Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Зачароване місце
| ◀ Іван Федорович Шпонька та його тітонька | Вечори на хуторі біля Диканьки Зачароване місце |
|
Їй-богу, вже обридло розповідати. Та що ви думаєте. Справді обридне: розказуй та й розказуй, і відчепитися не можна. Ну, вже нехай, я розкажу, тільки, далебі, востаннє. Еге, говорили ви про те, що людина може упоратись, як то кажуть, з нечистою силою. Воно звісно, себто, як гарненько подумати, то на світі всякого буває… А проте не кажіть цього. Захоче обморочити диявольська сила, то обморочить… Ось подивіться но: було нас у батька четверо. Я був тоді ще дурень. Усього було мені літ яких одинадцять; ніж бо, не одинадцять: я пригадую, як зараз, коли побіг одного разу я навкарачки і почав гавкати по-собачому, батько закричав па мене, похитавши головою: «Ей, Хомо, Хомо, тебе женити вже пора, а ти дурієш, як молодий лошак».
Дід тоді ще живий був і на ноги, — нехай йому легко ікнеться на тому світі, — доволі міцний. Бувало, згадає… Та що ж це так розказувати. Той вигрібає з печі годину цілу вуглину для своєї люльки, інший чогось за комору побіг. Що це, справді… Хай би вже з примусу, а то ж сами напросилися. Слухати, так слухати!
Батько це напровесні повіз у Крим на продаж тютюн. Не згадаю тільки, два чи три вози наладнав він. Тютюн був тоді в ціні. З собою взяв він трьохлітнього брата, привчати заздалегідь, до чумакування. Нас зосталося: дід, мати, я та брат та ще брат. Дід посіяв баштан коло самого шляху і перейшов жити до куреня; взяв і нас з собою, ганяти горобців та сорок з баштана. Нам це було, не можна сказати, щоб і погано. Бувало, наїсися за день стільки огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, мов півні кричать. Ні, воно до того ж і прибуток був. Проїжджих вештається багато на шляху, всякому забагнеться поласувати кавуном чи динею. Та й з околишніх, бувало, хуторів нанесуть на виміну курей, яєць, індиків. Гарне було життя.
Та дідові найлюбіше було те, що чумаків щодня возів з п'ятдесят проїде. Народ, знайте, бувалий: почне оповідати — тільки вуха наставляй. А іноді це все, як голодному галушки. Іноді, бувало, трапиться зустрітися з давніми знайомими (діда всякий уже знав), можете уявити сами, що буває, коли збереться старе луб'я. Гала, гала, тоді та он тоді, таке та он яке було… Ну й підуть! Згадають бозна колишнє.
Одного разу — ну, ось, далебі, наче сьогодні сталося, — сонце почало вже сідати; дід ходив по баштану й знімав з кавунів листя, яким накривав їх удень, щоб не попеклися на сонці.
— Глянь, Остапе, — кажу я братові: — он чумаки їдуть.
— Де чумаки? — сказав дід, поклавши позначку на великій дині, щоб, бува, не з'їли хлопці.
Шляхом сунулося, справді, возів із шість. Попереду йшов чумак в уже сивими вусами. Не дійшовши кроків, як би вам сказати, із десять, він сказав.
— Добридень, Максиме! Ось де довів бог побачитись.
Дід примружив око: — А, здоров, здоров! Звідкіля бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров, брате! Що за дідько! та тут усі; і КрутотрищенкоІ і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові. А, га, га! го, го!.. — і давай цілуватись.
Волів розпрягли й пустили пастись на траву. Вози залишили на дорозі, а сами всі сіли кружка коло куреня й запалили люльки. Та де вже там до люльок? За оповіданнями та балачками навряд чи й по одній викурили. Пополуднавши, почав дід частувати гостей динями.Ось кожний, взявши по одній дикі, обчистив гарненько ножиком (всі були терті, тинялись чимало, знали вже, як їдять на світі; мабуть, і до панського столу хоч зараз ладні сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожний пальцем дірочку, випив з неї кісіль й давай краяти скибочками та класти в рот.
