Великий шум/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
ІI
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
II.

О девятій годинї того самого вечера в Йоськовій коршмі в ванькирі поміж ліжками, на яких лежали гори перин і подушок у червоних насипах, при столику осьвітленім смаркатою лоївкою сидїло кілька грушатицьких селян середнїх лїт, пючи вівсяне пиво і балакаючи. Між ними був Яць Коваль, що за той час був і на молебнї в церкві з приводу втишеня вітру, і в своїм домі на присілку і ще у кількох cycїдів. Він шукав і Думяка, але йому сказала стара Думячиха, що Кость ще по службі божій та по обідї пішов до близького міста, де мав сторгувати пару бичків, потрібних для непочинанаї ще весняної роботи в полї. Яць зайшов до коршми. З недавньої шумної громади не було вже нїкого, Жиди замітали та мокрими стирками витирали заболочену підлогу, а в ванькирі сиділи три-чотири господарі при пиві. До них присїв ся й Яць. Між ними був Стефан Чапля, один із немногих письменних селян грушатицьких, що з доброї волї в церкві сповняв ролю піддячого, хоч був собі самостійним і досить заможним ґосподарем. Був і Гаврило Олефір, також троха письменний, що колись служачи в війську навчив ся був там читати й писати по польськи й по нїмецьки і дослужив ся ранґи капраля, але вернувши лїт тому 25 із війська давно вже забув ті дрібки німецької мови, які винїс із війська, не читав нїколи нїчого і з власного приводу вже в селї навчив ся церковного читаня, так що міг також прочитати в церкві апостола і допомагати дякови в церковнім співі. Дяк у них був старий і дихавичний, у громадянське житє не мішав ся і до коршми не ходив нїколи. З ними сидїли ще три молодші ґосподарі, в тім числї й той нефортунний Андрій Халавка, якого так собі з доброго дива подурняли на сьогоднїшнїй громаді. Він був собі чоловік досить заможний, але прибитий панщиною, невчений і зроду таки троха тупоумний. Коли Яць Коваль війшов до ванькира, Халавка власне живо щось розповідав своїм сусїдам, розкидав руками та здвигав плечима, мабуть жалував ся на кривду, яка спіткала його тут нинї „без даня рації“.

— А куди Бог провадить, Яцю? — окликнув його Чапля, рад що може перебити Халавкові теревенї.

— Та от ходив по селї. Декому розносив готову роботу. Та вже з плугами замовили ся у мене двацятеро люда на завтра — дай Боже упоратись. Та от вертаючи й зайшов сюди.

— Сїдайте коло нас, — мовив Чапля.

— Та сяду, бо по нинїшнїм стояню та біганю таки ноги болять.

Він присунув собі крісло і сїв біля стола поруч з Чаплею. Він любив товаришувати з Чаплею та Олефіром, що був на десять лїт старший від нього. Все ж таки се були люди письменні і хоч у ряди-годи вміли сказати дещо цїкаве, Чапля головно з писанія, зачитуючи ся вільними хвилями в церковних книгах, а Олефір із своїх військових часів, у яких він бачив і Відень і Венецію і Колошвар і Арад і Прагу та не одно з ґарнїзонового житя заховав у памяти та вмів цїкаво оповісти. Тай ті два любили ромовляти з Яцем, що хоть сам не письменний, а все таки не лише термінував три роки в Дрогобичі у славного Коваля і довголїтнього цехмістра Мороза, але й потім у часї тїсних років часто їздив на Поділє по пшеницю та до Садаґури по кукурузу, яку дома розпродував, та возив сіль із Дрогобича у ті подільські й покутські сторони, де люде, як він мовляв, дуже лакомі на тоту сьвяту сіль, бо її у себе не мають. Вони та й ще Кость Думяк, наймолодший між ними, се був завязок тої сїльської інтелїґенції, що бажала вже тепер повернути хід сїльських дїл на инший, не панщизняний лад і серед загального шуму та розгардіяшу забігала думкою в будуще, силкувала ся відгадати потреби села і способи дальшої дїяльности.

— Я все своє кажу, — говорив Чапля немов тягнучи нитку думок перервану вмішанєм Халавки, — треба нам думати про завтра. То нїби не про завтрішнє завтра, бо то знаємо, що завтра буде.

— Пан уже післав гонця до міста по ляндсдраґонів, — додав Халавка.

— Ну, певно, крайнїй час починати оранку, а без нашої помочи що зробить?

— Не дожде! — вперто буркнули два инші селяни, що оперті на ліктях і понуривши голови над столом сидїли і завзято пакали люльки.

— Не кажіть так, бо дожде, — мовив Чапля. — Прийдуть ляндсдраґони і канчуками поженуть нас до роботи. Так як торік було.

— І докиж то так буде? — запитав Халавка. — Панщину нїби дарували, і знов на панщину гонять. Тілько вже тепер не панські гайдукицї, а цїсарські ляндсдраґони.

