Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Вечір проти Івана Купала
| ◀ Сорочинський ярмарок | Вечори на хуторі біля Диканьки Вечір проти Івана Купала |
Майська ніч, або утоплениця ▶ |
|
Хома Григорович мав особливу примху: він страшенно не любив знову переповідати одне й те саме. Бувало, часом, як допросишся в його щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке, або перейначить так, що й упізнати годі. Якось один з тих панів, — нам простим людям важко й назвати їх: писаки вони — не писаки, а от те саме, що баришники по наших ярмарках. Нахапають, напросять, накрадуть усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня. Один із цих панів і вициганив у Хоми Григоровича цю саме історію, а той зовсім і забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому кафтані, що про нього казав я, і якого одно оповідання ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та, згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав мені. А я, що грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку.
— Стривайте! Попереду скажіть мені, що це ви читаєте?
Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.
— Як то, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.
— Хто вам сказав, що це мої слова?— Та чого ж вам ще, тут і надруковано: оповідана ось таким дяком.
— Плюньте ж на голову тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль. Чи таке ж я говорив? Що то вже, як у кого чорт-ма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її тепер.
Ми поприсувалися до столу, і він почав.
Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі самі буханці пшеничні та маківники на меду) вмів гарно оповідати. Бувало, почне говорити — цілий день не ворухнувся б з місця та все б слухав. Вже ж не рівня якому-небудь теперішньому базікалові, що як почне москаля везти[1], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берись за шапку та з хати. Як тепер пам'ятаю, — небіжка стара, мати моя, була ще жива, — як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і замуровував геть вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед гребенем, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чується мені. Каганець, миготячи й спалахуючи, наче лякаючись чогось, світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, що через старість не злазив уже більше п'яти років з своєї печі. Та дивні речі про давню давнину, про наїзди запорізькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора Кожуха й Сагайдачного[2] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудну подію, від яких завжди дрижаки йшли по тілу і чуб наїжувався на голові. Іншого разу так було настрахаєшся від них, що звечора все видається бозна яким чудищем. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець з того світу. І от, щоб мені не діждати розказувати це вдруге, коли не уявлялась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в оповіданнях дідових було те, що він зроду ніколи не брехав, і що, бувало, ні розповість, то саме так і було.
Одно з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумненьких, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм до рук простого часослова, не розібрали б ні бе, ні ме в ньому, а вискалювати на глум свої зуби — вміють, їм усе, що не розкажеш, — смішки. Отака невіра розійшлась по світу. Та чого, — от побий мене бог і пречистая діва, ви може навіть не повірите, — раз якось заікнувся про відьом — що ж? знайшовся зайдиголова, у відьом не вірить. Та, слава богу, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[3] було легше, аніж нашому братові табаки понюхати, — а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм, не хочеться тільки вимовити, що саме, — немає чого і розводитися про них.
Років куди більше, як сто тому, мовляв небіжчик дід мій, нашого села й не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хаток із десять, не обмазаних, не вкритих стирчало то тут, то там посеред поля. Ні тину, ні повітки путящої, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а подивились би на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму — ось вам і хата! Тільки по димові й можна було знати, що живе там людина божа. Спитаєте, чого вони жили так? бідність, не бідність; бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого заводити путящу хату. Якою народу тоді не вешталося по всіх місцях: кримці, поляки, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх таки. Всякого бувало.
У цьому хуторі появлявся частенько чоловік, чи краще диявол у людському образі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить — і раптом зникне, наче у воду, і чутки немає. Там, дивись — знову наче з неба впав, швендяє по вулицях села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як сто кроків від Диканьки. Назбирає зустрічних козаків: сміх, пісні, гроші сипляться, горілка — як вода… причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом — аж дівати нема куди. Щоправда, красні дівчата часом вагалися подарунки приймаючи: бог знає, може й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що держала в той час шинок при теперішній Опишнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк, так звали цю бісову людину, саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на всякого страх нападе, коли насупить він, бувало, свої щетинуваті брови і так блимне спід лоба, що забіг би бозна куди; а візьмеш, то другої ж ночі й прилізе в гості якийнебудь приятель з болота, з рогами на голові, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Бог з ними тоді, з тими подарунками! Та от біда — і відчепитися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і тобі ж до рук.
