Великий шум/XIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великий шум (1907
Іван Франко
XIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
XIII.

А другого дня велично зійшло сонце, радістю розяснило ся небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і ґрафиню, яких служниця застала вранцї в тім самім місцї, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенєм, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозї, — попереносили слуги на лїжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливали ся радісним рокотом, не бачили величнього світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарештї щирим золотом. Вони спали аж до осьмої години. А коли ґрафиня прокинула ся і побачила нахилене над собою, все ще трівожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготала ся як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цїлувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:

— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!

— Від чого свобідна, дитино моя?

— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.

— Деж він подїв ся?

— Лишив ся в Венеції.

— І пустив тебе до дому?

— Пустив, таточку, бо мусїв.

— Ти узискала розвід?

— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове венецьке море.

— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.

— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнула ся, скочила до дверий, глянула чи не підслухує хто, а потім обнявши знов батька за шию і притуливши ся до нього шепнула йому до вуха:

— Я вбила його!

Пан Субота весь закаменїв і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.

— Ти… вбила… його? —— простогнав він ледво переводячи дух.

— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арестували. Я чиста перед світом, а на сумлїню… на сумлїню, там, у темній, найтемнїйшій закутинї маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.

— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, а то я нїчогісїнько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбованя говорив батько.

— Ох, се цїла історія, чисто як із італїйської новелли з часів ренесансу, фантастична, а про те й сьогоднї можлива і дїйсно правдива. Се можливе лише в Італїї, тій дїйсній країнї чудес.

— Говори про себе, доню, а не про Італїю, — шептав батько палений цїкавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далї своє, як розпещена дитина.

— Не говорити про Італїю! — скрикнула зі святим обуренєм і сплеснула в долонї. — Як же я можу не говорити, коли Італїя дала менї найкраще, найцїннїйше з усього, що я коли будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розумієть ся, крім тебе. Італїя віддала мінї свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землї, Венеція взяла мене за руку і як малу, заблукану дитину вивела на вільний світ!

— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, бо мінї в голові мутить ся.

— Не бійте ся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед Богом, по щирій правдї. Ви бачили, в якім настрою ми виїхали з Відня. Я докладала всїх сил своєї душі, щоб видавати ся веселою і щасливою, але тілько Бог один бачив, як тяжко мінї було на серцї… Ми приїхали до Венеції в часї найкращого ocїнього сезону і мій муж кинув ся з цїлим запалом своєї натури в вир тих забав ї роскошів, які дає Венеція, між иншим і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомив ся з найкращим на всю Венецію ґондолїєром і оба вони в пурпуровій, золоченій ґондолї доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжив ся з ґондолїєром, тай сему самому не треба було довгого часу, щоб наскрізь пізнати польського ґрафа і його уподобаня. Він пізнав його француських товаришок, з якими ґраф проводив увесь час вільний від спорту, а нарештї прийшов і до мене.

Не забуду до смерти сеї памятної сцени.

Він війшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверий і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:

— Signora, позвольте сказати вам слово.

— Кажи.

— Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя.

— А тобі яке дїло? — відрубала я.

— Я, Signora, бідний, un povero Veneziano. У мене жінка й дїти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні дїти і я готов віддати своє житє, щоб забезпечити їх житє. А мій заробок мізерний. Я не можу дивити ся на їх убожество.

— Щож мінї до того? — сказала я.

— Вам, Signora, нїчого до того, лише мінї. Що варто моє житє при моїй бідности? Але ви можете допомогти мінї. Не мінї, але моїй родинї. Будьте великодушні!

Я дала йому тисячу лїрів. Його очи блиснули огнем, але гроший не брав.

— Мало, Signora!

Я додала ще тисячу.

— Мало, Signora!

Я додала ще три, останнї, які я мала.

— Спасибі, Signora, — мовив він коротко ховаючи гроші. — Нїхто нїколи не знатиме, відки вони. Я Венеціянець і ви нераз іще згадаєте мене. Цїлую ваше серце, Signora!

І поцїлувавши крайочок моєї сукнї він пішов.

— І не говорив тобі нїчого більше?

— Анї слова.

— По щож ти дала йому стільки гроший?

— Зі співчутя для його ріднї.

— Брешеш, суко! — не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. — Ти добре знала, до чого воно йдеть ся.

— Знала чи не знала, кому яке дїло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нїчого.

— Не сказала, але серцем бажала.

— Сердечні бажаня Бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положенє!

Батько поблїд, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно: Твоя правда. Щож було далї?

— Далї нїчого не було. Найблизшого вечера була чудова реґата на Лїдо, ґондолї робили тисячні закрути і перегони, публїка плескала і кричала, далї найкраща гондоля випереджаючи всї инші погнала на повне море і щезла в густій мряцї, що білою стїною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли ґондолю перевернену до гори дном, а ґрафа анї ґондолїєра анї слїду.

То був мій розвід. Так море дало мінї свободу.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

По полудню весь час аж до до вечера йшло в панськім дворі велике угощенє цїлої грушатицької громади. Ґрафиня й Галя, обі в однаких костюмах, услугували мужикам.

А вечером у присутности привезеного з міста нотарія уложено між паном і громадою плян викупу сервітутів, за які селяни одержали знатний шмат лїса і толоку. Се була одна з немногих у Галичинї корисних, добровільних угод у тій справі. Сусїдні пани нїколи не могли дарувати її Суботї.