Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Іван Федорович Шпонька та його тітонька
| ◀ Страшна помста | Вечори на хуторі біля Диканьки Іван Федорович Шпонька та його тітонька |
Зачароване місце ▶ |
|
З цією історією трапилась історія: нам розказував її Степан Іванович Курочка, що приїздив із Гадяча. Треба вам сказати, що пам'ять у мене — і сказати неможливо, яка погань, хоч говори, хоч не говори, однаково. Те ж саме, що в решето воду лий. Знаючи за собою такий гріх, нарочито просив його списати її в зошит. Ну, дай боже йому здоров'я, чоловік він був завжди добрий до мене, взяв і списав. Поклав я її в маленький столик; ви, гадаю, добре його знаєте: він стоїть у кутку, коли зайдеш у двері… Та я пак і забув, що ви у мене ніколи не були. Стара моя, з якою живу вже ліг з тридцять укупі, грамоти зроду не вчилася, — нема з чим і критись. От примічаю я, що вона пиріжки пече на якімсь папері. Пиріжки вона, любі читачі, навдивовижу добре пече; кращих пиріжків ви ніде не їстимете. Глянув якось на спідку пиріжка — дивлюсь: писані слова. Неначе серце моє знало: приходжу до столика — зошита й половини нема! всю решту розтягла на пироги! Що його робити? На старості літ не битися ж! Торік довелося проїздити через Гадяч: нарочито ще, не доїжджаючи до міста, зав'язав вузлика, щоб не забути попросити про це Степана Івановича. Цього мало: взяв обіцянку з самого себе, як тільки чхну в місті, то щоб при тому згадати про нього. Усе дарма. Проїхав через місто, і чхнув, і висякався у хустку, а геть усе забув; та вже згадав, як верстов із шість од'їхав від застави. Нічого робити, довелося друкувати без кінця. А проте, якщо хто хоче неодмінно знати, про що говориться далі у цій повісті, то йому досить тільки нарочито приїхати до Гадяча та попросити Степана Івановича. Він з великою охотою розкаже її, хоч, певно, знов, від початку й до кінця. А живе він недалеко біля кам'яної церкви. Тут є зараз таки маленький провулок: як тільки повернеш у провулок, то будуть другі або треті ворота. Та нащо вам краще: коли побачите у дворі велику жердину з перепелом, і вийде назустріч вам товста баба в зеленій спідниці (він, не завадить сказати, живе собі нежонатий), то це його двір. А проте, ви можете зустріти його на базарі, де буває він щоранку до дев'ятої години, вибирає рибу й городину собі на страву і розмовляє з панотцем Антипом або з євреєм-відкупником[1]. Ви його зараз впізнаєте, бо ні в кого немає, крім нього, панталонів з кольорової вибійки й китайчаного жовтого сурдута. От вам іще приміта: коли ходить він, то завжди розмахує руками. Ще покійний тамтешній засідатель, Денис Петрович, завжди, бувало, побачивши його здалека, казав: «Гляньте, гляньте, он іде вітряк!».
Уже чотири роки, як Іван Федорович Шпонька у відставці й живе на хуторі своєму Витребеньках. Коли він був іще Ванюшею, то вчився у Гадяцькій повітовій школі і, треба сказати, був предоброзвичайний і предбайливий хлопець. Учитель російської граматики, Никифор Тимофійович Дієпричастіє, говорив бувало, що якби всі у нього були такі дбайливі, як Шпонька, то він би не носив з собою в клас кленової лінійки, котрою, як сам він признався, стомлювався бити по руках ледарів та пустунів. Зошит у нього завжди був чистенький, кругом облінований, ніде ані цяточки. Сидів він завжди тихо, склавши руки і втопивши очі в учителя, і ніколи не причіплював товаришеві, що сидів спереду в нього, на спину папірців, не різав лави і не грався до приходу вчителя в тісної баби. Коли кому треба було ножика поправити перо, то він негайно вдавався до Івана Федоровича, знаючи, що в того завжди водиться ножик: і Іван Федорович, тоді ще просто Ванюша, виймав його із невеличкого шкіряного футлярчика, прив'язаного до петлі його сіренького сурдута і просив тільки не шкребти пера самим лезом, доводячи, що для того є тупий бік. Така доброзвичайність незабаром привернула до нього увагу навіть самого вчителя латинської мови, що самий його кашель у сінях, перш ніж висувалася в двері його фризова[2] шинель та лице, поцяцьковане віспою, наганяв страху на весь клас.
Цей страшний учитель, у якого на кафедрі завжди лежали два пучки різок, і половина слухачів завжди стояла навколішки, зробив Івана Федоровича аудитором[3], дарма що в класі було багато з далеко кращими здібностями. Тут не можна обминути одного випадку, що мав вплив на все його життя. Один із довірених йому учнів, щоб схилити свого аудитора записати йому в списку scit[4], тоді, як він свого урока і в зуб не знав, приніс у клас загорнутий у папір, облитий маслом, млинець. Іван Федорович хоч і дотримувався справедливості, та на ту пору був голодний і не зміг перебороти спокусу: узяв млинець, поставив перед собою книжку й заходився їсти, і так у це поринув, що навіть не помітив, як у класі настала враз мертва тиша. Тоді тільки з жахом очутився він, коли страшна рука, протягнувшись із фризової шинелі, вхопила його за вухо й витягла на середину класу.
— А подавай сюди млинець! Давай, кажу тобі, негіднику! — промовив грізний учитель, схопив пальцями масляного млинця і викинув його через вікно, строго заборонивши школярам, що бігали по двору, підіймати його. Після цього тут таки відшмагав він найболячіше Івана Федоровича по руках; і справді: руки винні, нащо брали, а не яка інша частина тіла… Та як там уже не було, а тільки з тої пори несміливість, і без того нерозлучна з ним, ще побільшала. Можлива річ, ця сама пригода була причиною того, що він не мав ніколи бажання вступити на штатську службу, побачивши на ділі, що не завжди вдається ховати кінці.
Було вже йому без малого п'ятнадцять літ, коли перейшов він у другий клас, де, замість скороченого катехизису та чотирьох правил арифметики, узявся він за повний, за книжку про повинності людини та за дроби. Але побачивши, що чим далі в ліс, то більше дров, і діставши звістку, що батечко його наказав довго жити, пробув іще два роки і, за згодою паніматки, вступив до П… пішого полку.
