Борці за правду/XIX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Придбавши собі спільником кримського хана, польський король послав коронного гетьмана Потоцького і з ним під сто тисяч війська руйнувати Поділля. Хмельницькому неможливо було заступити Потоцькому шлях, бо з Криму мов чорна хмара наступала на Вкраїну орда, і Поділля лишилося необороненим.

Потоцький з своїм великим військом сунувся понад Дністром, вимагаючи од людей покірливости до панів, але завзяті подоляни, що шість років уже проливали кров за свою волю, все ж таки не хотіли скорятися, не вважаючи навіть на велику силу поляків. Вони узброїлися хто косою, хто вилами, хто сокирою, а більшість самими кійками та ножами, і з тією зброєю обороняли свої села й міста. Певна зброя, як рушниці й шаблі, мало у кого траплялася, бо її вже кілька раз одбирали по Поділлю поляки, під час своїх наскоків. Зрозуміло, що не маючи доброї зброї, подоляни тисячами гинули від куль і шабель добре узброєного комонного польського війська, а села їхні займалися від огню польських гармат; проте розпука серця геть знищила у подолян почуття страху, й вони, не вагаючись, йшли на видиму смерть.

Лишаючи позад себе пожарища й купи трупу, Потоцький дійшов до міцного замчища Буші, де засіло шість тисяч подільських левенців та галицьких опришкв. Всі вони, як і узброєні мешканці Буші, бачили собі неминучу смерть, проте зважили за краще вмерти всім разом з жінками й дітьми, аніж датись живими до рук немилосердного ворога.

Почалися під Бушою щоденні бойовища й штурми. Подоляни й галичани билися, як роздратовані звірі... Всякий дбав тільки про те, щоб якнайдорогше віддати своє життя; але сила була занадто нерівна і до того у Буші не було гармат, у Потоцького ж їх було більше сотні, й він громив замок бомбами. Довго оборонці Буші давали ворогам одсіч, поки нарешті поляки, спустили воду з ставка, що захищав Бушу з одного боку, і через той ставок вдерлися у місто. Украінці почали битись вулицями, запалювали свої хати й заганяли ворогів у вогонь, перекопували вулиці рівчаками, щоб тим вигубляти ворогів, але сила брала своє, і кількість оборонців щогодини зменшувалася, а через деякий час не було вже кому змагатися. Тоді жінки, що ввесь час билися поруч з чоловіками, почали власноручно вбивати своїх дітей і самих себе, решта ж їх збилася у льосі, де переховувався порох, і там дружина вбитого сотника Зависного запалила бочку пороху і поховала всіх під руїнами замку.

З під Буші Потоцький повернув до Бугу на Брацлав. Щоб заступити йому шлях на Чигирин, гетьман зібрав до Брацлаву полки Лубенський, Брацлавський та Винницький. Не вважаючи на те, що Хмельницький знав, як Богун тільки цей рік відцурався гетьманської булави, вів все ж таки не доймав Богувові віри, опасувався його і заздрив його славі. Свою неправдиву невдячність до Богуна гетьман яскраво виявив тепер у тому, що зібрані у Брацлаві полки доручив не Богунові, а молодшому полковникові, Мізко-Дубині, призначивши його наказним гатьманом. Проте Богун не був себелюбцем, не ремствував і, щоб не пошкодити справі, корився Дубині.

Порадившись поміж себе, полковники зважили було оборонятися у Брацлаві, але скоро до них надійшла звістка, що татари йдуть на необоронену Умань, мають переняти козакам шляхи до Чигирину й гетьманського війська, і через це Дубина зважив за потрібне покинути Брацлав і йти до Умані. Тут, під час переводу через Буг, Дубину було вбито польською бомбою і за старшого знову таки лишився Богун.

Перевівши військо за Буг і одвівши його на дві милі од берегу, Богун отаборився на ніч біля невеликої річечки. Гіркі думи обсіли тут завзятого полковника. Вороги чорними хмарами заступили Украіну з заходу й з півдня. Новий спільник і державець України помочі їй не подавав, гетьман же, замісць того, щоб обороняти рідну землю, послав двадцять тисяч козаків із Золотаренком у Литву, щоб добувати литовські городи для московського царства. Сила України розкидалася й гинула, і по Поділлю й Брацлавщині горіли міста та села від рук ворогів, а часом і сами селяни палили свої оселі, щоб не доставалися вони ворогам, і виходили після того до Дніпра й далі, на лівобічну Україну.

Як смерклося, Богун з Довбнею та Влучком пішов обдивитися по табору, чи чатують вартові, чи добре посковані ланцюгами на ніч вози понавколо війська, чи чатує біля гармат залога і чи все у таборі напоготові на випадок несподіваного наскоку ворогів.

Стояв місяць грудень і ніч була морозна. Земля біліла од снігу, а на темному небі сяяв молодик, оточений безліччю зірок, що грали своїм промінням на снігових кришталях, мов на самоцвітах. На заході сонця, за Бугом, на обрії неба відбивалося червоне полум'я пожежі, розстилаючи по снігу жовтогарячі стежки.

Козацтво ще не спало, а, порозкладавши огнища, сиділо коло них купами.

Почувши біля одного огнища бандуру та спів кобзаря, Богун наблизився туди. Козаки трохи розступилися і дали місце полковникові й його товаришам.

Не старий ще, але з темними ямами замісць очей, кобзар співав про Перебийноса, який за Дашевом, під Сорокою, вигубив велику силу ляхів. Чимало поміж слухачів було ще тих самих, що ходили з Перебийносом і знали його криваву славу, і як тільки дума скінчилася, всяк з них почав додавати своє, чому був свідком.

