Борці за правду/Епілог

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борці за правду
Адріан Кащенко
Епілог
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Через кілька день, недалеко від міста Новгорода Сіверського та від річки Десни, у таємному закутку віковічної діброви, стояв прив'язаний до великої ялини славний козацький ватажок Іван Богун. Поруч нього, прив'язаний до другої ялини, стояв побратим його Довбня, а трохи оддалеко від них купою стояли польські пани з своїм коронним гетьманом Чарнецьким.

Спокійно й неначе з призирством, але без найменшого страху дивився Богун на своїх одвічних ворогів, польських панів, що набивали рушниці йому на смерть. Його з погорди підняте, суворе й на віки запалене вітрами обличчя, скрашали довгі, білі як сметана, вуса та пишні й рясні брови, що збіглися до самого перенісся, і вся постать оборонця волі Украіни у порівнянні з його ворогами була така велична, як велична правда перед подіями неправди.

— Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерти... — обізвався до побратима Довбня. — Мов злодіїв нас пов'язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап!

— Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні — одповів Богун. — Помирати нам вже час і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю: що не бачить нашої смерти товариство і ніколи не довідається, куди поділися Богун та Довбня. Ніхто не розкаже дітям та онукам якою лукавою зрадою узяли нас пани й як катували. Не заспівають по Україні про нашу смерть кобзарі, як виспівують про смерть Байди, Нечая та інших, і помре наше слава, як і ми помремо, не лишивши по собі сліду нащадкам на науку.

— Ну попрощалися ви вже з життям? — обізвався до козаків Чарнецький. — Спокутували гріхи?

Очі Богуна заграли з під сивих брів глузливим вогнем, а вуста усміхнулися.

— Пане Чарнецький! Бач, — який ти тепер смілий та грізний, коли я прив'язаний до ялини... А чому ти не вийшов до мене на герць під Манастирищем, коли я викликав тебе по лицарському?

Чарнецький насупився. Він був людиною і поважав старого козацького полковника за його лицарство та войовничий хист, але Богун був ворогом Польщі, і цього було досить, щоб Чарнецький шукав його смерти.

— Чому не взяв гетьманської булави, коли король доручав її тобі? Чи розумно ж ти вчинив?.. Не взяв ти, взяв Тетеря. Присягни зараз на підданство королю та на вірну йому службу, і я верну тобі волю!

— Не на те я, гетьман коронний, увесь свій вік з вами воював, щоб на старість вам присягати. Вільним я був, вільним і вмерти хочу.

— Були ви нашим бидлом і вмрете ним — кепкував Чернецький.

— Брешете, собаки! — гукнули разом Богун і Довбня. — Не діждуть і нащадки ваші, щоб козаки бидлом польським були!

Напружилися з серця козаки, щоб порвати мотузки на руках та кинутися на ворогів своїх... Навіть ялини затрусилися від їх могучого поруху, але Чарнецький, махнув рукою до своїх товаришів, і в ту ж мить пролунало більше десятка пострілів. Одгукнулися ті постріли луною по закутках темної діброви, і зашуміли по розлогих віттях віковічних ялин... Геть кинулись налякані пострілами звірі та птахи від поганого місця, де скоїлась ганебна подія, і знову у діброві стало тихо, як у домовині.

Схилилися до грудей сиві голови українських багатирів, погасли їхні очі, а могутні, волелюбиві душі їхні полинули у горішнє царство шукати правди на тім світі.