Борці за правду/XIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Богун гнав решту польського війська через усю Волинь і знову зробив Україну вільною од ляхів, але скоро на заході сонця почали збиратися чорні хмари. Король польський Ян Казімір, побачивши, що сам України не здолає, став до спілки з Волошським господарем та Семиградським королем і тепер сам ішов з великим військом на Поділля, а зза Дністра туди ж сунулися волохи й Ракочій Семиградський.

Довідавшись про те лихо, Хмельницький знову звернувся до хана за поміччю і з тим же звернувся й до турецького султана. Султанові не до вподоби була спілка волохів з поляками, і він звелів ханові йти на поміч Хмельницькому.

Хан зібрався неохоче і в розмові з Мариною ремствував на українського гетьмана.

— Шість років уже, — говорив він, — як через Хмельницького я не знаю спокою. Виходить справді так, наче я на послугах у гетьмана. Час уже скінчити з цим.

— Друже мій! — умовляла хана Марина. — Це, ж тобі такий гарний випадок, щоб оддячити королеві за Берестецький сором! А то ще вороги твої заберуть собі у голову, що татарська міць унівець повернулася!

Але ханові не так то кортіло піднімати свою славу. Він тепер прийшов до думки, що вже час зовсім порушити спілку з Україною, бо за ці шість років, що він не брав з неї ясирю, невольники у Криму і по всій Туреччині дуже подорожчали. Міркував він, що, ставши тепер до згоди з поляками і набравши на Вкраїні добрі гурти бранців, він може мати велику користь.

— Тепер, Газізю, — сказав хан з посміхом, ціна на славу поменшала. Тепер гроші важуть більше за славу.

— Невже все можна цінувати на гроші? Ну, наприклад, за скільки б ти продав мене, коли б знайшовся покупець?

Іслам засміявся і, притягши Марину за руку, посадив її до своїх ніг на подушху.

— Ах ти, моє блазенятко! Продають тільки те, що самому непотрібне, ти ж дорогша мені над усе на світі... ти втіха мого життя, і коли б не ти, яке б воно було сумне...

— Чи справді ж ти так мене любиш?

— Я ніколи не гадав, що можна так любити жінку, як я тебе люблю.

— Ну, так я певна — ти візмеш мене на війну, як і той раз?

Хан почав одражувати їй те. Він боявся, що Марина буде йому заважати у тій справі, яку він надумав.

— Чи годиться ж тобі, Газізю, їхати? Заходить осінь. Треба сподіватися, що й всю зиму доведеться пробути у поході. Де ж таки тобі поневірятись у наметі. Мені й той раз шкода було тебе. Скільки ти лиха зазнала! Це було б себелюбством з мого боку, коли б я тепер взяв тебе у поход.

— А мене так вабить ще раз побувати на рідній Україні, — сумуючи говорила Марина.

Ці слова були ханові дуже неприємні, і він насупив брови.

— Годі тобі вже про Україну марити думками! Де ж твоє кохання до мене, коли тобі досі Україна рідна, а не Крим. Вже чотирі роки, як ти мені дружина, і час тобі звикнути до того, що ти правовірна і татарка!

Марина зблідла на виду і встала з подушки. Ніколи в світі вона не буде татаркою й бусурманкою, як ніколи не забуде й своєї рідної України. Схвильована вона залишила цю розмову, маючи надію, що згодом вона таки умовить хана взяти її з собою.

Надії Марини не справдилися. На цей раз хан уперто одмовив їй у її домоганні. Восени він вийшов з ордою у поход, зовсім не взявши гарему.