У селі була церква, ледве ще як пригадую, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам'яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було присоромити його, накласти церковну покуту. Куди там! насилу сам утік. «Слухай, панотче! — гримнув той йому у відповідь: — знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею». Що робити з неприкаяним? Отець Опанасій об'явив тільки, що всякого, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.
Був у тому селі в одного козака, на прізвище Корж, наймит, що його звали люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не знав ні батька його, ні матері. Титар казав, правда, що вони другого ж року померли з чуми; але дідова тітка й слухати про це не хотіла і з усієї сили намагалася наділити його ріднею, хоч бідному Петрові була вона така цікава, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запоріжжі, був у полоні турецькім, натерпівся там мук і бозна яких і якимсь чудом, перебравшись за євнуха, накивав п'ятами. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорних смушків з чепурним синім верхом, причепити до боку турецьку шаблю, дати в одну руку малахая, в другу — люльку цяцьковану, то заткнув би за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що в бідного Петруся тільки й була одна сіра свитка, а в ній більше дірок, ніж у іншого єврея в кишені злотих. Та й це б ще не таке велике лихо; а ось лихо: у старого Коржа була дочка красуня, якої, я думаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала, — а жінці, сами знаєте, легше поцілуватися з чортом, даруйте на слові, ніж назвати кого красунею, — що повненькі щічки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найтоншого рожевого кольору, коли, умившись божою росою, горить він, випростує пелюстки й чепуриться перед вранішнім сонечком; що брови, наче чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб'яними кошиками, рівно зігнувшись, ніби заглядали в ясні очі; що вустонька, на які глядючи облизувалася тодішня молодь, здається, на те тільки й придалися, щоб виводити солов'їних пісень; що коси її, чорні, як крила воронові, і м'які, наче молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, киндячками), падали хвилястими кучерями на шитий золотом кунтуш. Ех, хай не сподобить мене господь виголошувати більше на криласі алілуйя, коли б ось тут таки не вицілував її, не зважаючи на те, що сивина пробивається по всьому старому лісі, що покриває моє тім'я, і під боком моя стара, мов більмо в оці. Ну, якщо вже парубок і дівка живуть близько одно від одного… сами знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підкови червоних чобіт помітно на тому місці, де розмовляла Пидорка з своїм Петрусем. Та все таки Коржеві й на думку не спало щось недобре, та одного разу, — ну, вже й видно, що не хто інший, як лихий попутав, — забагнулося Петрусеві, не обдивившись гарненько в сінях, улішти поцілунок, як то кажуть, від щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, — щоб йому, сучому синові, приснився хрест святий, - під'юдив з дурного розуму старого хріна двері хатні відчинити. Остовпів Корж, роззявивши рота i узявшись рукою за двері. Проклятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Тому уявився він голоснішим, ніж грюкіт макогоном об стіну, що ним звичайно в наші часи дядько проганяє кутю, не маючи фузії[4] та пороху.
Опам'ятавшись, зняв він із стіни дідівську нагайку і вже хотів був покропити нею спину бідному Петрусеві, як де не взявся шестилітній брат Пидорчин, Івась, прибіг і переляканий ухопив рученятами його за ноги, закричавши: «Тату, тату! Не бий Петруся!» Що його робити? У батька серце не кам'яне: повісивши нагайку на стіну, вивів він його потихеньку з хати:
— Якщо ти мені колинебудь покажешся в хаті або хоч тільки під вікнами, то слухай, Петре, от, їй-богу, пропадуть чорні вуси та й оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується коло вуха, не будь я Терентій Корж, коли не розпрощається з твоїм тім'ям.