Набалакавшись досить про Перебийноса, козаки знову звернулися до кобзаря:

— А ну, Дмитро, про Нечая! Нечая заспівай!

Кобзар попідтягав струни, спробував голоси й почав:

Ой у Краснім на ставочку
Туман осідає,
Чатували козаченки
У зеленім гаї.
Ой, поставив козак Нечай
Та сторожу в місті.
А сам пішов до кумоньки
Звінок риби ззїсти...

Довго, довго виспівував кобзар про славного козацького лицаря, Данила Нечая, а побратим Нечая, Богун Іван, слухаючи ту думу, весь, пірнув у згадки про минуле, що було всього шість років до цього, але здавалося дуже давнім.

— Хто ж ще лишився живий з нас, — міркував він, — що вийшли з Січі поруч з Богданом?.. Перебийніс, Ганжа, Нечай, Морозенко, Полов'ян, Мозир, Небаба, Чарнота, Бурляй, Мізко-Дубина всі вже поклали свої голови за неньку-Украіну... От про побратима Данила вже співають кобзарі... Чи й про мене ж співатимуть?.. і чи скоро заспівають?

— Від кого ти навчився ціх дум? — спитав Богун, коли втомлений кобзар спинився.

— Ні від кого не вчився! — одповів той, повернувши до Богуна своє незряче чоло. — Сам усе те бачив. Сам скрізь з ляхами бився, а як захопили вони торік мене пораненого, та випекли мені очі так оце мені Господь милосердний так дав, що все, що було, пригадую та й виспівую.

Кобзаря почастували горілкою, і він почав заїдати салом. Богун придивлявся до співця і пригадував, що схожий на нього козак бував і біля нього упоходах.

— Чи ти не Дмитро Верша? — спитав вів.

— Та Верша ж! А ти хто?

— А я Богун Іван!

— Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! — сказав кобзар і, знявши трохи шапху, вклонився Богунові. — Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров'я, а Україні на славу!

— Що ж ти про мене співатимеш?

— А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був.

— Але через що саме?

— Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? — Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п'єш, не гуляєш, сумуєш чогось...

— Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив...

— Полягли вони, правда проте дай, Боже, всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути!

У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.

Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим.

— Що скажете добрі люди?

— Куди ж це ти, пане полковнкку, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш?

— А ви звідкіля? — спитав Богун.

— З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своіх покидати... будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде!

— Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити.

— А як же ми? — бідкалися селяни! — До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть!

— Що маю чинити... — з сумом у серці говорив Богун. — Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов'я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України!

— То вже дай нам хоч ватажка! — загукали селяни всі враз. — У нас нікогісінько з досвідчених козаків немає, самі посполиті.

— Ватажка дам, — сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. — Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть.

— Дозвольте, брати, мені вмерти! — вклонився Богунові старий Влучак.

— Ти хочеш піти за ватажка? А ти ж знаєш скільки ворогів?

— Знаю добре і хочу вмерти за рідний край! Покозакував я вже на своєму віку досить. Час уже й годі сказати; а то щоб часом, боронь Боже, не захворіти та не вмерти, по жіночому, на ліжку.

Защеміло у Богуна серце. Тяжко йому було з вірним товаришем навіки розлучатися, але не пустити козака за рідний край вмерти не годилося...

— Жаль мене за серце бере, розлучаючись з тобою, мій друже вірний, — сказав Богун. — Не віддавай же за дурницю свого дорогого життя!

— А ви, — звернувся Богун до селян, — глядіть: бережіть мого товариша, славного на всю Україну! Заступайте його від ворожих шабель, та стійте одностайно, а як ні, то нема чого й захожуватись до змагання!

— Про те не турбуйся, — одповідали селяни. — На чому стали, те й вчинимо: всі поляжемо, як у Буші полягли, а не дамося живі ворогам на знущання. Відаємо всі, що прийшов нам час... Ще вчора гріхи свої на духу спокутували.

— Візьми сотню козаків! — звернувся Богун до Влучака. — Викликай охочих.

Селяни радіючи кланялися Богунові, а Влучак зараз же зліз на воза і почав гукати на ввесь табір.

— Агов! Козаки молодці, славні лицарі! Хто з вас світом нудить?.. Ідіть до мене! Кому життя обридло, той мені буде братом! Хто хоче голову за неньку-Україну покласти, той мені найлюбійший товариш. Всі йдіть до мене!

За кілька хвилин Влучака оступив цілий натовп охочих, так що довелося навіть мірятись, кому достанеться йти.

Богун зняв шапку, поцілував вірного товарйша на останнє, й старий козак повів свою ватагу.

Влучак знайшов те, чого шукав. Коли через кілька день до Демівки наблизилося переднє польське військо і почало її добувати, він з Демівцями добре його погромив і вигубив чимало ворогів, але через день до неї надійшло велике вороже військо з гарматами, запалило бомбами хати і штурмом вдерлося у місто. Тоді вулицями й по хатах счинчася смертельна січа. Українські діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх окропом, а селяни рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня невгаваючи тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами. Сам Влучак на цей раз не стрілами бив ворога, а рубався шаблею, обстоюючи окопи, а коли поляки вскочили вже у місто, він з козаками продрався поміж ворогами до церкви і обороняв її, аж поки вона не зайнялася. Тут біля пожежі, на майдані, він і поліг головою з усіма козаками, дорого віддавши своє життя.

Демівці додержали свого слова: всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми.