Великий шум/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
X
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
X.

Поки там пан Субота сидїв серед широких подільських ланів і нудив ся — ґраф за той час рідко коли був дома, а про Суботову визиту в французькій віллї навіть не згадував, немов і нїде нїчого не бувало. Поки в ґрафськім палацу йшли пиняві приготованя до заграничної подорожі, в Грушатичах кипіло і клекотїло, як у кітлї. Пан Годієра почав підводити свою машину. Зразу йшло все дуже добре. Він заcїв до писаня і писав невтомно „реляції“, себто по просту доноси на вcїх і вся, що крутило ся довколо нього. Насамперед написав донос про свою хозяйку паню Суботову, у якої відкрив любов до селян, потуранє їх забаганкам і часті сходини її з селянами в домі її зятя та довгі розмови при замкнених дверех та заслонених вікнах. Потім написав донос на всю двірську службу починаючи від економа а кінчачи псарем і конюхом, що крадуть панське добро, не пильнують дїла, волочать ся за cїльськими дївками і у всьому потурають селянам та за хабарі позволяють їм розкрадати панське добро. Розумієть ся, що ходячи день у день по селї і угризаючи ся з селянами за всяку дрібницю кождого дня приносив нові матеріяли для своїх реляцій. Обмалював і Думяка і війта і всїх присяжних; допікали йому особливо cїльські баби своїми кпинами та вигадками, і він совісно подавав про все те реляції і висилав до циркулу. Там урядники аж боки зривали зо сміху читаючи ті його реляції, подіктовані злобою і проняті тим юмором тїсних умів, що вважають себе неначе центром людськости і не відчувають своєї смішности.

Та від реляцій він швидко перейшов до виконаня своїх намірів, і тут наткнув ся на таку впертість, апатію та нехіть людий, що нераз аж пінив ся зо злости. Він велїв побережникам не пускати нїкого в лїс, та бачучи, що вони й вусом не ведуть у той бік почав сам бігати в лїс і виганяти селян, що чи то збирали сухарину, ламали сухе гиля, викопували пнї, чи то й так рубали здорове дерево. Поки натрафляв на старих, незасібних баб або піших селян, що на плечах носили вязанки дров, поти його крикам і лайкам удавало ся витурювати їх із лїса; але такі, що їхали в возами і рубали дерево визначене їм побережниками чи то за гроші, чи за роботу, не слухали його, кпили собі з нього або й відгрожували ся.

— Лиш би бучка взяти та хомянути біду раз по пицї, аби не кричала! — буркоче чоловік рубаючи дерево, поки пан комісар розсерджений скаче довкола нього та верещить та лає на чім світ стоїть. Так само було і в полї, з якого він велїв що дня зганяти всю селянську худобу, і кождого дня по полуднї знов бачив, що вона любісїнько пасеть ся на тих самих панських стернях. Його злість була невичерпана, його очи бачили, що всї кепкують собі з нього і нїхто й не думає слухати його, а він у всїм вітрив або інтриґу панї Суботової, або економа, або Думяка та його жінки, і сердив ся і кляв і лаяв ся все в тій надїї, що прислужуєть ся пану Суботї і його господарським інтересам.

Нарештї панї Суботовій стало того за богато і вона вимовила йому місце в своїм дворі думаючи, що він уступить ся зовсїм і поїде собі геть. Та не на такого наскочила! Годієра наробив вереску на весь двір, покликав ся на дану ясним паном повновласть і грозив урядовою екзекуцією свойого права. Тодї вже економ своєю власною властю велїв запакувати всї його манатки на його двоколїску, запрягти його шкапя і разом з тим добром відвезти його в село. Знов крики і протести Годієри, нові реляції до циркулярного старости „на власні руки“ пана старости і з власних рук старости білєтик: „Якого дїдька ви причепили ся до Грушатич і грушатицького двора? Зараз вертайте до міста і зложіть мінї устну реляцію!“

Пан Годієра одержавши сей білєтик аж сам не знав, як висловити свою втїху. Пан крайсгавптман сам особисто пише йому, жадає від нього устної реляції про грушатицькі відносини! Тепер він догодить усїм своїм ворогам! Тепер він покаже їм свою силу!

І не гаючись він поїхав, пробувши всього два дни у грушатицького арендаря, бо з селян нїхто не хотїв пустити його навіть на подвірє, не то що до хати. Він їхав як на празник, підспівуючи і не кваплячись і знов водив лисячими очима по селянських полях і панських ланах і лїсах, плюкав і сердив ся, де що робило ся не по його вподобі і снував нові пляни, як би позаводити тут нові порядки.

Його візита у циркулярного старости випала на жаль дуже не по його думцї. Староста не допустив його до слова, а вичитав йому остру нагану за його влїзливість і його дволичність, з якою він підбунтовує панів против селян, а селян против панів. „Я міг би зараз велїти арештувати вас і передержати в арештї до слїдства, але не роблю сего тому, що ви робили се з великої злости й глупоти, але не зі злої волї. Тепер бережіть ся. Я не входжу в те, чи і яку маєте повновласть від пана Суботи, може се лише панський жарт на те, аби вас спекати ся; але то вам кажу, не докучайте мінї своїми дурацькими реляціями і ведїть ся так, аби я більше нїчого не чув про вас!“ На тім він і махнув йому рукою на знак, що може йти собі геть.

Годієра ще отягав ся, видобував якісь папери із свойого бездонного шкіряного портфеля, та староста крикнув на возного:

— Вивести того пана!

По такім соромнім прогнаню пан Годієра під впливом своєї лютости подумав собі: Або — або! Flectere si nequeо superos, Acheronta movebо! Не хоче мене пан, я оберну ся до хлопів. Побачимо, як він се стравить.

І він велїв везти себе до Грушатич, до коршми, де й закватирував ся на пару день, хоч і як жид не рад був сим разом свойому гостеви. Жид догадував ся, що пан комісар не добром дише против двора і бояв ся нажити через нього й на свою голову клопоту, але подумавши докладнїйше станув на тім, що в разї якоїсь немилої дворови акції можна буде від разу позбути ся комісаря, досить одного слова.

Другого дня схопивши ся дуже вчасно зі сну Годієра пішов у село, щоб застати господарів іще дома. Одного за одним він пробував настроїти против двора. Були такі, що слухаючи його доказів чухали ся в потилицю і говорили: „Щож, як люди, так і я. Може би то й добре було на громаду, як би так стало ся, як ви радите, але я сам тому не голова. Скликайте громаду!“ Але деяким Годієрові думки зовсїм не подобали ся, вони бачили в них наклонюванє до безправства і грабіжу і або надїляли Годієру кпинами, або проганяли й грозили жандармами. Найцїкавійша була розмова з Думяком.

— І чого ви, пане, причепили ся до нашого села, як лист до мокрого? Що вам за охота пхати свої пальцї між наші двері?

— Мене сам пан Субота просив. Мінї повновласть дав. Погляньте, ось вона!

— Вже я дивив ся на неї, але знаю й її історію. Пан закпив собі з вас, аби позбути ся вашої настирливости, а вам здаєть ся, що він справдї потребує вашої поради й помочи. А я кажу все своє, що краще-б вам забирати ся до міста і покинути нас, щоб буває часом…

— Що, що? — перебив його Годієра таким різким окриком, як пiянє когута. — Ви страшите мене? Го, го, ваших погроз я не бою ся, від усякого нападу потрафлю оборонити ся, а урядова одвічальність, се також моє дїло: я й перед властями зумію оправдати ся.

— Про вашу вмілість у тім напрямі я переконаний, але все таки рад би знати, до чого ви хочете довести нас ?

— До вашого добра, — живо заговорив Годієра. — Вcї давнї лїси й толоки, описані ще в йосифінській метрицї, мусять бути вам звернені. Вcї пізнїйші пустки, загарбані панами і заінвентовані Гауером на панську власність, будуть вам віддані. Чогож вам більше треба? Панського ви не жадаєте, але того, що вам правно належить ся, маєте право домагати ся правною або й неправною дорогою. Се вам моя думка. Хто швидше візьметь ся до сего дїла, той лекше зможе дійти до своєї мети, бо потім готово бути запізно, коли рушать ся инші села. А вони певно рушать ся, бо по цїлім краю селяни аж пищать на свої кривди від панів.

— Наші люди не пищать, — мовив Думяк.

— Не слухайте того. Всї, особливо біднїйші, дуже-б раді, але не мають відваги починати. Ви могли-б додати їм такої відваги.

— Відкиж я до того приходжу? — здивував ся Думяк. — Вам справа ясна, то ви й заохочуйте до неї людий. А я хиба мушу вірити вам на слово, а сам того не знаю докладно.

— Ну, добре, — мовив Годієра, — то скличмо громаду, поговоримо про се з громадою.

— І з тим до мене не удавайте ся, бо відки я до того приходжу? Я не війт і не жадна старшина в громадї, хто піде за моїм голосом? Ідїть до війта!

На сьому розмова й скінчила ся. Годієра пішов до війта і доти бляґував йому про свою комісарську повагу, поки війт не обіцяв йому вислати присяжного по хатах, щоб кликали господарів на суботу вечір у коршму, „без примусу, а хто цїкавий послухати пана комісаря“.

Таких цїкавих не так на комісаря як на саму коршму знайшло ся не мало. В суботу вечір народ щільно заповнив усю коршму і всї сїни і прилежний ванкир, і з якого двері вели до головного коршемного поміщеня; прийшов і війт і вся громадська старшина, прийшов і Думяк. На комісаря прийшло ся досить довго ждати. Він попередньої ночи бачив погані сни, весь день йому було зовсїм нїяково на душі, голови не брав ся нїякий концепт тої промови, яку він мусїв сказати до народу, тай сам той народ видав ся йому тепер якоюсь темною, важкою силою, а зовсїм не соломою здатною до швидкого підпалу. Та він нарештї таки наважив ся і війшов якось поквапно, мов додаючи собі відваги, до коршми. Люди розступали ся якось лїниво перед ним даючи йому дорогу до стола. Він „на потуху“, як жартував дехто з селян, випив чарку горілки і виступивши на ослін та оперши ся о стїну почав балакати.

Бесїдник він був неособливий і невправний. Підносячи голос замісь дїйсного пафоса робив ся пискливим і комічним, часто зупиняв ся шукаючи слів, одним словом, не робив на селян нїякого вражіня.

— Аби ви знали, хто я такий, — так розпочав він свою промову, — то мушу сказати вам дещо про свій рід і походженє. Знаєте, недалеко від Галичини край Чехію і його головнї, ріки Велтаву та Лабу і його міста Прагу та Болеслав. Оттам жив мій рід, славні ритіржі на Болеславі. Вони були учасниками чеської слави, бороли ся в усїх битвах, до яких виступало чеське військо, а в кровавій битві на Білій горі сміло пролили свою кров за чеську справу. По тій битві ті члени нашого роду, що ще лишили ся живі, мусїли тїкати з рідного краю.

— А коли тото було? — запитав хтось із натовпу селян.

— О, то було давно, ще 1622 року, буде тому 250 лїт.

— Ще лиш буде, а доси лише 234, — підхопив Думяк, що встиг у однїм моментї обчислити дїйсну ріжницю.

Почув ся голосний регіт зібраного люду, а Годієра поглянув на Думяка таким оком, як на cвoйого смертельного ворога. Думяк завважив се добре, але сидїв спокійно при столї та слухав дальшої промови.

Годієра почав далї довго і нудно оповідати про пригоди та переходи чеських еміґрантів і дотяг нарештї до того, що його близші предки розбрились по світї, деякі покинувши свою чеську віру вернули назад до Чехії, инші пішли в службу ворогів і винародовили ся.

— Гарна родина, нема що сказати! — буркнув під вусом Думяк, і знов із грудий селян стовплених в ожиданю чогось цїкавого вибух голосний регіт.

— Ну, чого смієте ся? — розсердив ся пан Годієра. — Тут не сміяти ся, тут плакати треба над тими, котрих тяжкий утиск позбавив усього найсвятїйшого кождому чоловікови. А ваша доля хиба краща? Ви менше витерпіли від польської самовлади?

— Але ми нїкуди не тїкали і своєї мови анї віри не затратили! — гордо крикнув Думяк. — Як же ви рівняєте себе з нами?

Комісар не знав, що відповісти на се, а сміхи і кпини селян дратували його щораз дужше. І він почав далї досить уже нескладно плести про свойого батька, що був цїсарським урядником і за надужитя своєї власти був прогнаний з уряду, бідував довгі лїта страшенно, поки через протекцію якогось можного пана йому не призначено урядового становища в свіжо набутій Галичинї.

Люди нетерпливо слухали сеї бесїди, а дехто почав переривати її окриками:

— Що нас то обходить? По що все те говорите? Ми вже знаємо тих славних чеських урядників. Говоріть до річи, що маєте нам сказати. Нам нїколи слухати ваших байок.

Комісар знов розсердив ся, особливо роздув його злість вислов про байки.

