Привітання життя (збірка)/Велика подорож

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ВЕЛИКА ПОДОРОЖ

Вибираюся в далеку подорож і рож не дасть мені
ніхто
й не бажаю ні від кого я нічого й вже ніщо мене
не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,
що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих
шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений
склепіння лук.
Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані
й кожна з них свій клунок має й кожна з них несе
життя свойого вюк.
Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,
де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в
колисці.
Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі
залізних шлей.
Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть
на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою
в купе
й каже нам оправдати до існування право та нашлет.
На банальних лицях пасажирів чудування навкруги
тупе,
я подам тоді йому своє без ляку серце, як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз-у-раз нам
додає по ланці,
та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому,
і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде
станції
та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.