П… піший полк був зовсім не з такого сорту, до якого належать багато інших піших полків, і дарма що він здебільшого стояв по селах, проте, був на такій нозі, що не поступався й перед іншим кавалерійським. Більша частина офіцерів пила виморозки[5] і вміла тягати євреїв за волосся незгірше від гусарів; кілька душ навіть танцювали мазурку, і полковник П… полку ніколи не пропускав нагоди згадати про те, розмовляючи з кимсь у товаристві:
— У мене, пане, — говорив він звичайно, поплескуючи себе по череву після кожного слова: — багато хто танцює мазурку, пане, вельми багато, пане, дуже багато, пане.
Щоб іще більше показати читачам освіченість П… пішого полку, ми додамо, що двоє з офіцерів були завзяті грачі в банк і програвали мундир, кашкет, шинель, темляк і спідній одяг, що не скрізь і між кавалеристами можна натрапити.
Перебування серед таких товаришів, проте, ані трохи не зменшило боязкість Івана Федоровича; і якщо він не пив виморозків, воліючи чарку горілки перед обідом та вечерею, не танцював мазурку і не грав у банк, то, натурально, повинен був завжди зоставатися сам. Таким чином, коли інші роз'їжджали обивательськими по дрібних поміщиках, він, сидячи на своїй квартирі, вправлявся в тому, до чого схильна тільки сумирна й добра душа: то чистив гудзики, то читав гадальну книгу, то ставив пастки на мишей по всіх кутках своєї кімнати, то, нарешті, скинувши мундир, лежав на постелі.
Зате не було нікого справнішого від Івана Федоровича в полку. І взводом своїм він так командував, що ротний командир завжди ставив його за зразок. Зате невдовзі, через одинадцять років після одержання прапорщицького чину, підвищений він був у підпоручики.
Протягом цього часу він дістав звістку, що матуся померла; а тітка, рідна сестра матусі, яку він знав тільки з того, що вона привозила йому в дитинстві і посилала навіть до Гадяча сушені груші та виготовлені нею самою дуже смачні пряники (з матусею вона була в сварці, і тому Іван Федорович опісля не бачив її), — ця тітка, по своїй добродушності, взялася заправляти невеличким його маєтком, про що сповістила його у свій час листом.
Іван Федорович, бувши зовсім певний тітчиного доброго розуму, почав як і давніше відбувати свою службу. Інший на його місці, діставши такий чин, загордився б; але пиха зовсім була йому невідома. І ставши підпоручиком, він був той же самий Іван Федорович, яким був колись і в прапорщицькому чині.
Пробувши чотири роки після цієї знаменитої для нього події, він готувався виступити разом з полком з Могилівської губернії до Великоросії, коли дістав листа такого змісту:Іване Федоровичу!
Посилаю тобі білизну: п'ять пар нитяних шкарпеток і чотири сорочки з тонкого полотна; та ще хочу поговорити з тобою об ділі: як ти вже маєш чин не абиякий, що, думаю тобі відомо, і прийшов у такі літа, що час тобі і за хазяйство взятися, то на військовіій службі тобі нема чого далі служити. Я вже стара і не можу всього доглянути у твоєму хазяйстві; та й справді, багато чого при тому маю тобі відкрито особисто. Приїжджай, Ванюшо! Дожидаючись справжньої втіхи тебе бачити, зостаюсь многолюбляча твоя тітка
Василиса Цупчевська
Чудна на городі в нас ріпа виросла; більше схожа на картоплю, ніж на ріпу».
Через тиждень після одержання цього листа, Іван Федорович написав таку відповідь:
Василисо Кашперівно!
Премного дякую вам, що прислали білизну. Особливо шкарпетки в мене дуже старі, що навіть денщик штопав їх чотири рази, і дуже від того стали вузькі. Щодо вашої думки про мою службу, я цілком згодний з вами, і позавчора подав про відставку. І як тільки дістану звільнення, то найму фурмана. Давнішої вашої комісії щодо пшениці на насіння, сибірської арнаутки, — не міг виконати: у всій Могилівській губернії немає такої. А свиней тут відгодовують найбільше брагою, домішуючи трохи виграного пива.
З найщирішою пошаною, ласкава добродійко, тітонько, вашим пробуваю племінником
Іваном Шпонькою».
Нарешті Іван Федорович дістав відставку з чином поручика, найняв за сорок карбованців єврея від Могилева до Гадяча і сів у бричку в той самий час, коли дерева одягалися молодим, ще нерясним, листям, вся земля яскраво зазеленіла свіжою зеленню і по всьому полю пахло весною.
В дорозі нічого не трапилось надто прикметного. Їхали з лишком два тижні. Воно, може, ще й швидше приїхав би Іван Федорович, та побожний єврей шабашував по суботах і, накрившись своїм запиналом, молився цілий день. А втім Іван Федорович, як я вже мав нагоду зауважити, був така людина, що не підпускав до себе нудьги. В той час розв'язував він чемодан, виймав білизну, переглядав її гарненько: чи так випрано, чи так складено; здіймав обережненько пушок з нового мундира, пошитого вже без погончиків, і знов усе те складав найкращим способом. Книги він, загалом кажучи, не любив читати, а якщо й заглядав іноді до гадальної книги, то це тому, що любив натрапляти там на щонебудь знайоме, читане вже кілька разів. Так городянин простує кожного дня до клубу, не для того, щоб почути там щось нове, а щоб зустріти тих приятелів, з якими він уже з незапам'ятних часів звик балакати в клубі. Так чиновник з великою насолодою читає адрес-календар по кілька разів на день, не для яких-небудь дипломатичних витівок, але його вкрай тішить друкований розпис іменам. «А! Іван Гаврилович такий то! — проказує він сам до себе. — А от і я!.. гм!..»
А наступного разу знов перечитує з тими самими вигуками.
Після двотижневої подорожі Іван Федорович доїхав до сільця, що за сто верст від Гадяча. Це було в п'ятницю. Сонце давно вже зайшло, коли він в'їхав з бричкою і з євреєм до заїзду.Цей заїзд нічим не відрізнявся від інших, побудованих по невеличких селах. В них звичайно з великою запопадливістю частують подорожанина вівсом та сіном, немов він був поштовий кінь. Та коли б він схотів поснідати, як звичайно снідають порядні люди, то зберіг би в непорушності свій апетит до іншої нагоди. Іван Федорович, знаючи все це, заздалегідь призапас ковбаси та дві в'язки бубликів і, загадавши дати чарку горілки, якої в жодному постоялому дворі не бракує, взявся за свою вечерю, вмостившись на лаві перед дубовим столом, незручно вкопаним у глиняну долівку.
Тим часом почувся гуркіт брички. Ворота зарипіли; але бричка довго не в'їздила в двір. Гучний голос лаявся в бабою, що держала трактир.
— Я заїду, — почув Іван Федорович, — та коли хоч одна блощиця вкусить мене в твоїй хаті, то приб'ю, їй-богу, приб'ю, стара відьмо! і за сіно нічого не дам!