Сказавши це, дав він йому легенькою рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, не бачивши й землі під собою, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались. Зажурились наші голуб'ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа почав топтати стежку якийсь поляк, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, з шпорами, з кишенями, що бряжчали, наче дзвоник від карнавки, що з ним паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. Ось одного разу Пидорка сходила, заливаючись слізьми, на руки Івася свого:
— Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моя золота дитино, як стріла з луку; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личенько, та не хоче доля моя. Не один рушник змочила гарячими слізьми. Тоскно мені. Важко на серці. І рідний батько ворог мені: неволить іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобзи та сопілки. Не піду я танцювати з молодим своїм, понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, — а замість димаря хрест буде стояти на покрівлі!
Наче закам'янівши, не рушившись з місця, слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому Пидорчині слова. «А я думав, нещасний, іти в Крим на Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя люба рибко! буде й у мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі: ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде мені за хату; сиза хмара — за покрівлю; орел виклює мої карі очі; вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? на кого, кому скаржиться? Така вже, видно, божа воля. Пропадати, то й пропадати!» Та прямісінько й помандрував до шинку.
Тітка покійного діда трохи здивувалась, побачививши Петруся в шинку, та ще в тую пору, коли добрі люди йдуть до церкви, i вирячила на нього очі, немов спросоння, коли згадав він дати йому кухоль сивухи мало не з піввідра. Тільки даремно гадав неборак залити своє горе. Горілка щипала його за язик, немов кропива, і здавалася йому гіркінюю за полин. Та й кинув від себе кухлем об землю.
— Годі тужити тобі, козаче! — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! у, яка у, яка личина. Волосся — щетина, очі — як у вола. — Знаю, чого бракує тобі: ось чого!
Тут брязнув він з сатанинською усмішкою шкіряним, що висів у нього при поясі, гаманцем. Затремтів Петро.
— Ге, ге, ге! та як горить! — заревів він, пересипаючи на руку червінці. — Ге, ге, ге! та як дзвенить! Аджеж і діло тільки одне загадають за цілу гору таких цяцьок.
— Сатано! — закричав Петро. — Давай його, на все готовий!
Ударили по руках.
Дивись, Петре, ти наспів саме впору: завтра Івана Купала[5]. Тільки цієї ночі раз на рік і цвіте папороть. Не прогав Я тебе чекатиму опівночі у Ведмежому байраці.
Я думаю, кури так не дожидаються того часу, коли баба винесе ім пшеничного зерна, як дожидався Петрусь вечора. Те й робив, що дивився, чи не довшають тіні від дерев, чи не червонів спускаючись сонечко, і що далі, то нетерплячіше. Ну, та й довго ж! Видно, день божий загубив десь кінець свій. Ось уже й сонця нема. Небо тільки червонів на одній стороні. І воно вже меркне. В полі холоднішав. Сутеніє, сутеніє та смеркло. Насплу! 3 серцем, що мало не хотіло вискочити з грудей, зібрався він у дорогу й обережно спустився густим лісом у глибокий яр, що звався Ведмежим байраком. Басаврюк уже чекав там. Темно, хоч в око стрель. Плече з плечем подерлись вонигрузькоми багнищами, чіпляючись за буйний терен таспотикаючись мало не на кожному кроці. Ось і рівне місце.Обдивився Петро: ніколи ще не доводилось йому заходитисюди. Тут спинився й Басаврюк.
— Чи бачиш ти: он перед тобою три пагорбки. Багато буде на них квітів усяких; але боронь тебе нетутешня сила зірвати хоч один. Тільки но розквітне папороть, хватай її і не оглядайся, хоч би що тобі позаду уявлялося.
