Великий шум/V

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
V
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
V.

У суботу Кость Думяк з Яцем Ковалем і другим своїм сватом пішов до отця Квінтілїяна, щоб дати на заповіди. Про те, щоб просити батька нареченої, не було що й говорити; наречена мала прийти просто до панотця, нїби на візиту, бо звичайного товариського житя між двором і о. Квінтілїяном задля браку в нього жіноцтва не було.

О. Квінтілїян знав уже від самого пана, яка йому трапила ся притичина з Думяком; пан з немалим жалем і обуренєм оповідав йому, як Думяк розкохав його дочку і не посоромив ся прийти з мужиками і формально сватати її для себе. Панотець з низу не хотїв вірити, щоб се було можливе в його парафії, а прочитавши панську „інтерцизу“ аж за голову вхопив ся з непритворного обуреня.

— Якже се можливо? — кричав він. — Адже се розбій на гладкій дорозї! Адже ті хлопи формально силують вельможного пана, силою відбирають вам єдину дитину ! Я яко духовний не можу на се дозволити, мушу спротивити ся сему всею своєю повагою. Нї, то нечувана хлопська безличність! Такого ще не бувало і не буде нїколи. Я нїзащо в світї не дам їм шлюбу.

— Гей, як би то було можна хоч церковною повагою розбити той шлюб, — зіючи мовив пан, — то се було-б дуже добре. Але бою ся, щоб з того не вийшло ще гірше.

— А то що може гірше вийти?

— Що підуть жити без шлюбу, на віру.

— О, я того не стерплю, — крикнув завзято о. Квінтілїян і вдарив кулаком по столї. — Такої паскуди в моїй парафії не було й не буде. Я їх жандармами розгоню.

— Ну, отче, того не зробите, — відповів спровола пан Субота, — раз тому, що вона все таки моя донька і я кривдити її не дам, а друге тому, що й жандарм на ваше слово не піде робити безправства.

О. Квінтілїян почервонїв як буряк.

— Га, коли пан дїдич так кажуть… і самі того хочуть… У мене в селї скоро трафить ся такий соблазн, то я зараз шепну жандармови, і той як непишних розгонить. А коли вам се не на руку, то я…

Він аж задихав ся з несподїваного зворушеня. Річ з разу байдужа для нього тепер набирала в його очах канонїчної ваги. Він чув себе в праві не толєрувати в своїй парафії нешлюбного подружя. Се його душпастирський обовязок і від того він не відступить.

— Ну, ну, єґомость, — мовив удобрухуючи його дїдич — се ви вже говоріть кому иншому. Яж тут знає цїле село і добре знаю, що тут кільканацять пар живуть отак без шлюбу і ви зовсїм спокійно толєруєте їх, лише під тим услівєм, щоб вам раз на тиждень робили панщину. Ви думаєте, що я слїпий i нїчого не бачу? Такий ви канонїст, як я канонїк. Нї вже, ви менї з такими дурницями не виїздіть, а говоріть поважно: чи не можна би вам вплинути спокійним, духовним поученєм на того Думяка і на мою дочку, щоб вони покинули свої наміри і не робили скандалу? Ось що би для мене було важно і ось чого я в вас хотїв просити. А там уже що буде далї, як вам не вдасть ся, то про се ще буде час подумати.

О. Квінтілїян при тій пановій бесїдї з разу страшенно розсердив ся, але нарештї помяк бачути, що пан не має наміру робити йому клопоти та тяганини за безправні жаданя панщини від селян. Він простягнув своє лице в низ, так що воно сильно видовжило ся мов у чоловіка близького до безнадійности і сказав розводячи руками.

— Пан дїдич мають рацію — неморальности не викорениш жандармами. Тай що з того вийде? А що до моїх упімнень… ну, спробую ще, але не роблю собі нїякої надїї. Що до панни Галї, то певно, се панночка з добрим вихованєм і на неї я надїю cя мати вплив. Але з тим Думяком, недовірком і анархістом, я ледви чи договорю ся до чого. Се поганий чоловік, правдива зараза цїлої громади. Тут би радше пан дїдич могли помогти.

— А то як? — запитав пан Субота.

— А просто так: прискаржити його в циркулї, що бунтує нарід, намовляє до непослуху властям, ну там… виступає против релїґії і церкви… не шанує зверхности, — то може-б його як прикоротили або просто до криміналу замкнули. І пан би збули ся клопоту і я також.