— Я вам кажу, — озвав ся Яць Коваль, — пани все ще надїють ся вернути панщину. По всьому видно. Адже візьміть нашого пана: як би він був певний, що панщина не верне, то чи ж не мусїв би був зараз по її скасованю понаймати собі слуг, накупити плугів та борін і взяти ся власними силами вести своє ґосподарство? Нї, він 1848 р. впер ся: мусить громада обробляти менї, я не маю як і відки, — і ми мусїли піти й обробляти його. А торік знов те саме: сам своїми силами не робить нїчого, а на нас насилає ляндсдраґонів. Видите, жиє в тій думцї, що панщина ще не скасована і незабаром вернеть ся назад.

— Господи, Господи, і ще якийсь Русин! — зітхнув Халавка.

— Руська кість, а ляцьким мясом обросла, — завважив Чапля.

— Правду мовите! — сказав Яць. — Що він за Русин? що в руського попа сповідаєть ся і причащаєть ся, до руської церкви ходить і руські сьвята справляє — овва. Не бійте ся, в церкві він між нами не стане і в нашім крилосї не сяде, але йде на своє коляторське місце за іконостасом. На свої сьвята нас не запросить, як ми одні одних запрошуємо. Оженив ся з Полькою і дома все по польськи, тай звичайно, як пан, усе з панами руку тягне. Що нам з такого Русина! Лиш очи нам блахманить тим своїм русинством.

— Торік аж плакав, як нас ландсдраґони прали канчуками. „Мої дїти! Що вам стало ся! Адже я ваш брат, Русин, а ви менї таке робите!“ А не бій ся, ландсдраґонам не сказав: „Дайте їм спокій!“

— І завтра знов буде плакати, я певний, — сказав спльовуючи один із слухачів.

— У нього мягке сердце, але тверде слово, — докинув Чапля.

— А Господи ж мій, та доки-ж того буде? — зітхнув Халавка.

— Доки нам не доїсть до живих печінок, — сказав енерґічно спльовуючи другий слухач і потягнув люльку з такою силою, що аж зашкварчала.

Двері ванькира відчинили ся і схиляючи ся, щоб не вдарити ся головою в одвірок, до ванькира війшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, о голову висший від найрослїйших людий у цїлій громадї, плечистий і дужий і серед ycїх громадян виглядав як виплодок якоїсь раси велетнїв серед карлів. Йому було 35 лїт. Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна як щіть, обстрижена навпаки cїльському звичаю, що велїв усїм чоловікам носити довге волосє. Правда, Кость Думяк доси ще був парубком. У двацятім роцї житя взятий до війська він вислужив „капітуляцію“ дванацять лїт, а ставши фельдфеблем служив ще три роки, поки отсе торік не вернув до дому по батьковій смерти.

Аж тїсно якось зробило ся у ванькири, коли він війшов і випростував свою велетенську фіґуру. Не мовлячи анї слова, не витаючи ся нї з ким він присунув собі з під стїни ослінчик до стола, товариші потїснили ся троха і він сїв між ними.

— А знаєте новину? — запитав він, коли Жид поставив перед ним гальбу пива.

— Та що таке? Не знаємо.

Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і обернувши ся до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:

— Жиде, марш! новина не для тебе.

Жид усміхнув ся, сказав: „Ни, ни, я хиба що або що?“ і рад не рад вийшов із ванькира, одначе не зачиняючи двері за собою. Думяк плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:

— От іще не люблю того влїзливого жидівського кодла!

— Ну, що там за новина? — запитав Чапля.

— Така новина, що лїпшеб нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цїсар панщину, чи нї?

— Як то нї! Дарував. Самі ми чули від комісаря. І патент нам читали.

— Правда, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни і данини.

— Так, так, ycї ми чули.

— В мене десь і патент друкований є, — мовив Чапля.

— І в мене, — докинув Халавка. — Я оправив його в рамцї за скло і повісив на стїні між образами.

— Можеш викинути його звідтам і не сквернити святі образи. Він не має нїякої вартости.

— Як то не має вартости? — крикнув Яць. — Цїсарське слово і не має вартости?

— Хиба хто перечить тому? — запитав Яць.

— Ого! Скасували цїсарське слово! — сказав з притиском Кость Думяк. — Сьогоднї в містї чую: витрублюють, вибубнюють на ринку. Приходжу близше, народу купа, а возний у серединї вичитує циркуляр із ґубернїї: панам за панщину призначена заплата. Мають усї зголошувати ся до уряду, дістануть облїґації, а сплатити ті облїґації мусить сам край.

— То значить ми! — скрикнув Яць бючи себе долонею по колїнї.

— От тобі на! Робили, терпіли, тепер ще й плати, — зітхнув Халавка.

— А богатож тої сплати? — запитав Чапля.

— Вже я того не дослухав ся, чи шісьдесять, чи сто шісьдесять мілїонів. Грубі мілїони!