Петро хотів був спитати… зирк — і нема вже того. Підійшов до трьох пагорбків: де ж квіти? Нічого не видно. Дикий бур'ян чорнів навколо і глушив все своєю гущавиною. Та ось мигнула в небі зірниця і перед ним показалася ціла грядка квітів, усе дивних, усе небачених; тут таки й простеньке листя папорті. Взяв сумнів Петра і в роздумі став він перед ним, підпершись обома руками в боки.
— Що ж тут за дивовижа ? Десять разів на день, трапляється, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не забагнулося бісовій личині посміятися?
Зирк — червонів маленький квітчаний пуп'янок і, наче живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться та більшає, більшає і червонів, немов жарпна. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало — і квітка розпустилася перед його очима, наче полум'я освітивши й інші кругом себе.
«Тепер пора!» подумав Петро й простягнув руку. Дивиться, тягнуться зза нього сотні волохатих рук також до квітки, а позад його щось перебігав з місця на місце. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все затихло. На пні сидячи, показався Басаврюк, увесь синій, мов мертвяк. Хоч би ворухнувся однією пучкою. Очі нерухомо втопив у щось, що тільки сам він бачить; рота роззявив, і ні звука. Навколо не шеберхне. Ух, страшно!… Та ось почувся свист, від якого в Петра захолонуло всередині, і уявилося йому, ніби трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, наче срібні дзвіночки; дерева загриміли прокльонами Обличчя Басаврюка враз ожило; очі блиснули.
— Насилу вернулася, відьма, — пробурчав він крізь зубл. — Дивись, Петре, стане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, а ні — то пропав навіки. Тут розсунув він сукуватим києм кущ терниип, i ними показалася хатинка, мовляв, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Велика чорна сука вибігла назустріч, заскавчавши, перевернулась на кішку й кинулась в очі їм.
— Не казись, не казись, стара чортице! — промовив Басаврюк, приправивши таким слівцем, що добрий чоловік і вуха б позатуляв.
Зирк, — замість кішки, стара баба з обличчям зморщеним, мов печене яблуко, вся зігнулася, як дуга; ніс із підборіддям — наче лускач на оріхи. «Добра красуня!» подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, нахилилась і щось довго шептала над нею, порскаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота; піна показалася на губах.
— Кидай! — сказала вона, віддаючи квітку йому.
Петро підкинув, і — що за диво? — квітка не впала прямо, а довго здавалася вогненною кулькою серед темряви і наче човник плавала над землею; нарешті стала поволі спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітно було зірочку, не більше за макове зернятко. — Тут! — глухо прохрипіла стара; а Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив: — Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ні тобі, ні Коржеві не снилося. Петро, поплювавши в руки, вхопив заступа, натиснув ногою й вивернув землю, вдруге, втретє, ще раз… Щось тверде… Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його ясно почали бачити невелику, окуту залізом скриню. Вже хотів він був дістати її рукою, але скриня почала входити в землю, і що далі, то глибше, глибше; а позад себе чув регіт, що більш скидався на гадюче сичання. — Ні, не бачити тобі золота, доки не дістанеш крові людської! — сказала відьма й підвела до нього дитину, років шести, покриту білим простирадлом, показуючи знаком, щоб він відтяв їй голову. Остовпів Петро. Де ж таки, відтяти ні за що, ні про що людині голову, та ще й безвинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, що накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята згорнула бідна дитина навхрест, і голову похнюпила… Мов скажений, підскочив з ножем до відьми Петро і вже підняв був руку…
— А що ти обіцяв за дівчину?.. — гримнув Басаврюк і наче кулю вгородив йому в спину. Відьма тупнула ногою: сине полум'я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала наче з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видне як на долоні. Червінці, дороге каміння в скринях, у казанах, купами були накидані під тим самим місцем, де вони стояли. Очі його запалали… розум запаморочився… Мов несамовитий, ухопився він за ніж, і безвинна кров прискнула йому в вічі… Сатанинський регіт загримів з усіх боків. Потворні страховища зграями стрибали перед ним. Відьма, вп'явшись руками в безголовий труп, наче вовк пила з нього кров… Все пішло обертом у голові його. Зібравши всі сили, кинувся тікати він. Все вкрилося перед ним червоним світлом. Дерева всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо тремтіло… Вогненні смуги, мов блискавки, мигтіли в його очах. Знесилившись, ускочив він у свою хижку і як сніп повалився на долівку. Мертвий сон обійняв його.
