Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Ніч перед Різдвом

by Микола Гоголь

◀ Передмова до другої частини

Вечори на хуторі біля Диканьки Микола Гоголь Ніч перед Різдвом

Страшна помста ▶

• Інші версії цієї роботи див. Ніч перед Різдвом

Харків: Державне літературне видавництво, 1935

 

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ

 

Останній день перед різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати та славити Христа^[1].

Мороз брався дужче, як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні один гурт парубків не з'являвся під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, немовби викликав дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг. Аж ось з димаря одної хати посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.

Якби на той час проїздив сорочинський засідатель трійкою обивательських коней, в шапці з баранячим обводом, зробленій на уланський кшталт, в сивому кожусі, підбитому чорним смушком, із диявольськи заплетеним нагаєм, що ним мав він за звичай підганяти свого візничого, то він певно примітив би її, бож від сорочинського засідателя жодна відьма на світі не сховається. Він знає достеменно, скільки в якої баби свиня приводить поросят і скільки в скрині лежить полотна і що саме з своєї одежини й добра заставить добрий чоловік в неділю у шинку. Але сорочинський засідатель не проїздив, та й яке йому діло до чужих, у нього своя волость. А відьма тим часом знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з'являлася цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. Раптом, з іншого боку, з'явилася друга цятка, побільшала, почала розтягатись, і була вже то не цятка. Короткозорий, хоч би він наклав на ніс, замість окулярів, колеса з комісарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно таке. Спереду достоту німець^[2]: вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалася, як і в наших свиней, кругленьким п'ятачком; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі мав яреськівський голова, то він поламав би їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно точнісінько губернський стряпчий^[3] у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не більший од сажотруса, можна було догадатись, що то не німець і не губернський стряпчий, а просто чорт, якому остання ніч зосталася вештатись по білому світу та під'юджувати на гріхи добрих людей. Взавтра ж, тільки но вдарять перші дзвони до утрені, помчить він, не оглядаючись, підобгавши хвоста, до свого барлога.

Тим часом чорт підкрадався поволеньки до місяця і вже простяг був руку схопити його, але враз смикнув її назад, мов опікшись, поссав пальці, подригав ногою й забіг з другого боку, і знову таки відскочив та відсмикнув руку. Алеж, хоч і зазнав невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Прискочивши, раптом схопив він обома руками місяця: кривлячись та дмухаючи, перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своєї люльки ; врешті, сховав похапцем до кишені і, мов нічого не сталося, побіг далі.

У Диканці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, виходячи рачки з корчми, бачив, як місяць не знати чого танцював на небі, і запевняв, присягаючись, у тому все село, та миряни кивали на те головами і навіть підіймали його на сміх. Але яка ж то була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої дяків родич, у синьому сурдуті, що брав якнайнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тим часом його дочка, красуня на все село, зостанеться вдома, а до дочки, напевне, прийде коваль, силань і хлопець хоч куди, що осоружніший був чортові, ніж проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю. Сам сотник Л…ко, що був ще тоді жив-здоров, закликав його умисне до Полтави пофарбувати дерев'яний паркан коло свого дому. Всі миски, з яких диканьські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Коваль був богобоязлива людина і малював часто образи святих. І тепер ще можете знайти в Т…церкві його євангеліста Луку. Та тріумфом його майстерності була одне картина, намальована на стіні церковній у правому притворі, на якій розписав він святого Петра в день страшного суду, з ключами в руках; Петро виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, почуваючи свою погибіль, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками й чим попадя. Коли майстер працював над цією картиною і малював її на великій дерев'яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому: штовхав невидимо під руку, вихором здіймав із горна в кузні попіл і засипав ним картину; та, не зважаючи на все, робота була закінчена, дошка внесена до церкви і вправлена у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мстити ковалеві.

Одну тільки ніч залишалося йому блукати по білому світу; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, надіючись на те, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так вже й близько; йти треба було поза селом, повз вітряки, повз кладовище, обминаючи яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темінь навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та визвати з хати. А коваль, що був здавна не в ладу з ним, при ньому нізащо не наважився б прийти до дочки, дарма що був дужий.

Отаким чином, як тільки чорт сховав у кишеню свою місяця, враз по всьому світі зробилося так темно, що не кожен знайшов би дорогу до шинку, не то до дяка. Відьма, опинившись зненацька в темряві, скрикнула. Тут чорт, підсипавшись до неї бісиком, підхопив її під руку і заходився нашіптувати на ухо те саме, що звичайно нашіптують усій жіночій породі. Дивно ведеться у нас на світі! Все, що тільки живе на ньому, все те намагається переймати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргороді один тільки суддя та городничий ходили взимку у критих сукном кожухах, а все дрібне чиновництво носило кожухи звичайні. А тепер і засідатель, і підкоморій одсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушок, сукном криті. Канцелярист та волосний писар позаторік набрали собі синьої китайки по шість гривень за аршин. Паламар вробив собі китайкові на літо шаравари та камізельку із смугастого гарусу. Одно слово, все пнеться в люди! Коли ці люди зречуться суєтності! Можна побитись об заклад, що багатьом видасться дивом бачити чорта, який пустився й собі туди ж таки. Найприкріше те, що він, певно, уявляв себе краснем, а постать у нього — глянути сором. Пика, як каже Хома Григорович, мерзота над мерзотами, проте і він любощів прагне! Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже бачити, що там коїлося далі між ними.

 

— То ти, куме, кажеш, що не був іще в дяка у новій хаті? — говорив козак Чуб, виходячи з свого дому, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині дядька, оброслого бородою, з якої було видно, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї скісок, яким звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. — Там тепер буде славна пиятика! — провадив Чуб далі, скрививши в усмішку обличчя. — Якби тільки нам не спізнитись!

Тут Чуб поправив свій пояс, що тісно переперізував кожуха, глибше насунув свою шапку, стиснув у руці батіг — страх та кару для в'їдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…

— Що за дідько! Дивись! дивись, Панасе!..

— А що? — мовив кум і підняв свою голову теж догори.

— Як то що? Місяця нема!

— Що за лиха година! Таки й справді нема місяця.

— То ж то й воно, що нема! — виговорив Чуб з деякою досадою на незмінну байдужість кумову. — Тобі, мабуть, й за вухом не свербить.

— А що маю робити?

— І треба ж було, — провадив Чуб, утираючи рукавом вуси, — якомусь дядькові — бодай йому, собаці, зранку не довелося чарку горілки перехилити! — устряти… Далебі, наче на сміх… Навмисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно; ніч — навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, як удень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч око виколи!

Чуб довго ще бурчав та лаявся, а в той же час роздумував, на що б його зважитися. Йому он як хотілося побалакати про всяку всячину в дяка, де, певна річ, сиділи вже і голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив щодва тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися від сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це було дуже принадне, таки правда; але нічна темрява нагадувала йому про ті лінощі, що такі любі всім козакам. Як би то добре було тепер лежати, підобгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та слухати крізь чарівну дрімоту колядки й пісні веселих парубків та дівчат, що гуртами товчуться попід вікнами! Він без будьякого сумніву зважився на те, якби був сам; але тепер удвох не так нудно й страшно йти темної ночі; та її не хотілося таки виказати себе перед іншими ледарем чи боягузом. Кінчивши лаятись, звернувся він знову до кума:

— То таки нема, куме, місяця?