— Господи, аби нас усїх продав, то би такої суми не зложив! — скрикнув Яць.

— То з нас помалу стягнуть, не бій ся. То нам розложать на роки, до того дочислять ще в двоє або в троє стілько процентів, аби ще й дїти і внуки наші мали що двигати панщизняний тягар. Так тепер способу добирають! — з гіркістю в голосї мовив Думяк.

— Але може то ще брехня? — закинув Яць. — Та чи чув же хто таке, аби касувати цїсарське слово? Хто на те має право?

— Але ґуберніяльний циркуляр! — завважив Чапля. — Значить, із цїсарської ґубернїї!

— Говоріть! ґубернїя цїсарська, а ґубернатор панський. Може справдї ґубернатор на свою руку зробив се для панів.

— О, від того можна всего надїяти ся. Грабя Ґолуховський! Сам польський пан, то скрізь за панами руку потягне.

— Польський пан і нїмецький прислужник! — мовив Яць.

— Польский недородок, а нїмецький недоносок, — додав Чапля.

— Нї, панове, — сказав Думяк. — Ґубернатор на свою руку не міг сего зробити. Се з Відня такий наказ, із цїсарської канцелярії. Може там і наш ґубернатор причинив ся до того, що цїсарські слова скасовано, але то не могло стати ся без згоди самого цїсаря.

— Старий цїсар Фердинанд добрий був. Він би був на се не позволив. Він би обстояв ся при своїм першім слові. А сей молодий піддаєть ся панам, — мовив Чапля.

— Посилаймо депутацію до цїсаря! Пани піддурили його. Вияснїм йому, що нам нївідки платити таку суму! — почули ся голоси мужиків.

— Так він нас і послухає! — завважив Чапля. — Може там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.

— Пусте! — з притиском завважив Думяк. — Що раз постановлено в цїсарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нїчого. Заплатили-б ми, як би було з за чого. А тож знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усї наші прадїдівські лїси й пасовиска. От тут подумайте, як нам далї жити. Лїс запруть, купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовиско запруть — куди дїнеш ся з худобою?

— Краще нам смерть, нїж така неволя, — скрикнули вcї враз. — То ще гірше як панщина.

— Знаєте, чим то пахне? — з таємничим виразом на лицї і притишеним голосом запитав Думяк. І зараз сам і відповів: За панщини атамани ходили по під вікна і кликали вас на панську роботу, а потім ви самі підете до атамана, ще й курочку або покладків понесете і клінно будете просити, аби вас приняв на роботу.

— Не діждуть того! — скрикнула вся компанїя.

— Діждуть! — твердо сказав Думяк. — І не довго їм ждати. Відберуть нам лїси й пасовиска, то ми без худоби за два-три роки жебраки. Без паші худоби не вдержиш, без худоби гною не зробиш, без гною поля не справиш — і роби що знаєш.

— Не дай того Боже! — мовив Яць Коваль. — Се-ж би бу-

ла наша загибіль. Чень же нас іще Пан Біг не хоче нагло зо сьвіта звести.

— На Пана Бога всї надїємо ся, — мовив Думяк, — але Пан Біг сам сказав нам: „Бога взивай, рук прикладай“. Як так будемо сидїти тай на Бога надїяти ся, то нас воши присядуть.

— І щож нам робити? Яку собі пораду дати? — стогнали один за другим мужики.

— Я думаю, що цїсар таки зглянеть ся на нас, — перший розпочав Чапля. — Адже не може бути, щоб цїсарови байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.

— А тямиш, Стефане, як було в тїсні роки, — гризко завважив Думяк. — Скрізь нарід гине і пухне з голоду, матері своїх дїтий дорізують та їдять, а цїсар як довідав ся про се, то змилосердив ся і велїв роздати тим голодним людям по гурманови соли на кожду хату.

Гірко засміяли ся вcї.

— Алеж цїсарови податків не стане, як ми збіднїємо, — реплїкував Чапля.

— Не слухай того! — мовив Думяк. — Що цїсарське, то все з нас зідруть, аби ми й як голі були. Тай не гадай собі, що ми так нагло збіднїємо. Будемо помалу на нужду сходити: нинї се урвали — обійду ся, завтра того не стало — обійду ся. І так день за днем, рік за роком будемо вростати в свою нужду, як камінь у землю. Сьвіт нам затїснить ся, будемо темні і несьвідущі, все нам буде байдуже, і дійдемо до того, до чого нас панщина не довела — до стану голодної та повільної худоби, яку кождий водить і гонить, куди йому хочеть ся. Ось що страшно подумати! На вид будемо нїби люди, нїби подібні до людий, але душа в нас не буде людська, а худобяча. Ось що найстрашнїйше! Адже хто має очи, той уже тепер може бачити, що все воно йде до тої мети. Не могли нас пани приярмити панщиною, вони приярмять нас новим здирством. А їм одного треба — мати з нас тяглу худобу, що не думає сама про себе, лише покірно гне шию в ярмо.