— Що там за байки! Хто може тут говорити про байки? Я вам говорю про те, чим моє серце наболїло, а ви то вважаєте за байки!

— Овва! Наболїло! А по вас і не пізнати того! — весело закинув Думяк, і знов загальний регіт наповнив усю коршму. — Ану, скажіть нам тепер про себе, най знаємо, що ви за птиця!

Комісар ще дужше змішав ся, немов і не надїяв ся такого питаня. Він знов глянув на Думяка тим оком, що на пса, і перескакуючи на комічно плаксивий тон почав жалувати ся на свою долю.

— Щож я вам скажу про себе? Било мене нещастє весь вік. Мене вигнали зі школи…

— Га, га, га! — реготали ся люди. — А за що?

— Дурний був, не хотїв учити ся, — проплакав Годієра.

— Га, га, га! Дурний був, дурний і остав ся, — гукнув Думяк і новий регіт заповнив кoршму.

— Потім я вступив до уряду і почав дослугувати ся…

— Вислугувати ся, не дослугувати ся, — поправив його Думяк. І додав устаючи з місця:

— Знаємо, знаємо, як ви вислугували ся ріжним урядникам починаючи від пана старости, а кінчачи остатним возним та гайдуком. Як ви в процесах фальшували свідоцтва, крали ферлядунки, аби покривджена сторона не стала на термін, як ви для урядників достарчали кухарок і мамок, які паскудства ви робили з жидами і ссали кров із селян, що приходили до вас за порадою і підмогою. Знаємо се все і не потребуєте нам про се оповідати нїчого, бо хиба набрешете, а правди не скажете.

Комісар скрутив ся мов ужалений гадюкою і крикнув:

— Силою свого уряду арештую вас, Костю Думяку ! Буду з вами мати справу в судї.

— Овва, арештуєш! А на якій підставі?

— Бо ви ображаєте мене. Я маю право арештувати вас і зараз відставити до суду. Я урядовий комісар.

— Брешеш! — ревнув із усеї груди Думяк, — який ти комісар? Старостинська драпічка, що стратила вже ласку у старости. Я не бою ся твоїх дурацьких погроз, а на суд я позиваю тебе. Я тобі докажу, як ти бунтуєш панів проти хлопів, а хлопів проти панів. Я тобі викажу перед судом і перед усїм світом, що ти не комісар, а хиба світова курва!

— Га, — скрикнув Годієра своїм пискливим криком, немов хтось вбив йому шило в задницю, і зірвавш ся зі свого місця прискочив до Думяка і плюнув йому в лице.

Всї ахнули, та Думяк, що cїв був під час своєї промови, не рушаючи ся з місця відхаркнув і плюнув також йому в самі очи.

— Так? — запищав комісар обтираючи ся хусткою, — то ти, хаме, смієш плювати на мене? Так отже тобі за се!

І він ще раз підскочивши вдарив Думяка в лице.

Та тут стало ся щось дивне, хоч зовсїм натуральне. Думяк зблїд моментально як труп, підняв ся з сидженя, замахнув своєю велитенською долонею, і придержавши лївою рукою Годієру, що вже пустив ся був тїкати, мов довбнею вдарив його в голову. Годієра анї разу не пікнув. Його руки й ноги затрепали ся судорожно, з горла видобуло ся кілька разів важке хлипанє, немов утопаючого, що ловить повітрє, і він покотив ся на землю. Згас як задута сьвічка.

Вся коршма ахнула. Те, що стало ся на їх очах, було таке нагле, незвичайне, а при тім таке натуральне, як якась елєментарна поява в родї громового удару. Нїхто не ворухнув ся в першій хвилї. Сам Думяк остовпілими очима дивив ся на остатнї корчові рухи своєї жертви, а потім успокоївши ся плюнув і знов сїв за столом на своїм місцї.

Перший отямив ся війт. Приступив до Комісаря, посмотрив його руку, прислухав ся до груди, похитав головою і сказав:

— Небіжчик.

Нїхто з селян не сказав звичайного в таких разах „Царство йому небесне“. Всї з жахом дивили ся на теплого ще трупа. А війт обертаючи ся до Думяка промовив:

— Ну, Костю, а що з тобою буде?

— Маю в Бозї надїю, що нїчого не буде. Моя душа чиста. Ви бачили і чули все, беру вас за свідків. А завтра відвеземо трупа до міста; я ставлю ся до суду. Добранїч вам ycїм.

І з тими словами він узяв свою шапку і вийшов із коршми.