Великий шум/IX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
IX
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
IX.

Пан Субота ходить по своїм замкненім покою, як медвідь по клїтцї. Він почуває тїсноту, а боїть ся вільного простору. Його голова тріскає, а думки мутять ся. Нарештї сїдає біля сього бюрка, на якому лежить розпростертий, дрїбнесенькою, перловою калїґрафією писаний і декуди з виразними слїдами слїз його дочки-ґрафині.

Діставши той лист перед кількома днями він успів прочитати його вже з десять разів, а ще й доси він дивив ся на нього як на тяжкого ворога, як на їдовиту гадюку покриту перловою лускою. Він чув за кождим позирком на лист, як та гадюка запускає свої зуби в його серце; його руки хололи при його дотику, а перлові букви скакали перед очима. А про те якась фатальна сила ще раз і ще раз тягла його на ново читати той лист, троїти себе і доводи до одуру його змістом. А про те лист був написаний просто, щиро, без слїду фальшивої риторики, без тїни прюдерії, як і слїд замужній, високо моральній і освіченій дочцї писати до батька.

„Дорогий мій батечку!

Доси, за цїлих пять лїт мого замужнього житя моя переписка з тобою обмежала ся на звичайних чемних фразах і обмінї звісток про буденні домашнї події. Те, що було властиво змістом мойого пятилїтнього, можу сміло сказати, мойого пекольного (се слово підкреслюю) житя, лишило ся для тебе зовсїм чужим і невідомим, або, о скілько можу догадувати ся з листів мами, в найзагальнійших, неозначених контурах, без деталїв, яких нїхто не знає крім мене — і мойого мужа.

Я в тебе вдала ся. Я горда і не легко зігну ся. Я таїла свою муку в серцї і хиба пару разів за весь той страшний вона вибризькувала крівавими слїзми перед моєю мамочкою. Але всеї моєї недолї всего того, що я пережила й перетерпіла, вона також не знає і дай Боже, щоб і не дїзнала ся нїколи, бо її чиста, ангельська душа певно розірвала би пута її слабого тїла.

Тобі першому признаю ся, перед тобою сповідаю ся як перед конфесіоналом власного сумлїня.

Ти добре знаєш усю історію мойого першого пізнаня і моїх передшлюбних зносин з ґрафом. Ти сам уважав ґрафа по першім, припадковім познайомленю з ним (потім я дізнала ся, що він зваблений розголосом моєї нещасної краси сам шукав нагоди познайомити ся з тобою) за ідеал мущини, за чоловіка покликаного вже самою природою до якихось великих дїл. Геркулїчна постать, мужеська красота і вихованєм здобута ґрація та легкість рухів, значна освіта і скінчена досконалість товариських форм у високім стилю, все те подобало ся тобі і чарувало мою дївочу уяву ще доки я й на очи не бачила його.

Він написав лист до тебе, де зложив поклін менї, хоч і незнайомій йому. Він приїхав і я почула зразу якийсь холодний жах перед його силою, його красотою і його могутньою волею. Він говорив як самовладний князь, снував широкі пляни, був високо гуманний у розуміню людських відносин і вилїтав душею далеко поза тіснї межї наших галицьких пересудів. З тремтїнєм усеї моєї істоти я слухала його розмову, а хоча що до товариських звичок і я не чула себе низшою від нього, але все таки говорити з ним сам на сам, поводити ся з ним як з рівним собі я була-б нїза що не насмілилась. Заімпонував мінї незвичайно, як нїхто ще з людий знайомих мінї від молодих лїт.

І раптом, несподївано скоїло ся наше весїллє. Немов снїгова лявина впала на мою голову в шаленім розгонї. Я весь той час жила в ненастаннім одурі, ошоломлена, нездібна нї думати нї відчувати ясно. Я крутила ся немов золота мушка в шаленім вихровім вирі, не бачила і не розуміла нїчогісїнько з того, що дїяло ся довкола мене і отямила ся у-перве аж на шлюбнім коверцї під дотиком ґрафської руки.