Мужики знов застогнали. Панщина стояла перед ними як стовп пітьми, гнїтила їх душі і кидала величезну тїнь на всю їх будущину. Нї, нїколи їм не вирвати ся з тої памороки! З усїх боків якісь могутнї клїщі обхоплюють їх і грозять ся стиснути їх на ново, ще поки вони й засмакували гаразд дарованої свободи. Дарованої! Ага, дарованої за добрі гроші, за шісьдесять мілїонів. Тай ще як би то по сплатї тої шаленої суми все вже в порядку було і їм справдї заяснїла повна воля, щоб були „самі в собі, лише під зверхністю цїсаря“, як вони уявляли собі ту волю в своїх панщизняних мріях! Еге-ге, чекай такої волї! Тут, бач, пани заносять руку на лїси й пасовиска, грозять ся лишити їх на тих скупих часточках землї, що признано їм при знесенню панщини. Ну, щеб на тій землї їм а може й їх дїтям можна було вижити, алеж народу примножуєть ся, а землї не прибуває, а ще як зіпруть лїси й пасовиска, то що порадять їх потомки? Куди подадуть ся?

В такім заклятім крузї вертїли ся їх думки. Вони зітхали, крутили головами, та не знаходили виходу.

— І в додатку народ розпив ся, — завважив Яць Коваль. — Пани за часів панщини привчили нас до горівки. Щоб збільшити свої доходи, силою накидали нам горівку, по стілько й стілько горцїв що року на кождий нумер. Хоч випий, хоч на гній вилий, а горівку відроби! А тепер настала нїби то воля, а мужик лишив ся невольником коршми. Підїть по селах — дивити ся страшно! В кождій коршмі день у день повно людий, усюди шум, крик, свари і бійки. Самі з собою гризуть ся, самі себе бють, свою кров з горівкою мішають. Адже як так далї піде, то за кілька лїт не пани, а арендарі позабирають усю худобу і всї ґрунти у хлопів.

— А не забувайте, що пяницї батьки й матері будуть родити дурні, тупоголові та хоровиті дїти. І замісь іти наперед, усе поколїнє буде йти в зад, буде глупіти та туманіти, — знов з гіркістю в голосї додав Думяк.

— І нема на то ради! — мовив Чапля. — Вже чого, чого, а горівки наш чоловік не покине.

— Треба би пробувати, — мовив Яць оживляючи ся. — Аджеж то загибіль наша. І тут уже не чужа хитрість убиває нас, а власне розпаскудженє.

— По инших краях, у Чехії та Моравії засновують при кождій церкві брацтва тверезости, — мовив Думяк. — Присягою вяжуть ся не пити горячих трунків.

— І у нас то пробували, — відповів Яць, — та якось то не йшло.

— Хотїв ти, аби йшло за панщини, коли пянство народу було просто панським інтересом! Анї піп залежний від пана не сьмів промовити за тверезістю, анї нїхто инший не вмів або не хотїв навести мужика на дорогу, а він сам — ей, дрантє, худобина! Куди його гнали, туди йшов на слїпо, а задуривши голову горівкою тим щирійше хилив ся в ярмі. Чи думаєте, що як би в Віднї студенти, міщане та инші осьвічені люде не були повстали против гнобленя та оглуплюваня народа, то ми б ще й доси і ще й сто лїт не гнули ся в ярмі! О, певно! В нас тверда шкіра і сумлїнє спить, нас довго би бити й копати, поки в нас добудиш ся живої душі.

— Але нас тим часом і не буде що будити, бо нас злиднї на пнї з'їдять, — мовив Яць.

— Треба думати самим про себе, будити одні одних, дзвонити на трівогу, — мовив Думяк. — А хоч би тверезість, — сеж можемо ми й самі голосити людям.

— То властиво попівська річ, — відізвав ся Халавка. — Може то нам не випадає брати ся до проповіди. Скажуть: коли не піп, не микай ся в ризи.

— Чекаймо на попів, то й наші внуки не дочекають ся! — відповів Думяк. — Попи народ лїнивий. Їм аби своє відчитати, наїсти ся та лежати горі черевом. А в крайнїм разї скаже: менї консисторія не велить.

— А може би піти до біскупа, най би він наказав?

— Щож, кого сверблять пяти, може йти й до біскупа, але я знаю, що з того нїчого не буде. А я вам раджу: зачинаймо від себе! Заложімо собі брацтво тверезости і вербуймо до нього людий. Кождої недїлї по вечернї будемо коло церкви читати реєстр; такі й такі приступили, такі й такі переступили дане слово.

Всї при столї зареготали ся.

— Без того не буде, — мовив Думяк, — та вже ми будемо дбати, аби тих переступів було чим раз менше. Ну що, згода? Завязуємо таке брацтво?

— Добре, — озвали ся вcї.