Хвилину згодом, двері відчинилися, і ввійшов, чи краще сказати, вліз товстий чоловік у зеленому сурдуті.
Голова його нерухомо лежала на короткій шиї, яка здавалася ще товщою під двоповерховим підборіддям. Здавалося, і з вигляду він належав до числа тих людей, що не сушили ніколи голови дурницями і що все їх життя котилося, як підмазане.
— Доброго здоров'я, шановний добродію! — промовив він, побачивши Івана Федоровича.
Іван Федорович мовчки вклонився.
— А дозвольте спитати: з ким маю честь? — провадив товстий подорожній. При такому допиті Іван Федорович мимоволі підвівся з місця і став на витяжку, що робив звичайно, коли його питав про що полковник.
— Відставний поручик, Іван Федорович Шпонька, — відповів він.
— А чи смію спитати, в які місця зволите їхати?
— У власний хутір, пане, у Витребеньки.
— Витребеньки! — скрикнув строгий допитувач. — Дозвольте, добродію мій, дозвольте! — говорив він, підступаючи до нього і розмахуючи руками, немов хтось його не підпускав або він продирався крізь натовп, і, наблизившись, узяв Івана Федоровича в обійми й розцілував спочатку в праву, потім у ліву і потім знов у праву щоку. Іванові Федоровичу дуже сподобалося це цілування, бо його губам здавалися товсті щоки проїжджого за пухкі подушки.
— Дозвольте, добродію, познайомитись, — говорив далі товстюк, — я поміщик того таки Гадяцького повіту і ваш сусіда. Живу я від хутора вашого Витребеньок не далі як за п'ять верст, у селі Хортищі; а звати мене Григорій Григорович Сторченко. Неодмінно, неодмінно, добродію мій, і знати вас не схочу, як не приїдете в гості до села Хортищі. Я тепер поспішаю в своїй потребі… А що це? — промовив він ласкавим голосом своєму лакеєві, хлопчикові в козацькій свитці, латаній на ліктях, з непевною міною, який, увійшовши до кімнати, ставив на стіл вузлик й скриньки. — Що це? що? — і голос Григорія Григоровича непомітно ставав грізнішим і грізнішим. — Хіба я це сюди велів тобі ставити, мій любий? Хіба я це сюди казав тобі ставити, падлюко? Хіба я не тобі казав наперед розігріти курку, пройдисвіте? Геть! — скрикнув він, тупнувши ногою. — Стривай, мармизо! Де погребець з пляшками? Іване ФедоровичуІ — говорив він, наливаючи чарочку настоянки: — прошу покорно — лікарственної.
— Їй-богу, пане, не можу… я вже мав нагоду… — промовив Іван Федорович, запинаючись.
— І слухати не хочу, добродію мій! — підніс голос поміщик, — і слухати не хочу! З місця не зійду, поки не скуштуєте…
Іван Федорович, побачивши, що не можна відмовитися, не без приємності випив.
— Це курка, добродію мій, — говорив товстий Григорій Григорович, розрізаючи її ножем у дерев'яному ящику. — Треба вам сказати, що куховарка моя, Явдоха, іноді любить клюкнути і через те часто пересушує. Гей, хлопче! — тут обернувся він до хлопчика в козацькій свитці, що приніс перину і подушки: — постели постіль мені долі посеред хати. Та гляди, сіна високо наклади під подушку! Та висмикни в баби з мички прядива заткнути мені вуха на ніч. Треба вам знати, добродію мій, що я маю звичай затикати на ніч вуха від того проклятого випадку, коли в одній руській корчмі заліз мені в ліве вухо тарган. Не можна описати, що зі мною сталося: в усі так свербить, так свербить… ну, хоч на стіну! Мені помогла вже в наших краях проста баба, і чим ви думали? просто відшіптуванням. Що ви скажете, мій добродію, про лікарів? Я думаю, вони просто морочать і дурять нас: інша баба в двадцять разів краще тямить, ніж усі ті лікарі.
— Дійсно, ви зволите говорити цілковиту правду, пане. Інша справді буває… — Тут він спинився, ніби не прибираючи далі пристойного слова. Не завадить тут і мені сказати, що він взагалі не був щедрий на слова. Можливо, це походило з несміливості, а може й від бажання висловитися краще.
— Гарненько, гарненько перетруси сіно! — казав Григорій Григорович своєму лакеєві: — тут сіно таке погане, що, так і дивись, попаде сучок. Дозвольте, добродію, побажати вам на добраніч! Завтра уже не побачимося: я виїжджаю вдосвіта. Ваш єврей шабашуватиме, бо завтра субота, то вам нема чого й уставати рано. Не забудьте ж моєї просьби: і знати вас не хочу, як не приїдете до села Хортищі.
Тут камердинер Григорій Григоровича стяг з нього сурдут та чоботи, натяг замість того халат, і Григорій Григорович повалився на постіль, і, здавалося, величезна перина лягла на другу.
— Ей, хлопче! куди це ти, падлюко! Іди сюди, поправ мені укривало! Ей, хлопче, підмости під голову сіна! А що, коней уже напоїли? Ще сіна! Сюди, під цей бік! Та поправ, падлюко, гарненько укривало. Отак, іще! ох!
Тут Григорій Григорович ще зітхнув разів зо два і пустив страшний носовий висвист по всій кімнаті, похропуючи часами так, що баба, яка дрімала на лежанці, прокидалася, раптом видивлялася на всі боки, але, не побачивши нічого, заспокоювалася і засинала знов.
Другого дня, коли прокинувся Іван Федорович, товстого поміщика вже не було. Це була одна тільки значна пригода, що сталася з ним дорогою.
На третій день після цього під'їздив він до свого хутірця.
Тут відчув він, що серце в ньому сильно забилося, коли визирнув, махаючи крилами, вітряк і коли в міру того, як єврей поганяв своїх коней на гору, показувався внизу ряд верб. Жваво й яскраво блищав крізь них став і дихав холодком. Тут колись він купався; в цьому самому ставку він з хлопчаками брів колись по шию в воді по раки. Бричка виїхала на греблю, і Іван Федорович побачив той самий старовинний дімок, укритий очеретом, ті самі яблуні та черешні, по яких він колись крадькома лазив. Тільки но в'їхав він у двір, як позбігалися звідусіль собаки усякої масті: руді, чорні, сірі, рябі. Деякі із гавканням кидалися під ноги коням, інші бігли ззаду, помітивши, що вісь вимащена салом; один, стоячи коло пекарні і накривши кістку лапою, вигавкував на весь голос; інший гавкав здалека, бігав назад і вперед, помахуючи хвостом і немов промовляючи: «Ось погляньте, люди хрещені, який я парубійко!» Хлопчаки, в замурзаїшх сорочках, бігли дивитись. Свиня, що похожала по двору з шістнадцятьма поросятами, підняла допитливо вгору своє рило і хрюкнула дужче ніж звичайно. У дворі лежала на землі сила ряден з пшеницею, просом та ячменем, що сушилися на сонці. На стрісі сушилося теж чимало різного зілля: Петрових батогів, нечуйвітру й іншого.
