Борці за правду/XX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Прибувши до Умані, Богун похапцем почав рештувати її та узброювати мешканців. На окопи, що були пороблені навкруг міста, повитягали гармати і понатягали колод, щоб кидати їх на ворогів, коли ті лізтимуть наверх; а щоб лізти було трудніше, Богун звелів носити на окопи воду та поливати нею передні стіни. Вода зразу замерзла, бо саме заходило Водохреще і стояли люті морози, через це окопи скоро стали мов крижані.

— Ну й хитрий же наш Богун... — гомоніли поміж себе козаки, поливаючи окопи. — І вигадав ж отаке! Ну хтоб таки його надумав, щоб з окопів зробити сковзалку? Саме добре тепер на громаках спускатись!

І козаки робили з криги громаки і, весело пустуючи, спускалися з окопів у рівчаки, не думаючи про те, що може завтра по цих самих окопах вони покладуть свої голови.

Ледве вспів Богун упорядкувати Умань до облоги, як з Півдня, мов та сарана, висипала з лісу орда, а з заходу темною хмарою підступили ляхи. Ті і другі поєдналися й облягли Умань з усіх боків так, що здавалося й гадюці не було де пролізти і, скільки не дивився Богун понавколо, а ні в який бік не бачив він краю ворожого табору. Ворогів було більше, як двісті тисяч, у нього ж під рукою було дев'ять тисяч козаків та тисяч п'ять узброєних мешканців, уманців.

Ставши табором, Потоцький послав до козаків посланця, умовляючи їх не змагатись даремно, а піддатись на милость короля. Замісць одмови Богун велів палити у ворожий табір із гармат. Тоді Потоцький викотив усі свої гармати і почав запалюати місто бомбами, але козаки накривали хати повстями та шкурами і не давали вогню розпалитися.

Побачивши, що бомбами нічого не вдіють, спільники на третій день пішли на окопи штурмом. Чимало поляків і татарів полягло від козацьких куль, доки добігли вони до рівчаків, а вже вилізти з тих рівчаків на верх окопів не судилося нікому через склизоту. Тим часом з поля ляхи й татари сунулися й сунулися і у рівчаки мов весняна повідь, уливалися нові полки.

Скоро по рівчаках не було вже місця, щоб стояти, з поля все сунулися поляки й плигали прямо на голови своїм, бо не мали сили здержати тиск задніх натовпів. Тут почалася по рівчаках боротьба ляхів з ляхами, а татарів з татарами, бо всяк намагався бути на версі, а не на споді, під ногами натовпу. Вороги давили один одного ногами й різали зброєю, аби не лишитися на споді. За годину рівчаки були повні трупу й живих людей, що гинули під вагою трупів.

Загативши своїм трупом рівчаки вороги почали лізти вже вище на вали, але через склизоту вони падали назад, ріжучись об власну зброю. Почали тоді ляхи рубати лід шаблями та робити приступки, але це брало багато часу і козаки вбивали їх з рушниць, а як бачили, що денебудь вороги долазили вже до гори, то з стін кидали колоди і важка колода давила кілька десятків ворогів.

Потоцький та Хамамбет мурза, що керував татарським військом, не вважали на велику страту людей, бо війська у них було більше, ніж треба, і зважили на тому, щоб хоч би що, а добути Умань і взяти Богуна у бранці. Як ні славно й завзято оборонялися козаки, а все таки становище їхнє щогодини гіршало, бо що далі скирти лядського й татарського трупу зростали вище та вище і скоро мали досягти до верху окопів, і тоді б уже ніщо не перешкодило ворогам вскочити у місто і люто помститися на козаках.

Побачивши, що в одному місці ляхи вже ось-ось вилізуть на окопи, Богун покликав Довбню:

— Бери, брате, пів тисячі козаків і держися тут до загину, а я вдарю на ляхів ззаду.

Сам Богун взяв тридцять сотен вершників і, вибігши з ними за браму, гукнув:

— А ну, діти покажемо ляхам козацьку вдачу! Невразливість під час усієї війни та незмінна вдача у бойовищах зробили те, що Богун тепер прямо грався з смертю й виробляв з ворогами таки несподіванки, що нікому б того і в думку не впало. Так і тепер, коли поляки досягли вже верху окопів, зчепилися там груди до грудей з Довбнею і здавалося зараз захоплять собою Умань, несподівано позад штурмових полків заблищало шаблями тридцять сот комонних козаків і вдарили ті козаки на них, мов блискавка з дощової хмари.