— Лиш аби за се з уряду не було якого клопоту — з побоюванєм мовив Чапля.

— Що може бути за клопіт? Кому яке дїло до того, чи я пю чи не пю? Тепер не панщина, щоб і на те можна було силувати.

Подали собі руки і обіцяли ся привертати й инших. — А в недїлю по вечернї оголосимо се коло церкви. Хто хоче не гинути в горівчанім багнї, най пристає до нас. Спишемо реєстр. І по инших селах пустимо чутку, чейже народ отямить ся. І жидів витиснемо з cїл, бо яке їх тут дїло? Вони землї не обробляють, навіть кілька грядок коло коршми скопати самі лїнують ся та хлопських бабів кличуть. Лише горівку продають та затягають людий у свою лихву. То пявки, то вороги народнї! Зробити так, аби їм місця в селї не було, нехай забирають ся зо шумом. — Оттак фантазували наші товариші і чим більше балакали, тим якось яснїйше робило ся перед ними, тим лекшим видавало ся їм виконанє їх плянів.

Та ось ще раз відчинили ся двері від ванькира і до нього вступив дїдич Грушатич, пан Субота. У мужиків задріжали литки з давньої панщиняної привички, деякі ворухнули ся, щоб устати з місць на привитанє пана і „як годить ся“, поцїлувати його в руку, але острий погляд Костя Думяка немов цьвяхом прикував їх до місць. Нїхто з них не рушив ся. Розмова на хвилю урвала ся.

Пан Антін Субота, дїдич села Грушатич, був статний мужчина середнього росту, заживний собі, з шпаковатим волосєм і білими як сметана вусами, що гарно визначували ся на його повнім, по молодечому румянім і гладкім лицї. Хоч Русин з роду (розумієть ся, попівського, не панського), він представляв із себе те, що називають „гарний тип польського шляхтича“; тай належність до руського обряду не перепиняла йому анї на хвилю бути польським паном, любити шляхетську традицію, придержувати ся шляхетських „старопольських“ форм житя і вважати селян бидлом, що не то не повинно мати якісь права рівні зі шляхтою, але вже з самої природи нездібне нї до якого самостійного житя, і коли б його не держати під буком, то зірвало би всякі рами людського порядку і вигризши та зруйнувавши все те, що висше від нього осьвітою та цівілїзацією, вигризло б і само себе як свора голодних собак замкнених у огорожі. Оттим то в часї панщини він поводив ся з мужиками остро, нїби то справедливо, в такім розуміню справедливости, як поводить ся розумний ґосподар зі своєю худобою: не обтяжує надмірно одного супроти другого, не збиткуєть ся над ними без потреби, але дбає про те, аби вcї були рівномірно обтяжені, без похиби поносили свої обовязки і — не брикали. Оттого хлопського „бриканя“ — розумованя про направу хлопського стану, про можливість полекші або знесеня панщини цїсарем — пан Субота страшенно не любив. Як то, панщини цїсар не завів, то й касувати її не може. Вона приватна власність панів, разом з їх ґрунтами записана в табулярних книгах, і сюди цїсар не моє права мішати ся. А коли справдї комісарі в асистенції ляндсдраґонів у цьвітнї 1848 р. почали їздити по селах і відчитувати ґубернїяльний циркуляр з донесенєм, що спеціяльно галицьким селянам цїсар дарував панщину, пан Субота вухам своїм не вірив, сердив ся і в присутности комісаря наговорив на цїсаря таких слів, що комісар уважав себе в обовязку зараз же арештувати його і відставити до циркулу. Що правда, там його не довго подержали і покарали лише грошовою карою, та про те пан Субота від того часу зненавидїв усяку „нїмецьку“ власть у Галичинї, наслану буцїм то лише для здираня краю та для бунтованя селян против панів.