— Нема.

— Чудасія, куме! А дай но понюхати тютюну! У тебе, куме, добрячий тютюн! Де ти береш його?

— Де в біса, добрячий! — відповів кум, закриваючи берестяну табакерку, цяцьковану візерунками: — і стара курка не чхне!

— Я пам'ятаю, — провадив Чуб своєї: — мені покійний шинкар Зозуля привіз якось тютюну з Ніжена. Ех, і тютюн же був! Добрячий тютюн був! Ну то як же, куме, що будемо робити? Аджеж темно надворі.

— То, мабуть, залишимось дома, — мовив кум, взявшись за клямку дверей.

Коли б кум не сказав цього, Чуб, мабуть, зважився б зостатись; але тепер його ніби щось під'юджувало йти наперекір:

— Ні, куме, ходім! Так не годиться, треба йти!

Сказавши це, він уже й досадував на себе, що сказав. Йому було дуже неприємно плентатись такої ночі, та його потішало те, що він сам умисне цього захотів і зробив таки не так, як йому радили.

Кум, не показавши на обличчі ані знаку досади, як людина, якій байдужісінько, чи сидіти вдома, чи плентатися з дому, оглянувся навкруги, почухав пужалном собі плечі, і двоє кумів рушили в дорогу.

 

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня-дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомунебудь капоті, то порозганяла б усіх своїх служниць. Парубки ганялися за нею юрбами; але, втративши терпець, залишали вередливу красуню й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був завзятий і не кидав свого залицяння, хоч і з ним поводились ані трохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого, Оксана довго ще причепурилася та вихилялася перед невеликим, в олов'яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися з себе.

— І чого це надумалося людям розславляти, нібито я гарна? — говорила вона, ніби знехотя, для того тільки, щоб хоч про щонебудь побалакати з собою. — Брешуть люди, я зовсім не гарна!

Але майнуле в дзеркалі свіже, жваве, дитячо-юне личко, з блискучими чорними очима, та невимовно привабливою усмішкою, що вогнем пекла душу, враз довело інше.

— Хіба чорні брови та очі мої, — провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, — такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? Нібито гарні мої чорні коси? Ой, їх можна злякатися увечері: вони, мов довгі гадюки, переплелись та обплелись круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! — І, помалу відхиляючи від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, таки гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку ж радість принесу я тому, чия буду жінка! Як же милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене на смерть!

— Чарівна дівка! — прошепотів, увійшовши тихо, коваль. — І вихваляється вона не дуже! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, надивитися не може, ще й хвалить себе вголос!

— Еге ж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте но на мене, — провадила гарненька кокетка: — як я плавко виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і довіку не бачити пишнішого сухозлоту. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий молодець у світі. — усміхнувшись, обернулась вона й побачила коваля

Скрикнула й суворо стала перед ним.

Коваль і руки спустив.

Важко сказати, що відбивалося на смаглявому личку чарівної дівчини: і суворість в ньому видна була, і крізь суворість якесь глузування із збентеженого коваля, і ледве помітна краска з досади тонко розливалася по личку; і все це так перемішалося й таке було невимовно гарне, що обцілував би її мільйон разів — от усе, що можна було зробити тоді найліпшого.

— Чого ти прийшов сюди? — так почала Оксана. — Може хочеться, щоб випровадила за поріг лопатою? Ви всі майстрі підсипатися до нас. Миттю пронюхаєте, як батьків нема дома. О, я знаю вас! Що, скриня моя готова?

— Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ніяка попівна не матиме такої скрині. Залізом окував таким, якого не клав і сотникові на таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розписана! Хоч усю околицю сходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не гнівайся ж на мене. Дозволь хоч поговорити, хоч подивитися на тебе.

— Хто ж тобі боронить! Говори й дивись!

Тут сіла вона на лаву і знову глянула в дзеркало й стала поправляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення позначилося на устах, на свіжих щічках і відсвітилося в очах.

— Дозволь і мені сісти біля тебе! — сказав коваль.

— Сідай, — промовила Оксана, зберігаючи на устах та у вдоволених очах те саме почуття.

— Чудова, мила Оксана, дозволь поцілувати тебе! — сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе, сподіваючись поцілунка. Та Оксана відхилила свої щоки, що були вже на непримітній віддалі від губів коваля, і відіпхнула його.

— Ще чого тобі захотілось? Йому як мед, то і ложку! Геть від мене, в тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пропах димом. Мабуть, геть чисто мене забруднив своєю сажею.

Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.

«Не любить вона мене! — думав, похиливши голову, коваль. — Їй усе забавки; а я стою перед нею, як дурень, і очей з неї не можу одвести. І все б стояв перед нею, і повік не зводив би з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дізнатися, що в неї на сердці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама з себе; мучить мене, безталанного, а я за журбою й світа не бачу. А я її так люблю, як ніхто на світі не любив і ніколи не любитиме».

— Чи правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася. І коваль відчув, що всередині у нього все засміялося. Сміх цей ніби враз пройняв серце, тихо заграли жили, а разом і досада запала йому в душу, що не сила його обцілувати це милим сміхом осяяне личко.

— Що мені мати? ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого в світі. Коли б мене прикликав цар і сказав: «Вакуло ковалю, проси в мене всього, що є найкращого в моєму царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами». — «Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!».

— Бач ти який! Тільки ж батько мій сам маху не дасть. Ось побачиш, коли він не ожениться з твоєю матір'ю, — проговорила, лукаво усміхнувшись, Оксана. — Але щось дівчата не йдуть… Що воно за знак? Давно б час колядувати. Мені стає нудно.

— Бог з ними, моя красуне!

— Коли б не так! З ними, певно, прийдуть парубки. Ото підуть гулі! Уявляю, яких наговорять смішних історій.

— То тобі весело з ними?

— Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! хтось стукнув! певно дівчата з парубками.

«Чого мені більше сподіватись? — казав коваль сам до себе. — Глузує вона з мене. Я не дорожчий їй за іржаву підкову. Та коли так, то не діжде ж, принаймні, інший насміятися з мене: нехай тільки помічу добре, хто їй більш за мене до вподоби, я відучу…»

Гуркіт у двері та голос: «відчини», що різко зазвучав на морозі, урвали його міркування.

— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни, маючи намір нам'яти з досади боки першому, хто тільки нагодиться.

 

Мороз подужчав, і вгорі так стало холодно, що чорт стрибав з одної ратички на другу й хукав у кулак, аби хоч якнебудь розігріти змерзлі руки. Не штука, правда, й промерзнути тому, хто товкся від ранку до ранку по пеклі, де, звісна річ, не так холодно, як у нас зимою, і де, надягши ковпак та ставши проти огнища, мовби справжній кухмістер, підпікав він грішників із такою втіхою, як ото господиня смажить на різдво ковбасу.

Відьма й собі відчула холод, дарма що тепло була одягнена. І тому, піднявши руки вгору, відставила ногу та, прибравши такої постави, як людина, що мчить на коньках, не зворухнувшись жодним суставом, спустилась по повітрю, як по льодовій похилий горі, і прямо в димар.