— Вже то я, — в задумі мовив пан, — пару разїв говорив з паном циркулярним старостою про того Думяка як про неспокійного духа, але що, староста, знаєте, Нїмець, держить ся того закона як вош кожуха, все менї відповідає: „Нerr Schlachziz, gegen Geister haben wir keine Раragraphen. Покажіть менї його злі вчинки, то я зараз цапну його як і всякого иншого злочинця, а неспокійний дух — was ist daran juridisch? І я не міг йому сказати нїчого, бо щож можу йому закинути? Ви кажете: бунтує. Добре, давайте сьвідків, де, кого й на що бунтує? А так на голе слово, то йому нїчого не вдїємо. Як би то по давному, то можна би сказати, що вони нинї всї від малого до великого бунтують, ну, але уряд видить усе те і не бачить у тім нїчого небезпечного. А щож нам робити? Як собі дати раду з тим хлопством?

— Я все своє, — відповів на се душпастир. — Як не можна правом, то треба йти лївим. Заваджає вам Думяк, баламутить вам дочку — найміть собі охочих, а такі все найдуться, пересядуть його десь у ночи, поламають руки - ноги, розчереплять голову і тодї відхочеть ся йому і бунтувати в селї і женити ся з двірською панною. Се у нас найлїпший спосіб на такого неспокійного духа.

Пан Субота аж жахнув ся слухаючи сеї приятельської ради, вицїдженої так спокійно, таким дружелюбним тоном. „Ну, попик! Ну душпастир!“ — мигнуло йому в голові. „Мало чим гірші перед півстолїтєм банди опришків орґанїзували тай самі на розбій ходили. Оттакому звір не свою душу, а своє тїло, тай бувай здоров!“ А потім промовив:

— Нї вже, отче, я иншої віри і на такі способи не подам ся. А як ви не маєте инших способів на навертанє грішників, то на такі способи я не бажаю вам успіха. Легко-б я й сам міг опинити ся під обухом, а в такім порядку чоловік нїколи не був би певний свого житя.

— Та я по щирости… так по сусїдськи — задроботїв о. Квінтілїян присуваючи ся до дїдича і силкуючи ся взяти його руку, яку сей шарпнув геть від нього. — Пане дїдичу, сеж я не зі злої волї… Знаєте, між людьми всяке буває, нераз годї инакше. А в тім я-ж нїчого так лихого не хотїв…

Та дїдич не говорив далї нїчого, але взявши капелюх вийшов із попівського сальона не здоровкаючи ся і не подаючи ґосподареви руки. Сей своїм звичаєм почав бігати по кімнатї, цмокаючи, спльовуючи та ляскаючи себе долонею по чолї:

— Отто з мене дурень! — говорив сам до себе. — Отто я з великої щирости показав себе пану в гарнім світлї! Ну, нема що сказати, в гарнім! Тепер він піде скрізь голосити, що руські попи донощики та гайдамаки, без сорому і сумлїня. Ну, та на щастє при тім не було сьвідкiв, усему можна заперечити. І все те задля дурного Думяка та його глупого сватаня! А нехай собі бере тоту двірську телицю, буде мати з неї потїху. Що то мене обходить? Коли бо нї! Така вже свинська натура: аби лише прислужити ся пану! Ей, Квінтілїяне, не раз ти вже на тих прислугах попік ся, а нинї найгірше. Дай собі з тим спокій, бо справдї і люди тебе зненавидять і пан гордуватиме тобою. Адже ти бачив, не хотїв тобі руки подати, пішов не прощавши ся. Ну, се була хвиля поздразненя; надїю ся, що його сердитість швидко мине. Треба справдї по змозї прислужити ся йому. Доберу добрих способів, аби розмовити ся з тим Думяком і виложити йому на розум, щоб не робив дурницї з тою панною. А там уже побачимо.

Оттак був о. Квінтілїян приготований на прихід Думяка. Сходячи до передпокою, де по звичаю чекали селяни, що приходили до панотця за дїлом, він удав здивованого побачивши тут Думяка з його сватами.

— Ой, ти тут, Костю! А ти чого до мене?

— Думяк підійшов, поцїлував його в руку і промовив:

— Хочу дати на заповіди.

— Жениш ся ?

— Так, єґомосць.

— А з ким, рад би я знати.

— Та єґомосць знають її, Галя Суботівна.

— Що, що, що? Галя… яка Галя?

— Нашого вельможного дїдича донька.

— Ти що, здурів? Що ти говориш?

— Що єґомосць чують.

— Як то, вона, панянка, мала-б іти за тебе, простого хлопа?

— Щож, єґомосць, що кому судило ся, те й буде.

— Нї, се не може бути. І вона годить ся на се?

— Зараз тут прийде, можуть єґомосць саму запитати.

— Запитаю, запитаю. А її родичі?

— Мати благословила нас.

