Великий шум/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
ІII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
III.

Пан був сердитий. Справдї, він наслухав ся сьогоднї таких річий, яких не чував доси нїколи і про які в своїй панській заскорузлости навіть думкою не вів нїколи.

— Анархіст! Правдивий анархіст — бубонїв він сам до себе, простуючи стежкою через сади на попівство. — Ну, чи чував хто таке з уст хлопа! Вcї сьвяті основи житя, власть цїсаря, повагу дїдича, усталені порядки суспільні він топче ногами. Продай їм двірську посїлість, щоб і слїд не пах нїякого панства, дай йому ще, хамови, свою доньку за жінку, знизи себе до того худобячого стану, в якім і вони живуть, жлопай з ними горівку в коршмі і валяй ся як свиня під жидівськими лавами, оттодї будеш їм любий, тодї назвуть тебе татом і суcїдом! Ну, не дождете! І ще й грозять! Певно, я в їх руках. Схочуть запалять, зрабують, убють — хиба я можу встерегти ся або оборонити ся против чернї? Може справдї краще спродати все і йти в місто жити? Ну, але того не дочекають, щоб я їм продавав свою землю. Як маю продати, то знайду їм такого пана, що їм потрафить доїхати кінця. Та поки що ще нема страху. Завтра приїдуть ляндсдраґони — знов готова бути біда, як почнуть бити, готово хлопство кинути ся на них і на мене. Та нї, вони як той кінь турецький хоч великі, та дурні, не осьмілять ся кинути ся на „цїсарських дїтий“, стерплять так як терпіли торік. Нї, поборемо ся. Поки уряд держить нас у своїй опіцї, поти можемо позволити собі дещо.

Отак покріпивши себе духом пан Субота добрав ся до попівства. Не стукаючи він отворив cїнешнї двері і подав ся до покою, що був обставлений мягкими меблями і служив сьвященникови як прийомна для гостий з висшого стану. Мужиків він звичайно приймав зимою в кухнї, а лїтом на ґанку, або в своїй канцелярії, обставленій дубовими лавами, таким же столом і такоюж шафою з метриками та парафіяльними паперами; до своїх покоїв не допускав їх нїколи. Шляхтич, він нї за що не міг стерпіти „хлопського духу“.

Грушевицький парох о. Квінтілїян Передримірський був статний і поважний чоловік, лїт понад 60, з тої ґенерації попів, що вихована в аристократично-шляхетськім дусї, в ненависти і погордї до мужика і свій руський патріотизм віднаходила в тих чудернацьких і обскурних викладах на так званих „руських курсах“ при йосифінськім львівськім унїверситетї, які слухачам тих курсів тай їх старшим сучасникам, парохам „antiquae educationis“, тоб-то круглим неукам, видавали ся верхом премудрости і змістом осьвiти. Отець Квінтілїян і доси залюбки цитував на память уступи з тих викладів, які мав записані в грубих зошитах і не признавав понад них нїякої науки. Він любив особливо молодших сьвященників з „нового студіюм“ зацукувати „теольоґічними“ питанями в родї таких:

— Како может ся изобразити тїло человіческоє?

І надармо підождавши на відповідь тріумфально виголошував:

— Ага, правда, що навіть того не знаєте. Отже слухайте! Тїло человіческоє может ся изобразити чрез понятіє махини, а то махини механичнои, параболичнои и гидравличнои. Ну, а що таке душа?

Молодий теольоґ відповідав такою або сякою модною дефінїцією, але о. Квінтілїян уперто хитав головою.

— Куди, куди вам молодикам! Слухайте, як нас учили: „Душа єсть сущоє, котороє себі самому о себі самом и о вещах вcїх себі положених є свідомоє“. Ось дефінїція! Не те, що ваші. Є що в рот узяти.