Чорт тим самим способом подався слідом за нею. Але що ця тварина прудкіша за всякого фертика в панчохах, то й не диво, що він наїхав при самім отворі димаря на шию своїй коханці та й опинилися обоє в просторій печі між горшками.

Мандрівниця відсунула тихенько заслінку, щоб глянути, чи не наскликав часом син її Вакула до хати гостей; та побачивши, що нікого не було, тільки мішки валялися серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилась, і ніхто не міг би взнати, що вона хвилину тому їздила на мітлі.

Мати коваля Вакули мала не більше як сорок літ. Вона була ні гарна, ні погана з себе. Важко й бути гарною в такі роки. Однак, вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків (а їм, не завадить між іншим сказати, не дуже й кортіло краси), що до неї вчащали і голова і дяк Йосип Никифорович (звичайно, як дячихи вдома не було), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І, на похвалу їй слід сказати, вона вміла гаразд обходитися з ними; ні одному з них на думку не спадало, що в нього є суперник. Чи йшов богобоязливий дядько або дворянин, як узивають себе козаки, одягнений у кобеняк з відлогою, в неділю до церкви, абож, як буває негода, до шинку, — як не зайти до Солохи, не поїсти масних з сметаною вареників та не погомоніти в теплій хаті з балакучою й привітною господинею? Отож дворянин умисне загинав добрий гак, перше ніж добувався до шинку, і називав це — заходити по дорозі. А піде, бувало, Солоха в свято до церкви, надягнувши барвисту плахту з китайчаною запаскою, а поверх ще й синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками^[4], та стане прямо біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і прищулював мимохіть очі у той бік: голова гладив вуси, закладав за вухо оселедця і говорив до ближчого сусіда: «Ех, та й жінка ж! Чорт — не жінка!» Солоха вклонялась кожному, і кожний думав, що вона вклоняється тільки йому.

Але охочий устрявати у чужі діла зразу спостеріг би, що Солоха була найпривітніша до козака Чуба. Чуб був удівець; вісім скирт хліба завжди стояли перед його хатою. Дві пари добрих волів щоразу висовували свої голови з плетеного загону на вулиці й мукали, коли бачили куму-корову чи дядька — товстого бугая. Бородатий цап видирався аж на стріху й деренчав звідти різким голосом, мов городничий, дражнячи індиків, що виступали на подвір'ї, і повертаючись задом, коли побачить було своїх ворогів, хлопчаків, що глумилися з його бороди. В скринях у Чуба лежало багато полотна, жупанів та стародавніх кунтушів^[5] з золотими галунами: небіжка дружина його була чепуруха. У городі, крім маку, капусти, соняшників, засівалося щороку дві грядки тютюну. Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства, наперед міркуючи, який вона дасть йому лад, коли прибере до своїх рук, і ще подвоювала прихильність до старого Чуба. А щоб, бува, якимнебудь чином син її Вакула не під'їхав до дочки його та не спромігся прибрати усе собі, і тоді б, певно, не підпустив її ні до чого втручатися, вона вдалася до звичайного засобу всіх сорокалітніх кумась: сварити якомога частіше Чуба з ковалем. Можливо, саме ці хитрощі та кмітливість її й призвели до того, що подекуди стали балакати старі баби, особливо коли випивали десь на веселій бесіді зайву чарку, що Солоха безперечно відьма; що Кізяколупенків парубок бачив у неї ззаду хвіст, не більший за звичайне бабське веретено; що вона ще в позатой четвер чорною кішкою перебігла дорогу; що до попаді якось прибігла свиня, заспівала півнем, нап'яла на голову шапку отця Кіндрата й побігла назад.

Трапилося, що тоді, коли баби балакали про це, прийшов якийсь чередник Тиміш Коростявий. Він не прогавив нагоди розказати, як улітку, саме перед петрівкою, коли він ліг спати в хліву, підмостивши під голову соломи, бачив на власні очі, що відьма, простоволоса, в самій сорочці, почала доїти корови, а він не міг поворухнутися, так вона його обчарувала, і помазала йому губи чимсь таким бридким, що він плював після того цілий день. Та це все річ щось сумнівна, бо один тільки сорочинський засідатель може бачити відьму. І тому всі значні козаки махали руками, коли чули такі розмови. «Брешуть, сучі баби!» — була звичайна відповідь їх.

 

Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати та ставити все до свого місця; а мішків не чіпала: «Це Вакула приніс, то нехай сам і винесе!» Чорт, тим часом, коли ще влітав у димар, якось ненароком обернувшись, побачив Чуба під руку з кумом, вже далеченько від хати. Умить вилетів він з печі, перебіг їм дорогу та й давай розкидати з усіх боків кучугури мерзлого снігу. Знялася метелиця. В повітрі забіліло. Сніг літав сюди й туди мереживом і загрожував позаліплювати очі, роти й вуха перехожим. А чорт подався знову в димар, бувши цілком певний, що Чуб повернеться разом із кумом назад, застане коваля й, мабуть, так уже почастує, що той довгенько не подужає взяти в руки пензля та малювати образливі карикатури.

 

І справді, тільки но здійнялась метелиця, і вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже став каятись і, насуваючи глибше на голову шапку, частував лайкою себе, чорта і кума. Та, проте, досада ця була удавана. Чуб дуже радий був, що знялася завірюха. До дяка ще у вісім разів більше тої віддалі, яку вони пройшли. Мандрівники повернули назад. Вітер віяв їм у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.

— Стривай, куме! Ми, здається, не туди йдемо, — сказав, трохи відійшовши, Чуб. — Я не бачу ні одної хати. Оце так метелиця! Зверни но, куме, трохи вбік, чи не натрапиш, бува, на дорогу; а я тим часом пошукаю тут. І понесе ж нечиста сила в таку хугу! Не забудь гукнути, коли знайдеш дорогу. Ач, яку купу снігу напустив у вічі сатана!

Дороги, проте, не було видно. Кум, відійшовши вбік, брьохав, брьохав у довгих чоботях туди й сюди і нарешті натрапив прямо на шинок. Ця знахідка так його втішила, що він забув про все, обтрусився від снігу й увійшов у сіни, аж ніяк не клопочучись про кума, що залишився десь на вулиці. Чубові уявилося тим часом, що він знайшов дорогу. Спинившись, заходився він кричати з усієї сили, але бачивши, що кум не з'являється, вирішив іти сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Б'ючи одна об другу змерзлими руками, заходився він грюкати в двері та кричати владно на дочку, щоб відчинила.

— Чого тобі тут треба? — суворо крикнув виходячи коваль.

Чуб, впізнавши голос коваля, відступив трохи назад. «Е, ні, це не моя хата, — казав він сам до себе: — до моєї хати не забреде коваль. Знов же таки, як придивитись добре, то й не ковалева. Чия б це була хата? От тобі й на! Не впізнав! Це ж хата кривого Левченка, що недавно взяв молоду жінку. Тільки у нього хата схожа на мою. То ж то мені здалося й зразу трохи дивним, що так скоро прийшов додому. Але Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю. Чого ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! він учащає до його молодої жінки. Ось що! Гаразд!.. Тепер я все зрозумів».