— А батько?

— Згодив ся, хоч і не благословив. Щож, його річ.

— Без батькового благословенства? Чи чував хто таке? Сеж не може бути! Я не маю права шлюбу дати.

— То вже як єґомостева воля. А я чув, що часом дають шлюб і таким паннам, що без батькової і материної волї втекли з дому. От у нашого сусїдного дїдича Коритовського таке було. Та єґомосць се лїпше знають.

— Що мене то обходить! То вони собі в латинськім обрядї, їм усе вільно. А нам у нашім святім греческо-кафтоличеськім не вільно.

— Могли-б менї єґомосць показати той припис, аби я переконав ся, що справдї не вільно?

О. Квінтілїян наморщив брови.

— Е, буду я тобі показувати свої приписи, то ти захочеш бути мудрійший від мене! Раз тобі кажу, що без батькового благословенства не можна дати шлюбу, тай годї.

— То єґомосць не приймете від мене на оповіди?

— З таким браком не можу. Як батько не благословить — нї, не йде.

— Добре. Піду зараз до пана старости і запитаю, чи справдї є такий припис?

— Що? До пана старости? — скрикнув уже сердито о. Квінтілїян. — Дам я тобі старосту! Що має пан староста менї до розказу в такій церковній річи, як шлюб? Вільно менї дати, а вільно й не дати.

— Нї, єґомосць, — відповів спокійно Думяк, — говоріть се кому дурнїйшому. Вам не вільно не дати, коли нема нїякої канонїчної перешкоди. А щоб дізнати ся, чи нема такої перешкоди, на те й голосять ся оповіди. І я прошу оголосити їх, а там уже побачимо, чи хто зголосить ся з перешкодою.

— Е, мудрагель ти, як бачу! Вже як троха сьвітла лизнув, то гадаєш, що все знаєш і можеш кождому диктувати: так роби або не так роби! А то, синку, так не йде! Ти знаєш своє, а я знаю своє і мушу свого держати ся.

— Та щож, навіть як є канонїчна перешкода — перебив йому Думяк, — то й тут є способи, подають до консисторії або й до самого Риму тай виєднують дозвіл на шлюб. А за таку перешкоду, як батькове неблагословенство, то я ще й не чув. Прошу єґомосця не робити собі зо мною жартів і приняти на оповіди, тай оголосити зараз завтра першу оповідь.

— Го, го, так тобі спішно! — усьміхаючи ся мовив о. Квінтілїян. — Та певно, панна гарна і посажна.

— Я жадного посагу не жадаю від пана дїдича, — перервав йому знов Думяк.

— Он як! Чи бачив хто таке! Панну бере, а посагу не жадає! Панна і віно — голе колїно! Ха, ха, ха!

— То, єґомостику, так, — відповів на се Кость. — Я хоч не богач, а маю на стілько, що при своїй працї вигодую й маму-вдову і жінку з дїтьми, як які Бог дасть. Богацтва не бажаю, працї не бою ся, а коли Бог послав менї таку душу, що мене любить і менї припала до вподоби, то гріх би був, як би я розлучав ся з нею. Що їй там дадуть, чи батько чи мати, то не моє дїло, то її власне, на то я не числю і в то не втручаю ся. Її річ мати дїло зі своєю родиною, а моя річ дбати за неї відповідно до свого стану.

— І ти думаєш, що вона, двірська панна, буде відповідна до твого хлопського стану?

— Думаю, єґомосць, що буде. Виж знаєте, я її ще маленькою вибавив і виносив на своїх руках, коли служив у дворі. Їх були дві сестри. Старша, тепер панї ґрафиня, та була врождена панї, горда, недотика, остра на слово; а ся молодша, то від разу видно було, що проста, щира, гадав би хто — хлопська дитина. Старша бувало дивить ся спокійно, як бють людий на панщинї, забивають у колодки та морять голодом, — се було для неї щось таке, що так і має бути й не може бути інакше. А отся молодша, то при таких пригодах ховала ся геть і плакала, а дивити ся на людські муки не могла нїколи. Тай від малку була в домі якось так як наймичка. Старша строїть ся, на фортепянї грає, виспівує по француськи, а молодша все більше в кухнї та в челядній, з дївчатами жартує та співає, тай робить з ними все що треба, всякого покривдженого та зневаженого потїшить, запоможе а нераз і випросить від кари. Таку вже їй Бог ласкаву душу дав. І все собі скромна, тиха, трудяща, а оте двірське житє вважала собі за божий допуст, а не за жадне добро. Все її в село тягло, до хлопської роботи; все надїяла ся, що панщина ось-ось скінчить ся і що в селах почнеть ся нове, свобіднїйше житє. Вона з тимі вчила ся, аби колись бути корисною на селї, вчила ся такого, чого нїякі панни не вчать ся. От за все те я й полюбив її як свою душу і чую, що без неї не міг би й жити на світї. А за що вона мене полюбила, то хиба Бог знає. Я з нею нїколи й не говорив про се, та менї й байдуже. Любов, се божий дар; кому дасть ся, бери її не оглядаючи жий нею як чистим повітрєм та соняшним сьвітлом. Оттаке й моє, єґомость.