З усїм тим він був руський патріот, типовий представник того старого попівського патріотизму, що бачив націю виключно в попівській кастї, беріг старанно всї її привілеї і кривим оком дивив ся на „вторженіє хлопства“ в чисту попівську расу. Його ідеалом було попівство дїдичне, що переходило з батька на сина і держало ся столїтями певних околиць. Що до язикових оглядів він був безумовним прихильником церковщини і вживав „хлопское нарѣчie“ лише в розмові, борони Боже в писаню. Маркіян Шашкевич, Вагилевич, Головацкий і инші їх товариші, що в 30-их і 40-их роках, не вважаючи на цензурні тиски, пробували класти основи нової, народньої лїтератури, були в його очах молодики, новатори, знаряди польської інтриґи, небезпечні аґенти революції, яких повинна переслїдувати і сьвітська і духовна власть, бож і в церковні справи вони вносять розстрій та вільнодумний дух. Та рівночасно він був противником Поляків, уважаючи їх усїх за „підшитих революцією“ та обурюючи ся на їх заходи коло златинїзовання руського обряду, на їх інтриґи против руської єрархії та на їх зневажливе поводженє з руським сїльським духовенством.

Нераз на празнику, по десятій лямпцї вина він з иншими попами-патріотами затягав польську, але Русинами зложену пісню:

Kto Lach, ma strach!
Car ostro zdrajców napiera,
Wolność zmyśloną odbiera!
Paskiewicz niech żyje!
Na zgubę — na czyję?
Lachów, Lachów, Lachów!

Сї остатнї слова вимовляли ся остро, з московська, і будили великий запал серед попів-патріотів.

У р. 1848 о. Квінтілїян кинув ся був у вир полїтичної аґітації; на народнїх вічах у маю і червнї промовляв завзято против Поляків і за се потерпів; одно з таких віч розбила польська ґвардія народова, маючи головно на метї „zabić роpa, co na Polskę szczeka“; о. Квінтілїян таки й дістав дещицю і спас ся від гіршого лише розпучливим скоком крізь вікно на вулицю. В осени тогож року він зробив ся завзятим речником подїлу Галичини на польську і руську часть, тай тут знову потерпів несподїване „посрамленіє“ від своїх власних парафіян. Кілька разів він на проповідях загрівав їх до того, щоб підписали вcїм селом петицію до державного сойму за подїл Галичини, та на диво, чим острійше і горячійше він промовляв за тим, тим опірнїйше ставали против сего підписуваня грушатицькі мужики. Вони були прінціпіяльні вороги всякого підписуваня, бояли ся, що се буде „або на панщину, або на більші податки“ і нїякі докази та масні лайки о. Квінтілїяна (без лайок жадна його проповідь не обходила ся, і тут, в тих лайках він володїв чудовим лєксиконом щиро-народнїх зворотів) не могли переконати їх. Підписи йшли пиняво, а инші просто говорили: „Єґомость, все ви то дуже красно говорите, але ми не підпишемо“. Тодї о. Квінтілїян ухопив ся остатнього способу. Раз у недїлю, коли церква була повна народу, він велїв паламарови позамикати вcї двері церкви і заявив зібраним, що поти їх не випустить із церкви, поки вcї не підпишуть петицію за роздїлом Галичини. Та тут він і наскочив на горяче. В церкві зробив ся страшенний ґвалт, посипали ся лайки на попа і на всю попівську полїтику. Хлопи не вважали на сьвятість місця, але цабанили о. Квінтілїяну також порядним запасом свойого лєксикона.

— Попе, не мішай ся в не свої річи, а то звяжемо зараз і таки в ризах поведемо до циркулу! Ти гадаєш, що ми такі дурні, не розуміємо, куди ти нас тягнеш. Ми хочемо бути під цїсаром, а не під попами. А ви би хотїли взяти нас у руки. Не стало панської панщини, то ви би хотїли накинути на нас свою попівську панщину. Знаємо ми вас, пявки людські! Зараз тут давай ті аркуші з підписами! Сюди з ними!