В осени тогож 1848 р. йому трафила ся друга немила пригода, що на всю решту житя вспіла настроїти його іронїчно. Як відомо, Москалї йшли тодї на поклик австрійського цїсаря на Угорщину помагати Австрії зломати угорський бунт під проводом Кошута. Руське селянство й міщанство скрізь витало Москалїв як рідних братів, як таких, що хочуть допомогти австрійським народам зломати шляхетсько-панське ярмо, з разу на Угорщинї, де те ярмо занадто вже розпаношило ся, а потім і в Галичинї. До Грушатич закватировано пару компанїй московського війська, що мусїло тут простояти кілька день, поки не надійдуть фурґони та воєнні баґажі, без яких пішому та кінному війську годї було пускати ся переходити гори. Оттут пану Суботї стрілила в голову шалена думка. В ньому прокинув ся польський патріот. Начитавши ся Міцкевичевого „Пана Тадія“, де судія Соплїца підпоює Москалїв, яких майже безпритомних вирізує польська шляхта, забажав і собі забавити ся в польського патріота і „wyrznąć Мoskali“ (вони з рештою належали до волинського полку і були чистїсїнькі Українцї, деякі навіть латинського обряду). І от він змовивши ся з декількома своїми двораками, такимиж патріотами, як і сам, одного вечера суто угостив усїх Москалїв оковитою, а сам у ночи, коли вже всї спали, вибрав ся зі своїми кумпанами на різню. Справдї по дорозї в село їм удало ся з засїдки напасти на двох салдатів, що патролювали по селї, і поранити їх ножами в плечі. Патролї одначе спасли ся втекою, а пана Суботу і його товаришів зараз при першій хатї арештували мужики, що упереджені про їх намір, не хотячи турбувати пяних салдатів, самі в потемках вартували біля них. Повязавши арештованих мужики нїби то не знаючи, хто вони, всипали їм що всипали, поки заалярмований нападом на патроль російський капітан зі своїми чинами не прибіг на місце та не увільнив пана і його слуг із рук розлючених селян. Ті одначе настояли на тім, що їх звязаних відведено до циркулу і віддано властям. Як скінчила са та справа в урядї, не було відомо на певно; пан з іронїчним усьміхом говорив, що то був дитинячий жарт, глупий хлопський сполох і що він ледви випросив хлопів, щоб їх не арештовано за безпідставне побитє його слуг, а мужики говорили з неменшим насміхом:

— А чогож ви пане зі своїми вірними слугами аж по трьох місяцях вернули до дому?

Відносини між паном і його бувшими підданими по знесеню панщини були коли й не виразно ворожі, то все таки холодні, подіктовані обопільним недовірєм і підозрінями. Пан усе підозрівав, що мужики ненавидять його, чигають на його житє, готові кождої хвилї впасти до двора, пограбувати все його добро і повбивати його з родиною. Натомісь мужики підозрівали пана, що він усе ще шукає разом з иншими панами способів, як би завернути скасовану панщину або якимось иншим підступом загарбати мужиків у свою власть, що він інтригує і працює над тим, аби на каждім кроцї шкодити та докучати їм. Отсей обопільний недружний настрій був неначе курява, що виступає зі сьвіжо розваленої руїни і на хвилю закриває сонце. Селяне не хотїли ходити на роботу до пана инакше, як під вояцкими канчуками; нїхто в селї не важив ся йти до двора наймати ся на службу чи на поденний заробок, так що для всего сего пан мусїв спроваджувати людей з дальших сїл, між якими аж надто часто попадали ся субєкти здеморалїзовані вже давнїйшим двірським житєм, а кілька разів навіть члени зорґанїзованих злодїйських шайок, які обізнавши ся в дворі накликували своїх кумпанів і за ті за два роки вже пару разів обчищували пана з усього, що можна було забрати чи то на плечах чи між ногами. Панські расові верхівцї, якими величав ся грушатицький двір, перші впали жертвою завидющих очий і давно вже гуляли десь по російських степах; такоюж дорогою пішло й панське „фамілїйне“ срібло, тоб-то закуплене від фамілії, що перед тим володїла Грушатичами. За всї ті збитки пан сердив ся на тих, кого найблизше бачив перед собою, на грушатицьких селян, і позаочно лаяв їх і злодїями й розбишаками.

Та що се таке, що отсе він перший прийшов до них? Чи припадково лише вступив до коршми, чи справдї щось тягло його сюди? Він мабуть надїяв ся застати тут більшу громаду, але тепер рад був у душі, що застав лише кількох людий.

Знявши шапку і кидаючи її на жидівське ліжко він сказав:

— Дай Боже добрий вечір!

— Дай Боже здоровлє! — відповіли селяне.

Пан наблизив ся до них і на його лицї заграв іронїчний усьміх.

— Го, го, самі матадори, головачі, громадські мужі! Позволите сїсти між собою?

— Сїдайте. Тут у Йоськовім ванькирі місце кождому вільне.

— А так до вас до хати, то менї не вільно прийти?

— Милости просимо, як ваша воля. Ми не кусаємо.

— Ага, не кусаєте! — осьміхнувши ся підхопив пан, — а так без кусаня з'їсти-б мене ради.

— Може хто й рад, ми того нїчим по собі не показали, — відмовив Яць Коваль.

— Не показали! Господи тобі слава! — скрикнув пан. — А хибаж то не ви бунтуєте громаду против мене? Не ви дишете ненавистю на мене, відгрожуєте ся менї і моїй родинї? Хибаж то не ви отсе вже другий рік держите мене в селї як заповітреного? Нїхто до мене не зайде, не поговорить…

— Маєте своїх підлизнїв, нїхто їм не боронить ходити до вас і оббріхувати нас, — втрутив своє слово Думяк.

— Костю! І ти так говориш? — з докором обернув ся до нього пан. — Ти, що десять лїт прожив у моїм домі.

— За свинопаса, — знов понуро втрутив Думяк.

— Все одно, — мовив пан, — але все таки можеш сказати, що я старав ся бути для всїх селян батьком і добродїєм.