Іван Федорович так захопився розгляданням цього, що очутився тільки тоді, коли рябий собака вкусив єврея, що злазив з козел, за литку. Збіглася двірська прислуга, що складалася з куховарки, одної баби й двох дівок у шерстяних спідницях, — і після перших вигуків: «Та це ж панич наш!», оповістили, що тітонька садила на городі пшеничку разом з дівкою Палажкою та з кучером Омельком, який часто правив за городника й сторожа. Але тітонька, що ще здалека примітила вкриту рогожею бричку, була вже тут. І Іван Федорович здивувався, коли вона майже підняла його на руки, немов не довіряючи, чи та це тітка, яка писала йому про свою неміч та хвороби.
Тітонька Василіса Кашперівна на той час мала літ близько п'ятдесяти. Замужем вона ніколи не була і звичайно говорила, що життя дівоче для неї дорожче за все. Проте, скільки я пам'ятаю, ніхто й не сватав її. Причина була та, що всі мужчини відчували при ній якусь несміливість і ніяк не мали духу освідчитися їй. «Дуже з великим характером Василиса Кашперівна», — говорили женихи, і говорили цілковиту правду, бо Василиса Кашперівна хоч кого вміла зробити тихішим од трави. П'яницю-мельника, що зовсім був уже ні на що не годящий, вона власною своєю мужньою рукою, смикаючи щодня за чуб, без будьякого стороннього засобу, зуміла зробити золотом, а не людиною. Зріст мала майже велетеньский, огрядність і силу до зросту відповідну. Здавалося, що природа допустилася непрощенної помилки, призначивши їй носити темнобрунатний, у будні, капот з дрібненькими зборочками й червону кашемирову шаль на Великдень та в день своїх іменин, тоді як їй більше б личили драгунські вуси та високі ботфорти. Зате все, що робила, цілком пасувало до її вигляду: вона каталась сама на човні, гребучи веслом вправніше за будьякого рибалку; стріляла дичину; стояла невідступно над косарями; знала достеменно, скільки динь та кавунів на баштані, брала мостове по п'ять копійок з воза, що переїздив через її греблю; злазила на дерево й трусила груші; била ледачих васалів своєю страшною рукою і підносила достойним чарку горілки тією таки грізною рукою. Мало не в один час вона лаялась, фарбувала пряжу, бігала на кухню, робила квас, варила медове варення, і клопоталась цілий день і всюди встигала. Наслідком цього було те, що маленький маєточок Івана Федоровича, який мав вісімнадцять душ за останньою ревізією, квітнув у повному розумінні цього слова. До того ж вона дуже гаряче любила свого племінника і пильно збивала для нього копійчину.
По приїзді додому життя Івана Федоровича цілком змінилося і пішло зовсім іншим шляхом. Здавалося, натура саме на те й створила його, щоб заправлятп вісімнадцятидушним господарством. Сама тітка помітила, що з нього буде добрий хазяїн, хоч, проте, не в усі ще галузі господарства дозволяла йому встрявати. «Воно ще молода дитина! — звичайно промовляла вона, дарма що Іванові Федоровичу було без малого сорок літ: — де ж йому все знати!»
А проте він невідступно бував у полі при женцях та косарях, і це давало втіху невимовну його сумирній душі. Дружній помах десятка чи й більше блискучих кіс; шелест падаючої рівними рядами трави; зрідка заливчасті пісні жниць, то веселі, як зустріч гостей, то сумовиті, мов розлука; спокійний, чистий вечір, — і який же вечір! яке вільне й свіже повітря! яке живе все тіло: степ червоніє, синіє і горить квітами; перепели, дрофи, чайки, коники, тисячі комах, і від них свист, дзижчання, гудіння, крик і раптом доладний хор: і все те не замовкне ні на хвилину. А сонце заходить, ховається.У! як прохолодно й хороше! По полю то там, то там розкладають огнища, наставляють казани, і навколо казанів сідають довговусі косарі; пара від галушок стелеться; сутінки сірішають… Важко сказати, що робилося тоді з Іваном Федоровичем. Він забував, приставши до косарів, покуштувати їхніх галушок, які дуже любив, і стояв нерухомо на однім місці, стежачи очима за чайкою, що пропадала в небі, або перераховуючи копи нажатого хліба, що вкривали поле.
Незабаром про Івана Федоровича скрізь стали говорити, як про великого хазяїна. А тітонька не могла натішитися з свого племінника і ніколи не минала нагоди похвалитися ним. Одного дня — було це вже по закінченні жнив, а саме під кінець місяця липня — Василиса Кашперівна, взявши Івана Федоровича з таємничим виглядом за руку, сказала, що вона тепер хоче поговорити з ним про діло, яке здавна вже її цікавить.
— Тобі, люб'язний Іване Федоровичу, — так вона почала, — відомо, що в твоєму хуторі вісімнадцять душ, правда це по ревізії, а так, може, набереться більше, може, буде з двадцять чотири. Та не про це мова. Ти знаєш той лісок, що за нашою левадою, і, мабуть, знаєш за тим таки ліском широкий луг і в ньому двадцять без чогось десятин, а трави стільки, що можна кожного року продавати більше ніж на сто карбованців, особливо, коли, як кажуть, у Гадячі буде кінний полк.
— А як же, тітонько, знаю: трава дуже добра.
— Це я й сама знаю, що дуже добра; а чи знаєш ти, що вся ця земля насправді твоя? Чого ж ти так витріщив очі? Слухай, Іване Федоровичу! Ти пам'ятаєш Степана Кузьмовича? Та що я кажу: «пам'ятаєш»! Ти тоді був такий маленький, що не міг вимовити навіть його ім'я. Де ж пак! Я пригадую, коли приїхала на саме пущення перед пилипівкою і взяла тебе на руки, то ти мало не зіпсував мені всієї сукні; щастя моє, що встигла передати тебе мамці Мотроні; от який ти тоді був поганий!.. Та не про те мова. Вся земля, що за нашим хутором, і саме село Хортище, було Степана Кузьмовича. Він, треба тобі сказати, ще тебе на світі не було, як почав наїздити до твоєї матінки; правда, в такий час, коли твого батечка не було вдома. Та я, проте, не на докір їй говорю, — упокой господи її душу! — хоч покійниця завжди кривдила мене. Та не про те мова. Як би там не було, тільки Степан Кузьмович зробив тобі дарчий запис на той самий маєток, про який я тобі говорила. А покійниця твоя матінка, між нами будь сказано, предивної була вдачі. Сам чорт (прости мене господи за таке погане слово!) не міг би зрозуміти її. Де вона діла той дарчий лист, один бог відає. Я думаю, просто, що він в руках у цього старого панича Григорія Григоровича Сторченка. Цьому пузатому пройдисвітові перейшов увесь його маєток. Я ладна закластися на бозна що, коли він не втаїв листа.
