гори корінем. Що вперед бувало Жиди ходять гордо купками по вулицях і з гори позирають на робітників, тепер Жида на улиці не побачиш, а за те купи робітників, мов рої шершенів, ходять у лиця ми, гомонять, регочуться, грозять то співають. Що вперед куди було глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотні рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовваніють, мов брудні кости, з котрих обпало тіло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свіжого повітря. За те на толоці по конець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вікна видно дим, що куриться з огнища під величезним кітлом, в котрім робітники варять собі кашу. З Германового вікна чути гомін нарад, чути оклики варти, розставленої по всіх дорогах, по всіх стежках, що ведуть до Борислава. — Чорт би їх побрав! Що вони собі гадають? думалось Германови, і він нетерпеливо ждав осьмої години, о котрій мали до нього посходитися на нараду позапрошувані властивці ям.

— Ні, се так не може бути! говорив він сам до себе, ходячи по світлиці, — ми мусимо переломати їх опір. Мені конче потрібно робітників, богато робітників, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижпя віддати „Спілці визискування“ цілих пятьдесять тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав. І Спілка леда день бевхне і ті прокляті розбійники готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, — зараз віддаю тим панам від Спілки, на місці, — а вони нехай собі роблять, що знають, лиш мені нехай гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, тепер ще пару день, тай перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба Бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.

От так міркував собі Герман, ходячи по світлиці і все міркування його виходило на той конець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!

— Але вони мусять! То не може бути!... говорив він дальше. Хоч би мав і переплатити, — все таки я тільки їм не переплачу, кілько мені зиску прийде!

Аж в тім він пригадав собі, що вчора післав Мортка. щоби збирав по Дрогобичі всяку голоту, всіх незанятих Жидів і христіян, робітників і неробів, водоносів, смітярів та глинарів, щоби пообіцяв їм добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, він хотів тільки такою перехрестною штукою зломати упір бориславських робітників. Сеж і найліпший лік на їх недугу, — думав він, затираючи руки з радости. Як побачать, що я можу без них обійтися, що маю своїх робітників, то тоді самі прийдуть, ще й запрошуватись будуть. Ану-ко побачимо, чия возьме!

Дивний якийсь гомін, що йшов від толоки і змагався чим раз дужше, притягнув Германа до вікна. Але доглянути він не міг нічого, окрім цілої купи заляканих Жидів, що спішили вулицею до його дому.

— Се що там такого? спитав їх Герман через вікно.

— Бійка якась! Бються! — відповіли хором Жиди. — Хто з ким бється? — Тутешні робітники бються, але не знати з ким. Якась громада надійшла від Губич, — вони не хотять їх пустити до Борислава, ну, і розпочалася бійка.

Гомін трівав іще хвилю, а опісля зачав притихати.

— Гурра! гурра! розляглося за тим у повітрі. Всі Жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблідли і затремтіли, але ніхто не казав і слова. Німо і трівожно слухали далі.

— Гурра, гурра! роздавалися далі радісні крики, але окрім того „гурра“ не можна було нічого більше розібрати.

— Прошу, панове, ходіть до покою, порадимось, — сказав по довгій мовчанці Герман.

Ледво війшли Жиди, ледво усівся гомін привитання, аж тут отворилися двері і впав блідий і заляканий Лєон Гаммершляґ. Одежа на нім була запорошена, а декуди й пошарпана, він дихав тяжко і, влетівши до покою, кинувся на крісло і довгий час сапав, нічого не кажучи. Жиди обступили його і гляділи на нього з виразом такої трівоги, немов се був віщун їх нехибної погибелі.

— Що сталося, Господи Боже, що сталося? допитували вони, але Леон не швидко спромігся на слово.

— Gott soll sie strafen! — крикнув він вкінці, зриваючися з крісла. Вони нас усіх вирізати хотять, от що! Розбійники змовилися на нашу душу!

— Як? що? Чи правда? Хто казав? Відки знаєте? гомоніли Жиди, тремтячи зі страху.

— Ніхто й казати не потребував! — відповів Леон. — Сам бачу своїми очима. Вндите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

— Я то давно казав : післати по жандармів, нехай їх кольбами женуть до роботи! — крикнув один Жид.

— Що жандармів? — поправив другий, — що тут порадять жандарми? Тут цілої компанії війська треба, щоб їх половину перестріляла!

— Але щож сталося? — допитували Жиди Леона. — Росказуйте, як що було!

— Погана річ, тай годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх, як того гайвороння, — снідання! І відки вони тільки муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, — цілий день варять тай варять, їдять тай їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!