Два дні й дві ночі спав Петро, не прокидаючись. Опам'ятавшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та марно намагався щонебудь пригадати: пам'ять його була мов кишеня старого скупаря, що з неї й півшага не виманиш. Потягнувшись трохи, почув він, що в ногах брязнуло. Дивиться: два мішки з золотом. Аж тепер, наче крізь сон, пригадав він, що шукав якогось скарбу, що було йому самому страшно в лісі… Та за яку ціну, як дістався він, цього ніяким способом не міг збагнути.
Побачив Корж мішки і — розманіжився. «Сякий-такий Петрусь, немазаний. Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, мов син рідний?» І поніс дідуган небувальщину, аж того до сліз пройняло. Дивно тільки було, коли Пидорка почала розповідати, як перехожі цигани вкрали Івася; Петро не міг навіть пригадати обличчя його, — так обморочило кляте чортовиння! Баритися не було чого. Ляхові дулю дали під ніс та й заварили весілля: напекли калачів, нашили рушників і хусток, викотили барило горілки, посадили за стіл молодих, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи — і пішла потіха…
Колись було весілля, що й не порівняти до нашого. Тітка дідова, бувало, розкаже — аж заслухаєшся. Як дівчата, з пишно прибраними головами, в жовтих, синіх і рожевих стрічках, поверх яких пов'язували сухозлотку, в тонких сорочках, гаптованих через усе шво червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у саф'янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і бурно, мов вихор, скакали горлиці. Як молодиці, з корабликом на голові[6], що його верх зроблений був весь із чистозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома — один наперед, а другий назад, ріжками з найдрібнішого чорного смушку, у синіх, з найкращого полутабенку[7], з червоними клапанами, кунтушах, пишно у боки взявшись виступали поодинці й статечно вибивали гопака; як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних шитими сріблом поясами, з люльками в зубах, підпускали їм бісиків і гнули баляндраси. Сам Корж не втерпів, дивлячись на молодих, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, потягуючи люльку, з чаркою на голові, пішов дідуган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають під чаркою? Почнуть, бувало, надягати машкари, — боже ти мій, на людей не схожі. Вже не під пару теперішнім переодяганням, що бувають на весіллях наших. Що тепер? Тільки й того, що вдають циганок та москалів. Ні, от, бувало, один убереться за єврея, а другий за чорта, почнуть спершу цілуватися, а потім вхопляться за чуби… Бог з вами! Сміх нападе такий, що за живіт хапаєшся. Одягнуться в турецьке і татарське вбрання: все на них горить, мов жар… А як почнуть дуріти та викидати штуки… ну, тоді хоч святих винось. З тіткою покійного діда, що сама була на цьому весіллі, трапилась кумедна історія: була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і, з чаркою в руках, частувала зборище. От одного під'юдив нечистий облити її ззаду горілкою; другий, теж видно штукар, викресав у ту ж хвилину вогню та й підпалив… полум'я спалахнуло, бідна тітка, перелякавшись, давай скидати з себе, при всіх, одежу… Галас, регіт, розгардіяш зчинився, мов на ярмарку. Одно слово, старі не пригадували ще такого бучного весілля.