Друге пробудженє, страшне і жорстоке понад усяку силу людського вислову, в якому я побачила себе від разу скиненою в безповоротну безодню, — се було моє пробудженє на шлюбній постелї.

Се прийшло так нагло, в такій нечувано дикій, варварській формі…

Моя рука й доси дрожить і не хоче писати далї, але чаша моїх терпінь занадто повна, моє сумлїнє занадто глибоко розворушене, щоб я могла мовчати…
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
.
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

А мій муж гуляв поза домом. Час від часу присилав післанцїв, щоб довідати ся, чи я вже здорова, присилав мінї коротенькі листки з поклонами і поздоровленями, але про поворот анї слова. Нарештї, коли по трьох тижнях лежаня і горячкованя я встала, блїда і змарнїла як після найтяжшої недуги, приїхав і він. Веселий, рожевий мов Аполлон у ранцї, він уже на подвірю дав себе чути розказами, які видавав службі, гавканями псів, що позбігали ся до нього і підскакували та скомлячи з радости лизали йому руки. Він швидко вбіг до мойого покою і ахнув побачивши мене.

— Ах, вибачай, моє серце! Я й не знав, що що ти тут! Але як же ти виглядаєш!

Я вжила всїх сил своєї душі, щоб усміхнути ся до нього і подала йому руку. Він узяв її в свою горячу долоню і зараз випустив; моя рука була холодна і майже безкровна.

Кілька тижнїв ми мали спокій; ґраф зрештою проводив той час переважно за домом, у гостях, на польованях або їхав до міста і гуляв там по свойому. А моя душа мучила ся невимовним смутком і я силкувала ся тілько ненастанною працею в кухнї та при господарстві вбивати невеселї думки, що мов докучливі мухи роями обcїдали мою голову. Що зо мною буде? Як менї жити з таким чоловіком? Чи від разу звбирати ся і вертати до родичів, чи йти в світ за очи і шукати собі власного хлїба? Я не мала до кого сказати анї одного щирого слова, бо бачила й відчувала се від першої хвилї, що весь двір від малого до великого жиє мов під обухом під непереможним впливом панової волї, що кожде моє слово кождий жест вони передадуть йому. Я тремтїла сама перед собою, бо чула, що й мої думки мов підстрілені птахи падуть до долу під його переможним впливом.

Почало ся для мене важке і нерадісне житє в родинному ярмі. Крім принагідних нападів міґрени та инших жіночих хороб не могла я нїчого видумати. Та видно, що й сам він зрозумів мої зусїлля, з може збридив собі мене, бо минулої осени, користаючи з незвичайного врожаю пшеницї в наших сторонах і з добрих цїн на неї, виїхав до Парижа. Там він гуляв кілька місяцїв і вїдтам привіз собі чесну компанїю, трьох кокоток, для яких вибудував пишну віллю в нашім повітовім місцї. Ся вілля, положена в гарнім саду, хоч раз у раз щільно замкнена, здобула собі вже голосну славу в цїлім повітї як місце, де майже що ночи під проводом мойого ґрафа відбувають ся орґії з його вибраних приятелїв і тих француських дам, орґії, яких мерзоти не беру ся описувати, хоч мій ґраф кождого дня забавляє мене їх гумористичними описами. Се остатня фраза нашої супружоі любови, бо по за сим — куди вже далї?

А по за тим одна моя просьба до вас, дорогий таточку! Приїдте до мене! Виж певно вже обрибили ся в полї, а коли й нї, то ваш від'їзд на кілька тижнїв, може лиш на кілька днїв буде для мене великою потїхою і піддержить мене в моїм бездоннім горї. Яж зм сї лїта так рідко бачила вас, а тепер менї здаєть ся, що на ваш приїзд моя єдина, остатня надїя, що ваша присутність верне менї давню силу волї, давню енерґію і охоту до житя. Приїдьте, таточку, як найшвидше!