— Хто ти такий і чого товчешся під дверима? — промовив коваль ще суворіше і підійшов ближче.

«Ні, не скажу йому, хто я, — подумав Чуб: — ще наб'є, чого доброго, клятий виродок!» — І, змінивши голос, відповів:

— Це я, чоловіче добрий! Прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами.

— Забирайся к бісу з своїми колядками! — сердито закричав Вакула. — Чого ж ти стоїш? Чуєш! Забирайся зараз таки геть!

Чуб і сам уже мав цей розумний намір; але й прикрим йому здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати щонебудь наперекір.

— Що це ти справді розкричався? — промовив він тим самим голосом. — Я хочу колядувати, та й годі!

— Еге! та тебе, бачу, словами не вгамуєш! — Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече.

— То це ти, як бачу, починаєш уже й битись! — промовив він, трохи відступаючи.

— Іди, іди геть! — кричав коваль, частуючи Чуба другим стусаном.

— Та що ж це ти! — сказав Чуб таким голосом, у якому чути було і біль, і злість, і непевність. — Ти, бачу, не на жарти б'єшся, ще й боляче б'єшся.

— Геть, геть! — закричав коваль і грюкнув дверима.

— Чи ти ба, який хоробрий! — говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. — Спробуй підійти! Ач який! Ото велика цяця! Ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Ні, голубчику, я піду, піду прямо до комісара. Ти в мене знатимеш! Я не подивлюсь, що ти коваль та маляр. А слід поглянути б на спину та на плечі: я думаю, синці є. Мабуть, добре таки набив превражий син. Шкода, що холодно і не хочеться скидати кожуха. Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе і твою кузню, ти в мене попотанцюєш! Бач, клятий шибеник! Проте, його ж тепер нема вдома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм!.. Воно й недалечко звідси — піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє буде можна… Ач як боляче побив клятий коваль!

Тут Чуб, почухавши собі спину, рушив у другий бік. Приємність, яку він сподівався мати при побаченні з Солохою, зменшувала дещо біль і робила невідчутним навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, не заглушуваний свистом завірюхи. Часом на обличчі його, де бороду та вуси метелиця намилила снігом краще за всякого цирульника, що ото тиранським способом хапає свою жертву за носа, проступала півсолодка міна. Однак, коли б сніг не хрестив у зад і вперед усе перед очима, то ще довго можна було б бачити, як Чуб спинявся, чухав спину, промовляв: «Боляче набив клятий коваль!» і знову простував далі.

 

В той час, коли меткий ферт з хвостом та цапиною бородою літав з димаря, а потім знову в димар, ладівниця, що висіла в нього на перев'язі і що в неї він сховав украдений місяць, якось ненароком зачепившись у печі, розкрилася, і місяць, скориставшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавко здійнявся на небо. Все освітилося. Завірюхи наче й не було. Сніг запалав широким сріблястим полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрба парубків і дівчат показались з мішками. Пісні залунали, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Чудово блищить місяць! Важко сказати, як любо вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що заливаються реготом та співами, чи між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця весела ніч, що бризкає сміхом. У доброму кожусі тепло; від морозу ще жвавіше горять щоки, а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.

Купи дівчат з мішками вдерлися до Чубової хати, обступили Оксану. Галас, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки хапалися розказати красуні щось нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких уже чимало встигли наколядувати. Оксана, здавалось, була повна цілковитої втіхи й радості, щебетала то з тією, то з тією і реготалась, не вгаваючи.

З якоюсь прикрістю й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними божевільно.

— Е, Одарко! — сказала весело красуня, обернувшись до якоїсь із дівчат, — у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! І з золотом! Добре тобі, Одарко, є в тебе кому все купляти; а от мені нема кому дістати такі гарні черевики.

— Не тужи, моя люба Оксано! — подхопив коваль, — я тобі здобуду такі черевички, що мало яка й панночка носить.

— Ти? — сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. — Подивлюсь я, де ти здобудеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

— Бач, яких забажалося! — закричали, сміючись, дівчата.

— А так, — провадила горда красуня, — будьте ви всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то от вам слово, що вийду зараз таки за нього заміж.

Дівчата забрали з собою примхливу красуню.

— Смійся! смійся! — говорив коваль, виходячи слідом за ними. — Я й сам сміюся з себе! Думаю й не можу надумати, де дівся розум мій? Вона мене не любить — що ж, бог з нею! Ніби на всьому світі тільки й є, що Оксана. Хвалити господа, дівчат багато в хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде доброї хазяйки! Їй би тільки чепуриться. Ні, годі! Час покинути ці дурощі.

Але в самий той час, коли коваль готувався бути рішучим, якась нечиста сила появляла перед ним усміхнений образ Оксани, що говорила глузливо: «Добудь, ковалю, царицині черевички, вийду за тебе заміж!» Все в ньому хвилювалося, і він думав тільки про одну Оксану.

Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі у тих веселощах, які колись любив над усі інші.

 

Чорт тим часом не на жарт розманіжився у Солохи: цілував їй руки з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за сердце, охкав і сказав впрост, що коли вона не погодиться задовольнити його жадобу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло. Солоха була не така й жорстока; до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити цілий натовп, що упадає біля неї, і рідко бувала без компанії. Цей же вечір, однак, збиралася перебувати самотою, бо всі значні люди в селі закликані були на кутю до дяка. Але все обернулося по-іншому: чорт тільки но висловив свою вимогу, як раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши сніг з своїх капелюхів та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася завірюха; а побачив світло в її хаті, завітав до неї, маючи намір перебути вечір з нею.

Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка.

— Сховай мене денебудь, — шепотів голова. — Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком.

Солоха думала довго, куди заховати такого здоровенного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з вусами, з головою і з капелюхами в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого, і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї, і не злякався метелиці. Тут він підійшов до неї ближче, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довжелезними пальцями до її оголеної повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялося і лукавство і самовдоволеність:

— А що це у вас, велеліпная Солохо? — і, сказавши це, відскочив він трохи назад.

— Як то що? рука, Йосипе Никифоровичу! — відповіла Солоха.

— Гм! рука! Хе-хе-хе! — промовив сердечно задоволений з свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.

— А це що у вас, дражайшая Солохо? — сказав він з таким самим виглядом, приступивши до неї знову і торкнувши злегка рукою за шию та так само відскочивши назад.

— Немов не бачите, Йосипе Никифоровичу! — відповіла Солоха. — Шия, а на шиї намисто.

— Гм! на шиї намисто! Хе-хе-хе! — і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

— А це що у вас, незрівняна Солохо?.. — Не знати, до чого б тепер торкнувся пожадливий дяк своїми довгими пальцями, коли раптом застукало в двері й почувся голос козака Чуба.

— Ой, боже мій, стороння особа! — скрикнув переляканий дяк. — Що ж тепер буде, як застануть особу мого звання?.. дійде до отця Кіндрата…

Та дякове побоювання було іншого роду: він боявся більше того, щоб не дізналася його половина, що й так уже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси таку тоненьку.

— Бога ради, Солохо, доброчесна Солохо, — говорив він, тремтячи всім тілом, — ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава трин… трин… Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте мене кудинебудь!

Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні, так що поверх нього можна б насипати ще з пів-мішка вугілля.