О. Квінтілїян не без внутрішнього зворушеня слухав отсих простих, а так глубоких висловів хлопської душі. У нього самого тьохнуло серце; він пригадав собі свою молодість, з разу заглушену шкільними науками, потім зманєровану церемонїями та всякими забобонами, за якими засихало всяке щире та просте чутє, а нарештї прибиту старанями за хлїб, за наживу, де першою жертвою падала звичайно любов, а на перший плян виступав клясовий чи власний інтерес. І він по скінченю семінарії „з фамілїйних обрахунків“ оженив ся з панною „деканівною“, значно старшою від нього, яка в додатку показала ся давно вже не панною, жив з нею як з ворогом у одній хатї, тим більше, що вона була безплодна, нарікав, що не будь вона, він був би висьвятив ся в целїбатї і був би тепер епископом, а коли вмерла забравши двацять лїт його житя, поховав її без жалю, як ненависну заваду. І кілько то їх подібних буває між його собратами! Жиють і або заглухнуть зовсїм у буденних клопотах, або кають ся та сердять ся весь вік на себе, на жінок, на все окруженє, шукають чогось і не находять нїчого, анї спокою, анї задоволеня. І він завидував тому мужикови, якого житє складаєть ся так просто й натурально, хоч при тім так виємково й цїкаво. Він подобрів і почав збирати метрики й прилади до писаня, коли на раз пригадав собі, що властиво нема ще панни молодої, без якої не можна писати протоколу.

— Ну, а деж твоя панна? — запитав він, та Кость не відповідаючи побіг до кухнї, де вже добру хвилю сидїла Галя і розмовляла щось зі старою Климентовою. По хвилї вона війшла до попівської канцелярії. Була в панськім, хоч зовсїм простенькім убраню, троха зарумянена, але без змішаня і заклопотаня. О. Квінтілїян уклонив ся їй чемно, просив сїдати, а обертаючи ся до Думяка та його сватів сказав коротко:

— Вийдїть і заждїть на ґанку.

Кость Думяк вагав ся якусь хвилю.

— Ну, чомуж не йдеш? — гримнув о. Квінтілїян. — Не бій ся, яж тобі панну не вкушу, будеш її мати цїлу!

Думяк щез за дверима.

О. Квінтілїян обернув ся до панночки з чутливим батьківським видом і ycївши на широкім кріслї напротив неї довгу хвилю глядїв їй в очи та хитав головою.

— Панно Галю, — обізвав ся нарештї, — і що се ви робите? Як молода пташка вилїтаєте з теплого гнїзда, тай куди, на яке? Чи вам батьківська хата збридла, материнська рука не мила, панованє надоїло, що ви отак легкомисно хочете покинути своє місце, свій стан, своє імя і спустити ся до хлопського стану? Чи ви обдумали, що се значить і яка тяжка се для вас переміна? Чи ви знаєте становище жінки в хлопській хатї і в хлопській родинї, і ті тягарі та невигоди, які доводить ся нести тій жінцї? Все житє в тяжкій працї, в гризотї, без відповідного товариства, на людській обмові, а ще коли трапить ся муж пяниця та збиточник — подумайте лише, чи то для вас доля? Ваш батько противний вашому подружю з тим чоловіком, і просив мене, щоб і я сказав вам своє слово. Отже що до самого Костя — не буду вам на нього говорити нїщо негоже, але скажу лиш одно: ви за мало знаєте його, за надто довіряєте його словам. Се чоловік неспокійний і несталий, натура бунтівнича, не дійдете ви з ним до добра. А його мати — масна на язик, солодка на словах, але чи ви знаєте, що в нїй кипить? Бою ся, що то вона вчарувала вас, аби вас притягти до свого сина, аби він був на все село один, аби його слава йшла, що має таку жінку, якої жаден хлоп не сьміє бажати собі. Подумайте, панно Галю, і про те, що вам доведеть ся зійти з батьківського двора сюди в село, в сю сїльську темноту, де клубить ся віковічна ненависть до панів, де не знайдете анї потїхи анї поради і самі стратите свою силу, коли захочете помагати їм. Хто їм поможе, коли вони привикли з поконвіку до свого скотячого стану і не бажають собі нїчого лїпшого. Менї аж серце краєть ся на саму думку, що така гарна, розумна і людяна панна хоче втопити себе в такій баюрі.