В моїй хорій душі клублять ся шалені помисли, пляни і бажаня, я ходжу мов у туманї і не можу нї на що рішити ся. Ваш приїзд буде для мене правдивим сходом сонця. Ваша дочка Женя.

Пан Субота справдї виїхав не гаючись. В тих часах у Галичинї ще не було зелїзниць, хиба з Кракова до Відня. Доводилось їхати чвіркою, значну часть дороги подільськими шляхами, які найменший осїннїй дощик перемінював на бездонні і невилазнї баюри, де бричка цїлими годинами сунула ся по колодки в густім болотї, а конї бродячи в ньому по колїна що десять хвиль ставали та відсапували. Цїлих десять день довело ся пану Суботї їхати отак із Грушатич до ґрафського села, ночувати в огидних жидівських корчмах, мокнути й мерзнути по дорозї. Він проклинав свою їзду, але серце вражене до глибини листом його дочки з болючою нетерплячкою рвало ся до неї і не давало йому думати про невигоди сеї подорожі.

Розумієть ся, що він на самперед заїхав до повітового міста, в якім мали відбувати ся орґії його зятя й його компанії. В готелї в якім він зупинив ся, знайшов ся зараз услужний жидок кельнер, що згодив ся за невеликий трінкґельд оповісти йому всї секрети „француської віллї“. Він постановив собі особисто зложити візиту свойому зятеви в такій інтімній обстанові і для того він просив увесь готелевий персонал і його завідателя таїти кілька день його приїзду, а сам замовив собі шлюсаря, щоб зробив йому ключ до брами, яка вела до француської віллї. В часї найблизшої орґії він опівночи тихенько під'їхав до віллї, отворив браму і подав ся пішки на подвірє. Тут його обскочили ґрафські гайдуки узброєні в револьвери, та він зараз зацитькав їх не лише своїм револьвером, але своєю повагою як батько ґрафинї і здобув собі вхід до віллї.

В якім станї застав там чесне товариство, сего він нїколи не оповідав нїкому. Зрештою пробув там дуже коротко: явив ся в отворених дверях як дух Банка, зложив короткими словами свою велику пошану ясновельможному пану ґрафу і всїй його так чесній компанїї і замкнувши за собою двері лишив їх усїх їх дальшій забаві, а сам як стій, опівночи рушив до села, де жила його дочка.

Та о скілько візита в француській віллї дала повну сатїсфакцію його зацїкавленю і переконала його, що дочка в своїм листї говорила повну правду, о стілько його прибутє до ґрафського палацу і сама поява дочки значно розчарували його. Палац був значно занедбаний і обшарпаний, видно, що дуже слабо дбали про його удержанє. Натомісь дочка замісь траґічного настрою вибігла на зустріч батькови весела, щебетлива як пташка, в повнім розцвітї своєї краси, немов би на її душі не було нїякої траґедії.

Женя привитала батька весело, впровадила до своїх покоїв, розпорядилась у кухнї та в пивницї, заглянула й до стайнї, де вже стояла батькова четверня, а потім мов на крилах влетїла до покою, де сидїв батько і переглядав малюнки.

— Спасибі вам, таточку, що приїхали! — заговорила вона своїм чистим голосом, мов у срібний дзвінок задзвонила. — Та я не чекала вашого приїзду і тимчасом погодила ся з мужем.

— Ти з ним? — протяжно і недовірливо запитав пан Субота.

— Так. З ким же иншим мінї й годити ся?

— Алеж він так страшно знущав ся над тобою!

— Що було, те минуло, — щебетала панї Женя, мов непамятлива пташка. — Він тепер поправив ся.

— Ха, ха, ха! — у весь голос зареготав ся пан Субота. — Поправив ся! Бачив я вчора на влясні очи, як він поправив ся! Нївроку йому!

— Що, — скрикнула панї Женя ще веселїйше, — ви були може в француській віллї?

