Великий шум/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
ІV
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
IV.

Ой несподїванки, ой несподїванки впали на пана Суботу! Всю ніч його мучили страшенні сни: то він кипів у смолї — проклятий піп наврочив! — то пік ся в огнї і чув по всьому тїлу страшенну спеку, поки не прокинув ся, то збунтовані мужики клали його на землю і брали ся приволочити його бороною. Ой Господи! Що збудить ся, то весь мов у лазнї викупаний, а засне знов на хвилю, то знов йому всяка погань на сон набиваєть ся.

А рано ще не свитало, чує крізь сон тупіт коний, брязкіт ланцюхів, гейканє мужиків — ой Господи, бунт! Ідуть руйнувати, грабувати, різати й палити. Зриваєть ся — справдї на ґанку купка мужиків, а за парканом на дорозї довгий ряд коний. Мужики стукають до дверий. Пан перехрестив ся і вийшов до покою, з якого вели на ґанок скляні двері. Не відчиняючи дверий він запитав крізь шибу:

— А чого вам треба, людe?

— Та на роботу приходимо.

— Як то на роботу? Хто вас пригнав?

— Та ми не худоба, прошу пана, аби нас гнати. Самі прийшли.

— Самі прийшли — повторив пан вухам своїм не вірячи. — Адже вчора кляли ся та зарікали ся, що не підете, а сьогоднї що вам стало ся?

— Та то Думяк оголосив по селї, що можна йти.

— Чому-ж сьогоднї можна, а вчора не можна було?

— То пан того не знають? Адже ми до вчора вірили, що панщина ще не скасована, що цїсар дарував її лиш на пробу, чи схочуть хлопи добровільно панам і далї робити. То ми й постановили собі, аби нас різали, а на роботу не йти, хиба під цїсарським примусом.

— Отто дурнї! Тай за те за рік скілько канчуків наїли ся! Ну, а щож стало ся тепер, що приходите добровільно?

— Та вчора Думяк був у містї та чув, як там витрублювали та вибубнювали, що панщина пропала на віки, а пани дістануть за неї сплату облїґаціями.

— Отто новина! — засьміяв ся пан. — Та чомуж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.

— Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивили ся?

Оттак розвязало ся непорозумінє і мужики немов на льотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горівку, а пан урадуваний та розсьмішений їх непорозумінєм вернув до покою.

Його жінка мала спаралїзовані обі ноги і вже отсе пять лїт її возили в кріслї. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не бояла ся нїчого, а особливо мужиків.

— Я їм нїчого злого нїколи не робила, а не одного й ратувала з біди, то в мене сумлїнє чисте і нїхто менї не зробить кривди. А ти — говорила до пана, коли сей жалував ся, що по ночах мучать його страховища, — ти видно маєш нечисте сумлїнє, то терпи тепер.

— Що там сумлїнє, — нерадо бурчав пан. — Я також нїкому кривди не зробив. А що карав та в арешти саджав та сїкти велїв — то сеж моє право, сего вимагала дісцїплїна, без сего би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.

— Ну, то й задоволяй ся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.

Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер вертаючи з ґанку до покою, де вже на столї стояла заставлена кава, він був веселий і реготав ся сердечно.

— Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.

— Не знали? То як же вони думали?

— Мабуть думали: один цїсар подарував, другий може відібрати. І все бояли ся, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цїсар велить їм робити на віки вічні. І для того волїли торік буки брати від вояків, нїж іти добровільно на заробок.

— А Господи! — скрикнула панї, — і так вони через свій недогад канчуків набрали ся! І ти знав се і не заспокоїв їх давно?

— Я знав? Хиба я знав, чого боять ся? Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, тай не хочемо. Щож менї було робити? І по иньших селах було так само, і скрізь аж під ляндсдраґонськими канчуками робили.

— О Господи, Господи! — зітхала панї. — А я то скілько наплакала ся, скілько їх напросила ся!

— І шкода було твоїх слїз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободї бють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так як кобила батіг.

В тій хвилї почув ся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ляндсдраґони. Пан Субота голосно регочучись вибіг на подвірє і привитав ся зі знайомим капітаном.

— Пане капітане, за пізно прибули! — кричав він.

— А що стало ся ? — з жахом запитав капітан. — Я й сам бояв ся, щоб не було якого конфлїкту.

— Та нїчого, Богу дякувати! — сказав пан. — Усе минуло ся, весь страх, усе роздразненє, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!

І він почав капітанови виясняти, в чім було дїло. Капітан також засміяв ся.

— Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали-ж торік за своє! Ну, але позвольте, що піду вашій панї ручки поцїлувати.