— Добривечір, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, мене й не сподівалась, га? А правда ж, не сподівалася? Може я перебив?.. — провадив Чуб, показавши на лиці жартівливу та значущу міну, яка наперед давала знати, що неповорітка голова його трудилася й готувалася викинути якусь ущіпливу і мудру штуку. — Може ви тут і розважалися з ким!.. Може ти когонебудь і сховала вже, га? — І, захоплений з такого свого дотепу, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один тільки користається з прихильності Солохи. — Ну, Солохо, дай тепер випити горілочки. Я думаю, у мене горло геть замерзло від клятого холоду. І послав же бог таку ніч перед різдвом. Як схопило, чуєш, Солохо, як схопило… От задубіли руки: не розстебну кожуха! Як закуріла метелиця…

— Відчини! — почувся знадвору голос і водночас грюкіт у двері.

— Стукає хтось, — сказав, зупинившись, Чуб.

— Відчини! — закричало ще дужче.

— Це коваль! — промовив, хапаючись за капелюх, Чуб. — Слухай, Солохо: де знаєш, ховай мене; я нізащо в світі не хочу потрапляти на очі отому виродкові триклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки.

Солоха, злякавшись і собі, метушилась по хаті, мов очманіла, і, втративши голову, сказала Чубові лізти в той самий мішок, де вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, ані закректати з болю, коли сів йому на голову важкий дядько та примістив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, не кажучи й слова, не знімаючи шапки, і майже повалився на лаву. Помітно було, що він у дуже поганому настрої.

В той саме час, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже ніяк не можна було заховати в мішку, ба й мішка такого не можна було знайти. Він був товстіший за самого голову і вищий на зріст за Чубового кума. І тому Солоха повела його на город, щоб вислухати від нього все те, що він мав їй сказати.

Коваль неуважно оглядав кутки своєї хати, прислухаючись часом до пісень колядників, що далеко лунали по всьому селу, і нарешті спинив погляд на мішках: «Чого лежать тут оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через оту дурну любов я зовсім збожеволів. Завтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Віднесу їх до кузні!»

Тут коваль присів до величезних мішків, перев'язав їх міцніше і ладнався завдати собі на плечі. Але помітно було, що його думки гуляли бог зна де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові його прикрутила зав'язка, а здоровенний голова почав був гикати досить виразно.

— Невже не виб'ється з моєї голови ця негідна Оксана? — говорив коваль. — Не хочу й думати про неї; а воно все думається, і як на зло, про неї саму тільки. І як це воно так робиться, що думка проти волі лізе тобі в голову? Що за чорт, мішки наче чогось поважчали! Сюди, мабуть, накладено ще чогось, крім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається важчим. Давніше, бувало, я міг зігнути й розігнути в одній руці мідяний п'ятак та кінську підкову, а тепер мішка з вугіллям не підійму. Скоро вже й від вітру валитимусь… Та ні, — скрикнув він, помовчавши й підбадьорившись, — що я за баба, справді! Не дам нікому насміятися з себе. Хоч би й десять таких мішків — усі підійму. — І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не донесли б і двоє дужих чоловіків. — Візьму й цього, — додав, підіймаючи невеличкого, на дні якого лежав, скоцюрбившись чорт. — В цей, здається, я поскладав струмент свій. — Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісні:

Мені з жінкою не возиться.

Голосніше й голосніше лунали на вулицях пісні та крики. Юрби народу побільшали ще тому, що чимало прийшло з сусідніх сіл. Парубки пустували й казилися досхочу. Часто між колядками чулася якась весела пісня, що її тут таки встиг скласти котрийсь із молодих козаків. А то раптом один із юрби, замість колядки, смалив щедрівку й ревів на все горло:

Щедрик, ведрик!
Дайте вареник!
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!

Регіт був нагородою штукареві. Маленькі вікна відчинялися, і сухорлява рука бабусі, які сами тільки з поважними батьками й залишалися в хатах, висувалася з вікна з ковбасою чи й шматком пирога. Парубки та дівчата навперейми підставляли мішки й підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточили гурт дівчат: галас, гамір; той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата переймали парубка, підставляли йому ногу, і він разом з мішком летів сторч головою на землю. Здавалося, цілісіньку ніч готові були провеселитися. І ніч, як на те, так розкішно теплилась! І ще більшим здавалося світло місяця від блиску снігу!

Коваль спинився з своїми мішками, він почув у юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки ньому здригнулися; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.

«Так, це вона! Стоїть, мов цариця, і блискає чорними очима. Їй розказує щось показний парубок; мабуть потішне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється». — Ніби мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь гурт і став коло неї.

— А, Вакуло, ти тут! здоров! — сказала красуня з тою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. — Ну, багато наколядував? А черевики, які носить цариця, добув? Роздобудь черевики, вийду за тебе заміж… — І засміявшись, побігла геть з гуртом дівчат.

Наче вкопаний стояв коваль на одному місці.

— Ні, не можу; не сила більше… — промовив він нарешті. — Але, боже ти мій, чому вона така в біса гарна? Її погляд, її голос, геть усе, ну от так і палить, так і палить… Ні, немає вже снаги перемогти себе. Час покласти край усьому. Пропадай душа! Піду втоплюся в ополонці, та й поминай, як звали!

Тут рішучим кроком пішов він уперед, догнав гурт дівчат, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:

— Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, мороч кого хочеш; а мене не побачиш більше на цім світі.

Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й утік.

— Куди, Вакуло? — кричали парубки, бачивши, як біжить коваль.

— Прощайте, браття! — кричав на відповідь коваль. — Дасть бог, побачимось на тому світі, а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте! Не згадуйте лихом! Перекажіть отцю Кіндратові, щоб одслужив панахиду по моїй грішній душі. Свічок перед іконами чудотворця та божої матері, каюсь, не обмалював через мирські справи. Все добро, яке знайдеться в моїй скрині, на церкву. Прощайте!

Проговоривши це, коваль пустився бігти знову з мішком на спині.

— Він стерявся! — говорили парубки.

— Пропаща душа! — побожно пробурмотіла бабуся, що проходила повз, — треба піти розказати, як коваль повісився!

 

Вакула тим часом, пробігши вулиць кілька, спинився одвести дух. «Куди це я справді біжу? — подумав він, — наче все вже пропало. Спробую ще способу: зайду до запорожця Пузатого Пацюка. Він, кажуть, знає всіх чортів і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково доведеться гинути!»

Тут чорт, що довго лежав без будьякого руху, застрибав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішок рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, попростував по Пузатого Пацюка.

Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запоріжжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п'ятнадцять, проживав він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улазити, бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але ушир був досить важкий. До того ж шаравари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім не було видно, і, здавалося, винницький кадовб сунув вулицею. Мабуть саме це й дало привід прозвати його Пузатим. Не минуло й тижнів кілька, як прибув він до села, а всі вже знали, що він знахар. Хворів хто часом на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Чи траплялося, що зголоднілий дворянин вдавився кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити у спину, що кістка прямувала куди їй слід, не вчинивши ніякої шкоди дворянському горлу. Останніми часами його рідко бачили денебудь. Причиною цьому була, можливо, лінь, а можливо й те, що пролазити в двері ставало йому щорік тяжче. Тоді миряни повинні були виряджатись до нього сами, якщо мали до нього потребу.

Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла як навмисне урівні з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.

«Ні, цей, — подумав собі Вакула, — ще ледачіший за Чуба: той, принаймні, хоч їсть ложкою; а цей не хоче й руку підняти!»

Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалось, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, що, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизький уклін.

— Я до твоєї милості прийшов, Пацюче! — сказав Вакула, кланяючись знову.

Товстий Пацюк підвів голову та знову заходився сьорбати галушки.

— Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові… — сказав, набираючись відваги, коваль: — я веду про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь образи, — доводишся трохи родичем чортові.

Промовивши ці слова, Вакула злякався, подумавши, що висловився все ще впрост і мало зм'ягшив гострі слова, і ждучи, що Пацюк, схопивши діжечку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відсторонився трохи і затулився рукавом, щоб, бува, гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя.

Але Пацюк поглянув і знову заходився сьорбати галушки.

Осмілілий коваль наважився далі говорити:

— До тебе прийшов, Пацюче. Дай тобі боже всього, всякого досхочу, хліба в пропорції. — Коваль, іноді вмів вкинути модне слівце: наламався в цьому бувши в Полтаві, коли розмальовував сотникові дерев'яний паркан. — Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не поможе мені на світі. Що буде, те й буде, а мушу просити ласки у самого чорта. Ну, як же, Пацюче? — казав коваль, бачивши незмінну його мовчанку. — Що маю робити?

— Коли треба чорта, то й іди собі к чорту, — відказав Пацюк, не зводячи на нього навіть очей та ковтаючи далі галушки.

— Для цього я й прийшов до тебе, — казав коваль, кланяючись: — опріч тебе, певно, ніхто на всім світі не знає до нього дороги.

Пацюк ні слова, і доїдав решту галушок.

— Зроби ж ласку, чоловіче добрий, не відмов! — напосідав коваль: — чи свинини, чи ковбас, муки гречаної, ну, полотна, пшона, чи ще чого іншого, коли там треба буде… як це звичайно поміж добрими людьми водиться… не поскупимося… Розкажи хоч, як, приміром сказати, натрапити до нього на дорогу?

— Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, — промовив байдуже Пацюк, не рухаючись.

Вакула витріщив на нього очі, ніби на лобі в нього було написано, що ці слова означають. «Що це він говорить?» — безмовно запитувала його міна, а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше-ліпше слово.

Але Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжечки перед ним не було, а замість них стояло на долівці дві дерев'яні миски: одна була повна вареників, друга сметани. Думки його і очі мимохіть обернулися до цієї справи: «Подивимось, — казав він сам до себе, — як це буде Пацюк їсти вареники. Нахилятись він, певно, не схоче, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: бо треба ж вареника спершу вмочити в сметану».

Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник виплюснув з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і просто потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник тим самим способом помандрував за першим. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.

«Бач, яке диво!» — подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і зараз таки помітив, шо вареник преться і йому в рот, і вже помастив губи сметаною. Відпихнувши вареник та обтерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких тільки мудрацій доводить людину нечиста сила, зауважуючи до того ж, що один тільки Пацюк і може допомогти йому.

«Вклонюсь йому ще, хай розтлумачить, як слід… Однак, що за чорт! Та ж сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники, вареники скоромні! Який з мене справді дурень. Стою тут та гріха набираюсь! Назад!» — і побожний коваль прожогом вибіг з хати.

А проте чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже тішився, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив із нього й сів верхи йому на шию.

Мороз пішов у коваля поза шкірою; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити; уже хотів перехреститись… Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав:

— Це я, твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки схочеш, — писнув він йому на ліве вухо. — Оксана буде сьогодні ж наша, — прошепотів він, нахиляючи свій писок знову на праве вухо. Коваль стояв, роздумуючи.

— Згода, — мовив він нарешті, — за таку ціну ладен бути твоїм!

Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї в коваля. «Тепер уже попався коваль! — подумав він собі: — тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік в моїх руках?»

Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиметься в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.

— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, так само, не злазяча з шиї, ніби боячись, щоб він не втік, — ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

— Я згодний! — сказав коваль. — У вас, я чув, розписуються кров'ю, стривай же, я достану з кишені цвяха.

Тут він заклав назад руку та хоп чорта за хвіст.

— Бач, який жартун! — закричав, сміючись, чорт: — ну, годі, буде вже пустувати!

— Стривай голубчику! — крикнув коваль. — А ось це як тобі видасться? — При цьому слові він поклав храста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. — Постривай же, — сказав, він стягаючи його за хвіст на землю: — знатимеш тепер у мене, як під'юджувати на гріх добрих людей і чесних христіан.

Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.

— Змилуйся, Вакуло! — жалібно простогнав чорт, — все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!

— Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий! Тепер я знаю, що мені робити. Вези мене зараз таки на собі! Чуєш? Та лети, як птиця!

— Куди? — промовив смутний чорт.

— В Петербург, просто до цариці! — І коваль отерп від страху, відчуваючи, як підіймається в повітря.

 

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже всередині її щось казало, що вона надто жорстоко повелася з ним. «Що, коли він справді наважиться на якусь страшну справу! Чого доброго! Може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане взивати її першою красунею на все село? Та ні, він мене любить. Я ж така гарна! Він мене нізащо не проміняє; він пустує, прикидавться. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Я й справді недобра. Треба буде дати, наче знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє!»

І пустотлива красуня вже жартувала з своїми подругами.

— Стривайте! — сказала котрась із них, — Коваль забув мішки свої; гляньте, які страшелезні мішки! Він не по-нашому наколядував: я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали, а що вже ковбас та хліба, то мабуть і не злічити. Ото розкіш! Цілі свята можна об'їдатись.

— Це ковалеві мішки? — підхопила Оксана, — тягнімо їх мерщій до мене в хату, та подивимось гарненько, чого він сюди наклав.

Всі сміючись пристали на таку пропозицію.

— Але ми не підіймемо їх! — закричали раптом усі, силкуючись зворухнути мішки.

— Постривайте, — озвалась Оксана, — побіжімо хутенько по санки та одвеземо санками!

І гуртом подалися по санки.

Полоненикам дуже надокучило сидіти в мішках, хоча дяк і розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, можливо, він знайшов би спосіб і вилізти; але вилізти з мішка при всіх, показати себе на сміх… це стримувало його, і він вирішив чекати, тільки злегка покректуючи під неввічливими Чубовими чобітьми. Чуб сам не менш бажав волі, відчуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Але коли почув, що вирішила його дочка, заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи собі, що до хати своєї треба було пройти принаймні кроків з сотню, а то ще й другу; вилізши ж, треба причепуритись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки то праці! Та й капелюх залишився в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санках.

Але сталося зовсім не так, як сподівався Чуб. В той час, коли дівчата побігли по санки, сухорлявий кум виходив із шинка, розбентежений і не в доброму настрої. Шинкарка аж ніяк не наважувалась давати йому набір. Він хотів було дожидатися в шинку, може таки прийде який побожний дворянин і почастує його; але, як на зло, всі дворяни залишились вдома і, як чесні христіани, їли кутю серед своїх домашніх. Роздумуючи про зіпсуття звичаїв та про дерев'яне серце єврейки, що продавала горілку, кум набрів на мішки і став здпвований.