— Що ж ви, хлопці, — сказав дід, — роти свої роззявили? Танцюйте, собачі діти! Остапе, де твоя сопілка? Ану бо козачка! Хомо, берись у боки! Ну! Ось так! Гей, гоп!
Я був тоді хлопець моторний. Старість клята! Тепер уже не піду так; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками. Я помічаю, що в нього ноги не вистоять на місці: їх наче щось так і смикав.
— Дивись, Хомо, — сказав Остап: — якщо старий шкарбан не піде в танець!
Що ж ви думаєте? Не встиг він сказати, — не втерпів дідуган! Забагнулося, знаєте, похвалишся перед чумаками.
— Ач, бісові діти! Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють! — сказав він, схопившись на нога, простягнувши руки та вдаривши закаблуками.
Ну, нема що казати, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми розступились, і пішов шкарбан вивертати ногами по всьому рівному місці, що було коло грядки з огірками. Тільки но дійшов він, проте, до половини і хотів розгулятися та викинути ногами на вихор якусь таку свою штуку, не здіймаються ноги — та й годі! Що за напасть! Розігнався знову, дійшов до середини — не бере! Хоч ти що, — не бере та й не бере! Ноги мов дерев'яні стали. — «Ач, диявольське місце! Ач, бісова облуда! Вплутається ж Ірод, ворог роду людського»! Ну як же сорому набратися перед чумаками? Пустився знову і почав чесати дрібно-дрібно, глянути любо; до середини — ні! не витанцьовується, та й годі! «Ах ти ж, шельминський сатано! Щоб ти вдавився гнилою динею, щоб ти ще маленьким здох, собачий сину! На старість завдав сорому якого». — І справді ззаду хтось зареготався. Оглянувся: ні баштана, ні чумаків, нічого; позаду, попереду, з боків чисте поле. — «Е! ссс… от тобі на!» — Почав прищулювати очі — місце, ніби, й не зовсім знайоме! Збоку ліс, зза ліса стриміла якась жердина і манячила геть далеко в пебі. Що за напасть, та це ж голубник, що в попа на городі! З другого боку теж сіріє щось; приглянувся: клуня волосного писаря. Он куди затягла нечиста сила! Поплутавши навколо, натрапив він на стежку. Місяця не було; біла пляма блимала, замість нього, крізь хмару. «Буде завтра великий вітер!» подумав дід. Зирк! убік від стежки на могилці спалахнула свічка. Бач! спинився дід, руками взявся в боки і дивиться: свічка погасла вдалені, і трохи далі засвітилася друга. — «Скарб! — скрикнув дід: — закладаюсь на що хочете, якщо не скарб!» — і вже поплював було на долоні, щоб копати, та схаменувся, що нема з ним ні заступа, ні лопати. «Ех, шкода, та хто ж його знає? Може, досить тільки підняти дерн, а він тут і лежить, голубчик! Нічого не вдієш, позначити б, принаймні, місце, щоб не забути потім!»
Ось, приволікши зламану, мабуть, вихорем, чималу гілляку, привалив він нею ту могилку, де горіла свічка, і пішов стежкою. Молодий дубняк рідшав; мигнув пліт. «Егеж! Чи не казав я, — подумав дід, — що це попова левада. Ось і пліт його! Тепер і версти не буде до баштана».
Пізненько, проте, прийшов він додому і галушок не захотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно ті чумаки поїхали, і закутався в кожух. Іколи той почав був питати: а куди тебе, діду, чорти носили сьогодні? — Не питайся — сказав він, залазячи під кожух глибше: — не питай, Остапе, бо посивієш! — І захропів так, що горобці, які забрались були на баштан, знялися з переляку в повітря. Та де вже там йому спалось! Нема чого казати, хитрий був з біса, дай йому боже царстви небесне! умів відкараскатись завжди. Іноді такої заспіває, що губи почнеш кусати.