Почали жити Пидорка та Петрусь, наче пан з панею. Всього доволі, все блищить… Одначе добрі люди хитали стиха головами, дивлячись на життя їх. «Від чорта не буде добра», казали всі в один голос. «Звідки, як не від спокусника роду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти таку силу золота? Чого раптом того самого дня, коли забагатів він, Басаврюк зник, мов у воду впав?» Кажіть же, що люди вигадують? Отож і справді, не минуло й місяця, Петруся ніхто впізнати не міг. Чого, що йому сталося, бог знає. Сидить на одному місці і хоч би слово до кого; все думає і наче хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить примусити його про щось говорити, ніби й забудеться, і поведе річ, і завеселиться навіть; та зненацька погляне на мішки: «Стривай, стривай, забув!» кричить, і знову задумається, і знову силкується про щось згадати. Іншим разом, коли довго сидить на одному місці, уявляється йому, що ось-ось все знову навертається на думку… і знову все зникло. Ввижається: сидить у шинку; несуть йому горілку; пече його горілка; гидка йому горілка. Хтось підходить, б'є по плечу його… а далі все наче туман вкриває перед ним. Піт котиться, мов горох, по обличчю його, і він у знемозі сідає на своє місце.
Чого не робила Пидорка: і радилася з знахарями, і переляк виливали, і соняшницю запарювали[8] — ніщо не помагало. Так минуло й літо. Багато козаків обкосилися й обжались; багато козаків, з гульливіших, і походом помандрували. Зграї качок ще товклися по болотах наших, але кропив'янок вже й сліду не було. У степах зачервоніло. Скирди хліба то тут, то там, мов козацькі шапки, рябіли по полю. Траплялися по дорозі й вози з очеретом та дровами. Земля стала твердіша, і місцями став її пробирати мороз. Уже й сніг пішов сіятися з неба, і гілля на деревах причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясного морозного дня червоногрудий снігур, наче чепуристий польський шляхтич, проходжувався по снігових купах, вишукуючи зерно, і діти величезними киями ганяли по кризі дерев'яні дзиги, тим часом як батьки їхні спокійно вилежувались на печі, виходячи часом, з запаленою люлькою в зубах, лайнути добре православний морозець чи там провітритися і промолотити в сінях хліб, що залежався.
Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом кригу розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще похмуріший. Мов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів, обріс волоссям, став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось, і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться з свого місця, розводить руками, втоплює в щось очі свої, наче хоче вловити його; губи ворушаться, мов хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знову нерухомо зупиняються… Несамовитість опановує його; мов причинний, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихши, не впаде, мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову несамовитість, і знову мука… Що це за напасть божа? Життя не в життя стало Пидорці. Страшно їй було залишатися спершу самій у хаті, та напослідок звикла, сердечна, до свого горя. Тільки колишньої Пидорки вже впізнати не можна було. Ні рум'янцю, ні усмішки; заниділа, змарніла, виплакались ясні очі. Раз хтось уже, мабуть, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила у Ведмежому байраці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. На останнє вже зважилася; слово по слову, підмовила стару йти з собою. Це було ввечері, якраз проти Івана Купала. Петро в непам'яті лежав на лавці і не помічав зовсім нової гості. Та ось поволі почав підводитися й придивлятися. Враз весь задрижав, мов перед карою; волосся знялось горою… і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Пидорчине.
— Згадав, згадав! — закричав він з страшними веселощами і, розмахнувши сокиру, кинув нею з усієї сили на стару. Сокира на два вершки ввігналася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з накритою головою, стала посеред хати… Простирадло злетіло.
— Івась! — закричала Пидорка й кинулася до нього; та привид увесь від ніг до голови вкрився кров'ю й осяяв хату червоним світлом… Перелякана вибігла вона до сіней; та очутившись трохи, хотіла помогти йому; марно! двері зачинилися за нею так міцно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, заходились стукати, висадили двері: хоч би душа одна. Вся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що місцями ще парував. Кинулись до мішків: тільки биті черепки лежали замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого холоду нагнало на них це диво.Що було далі, не пригадаю. Пидорка дала обітницю йти на прощу, зібрала все добро, що залишилося по батькові, і через кілька днів її справді вже не було на селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Догадливі старі баби запровадили були її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у лаврі черницю, що вся висохла, мов кістяк, і безперестанку молилася; в ній земляки з усіх ознак впізнали Пидорку; що ніхто ще не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла шати на образ божої матері, поцяцьковані такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.