І вирвавши від о. Квінтілїяна аркуші з підписами (а він збирав їх по всїх селах повіту) подерли їх перед його очима на шматочки, а самому загрозили, що його „обезвічать“, коли захоче далї займати ся полїтикою. О. Квінтілїян вийшовши із ними разом з церкви мокрий як із лазнї, нїкому не оповідав про сю катастрофу своєї полїтичної акції, але хлопів зненавидїв ще дужше і давав їм се чути в своїх щоденних парафіяльних та сусїдських зносинах з ними.

З грушатицьким дїдичем жив о. Квінтілїян також не в найлїпших відносинах. Між ними ще за панщини раз у раз виходили свари і навіть процеси за якусь скіпщину, за доставу топлива з панського лїса, за право польованя, до якого о. Квінтілїян був великий охотник, за риболовство і тисячні инші придирки. О. Квінтілїян не вірив у руськість пана Суботи і вважав його таким самим „поганим ляхом“, як і инших дїдичів. Дїдич зі свого боку називав попа деруном і часто заносив на нього скарги до консисторії та до циркулярної власти за надужитя в рубрицї jura stolae. Та про те вони, особливо тепер, по скасованю панщини, досить часто сходили ся на розмови. Особливо дїдич, приголомшений випадками, не маючи дома крім немічної жінки і одинокої дочки (друга була замужем аж десь на Поділю) нї з ким слова розумного промовити, часто заходив на попівство, щоб „відвести душу“. От тим то й сьогоднї його прихїд не здивував нїкого. О. Квінтілїян був удовець і до того бездїтний і держав у себе господиню, якусь повдовілу попадю, стареньку вже, поморщену жінку, що поза кухню і шпіжарню не бачила й не знала сьвіта. Тож не диво, що й о. Квінтілїянови нераз хотїло ся побалакати хоч би й з таким несимпатичним чоловіком, яким був для нього пан Субота. А ще сьогоднї були спеціяльні причини, задля яких пан бажав поговорити з попом.

Привитавши ся з о. Квінтілїяном, який власне встав був від вечері, пан Субота не cїдаючи вхопив попа за пояс долонею і тягнучи його та торгаючи до себе не то говорив, не то кричав аж до задишки:

— Нї, не витримаю довше з тими хлопами! Не можливо, єґомость, неможливо! І відки вони такого духа набрали ся? Таж се страх, страх, страх подумати!

І він чим раз сильнїйше торгав о. Квінтілїяна, потрясаючи його наповнений живіт.

— Паночку, — відповів з косим усьміхом о. Квінтілїян силкуючись увільнити свій пояс від панської долонї, — поперед усього я вам не трепета, якою-б ви були обовязані трясти, а по друге сїдайте та висапайте ся — може чайку позволите? Панї Климентова, просимо чайку по скляночцї — а по третє зберіть дух та говоріть порядком, що стало ся.

Пан Субота пустив єґомостїв пояс, сїв на фотель, відхлипав ся, випив душком поставлену перед ним чашку чаю і потім пальцями обтираючи вуса витріщив очи і похиляючи ся до о. Квінтілїяна, мовив з таємничим притиском:

— Кажу вам, єґомость, конець сьвіта! Я вже думав, що в сорок осьмім роцї сьвіт кінчить ся, та бачу, що ще мало на нас кари допустив Господь. Видно, ще гірше щось нас чекає.

— Щож таке вельможний пан побачили?

— Вельможний пан! — скрикнув немов ображений пан Субота. — Що ви, отче, звете мене вельможним паном? Звіть мене жебраком, банкротом, то будете мати рацію. Адже ось провідна недїля, а в мене ще анї скиби не орано!

— І в мене не орано. Через вітри.

— Ну, та вам зорють. Але менї бо не хочуть. Уся громада сприсягла ся. „Хиба під вояцькими канчуками будемо робити, а инакше анї руш!“ Ну, чи чував хто таке? Ну, та вже я їм зроблю те медоумеденіє, чи як то ви кажете? Післав по ляндсдраґонів і горівкою, напою, щоб добре-добре-добре били. Най мають, чого хотять.