— Бач, які мішки хтось покинув на дорозі! — сказав він, оглядаючись на всі боки. — Мабуть, тут і свинина є. Полізло ж комусь щастя наколядувати стільки всякої всячини! Які страшні мішки! Нехай понабивано їх самими гречаниками та коржами, і то добре; хоч би були тут самі тільки паляниці, і то смак; шинкарка за кожну паляницю дає осьмуху горілки. Потягти швидше, щоб ніхто не побачив. Тут завдав він собі на плечі мішок з Чубом та з дяком, але відчув, що він занадто важкий.

— Ні, самому буде важко нести, — промовив він. — А ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!

— Доброго здоров'я, — відказав, зупинившись, ткач.

— Куди йдеш?

— А так, іду, куди ноги йдуть.

— Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Хтось колядував та й покинув серед дороги. Добром поділимося пополовині.

— Мішки? а з чим мішки: з книшами чи з паляницями?

— Та, думаю, всього є.

Тут висмикнули вони похапцем із тину по кілку, поклали на них мішок і понесли на плечах.

— Куди ж понесемо його? До шинку? — спитав дорогою ткач.

— Воно б і я так думав, щоб до шинку; та не повірить же проклята шинкарка, подумає ще, що десь украли; до того ж я тількишо з шинку. Ми віднесемо його до мене в хату. Нам ніхто не стане на заваді: жінки немає вдома.

— Чи справді ж нема вдома? — запитав обережний ткач.

— Слава богу, ми не зовсім ще без глузду, — сказав кум: — поніс би мене туди чорт, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами до світу.

— Хто там? — закричала кумова жінка, почувши в сінях гармидер, вчинений приходом двох приятелів з мішком, і відчиняючи двері.

Кум остовпів.

— От тобі й на! — промовив ткач, опустивши руки.

Кумова жінка була така цяця, яких чимало на білому світі. Як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа вдома, а мало не цілісінький день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила й їла з великим смаком і билася тільки ранками з чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була удвоє старіша за шаравари волосного писаря; покрівля в деяких місцях була без соломи. З тину видно було самі рештки, бо всяк, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, надіючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина у добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка, і часто самоправно відбирала у нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у холоднім настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив із дому з попідбиваними очима, а люба його половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про зазнані нею побої.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач та кум таким несподіваним явищем. Спустивши мішок, вони заступили його собою і прикрили полами; та вже було пізно: кумова жінка, хоч і погано бачила старими очима, проте мішок помітила.

— Це добре! — сказала вона з таким виглядом, у якому помітна була радість шуліки. — Це добре, що наколядували стільки! Отак завжди роблять добрі люди; тільки ні, я думаю, десь підчепили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз же мішок ваш!

— Лисий дідько тобі покаже, а не ми, — сказав, підбадьорюючись, кум.

— Тобі яке діло? — додав ткач: — ми наколядували, а не ти.

— Ні, ти мені покажеш, мерзенний п'янюго! — вереснула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя й добираючися до мішка.

Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її відступити назад. Не встигли вони опам'ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою в руках. Хвацько луснула коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.

— Як же це ми допустили її? — сказав ткач, очутившись.

— Еге, як ми допустили! А чому ти допустив? — сказав спокійно кум.

— У вас коцюба, видко, залізна! — сказав після недовгої мовчанки ткач, чухаючи спину. — Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу, дала півкопи, але та нічого… не боляче…

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв'язала мішок і заглянула в нього.

Та мабуть старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились.

— Е, та тут лежить цілий кабан! — скрикнула вона, плеснувши з радості в долоні.

— Кабан! Чуєш: цілий кабан! — штовхав ткач кума: — а все ти винен!

— Що ж робити! — промовив, знизуючи плечима, кум.

— Як що? Чого ми стоїмо? Відберімо мішок! Ну, починай!

— Іди геть! Іди! Це наш кабан! — кричав, підступаючи, ткач.

— Геть, геть, чортова бабо! Це не твоє добро! — казав, наближаючись, кум.

Жінка взялася знову за коцюбу, але Чуб у цей час виліз із мішка і став серед сіней, потягаючись, як людина, що тільки но прокинулася після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдарившись об поли руками, і всі несамохіть пороззявляли роти.

— Що ж вона дурна каже: кабан! Це не кабан! — сказав кум, вирячивши очі.

— Бач, якого чоловіка кинуло в мішок! — сказав ткач, задкуючи в переляку. — Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не проліз і в вікно!

— Це кум! — скрикнув, придивившись, кум.

— А ти ж думав хто? — сказав Чуб, посміхаючись. — Що, гарну я втяв з вами штуку? А ви, небійсь, хотіли мене з'їсти замість свинини? Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось.

Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася б знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.

— От і другий ще! — скрикнув злякано ткач. — Чорт-зна, як повелось на світі… Голова обертом іде… Не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки.

— Це дяк! — промовив здивований більше від усіх Чуб. — От тобі й маєш! от так Солоха! Посадовити в мішок… То ж то я бачу, у неї повна хата мішків… Тепер знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому… От тобі й Солоха!

 

Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка.

— Нічого робити, буде з нас і цього, — щебетала Оксана. Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.

Голова вирішив мовчати, міркуючи, що коли він закричить, щоб його випустили й розв'язали мішок, — дурні дівчата розбіжаться; подумають, шо в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.

Дівчата тим часом, дружно взявшись за руки, помчали, як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них, пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все.

Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері та з реготом утягли мішок.

— Подивимось, що то тут лежить, — закричали всі, кинувшись розв'язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову увесь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло.

— Ой, тут сидить хтось! — закричали всі і з переляку кинулись геть з хати.

— Що за чорт! Куди це вас несе, мов очманілих? — запитав, входячи в двері, Чуб.

— Ой, тату! — промовила Оксана: — у мішку сидить хтось.

— В мішку? Де ви взяли цей мішок?

— Коваль кинув його серед дороги, — сказали всі враз.

«Ну, так: хіба ж я не казав», — подумав собі Чуб. — Чого ж ви полякалися? Подивимось… Ану, чоловіче, — прошу не погніватися, що не називаємо на ім'я та по-батькові — вилазь з мішка!

Голова виліз.

— Ой! — скрикнули дівчата.

— І голова вліз туди ж, — казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови аж до п'ят. — Он воно як!.. Е!.. — більше він нічого не міг сказати.

Голова й сам був не менш зніяковілий і не знав, що почати.

— Мабуть на дворі холодно? — сказав він, звертаючись до Чуба.

— Морозець є, — відповів Чуб. — А дозволь спитати тебе — чим ти мастиш свої чоботи, смальцем чи дьогтем? — Він хотів не те сказати: він хотів спитати: — як це ти, голово, заліз у цей мішок? — але не розумів, як вимовив зовсім інше.

— Дьогтем краще, — сказав голова. — Ну, бувай здоров, Чуб! — І, насунувши капелюх, вийшов з хати.

— Навіщо це я запитав з дурного розуму, чим він мастить чоботи? — промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. — Ну й Солоха! такого чоловіка засадити в мішок… Бач, чортова баба! А я дурень… Та де ж той проклятий мішок?