— Авжеж був. І підробленим ключем брагу відчинив, і від гайдуків револьвером боронив ся, та про те застав їх ycїх серед найкращої забави. Тьфу на їх голови! Досить було одної хвилини, щоб оглянути їх усїх у найінтімнїйших позах і відвернутись і плюнути з обридженя. Та я не плюнув, а привитав пана ґрафа, я віддалив ся не ждучи навіть їх відповіди.

Женя розреготала ся своєю чергою.

— Щож, се нїчого не вадить, що бачили на власні очи. Я не бачила нїколи, але наслухала ся від нього доволї. Та все се швидко змінить ся. Зрештою я вдячна тим дамам і посилаю їм навіть живність із свойого дому. Менї се нїчого не коштує, а вони, таточку, увільнили мене від найтяжшої панщини, яку я переносила в своїм житю.

Батько слухав сих слів що раз більше чудуючи ся. Він похитав головою і озвав ся:

— Не розумію тебе, Женю! Раз ти гірко нарікаєш на свою долю, на своє пониженє, на його знущанє над твоєю честю і твоїм тїлом, раптом годиш ся на все, що він робить і мало не похваляєш тих огидливих його орґій у француській віллї.

— Нїчого того, таточку, я не похваляю, нїчого пригаєного менї ним я не забула. Але в моїм важкім становищі мусить настати якась зміна, і для того я на якийсь час заключаю перемирє зі своїми ворогами.

— І для того відкидаєш на бік усї чесні традиції, які ти винесла з батьківського дому, і стаєш по сторон сего смердючого болота? — з гірким докором мовив батько.

— Перетерпівши стілько, як я перетерпіла стратиш і охоту до самого житя, не то до всяких традицій. Тепер мінї пристрасно, до фізичного болю вирвати ся з того болота, в яке мене між иншим віпхнула і ваша воля, таточку мій любий! Я вам не докоряю за се і нїколи не докоряла; виж бажали менї добра, не лиха. Але частина, маленька частина одвічальности за те, що стало ся, спадає й на вас. Ви занедбали мене в ті хвилї, коли я найбільше потребувала потїхи й піддержки в моїм гіркім станї, то хоч тепер не мішайте менї моїх плянів. Я вас попросила до себе і прошу й тепер, побудьте у нас кілька недїль, поки ми обробимо ся і виберемо ся в дорогу, нашу першу, справдї шлюбну подорож.

— Го, го, го, аж так тонко співаєш! — скрикнув до решти зафресований пан Субота. — Шлюбна подорож! Кудиж ви їдете і хто з вас їде?

— Всї їдемо, я і він. І певне забере з собою своїх демуазельок. Чому би мов не брати? А менї до них байдуже. Я буду з ними ввічлива по дорозї про людське око, хоч ненавиджу їх і бриджу ся ними всїми силами душі. Але сим разом ходить мінї о комедію, що має видіграти ся на траґічнім тлї. Не догадуйте ся нїчого, таточку і не розпитуйте мене нї про що. Все те ще в початках, не вяжеть ся одно з одним ще не більше нїж дикі концепти, що блискають у моїй бідній голові як блискавки в чорній хмарі, але я надїю ся, що таки по тій бурі засьяє денне світло і я таки вийду на кращу дорогу. А там уже побачимо! побачимо! побачимо!

І вона як сорока на одній нозї поскакала до кухнї приспівуючи своє остатнє „побачимо“, а батько сидїв на софі битий важкими думами і буркотїв сердито:

— Говориж ти з жінками! Зрозумій їх лоґіку, не говорю вже психіку! Чи вона божевільна, чи справдї лише легкодух, чи може задумує щось дуже мудре, но жіноцьке мудре, таке як ґордіїв вузол, що йому нї початку нї кінця не знайдеш? І я скажу після тої її промови: Побачимо, побачимо! побачимо! Бо більше нїщо й сказати.