Жах узяв поляків і, утиснуті з двох боків, кинулися вони врозтіч. Богунові того тільки й треба: справив він тут їм такий кривавий бенкет, що такого не було від Батогського бойовища. Угляділи татари, що їхні спільники тікають, кинулися й собі геть до свого табору.

Задзвонили в Умані в усі дзвони, і з церков вийшли на майдан попи з корогвами, щоб там зустріти й поблагословити свого оборонця — славного побідника численного ворожого війська, а Богун на і чолі трьох тисяч завзятих козаків, красуючись у червоному жупані на білому огирі поміж синіми козацькими чумарками, мов пишна рожа поміж васильками, минув уже уманську браму і під радісні вигуки уманців прямував до майдану.

Два дні відпочивали поляки й татари після невдалого штурму, вагаючись, що почати, а на третій день піднялися обома таборами і пішли на схід сонця. Це дуже збентежило Богуна, бо зі сходу він сподівався на поміч собі гетьмана, а оскільки гетьман не відав, яка велика сила буде у поляків і що вони вже сполучилися з татарами, то й міг з невеликою силою ускочити спільникам до рук.

Як Богун гадав, так воно справді й було: Хмельницький ішов на Умань, маючи при собі не більше, як тридцять тисяч війська разом з москалями, що нарешті прийшли йому на поміч. Провідавши про таку невелику силу гетьмана, спільники й пішли йому назустріч, щоб погромити його на шляху і не допустити сполучитися з Богуном.

Щоб перестерегти гетьмана і врятувати його й останнє українське військо, Богун знову викликав три тисячі охочих козаків, вершників, і кинувся за ворогами. Всю ніч і день ішов він походом Чигиринським шляхом, а на другу ніч почув, як на схід сонця ревіли гармати.

Богун зрозумів, що йому не пощастило перестерегти гетьмана, і той, застуканий несподівано величезним ворожим військом, неминуче мусить загинути з усіма козаками, або ще гірше: дістатись ворогам у бранці, що було б смертю всієї України.

Всі ці думки, мов блискавка, опекли славного полковника і викликали у ньому шалене, нечуване завзяття: він зважився з трьома тисячами козаків вдарити на числене вороже військо, аби счинити у ньому гармидер і тим полегшити становище гетьмана.

— Брати мої любі, славні лицарі! — звернувся Богун до своїх козаків. — Чуєте, як на сході ревуть гармати? Там з малим військом гине наш козацький гетьман Богдан Хмельницький, що визволив Україну з тяжкого ярма. Ліпше, діти мої, нам усім тричі вмерти, аніж допустити, щоб гетьмана було взято у бранці. Вдаримо на ворогів ззаду і будемо продиратись до гетьмана на поміч. Що буде, те й буде, а не покинемо товариства у пригоді і не дамо потоптати козацької слави! Чи згодні ви вмерти разом зі мною?

— Куди ти, батьку... — загуло по полю, — туди й ми за тобою! Хоч умерти, то й умерти!

Кинувся Богун на постріли і набіг на заднє польське військо. Ніхто його не сподівався, ніхто поночі не знав і не бачив, скільки у Богуна війська.

Розгляділи поляки козаків тільки тоді, коли вони кришили вже їх шаблями.

Кинулися задні полки врозтіч, козаки вдарили на середніх, поточилися на обидва боки й середні, зчепилися козаки з перідніми.

Продерся Богун з своїми козаками через числені полки ворогів і збив у їхньому війську гармидер саме тоді, коли поляки й татари зовсім напосіли на Хмельницького, роздерли козацьке й московське військо надвоє і одняли вже в останнього чимало гармат. Тепер, поки поляки билися з Богуном, а сполохані татари теж припинили свої наскоки, Хмельницький упорядкував своє військо і, обклавши свій табір валом з мерзлого грунту, мав уже змогу дати ворогам добру одсіч.

П'ять день поляки й татари добували Хмельницького й Богуна, але далі не витримали морозів і пішли поляки палити села по Поділлю, а татари розпорошилися мало не по всій Україні забирати ясир.