Панна Галя поблїдла троха при тих словах панотця, але швидко заспокоїла ся і всміхаючи ся відповіла:

— Помиляєте ся, панотченьку. Я дуже добре обдумала своє положенє і бачу, що так, як я рішила, буде найлїпше. Мене справдї не тягне до панства, менї всміхаєть ся житє заповнене працею і осяяне любовю, і я даремно шукала такого житя між людьми мойого стану. Не буду вам говорити, що я знайшла там, де зверхнїй блиск закривав брак серця і брак характеру, де часто за великою панською фумою сидїла брудна спекуляція на мій скромний посаг. Я мала перед собою живий приклад моєї сестри, ясновельможної ґрафинї, що з болем серця носить свою ґрафську корону і від першої хвилї свого подружя мусїла покинути думку про всяке щастє. Те, що ви говорите про темноту хлопського стану і про положенє жінки в хлопській хатї, се у вас — вірте менї, панотченьку — чисте непорозумінє. Ви зі свого становища дивите ся з гори на тих простих людий і не привикли заглядати в їх серце, а з другого боку ви зовсїм не маєте змоги заглядати в серце тих людий, яких уважаєте висшою верствою і в яких бачите лише зверхнїй блиск та панську гордість і недоступність. Як би ви пожили в їх сфері так близько як я, пізнали справжнї уподобаня та привички тих людий, то ви певно змінили би свій погляд і признали менї рацію, що не хочу доконувати своє житє в їх сфері. А що до Костя й його матері, то тут я скажу вам лиш одно: знаю їх обоє від маленької дитини. Думячиха виплекала мене своїм молоком, вибавила мене дитиною і обік моєї бідної хорої мами була менї другою матїрю. А Кость — він вам не подобаєть ся саме за те, що відріжняє його від пересїчного типу мужиків. Він як на свій стан досить освічений, бувалий у світї, гордий і самостійний, сильної волї і смілий у своїх словах і вчинках, і я не можу бажати собі кращого чоловіка. Певна річ, усяке замужє — льотерія як для жінки, так і для чоловіка. Всї надїї на щастє спільного пожитя можуть розбити ся, всї іллюзії розвіяти ся. Та хиба і в нашім панськім станї воно інакше буває? Навпаки, для дївчини тут безмірно труднїйше пізнати жениха, його характер і норови перед шлюбом, значить, вона далеко більше йде на непевне, нїж я в отсьому випадку, де менї судило ся від малечку пізнати дуже добре свого жениха й його матїр. Що вам сказати більше? Я йду на сей шлях без ваганя, за благословенством моєї мами, а що таточко противить ся, се певно болить мене, але я маю надїю, що він швидко подобріє і зрозуміє мене, а хоч би й нї, то для його задоволеня не можу жертвувати свого серця і свого житя.

О. Квінтілїян слухав тих слів з повагою, яка личила до сеї хвилї, а коли Галя скінчила, він сказав до неї:

— Щож, ваша воля. Вам з ним жити, а не менї анї вашому батькови, то вам і рішати ся. Я сказав вам усе, що було моїм душпастирським обовязком і про що просив мене ваш батько. Можливо, що й ви маєте рацію, та я ще раз остерігаю вас: обдумайте добре свій незвичайний поступок, щоб потім не жалували його по невчасї.

— Щож, на те божа воля. Я не кривлю душею і надїю ся, що все буде добре. А що вже нам Бог дасть, те сам він знає, а ми не можемо знати. Аби лише простою дорогою і по щирости, то вже надїюсь, що якось трафимо до нього.

— Ха, ха, ха! — засміяв ся о. Квінтілїян, — що я мав би вам сказати таке духовне упімненє, то ви менї говорите. Гарно, гарно! Вам би, здаєть ся, краще попадею бути, нїж простою Думячихою. Ну, як собі знаєте. Кличте Костя, приступимо до списаня протоколу.

Галя покликала Костя, о. Квінтілїян списав що було треба, Думяк заплатив що належало ся за оголошенє оповідий і всї розійшли ся задоволені. Тілько о. Квінтілїян по їх відходї довго ходив по канцелярії, завзято пакав люльку, всміхався сам до себе то знов морщив чоло і спльовував, а нарештї буркнув рішучо:

— Ну, нехай собі про мене! Яке менї дїло! Та все таки сей Кость менї не подобаєть ся, дуже не подобаєть ся!