— Дозвольте запитати, тітонько: чи не той це Сторченко, що з ним я познайомився на станції? — Тут Іван Федорович розказав про зустріч.
— Хто його знає! — відповіла, трохи подумавши, тітонька, — може він і не поганець. Правда, він усього тільки півроку як переїхав до нас жити; за такий час чоловіка не взнаєш. Стара матінка його, я чула, дуже розумна жінка і, кажуть, велика тямуха солити огірки; килими власні дівки її уміють дуже гарно ткати. Та як ти кажеш, що він тебе добре привітав, то їдь до нього: може, старий грішник послухається совісті і віддасть, що належить не йому. Мабуть, можна б поїхати й бричкою, тільки проклята дітвора повисмикувала ззаду усі гвіздки; треба буде сказати кучерові, щоб поприбивав скрізь краще ремінь.
— Навіщо, тітонько? Я візьму візок, в якому ви їздите іноді стріляти дичину.
На цьому скінчилася розмова.
В обідню пору Іван Федорович в'їхав у село Хортище і відчув деяку боязкість, коли став наближатись до панського дому. Дім цей був довгий і не під очеретом, як у багатьох околишніх поміщиків, а з дерев'яною покрівлею. Дві комори у дворі теж були з дерев'яною покрівлею; ворота дубові. Іван Федорович схожий був на того ферта, який, заїхавши на бал, бачить усіх, куди не погляне, вбраних франтовитіше за нього. З пошани він спинив свій візок біля комори і підійшов пішки до гайку.
— А! Іване Федоровичу! — гукнув товстий Григорій Григорович, що ходив по двору в сурдуті, але без галстуха, жилета і підтяжок. Однак і це вбрання, здавалося, обтяжувало його огрядну постать, бо піт так і котився з нього градом. — Що ж ви говорили, що приїдете зразу, як тільки побачитесь з тіткою, та й не приїхали? — Після цих слів губи Івана Федоровича зустріли ті ж самі знайомі подушки.
— Найбільше клопоти хазяйські… Та я приїхав до вас на хвилинку, власне за ділом…
— На хвилинку? От цього вже не буде. Ей, хлопче! — закричав товстий господар, і той самий хлопець в козацькій свитці вибіг з кухні. — Скажи Касянові, щоб ворота зараз запер, чуєш, — щоб запер якнайміцніше! А коней ось цього пана хай розпряже вмить. Прошу до кімнати: тут така спека, що в мене вся сорочка мокра.
Іван Федорович, увійшовши в кімнату, наважився не гаяти марно часу і, не зважаючи на свою несміливість, наступати рішуче.
— Тітонька мала честь… переказували мені, що дарчий лист покійного Степапа Кузьмовича…
Важко змалювати, яку неприємну міну скорчило при цих словах широке обличчя Григорія Григоровича.
— Їй-богу, нічого не чую! — відповів він. — Треба вам сказати, що в мене у лівому усі сидів тарган; ніяким пером не списати, що то за мука була. Так і свербить, так і свербить. Мені помогла вже одна стара баба дуже простим способом.
— Я хотів сказати… — наважився урвати Іван Федорович, бачивши, що Григорій Григорович навмисне хоче повернути мову на інше, — що в духовній небіжчика Степана Кузьмовича згадується, сказати б, про дарчий лист… за тим листом належить мені…
— Я знаю, це вам тітонька вже наговорила… Брехня, їй-богу, брехня! Ніякого дарчого листа не писав покійник. Хоч, правда, в духовній і згадується про якийсь лист; але де ж він? Ніхто не подав його. Я вам кажу, це, бо щиро бажаю вам добра. Їй-богу, це брехня! — Іван Федорович замовк, міркуючи собі, що може й справді тітоньці так тільки уявилося.
— А от іде сюди матуся з сестрами! — сказав Григорій Григорович, — значить обід готовий. Ходімо! — Тут він потяг Івана Федоровича за руку в ту кімнату, де стояла на столі горілка та закуски.
В той самий час увійшла бабуся, низенька, нестеменний кофейник у чепчику, з двома паннами, білявою й чорнявою. Іван Федорович, як чемний кавалер, підійшов спочатку до бабусиної ручки, а потім до ручок обох панночок.
— Це, матусю, наш сусіда, Іван Федорович Шпонька! — сказав Григорій Григорович.
Бабуся подивилася пильно на Івана Федоровича, або, може, тільки здавалося, що дивилась. А проте, то була довершена доброта; здавалося, що вона так і хотіла спитати в Івана Федоровича: «Скільки ви на зиму насолюєте огірків?»
— Ви горілку пили? — спитала бабуся.
— Ви, матусю, певне, не виспались, — сказав Григорій Григорович: — хто ж питає гостя, чи пив він? Ви частуйте тільки; а чи пили ми чи ні, то вже наше діло. Іване Федоровичу! прошу золототисячникової, чи трохимовської сивушки, — яка вам більше до смаку? Іване Івановичу, а ти чого стоїш? — промовив Григорій Григорович, обернувшись назад, і Іван Федорович побачив, що до горілки підходив Іван Іванович, в довгополому сурдуті, з величезним стоячим комірцем, що закривав всю його потилицю, так що голова його сиділа в комірі, мов у бричці.
Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, оглянув пильненько чарку, налив, підняв проти світла, вилив разом з чарки всю горілку в рот, але, не ковтаючи, пополоскав нею гарненько в роті і вже тоді ковтнув, і, закусивши хлібом з солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича:
— Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь?
— Так точно, пане, — відповів Іван Федорович.
— Дуже багато зволили змінитися з того часу, як я вас знаю. Якже! — провадив далі Іван Іванович: — я ще пам'ятаю вас он якими! — При цьому підняв він долоню на аршин від долівки. — Покійний батенько ваш, дай боже йому царство небесне, на диво був чоловік. Кавуни та дині завжди бували у нього такі, яких тепер ніде не знайдете. От хоч би й тут, — казав він далі, одводячи його набік, — подадуть вам за столом дині. Що це за дині? — дивитись не хочеться! Ви повірите, добродію мій, що в нього були кавуни, — проказав він з таємничим виглядом, розставляючи руки, немовби хотів обійняти товсте дерево: — їй-богу, он які!