Другого дня, тільки почало смеркатись в полі, дід натяг свитку, підперезався, взяв під пахву заступа й лопату, надів на голову шапку, випив кухоль сирівцю, витер губи полою і пішов просто до попового городу. Ось минув уже й пліт і низенький дубовий ліс. Поміж деревами в'ється стежечка й виходить у поле. Здається, та сама! Вийшов і в поле; місце точнісінько вчорашнє: он тобі і голубник стримить; але клуні не видно. «Ні, це не те місце. Те, виходить далі; треба, мабуть, повернути до клуні». Повернув назад, став іти другою дорогою — клуню видно, а голубника нема. Знов повернув до голубника ближче — клуня заховалася. В полі, як навмисне, почав накрапати дощик. Побіг знов до клуні — голубник зник; до голубника — клуня сховалась. «А щоб ти, клятий сатано, не діждав діток своїх бачити!»
А дощ полив, наче з відра. Ось, скинувши нові чоботи та загорнувши їх у хустку, щоб не покоцюрбилися від дощу, задав він такого гону, наче панський кінь. Вліз у курінь, промокши до кісток, укрився кожухом і заходився бурчати щось крізь зуби та милувати чорта такими словами, яких ще зроду не чував. Признатися, я б, мабуть, почервонів, якби це трапилося вдень.
Другого дня прокинувся, дивлюсь: уже дід ходить по баштану, мов і не було нічого, та лопухом кавуни накриває. За обідом дідуган розбалакався, почав лякати молодшого брата, що він проміня його на курей замість кавуна; а, пообідавши, зробив з дерева свищик та й давай насвистувати; і дав нам розважатися диню, скривлену в три погибелі, мов гадюка, яку він турецькою звав. Тепер таких динь ніде вже я не бачив. Правда, насіння йому десь здалека дісталося.
Надвечір, уже повечерявши, дід пішов з заступом скопати нову грядку для пізніх гарбузів. Проходячи повз те зачароване місце, не стерпів, щоб не пробубоніти крізь зуби: «кляте місце!» став на середину, де не витанцьовувалося позавчора, і ударив спересердя заступом. Зирк, а навколо нього знову те саме поле: з одного боку стирчить голубник, а з другого клуня. «Ну, гаразд, що догадався взяти з собою заступа. Он і стежка. Он і могилка. Ось і гілляка покладена! а онде горить і свічка. Тільки б не помилитись».Тихенько побіг він, піднявши заступа вгору, наче намірявся почастувати ним кабана, що заліз на баштан, і зупинився перед могилкою. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, порослий травою. «Цей камінь треба підняти!» подумав дід, і заходився обкопувати його з усіх боків. Великий клятий камінь! Та проте, обпершись міцно ногами в землю, зіпхнув таки його з могили. «Га!» пішло долиною. — «Туди тобі й дорога! Тепер швидше піде діло».
Тут дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак табаки і мав уже піднести до носа, як враз щось над головою його — «ачхи!» Чхнуло щось так, що аж похитнулись дерева, і дідові обризкало все обличчя. — «Одвернувся б хоч набік, коли хочеш чхнути!» сказав дід, витираючи очі. Оглянувся — нікого нема. — «Ну, не любить, видно, чорт табаки! — сказав він далі, ховаючи ріжка за пазуху й беручись за заступ. — Дурень же він, бо такої табаки ні дідові, ні батькові його не доводилося нюхати!» — Взявся копати — земля м'яка, заступ так і вгрузає. Ось щось дзенькнуло. Викидавши землю, побачив він казан.
— Ага, голубчику! ось де ти! — сказав дід, підсовуючи казана заступом.
— Ага, голубчику, ось де ти! — запищав пташиний дзюб, клюнувши в казан.
Відхилився дід і впустив заступа.
— Ага, голубчику, ось де ти! — замекала бараняча голова з вершка дерева.
— Ага, голубчику, ось де ти! — заревів ведмідь, висунувши зза дерева морду. Дрижаки пройняли діда.
— Та тут страшно слово сказати! — буркнув він до себе.
— Та тут страшно слово сказати! — пискнув пташиний дзюб.
— Страшно слово сказати! — замекала бараняча голова.