— О так, таким батьком, що за чуба торгає та по плечах буком пише, і таким добродїєм, що аж сльози в очах ставали.

— Заслїпила вас злість.

— Чого нас мала заслїпити? Яких ви нас виховали, таких маєте. Не подивуйте!

Пан помовчав хвилю похитуюючи головою. Його іронїчний настрій якось против його волї розвіяв ся і він почав з людьми говорити „від серця.“

— А все таки можете сказати, що я для вас не був злим паном. Інші гірші бували. Чи одного то з вас я поратував у тяжкім припадку, чи одному я на переднівку і хлїбом і грішми й худобою вигодив? Гріх добро забувати.

— Ми були ваша челядь, ваша тягла худоба, і ще до того був цїсарський припис — ратувати мужиків, аби вдержати їх у такім станї, щоб могли відбувати свої повинности.

— І то признайте, що з під моєї власти вийшли ви одні заможними, инші троха біднїйшими, а нїхто не вийшов голїруч.

— Окрім тих, що з голоду розбрили ся в сьвіт та ококрім тих комірників, яких намножило ся в селї за час вашого панованя в троє.

— Плодюча голота! — буркнув пан. — Але з моєї причини анї одна родина не змарнувала ся. Бачите і не заперечите того. А тепер менї такі збитки робите. На роботу анї руш, торік менї половина врожаю через вас пропала. Ще й злодїїв менї на двір спроваджуєте, стежки їм показуєте.

— Сего нам пан доси не доказали, — застеріг ся Чапля. — Просимо нас не помовляти о таке, в чім ми зовсїм невинні!

— А чорт його знає, хто тут винен! Але я маю жаль до вас, до всїх вас, до цїлої громади. Яж Русин, я ваш брат, мій дїд був попом у селї і не вашою кривдою, а з наполєонівської війни доробив ся стілько, що купив отсе село. Я нераз докоряв сам собі, що мушу жити в тих проклятих панщизняних відносинах і потїшав себе надїєю, що як панщина буде скасована, то житиму з вами як з добрими сусїдами.

— Не плетїть, пане, теревенї, — відповів йому Думяк. — Чужим людям можете се говорити, може вам і повірять, але нам тим баки не забєте. А хочете бути нашим суcїдом, то на се одинока рада: перестаньте бути паном.

— Хибаж знесенє панщини не порівняло нас? Що я вам тепер за пан?

— Нї, тому не повіримо. Війна між селянством і панством не скінчила ся, але тілько починаєть ся. Коли ви справдї хочете бути нашим сусїдом і рівним з нами, то наша думка і наша просьба до вас така: продайте нам свої добра, а тодї й жийте собі серед нас. Тодї вас привитаємо як батька, а без сего ви все будете у нас пан, із яким мусимо воювати.

Пан Субота аж поблїд при сих Думякових словах. Аж зуби закусив, щоб не вибухнути яким згірдним словом. Чи бач, куди вони стріляють! Продай їм свої добра! Уступи ся з двора! Покинь ту позицію, що вважаєть ся огнищем цівілїзації серед моря хлопського простацтва і некультурности! Він довгу хвилю ворушив губами, мов жвав щось гірке, а далї запитав іронїчно:

— Продати вам? А по якій цїнї, коли ласка ваша?

— Як оцїнять таксатори, на яку згодимо ся обопільно, таку й дамо.

— Го, го, то ви, видно, богаті люде, коли село купуєте! Деж ви грошей набрали?

— Набрали чи не набрали, се вам байдуже. Нинї вже сьвіт дошками не забитий, гроші не позакопувані, хто хоче, а має на що, може їх дістати. А нам земля потрібна. Отсеї, що маємо, може ще вистати для наших дїтий, а наші внуки будуть уже бідаками, як подїлять її. А ще як ви зіпрете нам лїси, зіпрете пасовиска, то ми вже й тепер будемо близькі руїни. Бачите, се нам важно. Доки буде пан у селї, доти буде панщина, хоч не даремна, а платна. І чим далї, тим ся панщина буде тяжша і нашим унукам буде гірше як нам.

— Мудро говориш! — іронїзував пан, — але на таке, та хоч би я тепер і продав вам своє добро, то вашим правнукам знов буде тїсно на тій землї.

— Буде або й не буде. Розвинуть ся промисли, заробітки, повстануть фабрики, виростуть міста… Я добре придивив ся тому в Чехії. Тодї й селянам лекше буде. Аби нам лише тепер загосподарювати ся та не зійти від разу на біду! Аби два-три поколїня виховати по людськи, піддвигнути з темноти, з пянства… Адже бачите й самі, що як піде так далї, як ішло доси, то ми за десять лїт будемо жебраками.

— Ледачі будуть, а порядні встоять ся, — мовив пан.

— Не слухайте того, пане! — мовив Думяк. — І найпоряднїйшого розпука бере, коли дивить ся на те, що дїєть ся довкола нас і міркує, що буде далї.