Чекайте, на цьому ще не все закінчилось. Того ж самого дня, коли нечистий приховав собі Петруся, з'явився знову Басаврюк; тільки всі навтьоки від нього. Розібрали, що то за птах; не хто інший як сатана, який прибрав людського образу на те, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так ото він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; проте й там не було спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, саме лютував він найбільше на неї за те, що покинула колишній шинок при Опішнянській дорозі, і з усієї сили намагався помститися їй за все. Якось старшина сільська зібралася в шинок і, мовляв, бесідувала пристойно за столом, а на столі стояв, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Балакали про те, про це, було й про чудасії всякі, і про дива. От і приверзлося, — ще б нічого, якби одному, а тож якраз усім, — що баран підвів голову, блудящі очі його ожили й засвітилися, і чорні щетинуваті вуса, що вмить з'явилися, значущо заморгали на присутніх. Всі зразу впізнали на баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка навіть думала вже, що ось-ось попросить горілки… Шановна старшина за шапки та швидше додому. Іншим разом сам титар, що любив часом побалакати віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще разів зо два дістати дна, коли бачить, що чарка кланяється йому в пояс. Чорт в тобою, давай хреститись… А тут з господинею його теж диво: тільки но почала вона замішувати тісто у величезній діжі, коли раптом діжа скочила. «Стривай, стривай!». Куди там, взявшись у боки пишно, пустилася навприсядки по всій хаті… Смійтесь; проте не смішки були нашим дідам. І дарма що отець Опанасій ходив по всьому селу із святою водою та ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, а все ще тітка покійного діда довго нарікала, що хтось, як тільки вечір, стукає нагорі й шкребеться по стіні.
Та що! Ось тепер на цьому самому місці, де стоїть наше село, здається, все тихо; а ще не дуже давно, — ще небіжчик батько мій та й я пригадую, — як повз розвалену корчму, що її нечиста сила довго після того підлагоджувала своїм коштом, добрій людині пройти не можна було. Із закуреного димаря стовпом валив дим і, знявшись угору, так, що глянути — шапка спадала, розлітався гарячим приском по всьому степу, і чорт, не слід би й згадувати його, собачого сина, так хлипав жалібно у своїм закамарку, що перелякане гайвороння зграями здіймалося з ближнього дубового гаю і з диким криком шугало по небу.
- ↑ Тобто брехати.
- ↑ Відомі гетьмани українські.
- ↑ Збрехати на сповіді.
- ↑ Фузія — кремінна рушниця.
- ↑ Івала Купала — народне свято в ніч з 23 на 24 червня за старим стилем. Звичаї та повір'я, зв'язані з іванівською ніччю, дуже давнього походження. За народними повір'ями, цієї ночі папороть цвіте огненною квіткою, зірвати яку надзвичайно трудно, бо цьому всяким способом перешкоджає нечиста сила. Зате хто вірве квітку, може здобути скарб; крім того, він здатний тоді розуміти мову рослин і тварин.
- ↑ Кораблик — головний убір, у якого перед і зад підняті вгору.
- ↑ Полутабенок — старовинна шовкова матерія.
- ↑ Виливають переляк у нас, коли хтось перелякається і хочуть знати, від чого став переляк: кидають розтоплене оливо чи віск у воду, і яку приймуть вони подобу, те саме й перелякало хворого, після чого й весь переляк минає. Запарюють соняшницю від млості та болю в животі. Для цього запалюють віхоть конопель, кидають у кухоль і перекидають його догори дном у миску, повну водою й поставлену на животі хворому; потім, після замовляння, дають йому випити ложку цєї ж таки води. Прим. Гоголя.