— Слово сказати! — ревнув ведмідь.
— Гм!.. — сказав дід, та й сам перелякався.
— Гм! — пискнув дзюб.
— Гм! — промекнув баран.
— Гм! — ревнув ведмідь…З острахом оглянувся він: боже ти мій, яка ніч! Ні зір, ні місяця; навколо провалля; під ногами круча без дна; над головою нависла гора і ось-ось, здається, так хоче обвалитися на нього! І ввижається дідові, що зза неї моргає якась пика: ой! ой! ніс, як ковальський міх; ніздрі — хоч по цебру води влий у кожну! Губи, їй-богу, наче дві колоди! Червоні очі вилізли поверх, та ще й язика висолопила і дражниться! — «Чорт з тобою! — сказав дід, кинувши казана. — На тобі й клад твій. Отака ж мерзенна пика!» — І вже кинувся було втікати, та знову оглянувся і став, побачивши, що все — як і раніш було. — «Це тільки лякає нечиста сила».
Заходився знов коло казана — ні, важкий! Що робити? Не кидати ж тут? Отож з усієї сили вихопив він його руками: — Ну, раз, раз! Ще, ще! — І витяг. — «Ух, тепер би й табаки понюхати!»
Вийняв ріжка; перед тим, однак, як насипати, оглянувся гарненько, чи нема кого. Здається, що нема; та ось увижається йому, що пеньок сопе і дметься, вистромлюються вуха, наливаються червоні очі; ніздрі роздулись, ніс наморщився, ну, ось так і збирається чхнути. «Ні, не понюхаю табаки, — подумав він, ховаючи ріжок: — знов заплює сатана очі». Схопив він мерщій казан і давай бігти щосили; тільки чує, що ззаду щось так і шмагає пруттям по ногах… «Ай, ай, ай!» — скрикнув тільки дід, бігши щосили. І так він добіг аж до попового городу. Тоді тільки трохи попустив дух.
«Де це пішов дід?» думали ми, ждучи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла й мати, принесла горщик гарячих галушок. Нема, та й нема діда. Заходилися знову вечеряти сами. Після вечері мати помила горщик і назирала очима, куди вилити помиї, бо навкруги все були грядки, аж бачить, йде просто їй назустріч кухва. На небі було таки темненько. Мабуть з хлопців хтось, жартуючи, заховався ззаду і підштовхує її.
— Ось саме сюди й помиї вилити, — промовила й вилила гарячі помиї.— Ай! — закричало басом.
Зирк — дід. Ну, хто ж його знає! Їй-богу, думали, що бочка суне. Признатися, хоч воно трохи й гріх, а, далебі, смішно було дивитись на сиву дідову голову, облиту помиями та обвішану лушпинням з кавунів і динь.
— Бач, бісова баба! — сказав дід, витираючи голову полою: — як обпарила! наче свиню перед різдвом. Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! Будете, собачі діти, ходити в золотих жупанах. Гляньте но, гляньте сюди, що я вам приніс! — казав дід і відкрив казана.
Що ж би, ви думали, таке там було? Ну, принаймні, подумавши гарненько, га? золото? Ото ж бо, що не золото: сміття, непотріб… сором сказати, що таке. Плюнув дід, кинув казана і руки після того вимив.
І з тої пори закляв дід і нас вірити колинебудь чортові.
— І не думайте! — говорив він часто нам. — Все, що не скаже ворог господа христа, все збреше, собачий син! У нього правди й на гріш нема!
І, бувало, тільки но почує старий, що десь не все гаразд: «Ану, хлопці, давайте хрестити! — гукне нам: — так його! так його! гарненької» — і давай хрестити. А то прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив плотом і звелів кидати туди все найнепотрібніше: весь бур'ян і сміття, що згрібали на баштані.
Так ось як морочить нечиста сила людину! Я знаю добре ту землю: після того наймали її в мого батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! І врожай завжди був навдивовижу; та на зачарованому місці ніколи не росло нічого путнього. Засадять як слід, а зійде таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок… чорт-зна, що таке!