Лєон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм послідним словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Богато Жидів й собіж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.

— Невжеж! Не може бути!

— Або я знаю, — відказав ніби байдужно Леон, здвигаючи плечима. Знати не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совість казала йому бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцім то весь робітницький бунт — діло Германа, підняте в тій цілії, щоби всіх дрібнійших предприемців, а навіть і самого Лєона приперти до стіни.

— Але слухайтеж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж тут мені на зустріч ціла юрба тих голодранців. — Куди? питають. Я зібрався на відвагу: — А вам що до того? кажу. — Нам до того, — відповіли, — не бачите, що ми тут варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив! — Що ви дурниці плетете, — скрикнув я, — не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій! — Ну, то дайтеж і ви нам спокій, — відказують, — верніться собі по добру до Борислава, а туди ходити не вільно! Тай не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене, тай назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в сміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. — Ов, біда, погадав я собі, а тут сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, — аж бачу, йдуть мої робітники з Дрогобича. Га, гадаю собі, — Господи тобі слава, — йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава чейже пустять. Тай іду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, більше як сто люда! Але ще я не далеко уйшов, аж тут та проклята варта до них: — Гов! хто йде? крикнули. — Добрі люде, робітники, відповідають тамті. — А куди тут ідете? — От ідем на роботу, туй таки, до Борислава. — Не можна! — Як то не можна? — Так що не можна. Ви хіба не чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюда на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не дібємося? Ні не чули, — кажуть дрогобицькі. — Ну то чуйтеж тепер і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли! — Робітники почали вагуватися, — деякі очевидно мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, — другі знов, хоч може й не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: — Не слухайте їх бесіди, люде! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого, — що́ вам більше потрібно!

Ті слова трохи немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але ті стали лавою. — Стійте! не пустимо нікого! Я собі знов кричу: Далі за мною! Гармідер зробився, далі пястуки почали сипатись, штурханці, а далі й каміння... На крик поназбігалося їх богато, зачалася бійка така, що й світа не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків заїхало мені то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечі, так що я й не стямився, коли попав в самий найгустійший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бійка вже скінчилася, — приходящі розбіглися в розсип і погнали до Губич. Крик, ревіт: гурра, гурра! Аж оглушило мене, — і я видячи, що нічого не пораджу, вернувся сюди. Оттаке то!

І Лєон, скінчивши своє оповідання, сплюнув і закляв ще раз „тим розбійникам“, котрі ні з сього ні з того наробили їм стільки клопоту і готові ще й більшої біди наробити. Всі Жиди стихли на хвилю, всі роздумували над тим, що чули, але ніхто не вмів нічого придумати окрім одного: жандармів і війська. Тільки Герман досі не мішався в їх наради, а все ще стояв коло вікна і думав. По його наморщенім чолі і твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Тай справді, діло стоїло великої розваги, хвиля приходила рішуча, в котрій не можна було нині ручити за завтра, в котрій треба було добре натужити увагу, щоб пройти ціло через усі закрутіши ворожої долі.

— І ще прокляті сміялися з мене, — викрикував почервонілий від жару Лєон, — коли побачили, як я обшарпаний і обпорошепий. Але постійте, побачимо ще, хто буде на послідку сміятися, чи ми, чи ви!

— Чи ми, чи ви, — думалось і Германови, — а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! - і він махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тій хвилі блиснула в його голові. — Оттак, оттак, се правдива дорога, туди треба йти! Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тоді й питання нема, хто з нас буде сміятися, чи я, чи ви!

Воєнний плян в Германовій голові швидко уложився, і він зараз же виступив насеред світлиці і попросив зібраних о хвилю уваги.

— Слухаю ваших рад, і дивуюся, — зачав він своїм звичайним, різким тоном. — Жандарми! Чи жандарми заставлять робітників лізти до ям? Ні, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде ліпше, бо нам не порядку треба, а робітників, дешевих робітників! Чи не так?

— А вжеж, що так! загомоніли Жиди.

— Військо! говорив далі Герман, — се те само, що й жандарми, тільки що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, — а пожитку й з нього ніякого. Я гадаю, що оба ті способи ні до чого не здалі.

— Але щож робити, що робити?

— Отож то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цілий бунт, то така якась заразлива слабість, на котру ще загальної рецепти не вигадано, а може й зовсім не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабість почалася, як проявляється, ну, і після того раду радити. От тут у нас, — то певна річ, що плачено їм досі, як на нинішний голодний рік, за мало.