— Сице подобаєт, — мовив о. Квінтілїян. — Хотящему будет і приложит ся. Вони то оправдують ся, що як би добровільно пішли на вашу роботу, то ще готова вернути ся панщина. Вже я повчав їх і толкував і патент відчитував і поясняв, що цїсарське слово невідкличне, — та що ти дурням зробиш! Не розуміють і не вірять.

— Не кажіть так, отче. Вони не дурні, хоч свого розуму не мають. Є між між ними такі вчителї, такі апостоли, що їх наводять на все лихо.

О. Квінтілїян випростував ся і протягнув лице. Очевидно панське підозрінє було вимірене на нього та на його собратів.

— Алеж пане дїдичу! — зачав він ремонструвати. Та дїдич зупинив його.

— Нї, нї, я не про вас і не про сьвященників, хоч є й між ними апостоли бунту та незгоди між хатою і двором. Є, того не заперечите. Але тут щось гірше показуєть ся. Між ними самими показують ся далеко гірші фанатики. Нїчого сьвятого, нїякої поваги — просто анархісти!

Пан Субота старав ся вимовити се слово так, щоб викликати як найбільший страх у свого слухача.

— Що ви мовите? — скрикнув о. Квінтілїян. — Анархісти? По наших селах?

— Не по инших, але в нашім, у Грушатичах. Адже ось тілько що я зайшов до коршми і мав там розмову з тим мудрагельом — як то його ? — З тим довговязим Костем Думяком. Знаєте, аж мороз по мнї проходив, як я слухав, що той чоловік говорив! Таже за те шибеницї мало. Не треба нам панів, не треба нам дворів.

— Ну, та се й правда, — бовкнув о. Квінтілїян, — подумати глубше, то справдї, на що нам їх?

— А, то й ви тої самої співаєте? — скрикнув пан зриваючи ся на ноги. — Ну, добре, буду знати, де шукати вчителїв, що навчають хлопа на такі думки.

У о. Квінтілїяна пішли мурашки поза спиною від сих дїдичевих слів. Він і собіж схопив ся з крісла, вхопив пана дїдича обома руками за плечі і втиснув його назад у фотель.

— Алеж пане дїдичу! Я жартую!

— З такими річами не можна жартувати! — сказав дїдич важко дишучи. — З огнем жартуєте. Адже хлоп як дитина. Скажете йому: не треба пана, то що йому значить піти і вирізати вcїх панів? Як не треба, то най не заваджають! А ви подумайте: сьогоднї ви йому скажете: не треба панів, а завтра він сам собі скаже: не треба попів! І що тодї буде?

О. Квінтілїян усьміхнув ся якось на кутні зуби і сказав гірко-солодко:

— Ну, пане дїдичу, то так не можна… Вже хлоп не такий дурний, щоб не бачив ріжницї. Духовенство стоїть під охороною релїґії, а наш народ релїґійний, до глубини душі релїґійний.

— А в 1846 роцї не кричали: Ni pana ni popa?

— Е, то Мазури! Мазури, то дич. Анї крихти релїґійности не мають.

— Еге, еге, так ви й кажіть: Мазури! Русини між ними були. Як що лихе, то Русин пильний ученик. Нїяка релїґія не поможе. Тай зрештою, по правдї сказати, яку ви там релїґію подаєте?

— Як то яку? — крикнув панотець у почутю своєї гідности. — Хиба не товкмачу їм: не кради, не чужолож, чти отца своєго і матер свою?

— А про пана й байдуже!

— Про пана в заповідях нема, — мовив простодушно о. Квінтілїян, — але в проповідях то я часто згадую панів. Як прийдеть ся пригрозити їм, то все кажу: нашле на вас Господь панів сто раз лютїйших, як теперішнї, а по смерти разом з панами будете клекотїти в смолї безконечній.

— Е, вс—ти ся в таку релїґію, панотче, як ви нїчого лїпшого про панів не вмієте сказати. Та тож виразна намова до того, щоб панів уважати кровопійцями, грішниками та чортівським насїнєм.