— Ходімо до столу! — сказав Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку.
Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці, кінець столу, завісившись величезною серветкою і скидаючись при тому на тих героїв, яких малюють цирульники на своїх вивісках. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок; а Іван Іванович не проминув нагоди примоститися біля нього, радіючи душею, що матиме кому переказувати свої знання.
— Ви даремно взяли куприк[6], Іване Федоровичу Це ж індичка! — сказала стара, звернувшись до Івана Федоровича, якому на той час підніс блюдо сільський офіціант у сірому фраці з чорною латкою. — Візьміть спинку!
— Матусю! вас же ніхто не просить встрявати! — промовив Григорій Григорович. — Будьте певні, гість сам знає, що йому взяти! Іване Федоровичу! візьміть крильце, оте друге, з пупком! Та чого ж ви так мало взяли? Беріть стегенце. А ти чого роззявив рота з блюдом? Проси. Ставай, поганець, навколішки! Кажи зараз: «Іване Федоровичу, візьміть стегенце!»
— Іване Федоровичу, візьміть стегенце! — проревів, стаючи навколішки, офіціант з блюдом.
— Гм, що це за індичка! — сказав зневажливо півголосом Іван Іванович, обернувшись до свого сусіда. — Такі хіба мають бути індички? Коли б ви в мене побачили індичок! Я вас запевняю, що в одної жиру більше, ніж у десятка таких, як оце. Ви повірите, мій добродію, навіть гидко дивитися, як ходять по двору, — такі жирні!..
— Іване Івановичу, ти брешеш! — промовив Григорій Григорович, вслухавшись в його мову.
— Я вам скажу, — казав далі так само Іван Іванович до сусіда, удаючи, ніби не чув слів Григорія Григоровича, — торік, коли посилав я їх до Гадяча, давали по п'ятдесят копійок за штуку. І то ще не хотів брати.
— Іване Івановичу, я тобі кажу, що ти брешеш! — проказав Григорій Григорович, для більшої виразності, склад за складом і голосніше, ніж перше.
Але Іван Іванович, удаючи, наче це зовсім стосувалося не до нього, провадив таки те саме, тільки багато вже тихше: — Іменно, мій добродію, не хотів брати. В Гадячі ні в одного поміщика…
— Іване Івановичу! ти ж дурень, і більш нічого, — голосно сказав Григорій Григорович. — Аджеж Іван Федорович знає все це краще, як ти, і, певно, не повірить тобі.
Тут Іван Іванович зовсім образився, замовк і заходився вминати індичку, дарма що була вона не така жирна, як ті, що на них гидко дивитись.
Брязкання ножів, ложок і тарілок заступило на час розмову; але найбільше чути було висмоктування Григорієм Григоровичем мозку з баранячої кістки.
— Чи ви читали, — спитав Іван Іванович після деякої мовчанки, висовуючи голову з своєї брички до Івана Федоровича: — книжку «Путешествие Коробейникова ко святим местам»?[7] Справжня насолода для душі й серця! Тепер таких книжок не друкують. Жаль мені превеликий, що не глянув, якого року.
Іван Федорович, почувши, що мовиться про книжку, почав старанно набирати собі соусу.
— Справді, дивно, добродію, як подумаєш, що простий собі міщанин та пройшов усі ті місця. Більше, ніж три тисячі верст, добродію мій! Більше, ніж три тисячі верст! Істинно його сам господь сподобив побувати в Палестині та Єрусалимі.
— То ви кажете, що він, — сказав Іван Федорович, який чимало чув про Єрусалим ще від свого денщика, — був і в Єрусалимі?
— Про що ви говорите, Іване Федоровичу? — промовив з кінця столу Григорій Григорович.
— Я, тобто, мав нагоду зауважити, що які є на світі далекі країни! — сказав Іван Федорович, бувши сердечно вдоволений тим, що вимовив таку довгу й важку фразу.
— Не вірте йому, Іване Федоровичу! — сказав Григорій Григорович, не дочувши гаразд: — все бреше.
Тим часом обід скінчився. Григорій Григорович пішов до своєї кімнати, як звичайно, трохи хропнути. А гості пішли слідом за старенькою господинею та паннами до вітальні, де той самий стіл, на якому залишили вони, йдучи обідати, горілку, наче дивом яким, укрився блюдечками з усякими вареннями та блюдами з кавунами, вишнями й динями.
Відсутність Григорія Григоровича помітна була в усьому. Господиня стала говіркіша і розкривала сама, без упрохування, силу секретів щодо вироблення пастили та сушення груш. Навіть панни почали говорити; але білява, що здавалась молодшою років на шість від сестри і на вигляд мала літ двадцять п'ять, була мовчазніша.
Та більш за всіх говорив і діяв Іван Іванович. Бувши певен, що його тепер ніхто не зіб'є і не засоромить, він говорив і про огірки, і про картоплю, і про те, які в старовину були розумні люди — куди проти теперішніх! — і про те, як усе чимдалі розумнішає і доходить наймудріших вигадок. Одно слово, це був один з числа тих людей, які з найбільшою втіхою люблять віддаватися солодким для душі розмовам і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Якщо мова йшла про важливі і побожні справи, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, киваючи злегка головою; якщо про справи господарські, то висовував голову з своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушевий квас, які завбільшки ті дині, що, про них він говорив, і які ситі ті гуси, що бігають у нього по двору.
Кінець-кінцем, на превелику силу, уже ввечері, пощастило Іванові Федоровичу розпрощатись і, хоч який був згодливий, хоч як його силували зостатись ночувати, устояв таки в своєму намірі їхати, — і поїхав.
— Ну що? Виманив у старого лиходія листа? — таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче дожидалась його уже кілька годин на ганку і не втерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота.
— Ні, тітонько! — сказав Іван Федорович, злізаючи з візка. — У Григорія Григоровича немає ніякого листа.
— І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Колинебудь попаду, їй-богу, відлупцюю власними руками. Е, я йому спущу сала. Проте, треба наперед поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Та не про те тепер мова. Ну що ж, обід був добрий?
— Дуже… так, дуже, тітонько!
— Ну, а які ж були страви? розкажи. Стара, я знаю, добре тямить доглянути за кухнею.
— Сирники були із сметаною, тітонько; соус з голубами, начиненими…
— А індичка з сливами була? — спитала тітонька, бо й сама вміла майстерно готувати цю страву.
