Борці за правду/XXIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Після шлюбу молоді поїхали до Винниці, бо Богунів Винницький полк знову стояв у своєму місті. Проживши там тільки один тиждень, Богун налагодився оглянути землі свого полку, щоб дати їм лад і в ту подоріж взяв із собою й дружину.

Багато міст та сел по Винницькому полку траплялося поруйнованих та попалених. Багато людей покинули свої оселі та подалися за Дніпро на Слобідську Україну, а слідом за ними збиралися туди ж і інші. Натрапивши на такі села, полковник умовляв селян не покидати политу сльозами й кров'ю предківщину і не йти в чужі краї, а тим з селян, у кого були поруйновані оселі, він давав гроші на нове господарство.

З міст, що лишилися цілими та в достатку, полковник збирав податки і передавав гроші тим, хто лишився без нічого; на ті ж землі, що були зовсім покинуті, він переселяв з міст таких, у кого зовсім землі не було, і таким чином знову залюднював спустошену країну.

Марина була без краю щаслива оглядати свою рідну країну, розпитувати людей про їхнє лихо і давати їм поміч і захопилася працею свого чоловіка, навіть, більше за нього самого.

Проїздивши по Поділлю все літо і вертаючись уже до Винниці, молоді заїхали на свої предківські маєтки, одібрані колись панами.

Марина ще з далеку впізнала надбережні кручі річки Бугу, що біля них жила малою і по тих кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте, які дорогі були ті руїни для Марини!

Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодоі жінки цілу хмару далеких згадок, переносючи її у щасливі залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька.

Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства — то був сад. Він жив і зеленів ще й тецер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду.

Побачивши повні сліз очі своєі любої дружини, Богун узяв її за руку:

— Хочеш, Мариночхо, я збудую тут хатку і будемо на те літо тут жити?

Марина глянула на чоловіка вдячними очима.

— Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!..

З подорожі молода жінка повернулася до Винниці з задоволеною й заспокоєною душею, у щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелось знову виступати у похід, тільки вже не на поляків, що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з'явилися на Поділлі.

Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той самий що його Іван носив на грудях вісім років і зняв тільки після шлюбу.

— Нащо ж, Мариночко, його тепер надівати? Адже ти моя тепер, моєю й будеш! — говорив здивований полковннк.

— Надінь, надінь, мій любий. Він обереже тебе од смерти й порази, як всі вісім років оберігав.

— Він оберігав?

— А ти гадав, що таке твоє щастя? Чи можливо ж людині бути у таких бойовищах, по яких ти був, кидатись прямо в обійми смерти, як ти кидався, і лишитися вісім років цілим? Це волосся, що я передала тобі у Бахчисараї, було замовлене небіжкою Астарою і через нього тільки ти й живий досі.

Богун, жартуючи, покепкував з Марининих забобонів, але, щоб не хвилювати її дурницею, надів капшучок на груди.

Татарські загони, що набігли на Поділля, були невеликі. За кілька тижнів козаки вправилися з ними, і загнавши на Буджак, повернулися до Винниці.