— Та я про добрих панів не говорю, — оправдував ся о. Квінтілїян, — а про злих як же инакше буду говорити? А що до релїґії, то я просив-би вас не зневажати її, бо за се можете мати великий клопіт.

Тепер у пана пробігли мурашки за плечима, та він не показав по собі нїчого, тілько всьміхнув ся та плещучи о. Квінтілїяна по плечі мовив:

— Ей, отче, отче! З вами розговори ся по щирости, то вже зараз і образа релїґії. Нїби то ви самі вірите в те все, що там дурним хлопам говорите! От говорить ся. Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб бояв ся, щоб не переступив своєї собачої границї, щоб не ласив ся на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнув ся того, що панське або попівське. От як я розумію релїґію, ось у чім бачу її громадське значінє. Пан Біг — що таке Пан Біг? Ми того не знаємо, нїхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого житя, наших родин.

О. Квінтілїян слухав сеї богохульної мови щільно заткавши вуха і нарештї пропищав:

— Пане дїдичу, замовчіть! Богом вас клену, не говоріть таке. Менї як сьвященникови не вільно слухати таких мерзких слів!

Дїдич розреготав ся.

— Ну, ну, я й не знав, що ви такий вірующий. Вибачайте, не буду більше. Але ба, я-ж вам іще не доповів про свою розмову з тим анархістом, з тим бунтівником і бузувіром Костем Думяком.

— Воистину раб строптивий і прекословний. Individuum non subordinatum! — зітхаючи мовив о. Квінтілїян.

— Але уявити собі не можете, до чого він посуває свою безличність! — скрикнув пан. — Каже менї, найлїпше зробите, як продасте нам увесь свій маєток. Ну, чи чув хто таке, аби дїдич продавав свій маєток своїм підданим?

— Справдї такого у нас ще не було, — хитаючи головою мовив о. Квінтілїян, — але щож, дасть Бог, то й таке буде.

— Що? Ви також бажаєте того? — скрикнув дїдич.

— Бажати не бажаю, а міркую, що до того дійде. Мужики з землї жиють, їм вона й потрібна.

— А я хиба з божого духа жию? — гукнув пан.

— Ну, і ви з землї жиєте, певно, і я з неї жию, але ми на нїй не робимо, ось у чім ріжниця. А вам як дадуть гроші за землю, то ви собі осядете в містї і без журби, без клопоту, без гризнї будете жити з самого проценту. І нї кому не будете на очах, нїхто вам не позаздрить, не погрозить. Як би я так міг, їй Богу пішов-би геть із села.

— А відкиж вони стільки гроший візьмуть? — мовив пан уже лагіднїйше. — Тож не баґателя! То сума! Сто тисяч чи двістї тисяч!

— То вже їх річ. А вам при таких розмовах не сердити ся, тілько сказати: і овшім, людоньки, з дорогої душі продам! Кладїть гроші на стіл і беріть собі все.

Пан звісив голову і міркував щось хвилину.

— Се правда! — сказав на рештї. — Се ви розумно сказали. Нехай купують. Своєю дорогою, я їм таку цїну заломлю, що за голови похапають ся. Добре. Але той гайдамака ще одно сказав менї, таке, що в минї аж кров скипіла. Сказав, що хоче мою дочку сватати.

— Молодець! — аж цмокнув о. Квінтілїян.

— Що? І се вам подобаєть ся?

— Хвалю за відвагу. Чомуж-би не попробувати щастя, ха, ха, ха! — реготав ся панотець. — Ну, але кажіть, що ви сказали би тим старостам, як би він справдї прислав їх до вас сватати дочку?

— Повистрілював-би їх як псів!

— А щож вони винні? Куди їх післали, туди йдуть.

— О, я б їм показав куди, від мене дорога! — сердив ся пан.