— Була й індичка!.. Дуже гарні панночки — сестриці Григорія Григоровича, особливо білява!
— А! — сказала тітонька і поглянула пильно на Івана Федоровича, що почервонів і потупив очі в землю. Нова думка мигнула їй у голові. — Ну що ж? — спитала вона з цікавістю і жваво: — які в неї брови? — Не шкодить зазначити, що тітонька завжди покладала найпершу красу жіночу в бровах.
— Брови, тітонько, зовсім такі, які, ви розказували, замолоду були у вас. І по всьому личку дрібненьке ластовиння.
— А, — сказала тітонька, бувши задоволена зауваженням Івана Федоровича, що, проте, не мав і на думці сказати тим комплімент. — Яке ж було на ній убрання? Хоч, правда, тепер важко знайти такі добрячі матерії, як от хоч би, приміром, у мене на цьому капоті. Та не про те мова. Ну, що ж, ти говорив про щонебудь з нею?
— Тобто, як?.. я, тітонько? Ви, може, вже думаєте…
— А що ж? Що тут дивного? Сам бог велів. Може, тобі з нею на роду написало жити впарочці.
— Я не знаю, тітонько, як то ви можете це говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене.
— Ну, от уже й образився! — сказала тітонька. «Ще молода дитина! — подумала вона сама до себе: — нічого не знає! Треба звести їх докупи; хай познайомляться».
Тут тітонька пішла заглянути до кухні й покинула Івана Федоровича. Але з цього часу вона тільки й думала про те, щоб побачити якнайскоріше свого племінника жонатим і поняньчити маленьких унучків. В голові її громадилися самі тільки готування до весілля, і помітно було, що вона в усіх справах метушилася далеко більше, ніж раніше, хоч, проте, справи від того йшли не так на краще, як на гірше. Часто, роблячи якесь тістечко, що його взагалі вона ніколи не довіряла куховарці, вона, загадавшись і уявивши, як біля неї стоїть маленький унучок і просить пиріжка, неуважно простягала до нього руку з найкращим шматком, а дворовий собака, користуючись з того, хапав зубами ласий шматок і своїм голосним гавканням виводив її з задуму, за що й був завжди битий коцюбою. Навіть забулася вона про свої улюблені справи і не їздила на полювання, особливо, коли, замість куріпки, застрелила ворону, чого раніше ніколи з нею не траплялось.
Нарешті днів із чотири після того всі побачили викочену з повітки на двір бричку. Кучер Омелько, він таки й городник, і сторож, ще з раннього ранку вистукував молотком і прибивав ремінь, відганяючи безперестанку собак, що лизали колеса. Маю за свій обов'язок повідомити читачів, що це була та сама бричка, якою ще їздив Адам. І тому, якщо хто видаватиме за адамівську якусь іншу, то це суща брехня, і та бричка неодмінно підроблена. Зовсім невідомо, яким чином урятувалася вона від потопа; треба гадати, що в Ноєвім ковчезі був нарочито зроблений для неї сарай.
Шкода дуже, що читачам не можна описати доладу її вигляду. Досить сказати, що Василиса Кашперівна була задоволена з її архітектури і завжди висловлювала жаль, що вивелися з моди старовинні екіпажі. Сама побудова брички трохи набік, тобто так, що правий бік її був багато вищий від лівого — їй дуже подобалася, бо з одного боку може, як вона казала, влізати низькорослий, а з другого — високорослий. А втім всередині в бричці могло вміститися яких душ п'ять низькорослих і троє таких, як тітонька.
Десь коло полудня Омелько, упоравшись з бричкою, вивів із стайні трійку коней, не набагато молодших від брички, і почав прив'язувати їх мотузками до великого екіпажу. Іван Федорович і тітонька, один з лівого боку, друга з правого, влізли в бричку, і вона рушила. Мужики, що траплялися дорогою, побачивши такий розкішний екіпаж (тітонька дуже рідко виїжджала ним), шанобливо спинялись, скидали шапки і низько вклонялися.
Годин через дві повіз став перед ганком, — гадаю, не треба й говорити: перед ганком Сторченкового дому. Григорія Григоровича не було вдома. Стара господиня з паннами вийшла зустріти гостей у їдальню. Тітонька підійшла величною ходою, з великою зграбністю виставила одну ногу вперед і сказала голосно:
— Дуже я рада, моя пані добродійко, що маю честь особисто віддати вам пошану. А разом з решпектом[8] дозвольте подякувати за гостинність вашу до племінника мого, Івана Федоровича, який дуже нею хвалиться. Чудова у вас гречка, добродійко, — я бачила її, під'їжджаючи до села. Дозвольте дізнатися, скільки кіп ви берете з десятини?
При цьому відбулося всезагальне чоломкання. Коли ж посідали у вітальні, то старенька господиня почала:
— Про гречку я не можу вам сказати: то справа Григорія Григоровича. Я вже давно не дбаю про те; та й не сила: вже стара! В старовину в нас, бувало, я пам'ятаю, гречка була в пояс; тепер бозна що, хоч, проте, кажуть, що тепер краще. — Тут старенька зітхнула, і комунебудь спостережливому почулося б у цьому зітханні зітхання старовинного вісімнадцятого століття.
— Я чула, моя пані, що у вас власні ваші дівки чудові вміють ткати килими, — сказала Василиса Кашперівна і тим зачепила стареньку за найчутливішу струну. При цих словах вона немов ожила, і мова в неї полилася про те, як треба фарбувати пряжу, як готувати для того нитку.
З килимів швидко з'їхала розмова на соління огірків та на сушіння груш. Одно слово, не минуло й години, як обидві дами так розговорилися між собою, наче вік були знайомі. Василиса Кашперівна багато вже дечого почала говорити з нею таким голосом, що Іван Федорович нічого не міг зрозуміти.
— Чи не буде ваша ласка подивитися? — сказала, встаючи, стара господиня.
З нею підвелися панни й Василиса Кашперівна, і всі рушили до дівочої. Тітонька, проте, дала знак Іванові Федоровичу залишитися і сказала щось тихо старенькій.
— Машенько! — сказала старенька, звертаючись до білявої панночки, — зостанься з гостем, поговори з ним, щоб гостеві не було скучно.
Білява панна залишилася і сіла на канапу. Іван Федорович сидів на своєму стільці, як на голках, червонів і спускав очі; але панна, здавалося, зовсім того не помічала і байдужісінько сиділа собі на канапі, розглядаючи пильно вікна та стіни або ведучи очима услід за кішкою, що боязко пробігала під стільцями.
Іван Федорович трохи прибадьорився і хотів був розпочати розмову; але, здавалося, всі слова свої розгубив він дорогою.
Ні одна думка не спадала в голову.
Мовчанка тривала щось із чверть години. Панночка все так само сиділа.
Нарешті Іван Федорович набрався духу:
— Улітку дуже багато мух, добродійко! — вимовив він напівтремтячим голосом.
— Аж надто багато, — відповіла панна. — Братик нарочито зробив хлопавку із старого матінчиного черевика; але все ще дуже багато.
Тут розмова знов урвалася. Іван Федорович ніяким способом уже не знаходив мови.
Нарешті господиня з тітонькою та з чорнявою панною повернулися. Поговоривши ще трохи, Василиса Кашперівна попрощалася з старою і з паннами, хоч і як запрошували їх залишитися на ніч. Стара й панни вийшли на ганок провожати гостей і довго ще кланялися тітоньці та племінникові, що виглядали з брички.
— Ну, Іване Федоровичу, про що ж ви говорили удвох в панночкою? — запитала дорогою тітонька.
— Вельми скромна й доброзвичайна панночка Марія Григорівна! — сказав Іван Федорович.
— Слухай, Іване Федоровичу! я хочу поговорити з тобою сурйозно. Тобі ж, слава богу, тридцять восьмий рік; чин ти вже маєш хороший. Час подумати і про дітей. Тобі неодмінно потрібна жінка…
— Як, тітонько! — скрикнув, злякавшись, Іван Федорович, — як жінка! Ні, тітонько, змилуйтесь… Ви зовсім в сором мене загоните… Я ще ніколи не був жонатий… Я зовсім не знаю, що з нею робити!— Дізнаєшся, Іване Федоровичу, дізнаєшся, — промовила, посміхаючись, тітонька, і подумала сама про себе: «куди ж! ще зовсім молода дитина: нічого не знає!» — Еге ж, Іване Федоровичу, — провадила вона далі вголос: — кращої жінки не знайти тобі, як Марія Григорівна. Тобі ж вона до того дуже сподобалась. Ми вже про це багато переговорили з старою: вона дуже рада бачити тебе своїм зятем. Ще невідомо, правда, що скаже цей гріходій Григорович; та ми не подивимось на нього, і хай тільки він надумає не віддати приданого, ми його судом…
В цей час бричка під'їхала до двору, і старі шкапи ожили, почувши близьку стайню.
— Слухай, Омельку! Коням дай спершу відпочити добре, не веди зараз, як розпряжеш, до водопою! вони ж коні гарячі. — Ну, Іван Федоровичу, — казала, далі, висідаючи, тітонька: — я раджу тобі гарненько подумати про це. Мені ще треба забігти в кухню: я забула загадати Солосі вечерю, а вона, негідниця, я думаю, сама й не подумала про це.
Та Іван Федорович стояв, наче громом прибитий. Правда, Марія Григорівна таки дуже непогана панна; але женитися!.. Це здавалося йому так чудно, так дивно, що він ніяк не міг подумати без страху. Жити з жінкою!.. незрозуміло! Він не сам буде в своїй кімнаті, а їх має скрізь бути двоє!.. Піт виступав у нього на обличчі в міру того, як заглиблювався він у роздум.
Раніш, ніж звичайно, ліг він у постіль, та як не намагався, ніяк не міг заснути. Нарешті жаданий сон, цей всезагальний заспокоювач, прийшов до нього; але який сон! Безладнішого нічого ніколи ще йому не снилося. То бачив він уві сні наче навколо нього все шумить, крутиться, а він біжить, біжить, не чує під собою ніг… от уже знемагає… Раптом хтось хапає його за вухо. «Ай! хто це?» — «Це я, твоя жінка!» — з шумом говорив йому якийсь голос. І він раптом прокидався. То ввижалося йому, що він уже жонатий, що все в дімку їхньому таке дивне, таке чудне: в його кімнаті стоїть замість поодинокого — подвійне ліжко. На стільці сидить жінка. Йому чудно: він не знає, як підійти до неї, що говорити з нею, і помічає, що в неї гусяче лице. Ненароком повертається він убік і бачить другу жінку, теж із гусячим лицем. Повертається у другий бік — стоїть третя жінка. Назад — ще одна. Тут його проймає туга. Він кинувся бігти в сад; та в саду душно. Він скинув капелюх, бачить: і в капелюсі сидить жінка. Піт виступив у нього на обличчі. Поліз до кишені по хустку — і в кишені жінка; вийняв з вуха вату — і там сидить жінка… То раптом скакав він на одній нозі, а тітонька, дивлячись на нього, говорила з поважним виглядом: «Еге ж, ти повинен скакати, бо ти тепер уже жонатий чоловік». Він до неї; але тітонька — вже не тітонька, а дзвіниця. І відчуває він, що його хтось тягне мотузкою на дзвіницю. «Хто це тягне мене?» — жалібно промовив Іван Федорович. — «Це я, жінка твоя, тягну тебе, бо ти — дзвін». — «Ні, я не дзвін, а Іван Федорович!», — кричав він. — «Так, ти дзвін», — казав, проходячи повз нього, полковник П… пішого полку… То раптом снилося йому, ніби жінка зовсім не людина, а якась шерстяна матерія: що він у Могилеві заходить у крамницю до купця. «Якої звелите матерії? — каже купець: — ви візьміть жінки, це наймодніша матерія! дуже добряча! з неї усі тепер шиють собі сурдути». Купець міряє і ріже жінку. Іван Федорович бере її під пахву, іде до єврея, кравця. «Ні, — каже єврей: — це погана матерія! З неї ніхто не шиє собі сурдутів…»
В страху і нестямі прокидався Іван Федорович; холодний піт лив з нього градом.
Як тільки встав він уранці, зразу ж удався до гадальної книги, наприкінці якої один доброчинний книгар, по своїй незвичайній добрості та некорисливості, вмістив коротенького сонника. Але там не було нічогісінько, навіть хоч трохи схожого на такий безладний сон.
Тим часом у тітчиній голові вистиг зовсім новий задум, що про нього дізнаєтеся в дальшому розділі.
- ↑ Відкупник діставав від казни на відкуп якунебудь торгівлю або промисел; наприклад, горілчаний відкупник діставав монополію на викурювання й продаж горілки.
- ↑ З грубої шерстяної матерії.
- ↑ Аудитор — учень, що перевіряв знання інших учнів.
- ↑ Знає.
- ↑ Міцні напитки, водяні частки яких вимерзли, а лишились самі спиртові.
- ↑ Зад.
- ↑ «Путешествие московского купца Трифона Коробейникова с товаришами в Иерусалим, Египет и к Синайской горе, в 1583 году». Книжка ця, видана вперше 1783 року, не раз перевидавалася.
- ↑ З пошаною.