— Що? як? за мало? — загомоніли Жиди.

— Мовчім, — крикнув насмішливо Лєон, — пан Ґольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбійників, — певно скаже нам пристати на всі їх жадання і віддати їм усе, що маємо!

— Я в ніякого адвоката бавитися не хочу, — відказав різко, але спокійно Герман, — я навіть не хочу бавитися в ліберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляґ, і не буду тим розбійникам захвалювати ніякої „самопомочи“, — я буду тільки говорити яко ґешефтсман, als ein praktischer Geschäftsmann, тай годі.

Лєон прикусив губи на ті слова, - Германова різка відправа вколола його дуже, але він чув, що не може на неї нічого відповісти, і мовчав.

— Я ще раз кажу, — говорив далі з притиском Герман, — платилось їм за мало! Ми тут прецінь самі свої, то ми можемо до того признатися між собою, коли нам іде о те, щоби пізнати причину тої бунтації. Аджеж воли не ревуть, як ясла повні! Розуміється, инша річ — признатися до того тут, самі перед своїми, а инша річ, говорити щось подібного перед ними! То би нас зарізало!

— О певно, певно! — скрикнули Жиди, раді з такого обороту Германової бесіди.

— Я се для того підношу, — говорив далі Герман, — щоби вас переконати, що тут нема ніяких посторонних бунтарів і що се річ дуже серіозна та поважна, котру треба як найшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке більше нещастя.

— На що вже більшого, як те, що ось тепер на нас упало!

— Е, се ще байка, — відказав Герман, — не те ще може бути, коли не зуміємо швидко замовити бурю.

— Але як, як її замовити?

— Отжеж тут, як бачу, є два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися і то добре приготовилися. Бо зважте все! Більша половина опустила Борислав, по селах висланці їх попідмовляли народ, не йти сюди на роботу, поживи собі наладили, — одним словом забезпечилися. Але будьте ласкаві, зважте лишень, що все те потребує грошей, богато грошей. А відки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що не богато. Значиться, одна моя рада була би: сидіти нам спокійно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всі їх запаси вичерпаються. Тоді вони певно прийдуть самі до нас і стануть на роботу по такій ціні, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражіння зробить його бесіда. Вражіння мусіло бути не дуже добре, бо богато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркої редьки.

— Та воно то добре булоб, — сказав вкінці Лєон, — ждати! Коби то ми знали, що їм нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

— А відкиж би у них тільки грошей набралося? — спитав Герман.

— Хто знає? — відказали деякі Жиди, ззирнувшися з Лєоном.

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далі Лєон. Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить як найшвидше кінчитися, — куди тут чекати?

— Га, як так, то остається тільки другий спосіб: вдоволити їх жадання.

— Їх жадання! — скрикнули Жиди майже всі в один голос, — ні, ніколи! Радше військо і жандарми!

— Алеж панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немов би вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знає, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь що будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатися вирозуміти їх жадання, про те вони досі й не думали. Перший Лєон здобувся на слово.

— Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!

— Ну, се ще хто знає, що за більшої плати, — відказав Герман. Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о пять центів, чи в за-двоє проти попередної. Коли тільки так взагалі „більше“, то се ще нічого страшного, видно, що можна й поторгувати ся. Але я кажу, насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може вони й зовсім не того хочуть, або може окрім того й ще чого иншого хочуть? Адже ніхто їх про те не питався!

— Правда ваша, треба спитати їх самих, ночуємо, чого їм треба! загомоніли Жиди.

— Але когож вишлемо до них в тім ділі? — питався Герман.

— Нехай іде, хто хоче, я не піду, — сказав Леон. — Се розбійники, готові роздерти чоловіка.

— Коли ваша воля здати се діло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всіх прийму на себе сей труд.

— Добре, добре! роздався гомін.

— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку ще одна річ, котра може зробить їх податнійшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, — але о хати певно не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, як би ви зараз нині ще всім виповіли помешкання. Пора вже досить холодна, як на те сеї ночи вітер схопився стоковий, студений і дує, — будуть му сіли зябнути під голим небом, — то зараз почують, що не добре то з нами війну провадити.

— Воно то правда, — сказали несміливо деякі Жиди, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? чи то їх ще дужше не роздразнить?

— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрібувати, я думаю, можна! Адже що тут великого? Кождий має право виповісти комірникови хату, коли йому сподобається.

— Ну, стрібуємо, відказали Жиди.

— А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А по полудні, так коло третої, прошу вас всіх знов до себе, — почуєте, на чім стоїмо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!

З тим Жиди розійшлися.