— А я думаю, що ви все таки спитали-б і свою доньку, чи хоче йти за Костя, — мовив панотець і на його устах заграв іронїчний усьміх. Він так само, як і всї в селї, знав, що панна Галя кохаєть ся з Костем Думяком і часто сходить ся з ним на вечерницях у селянських хатах.

— Що, я-б її питав! — скрикнув пан Субота. — Що то я їй не батько, щоб не міг їй наказати? Їй уже трафляли ся два пани, один навіть грабя. Ну, вона відказала їм і я не хотїв її силувати. Один, бачите, скрофулїчний тай сам добре злямпартований, а другий пяниця і картяр. Ну, я вже знаю таких, то й подякував їм красненько за честь. Але щоб менї простий хлоп, тай ще такий анархіст сьмів думати про мою дитину тай навіть сватати ся до неї, сего як сьвіт сьвітом не бувало й не буде.

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — знов якось іронїчно додав о. Квінтілїян.

— Як то як Бог дасть? — осердив ся пан Субота. — Що тут Бог має диспонувати, де моя повна власть і сила? Тут менї й сам Бог не має нїчого до розказу, бо я її батько і дам її кому схочу. А мала-б іти за хлопа, то волю її поховати.

— Так-то-так, — мовив священник, — а все таки буде як Бог дасть, а не инакше.

— Ну, знаєте що, — сказав пан Субота, — то най вам буде як Бог дасть, а менї так, як я запоряджу. А тепер іще одно. Знаєте, я якось бою ся завтрішнього дня.

— А чого вам бояти ся? Ляндсдраґони будуть, то вже вони не дадуть вас скривдити.

— А ляндсдраґони будуть тай поїдуть, а я все лишу ся серед тої мужичнї.

— І що, боїте ся їх?

— Та як би вам сказати? Підчас панщини чоловік жив собі, анї гадки не мав. Усе йому мусїло бути, хлоп не сьмів анї скривити ся, а тепер підїть ви, як собі розбирають! Адже у такого хлопа, щей підбунтованого такими анархістами, як отой Думяк, розваги мало. Від слова до дїла рукою подати.

— Щож би я міг вам порадити на се?

— Могли-б. У вас там, у ваших Требниках є, десь чував я, така молитва, таке заклятє, що мов невидимим муром може оградити дім від злодїїв та підпальників і чоловіка від скритовбійцїв. Правда то? Є такі молитви і заклинаня у ваших Требниках?

— Може де в давнїйших були, але тепер їх не друкують.

— Е, я чув, що деякі попи мають їх у старих писаних Требниках. Але боять ся відправляти їх, бо в тих молитвах така сила, що як би піп чимось ухибив і відчитував їх без піднесеня духа, то зараз на місцї сила тої молитви вбє його.

— Та в мене тут є старі писані Требники. Пошукаю, може знайду таку молитву.

— І ви були-б готові відчитати її на моїм обійстю?

— Га, вже побачив-би. Коли то така небезпечна річ, то очевидно, ми-б мусїли сторгувати ся…

— Я не пожалую нїчого, аби лише я чув себе безпечним. А то тепер і спати не можу, все здаєть ся: ось підпалять і всї ми в хатї згоримо живцем. Пару разів уже й снило ся менї таке і за кождим разом я зривав ся зі страшенним криком і мокрий, як у водї вижмиканий.

— То недобрий знак, — поважно мовив о. Квінтілїян. — Видко, нашествіє духов воздушних. А против них треба твердого заклятя. А молитвою і постом їх не прогониш. Пошукаю тої молитви, пошукаю, хоч доси нїколи не доводилось уживати її. Ох, тяжкі часи настали. Духи воздушні зворушили ся і каламутять серця людські!

І він побожно завернув очи до гори і перехрестив ся. А коли пан пішов від нього, він довго ще стояв і міркував, чи справдї пан такий дурний і не вірячи в Бога дїйсно вірить у охоронну силу якоїсь молитви, чи може він і сим разом підіймав його на кпини. Тих панів нїколи не зміркуєш.