— То ваша річ, — понуро мовив пан. — Ви тепер вільні. Не хотїли бути під нашою рукою, то дбайте самі за себе.

— От за се слово дякуємо! — з усьміхом мовив Думяк. — Се було розумне, щире, панське слово. Вам байдуже, чи ми заґосподарюємо ся, чи підемо з торбами. Ви своє зробили: дерли нас і катували на панщинї, держали в темнотї, ще й навчили горівку пити, а тепер з клаптиками землї випустивши зі своїх рук кажете: ви вільні, дбайте самі за себе. Ей, пане, пане! Така ласка до доброго кінця не доведе! І маючи такі думки чого ви й обертаєтесь до нас зі своїми сусїдськими запевненями? Таких cycїдів, що чигають на те, аби знов зробити ся нашими панами, не потребуємо. Краще вже як вороги, то вороги, без зайвого балаканя.

— Алеж я не ворог ваш! — скрикнув пан допечений до живого. — Я хотїв би жити з вами в згодї й гармонії.

— Як огонь з водою! — буркнув Думяк.

— Нї, як батько з дїтьми, — докінчив пан.

— Коли ви такий батько, — мовив Думяк вдивляючи ся йому в очи, — то дайте доказ. Хоч то може й не місце тут — але при чесних людях не сором: віддайте за мене свою дочку! Ми любимо ся, вона дївчина розумна, роботяща і гарна, шкода, щоб пропадала між панами.

Пан аж кинув ся мов укушений гадюкою, і зірвав ся з місця.

— Хаме! — крикнув до Думяка. — З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посьмів подумати про се?

— Овва, — відповів Думяк, — так то ви далеко від хамів. А з рештою я не признаю анї хамства анї панства. А дївчина менї подобала ся і маю в Бозї надїю, що буде моя.

— Чуєте, люде, — крикнув пан звертаючи ся до присутних, — як то він мудро говорив проти панів, правда? А тепер сягає по руку моєї дочки і сам хоче бути паном. Чесно то?

— Зовсїм не хочу бути паном, — відповів. Думяк. — Я вам про маєток нїчого не говорив і не хочу його. Маю свого настільки, що вижию з працї рук і жінку з дїтьми погодую. Вашого маєтку менї не треба.

— І не лаком ся! Отто до чого договорив ся! Ну, буду знати на далї, як з вами говорити. Добром з вами не вийдеш на своє, то я ще покажу вам, що я тут пан!

І не прощаючи ся нї з ким він ухопив свій капелюх і вийшов із ванькира.

— Ну, насипaлиж ви йому! — сказав Яць Думякови. — Ще такого зроду певно не чув.

— Най чує тепер! — сказав Думяк. — Цїкавий я, що то він скаже після сього, як я до його дочки сватів пішлю!

— Та не вже ви на правду?

— А то щож? Не вільно менї? Дївка менї сподобала ся тай я їй до душі. Маєтку його не хочу, а її він не зіпре.

Тимчасом коршма заповнила ся знов людьми, сим разом дївчатами й парубками, що збирали ся туди що недїлї на танцї. Заграли музики, почули ся ритмічні стуки чобіт о підлогу, співи та вівканя розбавленої молодїжи. Товариші повиходили з ванькиря і змішали ся з юрбою. Думяк і собі пішов у танець. Дївчата горнули ся до нього, хоч знали, що він любить ся з панною із двора. Перетанцювавши пару разів він підчас павзи взяв у музики скрипку і повів смиком по струнах.

— Заграйте, Костю, заграйте! Хочемо послухати, як ви граєте.

Він почав коломийкою, далї перейшов на тужливу думку, на якісь веселі, підскоцькі мельодії, і знов затягнув сумної. Тони й мельодії були вcїм знайомі, та проте виконанє було якесь незвичайне, що зворушувало душу. Та ось він покинув натоптані стежки і пустив поводи фантазії. Скрипка немов заговорила живим язиком. Тони почали капати в душу росою, почали свистїти як вітер у берегах, сміяти ся як сонце на веснянім небі, а нарештї заплакали, застогнали і заридали, як невольник у кайданах. Усї присутні дух у собі притаїли. Се не була ота проста скрипка, що промовляла до них хоч без слів, а так виразно і досадно, що виливала їх горе і щастє й надїї. Се була жива істота, якась таємна душа, що з того деревляного струменту сьміяла ся, журила ся та ридала удїляючи й їм своє чутє. Вcї не тямлячи себе йшли за тим чародїйним голосом і нарештї розплакали ся як дїти. І в самого Думяка сльози закрутили ся в очах. Він положив скрипку на столї і глянув по присутних.

— Ей, ви, дрантє моє коханеє! — промовив устаючи. — З вами хиба пити і плакати, а розумного слова від вас і не жди!

І за сим він вийшов, поки вcї присутні мов засоромлені втирали сльози.