— А я так раджу, пане капітане. Вашу компанїю велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіть ся сей день у нас. І так ваша служба тут почислить ся.

— Добре, — мовив капітан і видавши компанїї відповідну інструкцію пішов до покою.

Привитали ся з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тілько зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця війшла і сказала пошепки до пана:

— Хлопи прийшли, прошу пана.

— Що за хлопи?

— Та так із села.

— Чого хочуть?

— Та хочуть поговорити з вельможним паном.

— А богато їх?

— Та два… чи три.

— Проси їх сюди.

За хвилю війшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатнїй держав хлїб під пахою.

— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.

— Слава на віки. А чого ви, людe?

— Прошу вельможного пана, просимо хлїб святий на стіл положити, — сказав Коваль.

— Кладїть.

— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, за для якого ми сюди прислані?

— Кажіть.

— Отже ми ловцї молодцї, cїм лїт на лови ходили, до сего краю заблудили. Прислїдили ми куницю.

— Ах ви драбуги! — скрикнув нараз пан зірвавши ся з місця. — Ви смієте?

— Ми-ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.

— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?

— Вельможний пан знають так само, як ми.

— Де він? Кличте його сюди!

Думяка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокою і шептав зі своєю улюбленою Галею.

— То ти Костю на правду робиш собі сміх з мене? — визвірив ся на нього пан.

В тій хвилї капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.

— А, Думяк! — промовив до нього, — ти вже на урльопі?

— За абшитом, пане капітане. Пятнацять лїт treu und redlich прослужив.

— Ви його знаєте? — запитав пан.

— Ну, якже, хто би не знав Думяка, що був Vordermann у ґренадерськім полку! Любимець усїх ґенералів. А ви чули, як він грає? Знаєте, бувши в Віднї заслухав ся, як грав Паґанїнї, тай почав собі-ж на той спосіб. Варто послухати! Граєш іще, Думяк?

— У мене тепер роботи богато, рідко коли і в недїлю за скрипку беру ся.

— Ґенерал від ґренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і по що вони хлїб на столї поклали?

— Се у них звичайні обряди при сватаню, — сказав пан. — Я також з разу не догадав ся.

— При сватаню? Значить, прийшли пана дїдича просити на весїлє?

— Дїдька лисого на весїлє! — скрикнув пан. — Прийшли сватати мою дочку за отсего опуда!

— Ви? Думяк? — дивував ся капітан.

— Так, пане капітан, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і ґосподар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне і дала менї слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана дїдича зі сватами.

— Мовчи, рекрутське вухо! — крикнув дїдич удаючи, що дуже сердить ся, хоч на правду йому робило ся якось смішно з усеї сеї пригоди. — Мовчи, не смій менї навіть згадувати про своє дурацьке сватанє. Я тебе анї бачити, анї чути не хочу, ти анархіст, ти на шибеницї скінчиш, а моїм зятем не будеш як світ світом.

— Поперед усього, — холодно і спокійно відповів Кость, — до сватів чемні люди говорять без крику. Так уже звичай велить. Можете нас відправити, але чести нам не уймайте. І я вам не рекрут, а вислужений фельфебель від цїсарських ґренадирів.

— А будь ти собі сам вислужений дїдько, то я тебе не хочу знати! — скрикнув пан і тупнув ногою. — Альо, старости, беріть свій хлїб і забирайте ся з Богом до дїдька!

Спокій і певність Думяка дратували його. Він аж задихав ся і спотїв з пересердя, хоч на днї душі чув усю несеріозність і Думякового спокою і своєї сердитости. Сеж комедія, не жадне дїйсне сватанє, — думалось йому. Деж таки се чувано й видано! І обертаючи ся до своєї жінки, що доси весь час мовчала і дивила ся на ту сцену, промовив до неї:

— Мільцю, чуєш, що за комедію робить з нами отсей хамло! Він, недавнїй підданий і свинопас, підіймає очи і простягає руку по нашу дитину!

— Щож, — мовила панї спокійно, — треба її спитати, чи піде за нього.

— Що, її питати? — знов не на жарт озвірив ся пан. — Та яке вона має право рішати тут, де ходить о гонор усеї родини? Я її радше в манастир запру або в домовину зложу, а не дам за мужика.

— І я би радив запитати панну Галину, — сказав капітан. — Адже як вона не захоче йти за нього, то все балаканє від разу стає безпредметове.

— Еге, як не захоче! — мовив пан махнувши рукою. — Як би то вона була панна аристократка, з великими амбіціями і високим тоном, то певно би не схотїла. А тож вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, нїж з нами, то бою ся, що їй сей валило як раз буде до вподоби. Нї, краще й не питати її.

Та мати вже позвонила срібним дзвінком, що лежав на столї біля її руки, і Галя війшла до покою. Була се дївчина 22 лїт, крепка, здорова й румяна, з блискучими очима, низьким чолом і круглою як молоко білою борідкою, зовсїм не похожа на дурну та просту, а навпаки, зовсїм свобідна і самостійна в кождім своїм руху, в кождім слові.

— Галю, дитино моя, — мовила до неї мати, — ти знаєш отсего парубка?

— Як же не знати, знаю! — мовила Галя і лице її обілляло ся ще густїйшим румянцем.

— І знаєш, чого він прийшов до нас?

— Знаю.

— І що скажеш на се?

— Піду за нього.

— Що? — скрикнув батько, хоч від разу надїяв ся такої відповіди. — Підеш за нього, за хлопа, неотесаного, злидаря, що нинї не пє, завтра може розпити ся?

— Що може бути, того нїхто не знає, — скромно але твердо відповіла Галя. — Я можу завтра вмерти.

— Волїла-б нинї вмерти, нїж маєш таке говорити! — скрикнув пан, тепер почуваючи, до чого воно справдї йдеть ся.

— Антоне! — з докором промовила мати! — Гамуй ся! Що ти говориш! Сеж наша дитина.

— Не правда! Не може бути моя дитина! — кричав пан забуваючи сам себе. — То якась хлопська дитина, яку тягне з двора під соломяну стріху, до скипок, вівсяного журу та чоловічих кулаків. Моя дитина нїколи-б на таке не пішла.

— Таточку, — озвала ся Галя, — а що мене мало тягти до тих кавалєрів, яких ви менї раяли доси? Їх титули, що один ґраф, а другий барон?

— А хоч би й так.

— А один сточений хоробою, на пів ідіот, а другий пяниця і картяр, що видимо тілько й спекулював на ваш маєток. Я вашого маєтку не хочу і не хочу бути його додатком та його жертвою. Я вже повнолїтня і хочу йти за того, хто менї до вподоби. А запирати мене до манастиря анї навіть держати мене в своїм домі против моєї волї ви не маєте права.

— Не маю права! — аж скрикнув пан. — А ти відки до того приходиш учити мене права?

— Бо бачу, що ви його не знаєте, коли таке говорите. Я такими словами не дам себе залякати.

— Побачимо, чи се пусті слова. А поперед усього забирай ся відси з покою. Що родичі скажуть, те й буде.

— Я родичів шаную, — сказала Галя, — але в таких річах, як замужє, маю свою волю. І на перед вам кажу, не мучте ся нїякими нарадами. Я хочу бути Костева і буду Костева.

— Против нашої волї?

— Тут я маю свою волю.

— Алеж я тебе прокляну! Я тобі нїколи благословенства не дам!

— То й не давайте. Обійду ся. Аби мене Бог благословив. І мама поблагословить.

Мати всміхнула ся до неї та не сказала нїчого.

— Я тебе видїдичу! Я тобі нїчого в посазї не дам! Іди гола з моєї хати!

— І піду. Хата, в якій мене на силу хочуть держати, була-б менї тюрмою.

— Ну, чи сказила ся дївка! — кричав пан. — Що вона говорить! Се ти, анархісте, так збаламутив її! — обернув ся він до Думяка.

— Я вам казав, пане, що я певний Галї, — відповів Думяк. — І думаю, що найлїпше зробите відложивши свою сердитість і даючи нам своє благословенство. На ваш маєток анї я анї Галя не маємо нїякого забагу. Коли хочете, зараз вам тут цесію підпишемо. А чи пустите її з дому голу чи одїту, се вже ваша річ. Я шукаю жінки-приятеля, щоб менї була до душі і щоб була ґосподиня добра.

— Та що вона за ґосподиня! — буркнув пан. — Нероба, двірська панна, марнотратниця.

— Се вже ви, паночку, говоріть таким, що її не знають, а я маю свої очи і бачу добре, що бачу, тай чую, що чую.

Сапаючи важко пан почав ходити по покою, а потім махнувши рукою на селян сказав:

— Вийдїть до передпокою. Порадимо ся!

Селяни, не беручи свого хлїба, вийшли, і Галя з ними.

Пан Субота довго мовчки ходив по кімнатї, завзято крутив вуса і з під лоба позирав то на жінку, то на капітана, немов очима питав у них поради. Далї промовив до жінки:

— Що, Мілечко, яка твоя рада?

— Щож менї радити? Галя в мене добра дитина, послушна, роботяща, і я радаб бачити її щасливою.

— Але чи будеж вона щасливою за тим неотесаним мужиком, що всею своєю силою ненавидить панів? Адже він не забуде того, що й вона з панів, і певно дасть їй се не раз почути.

— Ніби родовитий пан, ґраф чи барон не дасть їй десять раз швидше і грубійше почути, що вона йому не рівня, що він узяв її з ласки, що вона простачка і негідна його! Ей, Антоне, Антоне! Згадай, що ми також не аристократського роду, а тепер не такі часи, щоб нам конче тягти ся туди, де нас не просять і не потребують.

Пан Субота задумав ся важко й похилив голову.

— Твоя правда, Мілечко! Нема потреби нам пхати ся в ті панські-маґнатські круги, де ми й до віку будемо приблудами та приймичами неналежними до їх cїмї. Але сеж іще не значить, щоб ми зараз спускали ся на дно і мішали ся знов з тою чорною расою, з якої ледві вибили ся наші дїди й батьки.

— Вибили ся або й не вибили ся, — спокійно і розважно мовила панї. — Навіть житєм мало від нього відірвали ся, хиба більше звисли на його працю, відвикнувши самі від неї. Нї, Антоне, не вдавай ся в такі думки, вони нї до чого не доведуть, а тілько можуть у нашім домі наробити лиха й грижі, розстроїти житє нам і нашій дитинї. Сам бачиш, як живе Женя зі своїм вельможним мужем. Що їй з того, що має титул ґрафинї? А кілько разів зійдеть ся зо мною, то вичекавши аж лишимо ся самі, кидаєть ся менї на шию, цїлує мої руки та плаче - плаче та приговорює:

— Мамочко, мамочко, втопили ви мене! Нещаслива я на віки.

Для пана Суботи не було се нїякою новиною, що його старша дочка Евґенїя, колись славна на весь край красуня, вийшовши замуж за новоспеченого ґрафика Ошустовського, розпусника й марнотратника, тепер важко бідує і опинила ся над берегом економічної руїни. Правда, вона з вродженої гордости нїколи не признавала ся батькови до свойого горя, але батько турботними очима й сам не раз бачив, як сохне та вяне краса його дочки, як вона насилу здушує свої зітханя і потайно втирає сльози шовковою хустиною, і ся згадка в cїй хвили дуже болюче стиснула його за серце.

— Ну, ти знов починаєш про Женю, — мовив він сердито і відвернув ся, щоб тою сердитістю замаскувати своє зворушенє. — Сама хотїла ґрафа, я її не силував… тепер має, чого хотїла.

— Сама хотїла! — з докором промововила панї. — А ти не хотїв? А ти не возив її до нього в гостї, не заохочував її кокетувати його, не задурював їй голову його титулом і звязками й протекціями? Ей, Антоне, Антоне! Досить тобі, що поміг утопити одну доньку, а ще й другу хочеш?

І вона нечутно почала плакати, затуливши лице хустиною. Пан Субота знов почав сердито ходити по покою, а потім зупинив ся перед капітаном, що нї в сих нї в тих сидїв як свідок сеї фамілїйної сцени і тілько над тим і думав, як вибрати ся з сего дому.

— Вибачайте, пане капітане, — мовив пан до нього, — що заставили вас слухати сеї прикрої розмови. Отак нам не щастить з нашими дїтьми! Син одинак уже був на унїверситетї і згинув у поєдинку. Дочка одна бідує за ґрафом, а друга — чуєте самі — наважила ся йти замуж за мужика, підданого… Ну, чи чув хто таке? Адже се такий скандал, що я й подумати ясно про нього бою ся. А тут ще й жінка… ну, скажіть менї ви, чоловік чести, що менї тут робити і як поступити?

Капітан помовчав хвилю, морщачи свої густі брови, а потім сказав:

— Не легко менї радити в такій важкій справі. Тай відки я приходжу до того? Що найбільше хиба міг би сказати: обоє молоді подобають ся менї. Думяка знаю досить добре і маю переконанє, що він чоловік чесний і з характером. Що скаже, на тім стоятиме. А свою дочку ви лїпше знаєте, то вам і лекше зміркувати, чи вволити її волю, чи нї.

— Так то, так, лїпше знаєте! — сумовито мовив пан Субота. — Нїби то чоловік може знати жіночу натуру! Сьогоднї сего хоче, а завтра давай їй чогось иншого. Захотїло ся — запрягайте, відхотїло ся — розпрягайте! Та тьфу на неї! Захотїла за хлопа, то нехай собі йде, а я за дочку не хочу її знати. А гов, люди, свати, ходїть близше!

Так він крикнув відчинивши двері від передпокою, де ждали доси свати й Кость Думяк. Вони війшли і стали мовчки біля порога.

— Ну, наважив ся ти на мене, — промовив пан до Думяка, — то нехай тобі буде по твойому. Збаламутив ти мою дитину, бериж її собі, нехай вона тебе баламутить. Я від себе не дам тобі за нею нїчого і ти підпиши ся менї тут, що нїчого не жадаєш.

— І овшім, — мовив Думяк.

— Так само й вона нехай менї підпише, що зрікаєть ся всього за себе і за свої дїти.

— Се вже як вона схоче, — завважив Думяк, коли тимчасом пан Субота розсїв ся біля стола і важким почерком почав на аркуші стемпльового паперу польськими буквами (по руськи він не вмів писати) і з усякими обовязковими каракулями: „Intercyza czyli mimowolna zgoda przedślubna między Panem Antonim Swobodą, i jego żoną, Emilią, z jednej, a Kosciem Dumiakiem i Haliną moją córką a jego oblubienicą, z drugiej strony. Stanęła zgoda wbrew mojej woli i bez mego błogosławieństwa, nie chcąc jednak iść wbrew woli córki i jej matki zgadzam się na to, żeby moja córka Halina została żoną wyż wyrażonego pracowitego Kością Dumiaka i to pod następującemi warunkami:

Primo: wyż wyrażony Kość Dumiak bierze ją bez mego błogosławieństwa i sam swoim kosztem sprawia jej wesele, o czem ja, jej ojciec, i wiedzieć nie chcę i na takowe wesele zaproszonym być nie chcę i uczestniczyć w niem nie myślę.

Secundo: Wyż wyrażony Kość Dumiak podpisuje się na tym dokumencie i zeznaje wobec świadków wiarygodnych, że ani sam, ani imienem swej żony, ani imieniem swych spadkobierców nie będzie sobie rościł żadnej pretensyi do mego majątku albo do jakiejkolwiek bądź jego części ani dla siebie ani dla swoich spadkobierców.

Tertio: Z bólem serca ojcowskiego zezwalając na ten ślub żądam zarazem, żeby ani moja córka ani mój przyszły zięć nie przyznawali się do żadnego pokrewieństwa ze mną i z moją familią i z tego tytułu nie podnosili żadnych pretensyj ani próśb ani pogróżek, lecz uważali siebie sami i byli uważani ogólnie za obcych mi i zupełnie obojętnych.

Na tych warunkach stając i od nich nie odstępując podpisuję się ręką własną Antoni Swoboda.

Отсей документ написавши він посипав його піском, ще раз прочитав по тихо, поправив два-три блуди — бо писарство не було його ремесло, — а потім прочитав його на голос усїм присутним. Капітан усміхав ся, панї Емілїя раз по разу здвигала раменами, але мовчала, тілько мужики слухали з набожним виразом на лицях, немов якого божого слова.

— Ну, щож, Костю, підпишеш ся під сею інтерцизою? — запитав пан.

— І овшім, коли пан дїдич підпишуть, то й я підпишу.

— А ви, свати?

— Та ми що? Хиба то наше дїло підписувати чужі ерцетизни? — відповів Яць Коваль.

— То лише як сьвідки, Ковалю, як сьвідки, що ви були при тім, — заспокоїв його Думяк, і свати згодили ся підписати. Так само згодив ся й капітан, усе посміхаючи ся в вус. У жінки пан Субота навіть не питав, чи вона підпише, а зараз же покликав Галю, прочитав ще й їй свою інтерцизу і пресеріозно запитав, чи підпишеть ся під нею на знак своєї згоди.

— Я, таточку, — почала було Галя, та тут перебила її мати.

— Галюню, не підписуй нїчого! Адже бачиш сама, що се все дурниця. Татко пописав таке, що нї в дрова нї в тріски. Най собі підписує він і хто ще хоче, най підписує й Кость, а ти до того руки не прикладай. А ти, дитино, не бій ся того, що там татко городить у своїй ображеній амбіції. Доки я живу, доти ти моя дочка, байдуже на те, з ким звяже тебе доля. А по моїй смерти моя часть — твоя, і ти не маєш чого журити ся татковими погрозами. Ходи сюди, дитино! Ходи й ти, Костю. Я вас благословлю щирим, не амбітним серцем, і я певна, що й Бог вас благословить!

Пан Субота при тих несподїваних словах своєї жінки став мов громом поражений, далї отямивши ся плюнув сердито, забурчав щось крізь зуби і вийшов з покою. Всї аж лекше відітхнули по його відходї і скромна церемонїя тих незвичайних заручин відбула ся без нього.