— Я кинула його в куток, там більше нічого немає, — сказала Оксана.

— Знаю я ці штуки, нічого немає. Дайте його сюди: там ще один сидить! Струсніть його гарненько… Що, нема? Бач, клята баба! А подивитись на неї — як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот!..

Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду, а вернімось до коваля, бо вже на дворі, певно, година дев'ята.

 

Спочатку страшно було Вакулі, особливо коли піднявся він від землі на таку височінь, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак, трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його потішало надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у вишині. Повітря, пойняте легким сріблястим туманом, було прозоре. Все будо видно, і навіть можна було помітити, як вихорем помчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшись купкою, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь, хмарою, цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, щойно з'їздила куди треба відьма… Багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитесь на нього, і потім знову мчало далі і провадило своє; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні (тоді була з якогось приводу ілюмінація).

Чорт, перелетівшії через шлагбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці.

Боже мій! стукіт, грюкіт, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит і коліс відбивався громом і лунав з чотирьох сторін; будинки росли і ніби підіймались із землі скрізь і всюди; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились та товпились попід домами, що винизані були каганцями, і величезні тіні їх манячили по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів.

Здивовано оглядався коваль на всі сторони. Йому здавалося, що всі доми вп'ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив таку силу, що не знав, перед котрим шапку скидати. «Боже ти мій, скільки тут того панства! — подумав коваль. — Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що проїжджаються в таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже певно комісари, а може те й більше». Його слова перервало запитання чорта: — «Чи просто їхати до цариці»? — «Ні, страшно, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що приїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано! Залазь но до мене в кишеню та веди до запорожців!»

Чорт умить схуд і став такий маленький, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й оступився трохи назад відблиску, побачивши пишно прибрану кімнату; та трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що приїздили через Диканьку, а тепер сиділи на шовкових канапах, підобгавши під себе замазані дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, званий звичайно корінцями.

— Здоровенькі були, панове! Помагай вам боже, ось де побачились! — сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.

— Що то там за чоловік? — запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів віддалік.

— А ви не впізнали? — сказав коваль. — Це ж я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, пошли вам боже всякого здоров'я та многії літа, без малого два дні. І нову шину натяг тоді на переднє колесо в вашій тачанці!

— А! — сказав той таки запорожець, — це той коваль, що малює знаменито. Здорове, земляче! Чого тебе бог приніс?

— Та так захотілось подивитись; кажуть…

— Що ж, земляче, — запитав запорожець набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському: — што, балшой город?

Коваль і себе не хотів осоромити та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити, він знався і сам на письменній мові.

— Губернія знатная! — відповів байдужим голосом: — що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важниї. Многії доми посписувані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, розчудесна пропорція!

Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, зробили висновок дуже для нього вигідний.

— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер ми їдемо зараз до цариці.

— До цариці? А будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!

— Тебе? — промовив запорожець так, як говорить доглядач до чотирилітнього свого вихованця, що проситься посадовити його на справжнього, на великого коняку. — Що ти будеш там робити? Ні, не можна. — При цьому на лиці в нього позначилася поважна міна. — Ми, брате, будемо з царицею розмовляти про своє.

— Візьміть! — домагався коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив:

— Візьмемо його справді, братця!

— Чому і не взяти! — сказали інші.

— Надівай же одяг такий, як і ми.

Коваль вмить заходився натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов з брузументами чоловік і сказав, що пора їхати.

Дивно знову видалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли чотириповерхові будинки, а брук сам, здавалося, з громом котився під ноги коням.

«Боже ти мій, яке світло! — думав собі коваль: — у нас і вдень не буває так ясно».

Карета стала перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й подалися по сліпуче освітлених сходах.

— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе: — шкода й ногами топтати. Які оздоби! От кажуть: брешуть казки! Який чорт брешуть! Боже ти мій! Що за поруччя! Яка робота! Тут самого заліза карбованців на п'ятдесят пішло!

Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, щохвилини боячись посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була пречиста діва з дитятком на руках,

«Що за картина! Яке чудове малювання! — міркував він. — От, здається, говорить! Здається жива! А дитя святе! І рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке! А фарби! Боже ти мій, які фарби! Тут вохри, я думаю, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А блакитна так і горить. Лепська робота! Мабуть грунт наводили найдорожчим блейвасом. Проте, хоч яке предивне тут малювання, ця мідна ручка, — провадив далі, підходячи до дверей і мацаючи замок, — ще більшого гідна подиву. Ех, як же чисто вироблено! Це все, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили…»

Може б довго ще міркував коваль, коли б лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відбивався від інших.

Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купкою.

Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величного зросту огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі виступали досить бундючно в золотих своїх мундирах, заметушились і з низеньким поклоном, здавалося, ловили кожне його слово і навіть щонайменший рух, щоб цю ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть уваги на все це, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.

Всі запорожці вклонилися йому до ніг.

— Чи всі ви тут? — запитав він протяжливо, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку, — відповіли запорожці, кланяючись знову.

— Не забудьте говорити так, як я вас учив!

— Ні, батьку, не забудемо.

— Це цар? — запитав коваль у одного з запорожців,

— Куди тобі цар! Це сам Потьомкін^[6], — відповів той.

У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч паній в атласних вбраннях, з довгими хвостами, та придворних у гаптованих золотом кафтанах та з пучками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого.

Запорожці раптом всі впали на землю і закричали як один:

— Помилуй, мамо! Помилуй!

Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з великого щирістю, на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

— Не встанемо, мамо! Не встанемо! Помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.

Потьомкін кусав собі губи; нарешті, підійшов сам і владно шепнув щось одному з запорожців. Запорожці підвелись.

Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, дещо навіть огрядну, напудровану, з голубими очима і воднораз з тим велично- усміхненим виглядом, який так умів покоряти собі все і міг належати тільки жінці, що царює.

— Найсвітліший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. — Чи добре вас тут приймають? — провадила вона далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий, хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запоріжжі, — чому ж не жити якнебудь?..

Потьомнін поморщився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…

Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив уперед:

— Змилуйся, мамо! Чим тебе твій вірний народ прогнівив? Хіба ми держали руку поганого татарина; хіба згоджувалися в чомунебудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За віщо ж неласка? Спершу чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас повернути на карабінерів^[7]; тепер чуємо про нові напасті. У чому винне запорізьке військо? Чи не в тому, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були винизані його руки.

— Чого ж хочете ви? — уважливо спитала Катерина.

Запорожці значущо поглянули один на одного.

— Тепер час! Цариця запитує, чого хочете! — сказав сам до себе коваль, та й упав як стій на землю.

— Ваша царська величність, не звеліть карати, а звеліть помилувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевики, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, ні в якому царстві на світі, не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевики!

Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурнів і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, чи не з'їхав він часом з глузду.

— Встань! — сказала ласкаво цариця. — Коли так тобі хочеться мати такі черевики, то це не важко зробити. Принесіть йому зараз черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, — провадила цариця, звертаючи погляд до повновидого, але трохи блідого добродія^[8], що стояв осторонь, одягнений у простенький кафтан з великими перламутровими гудзиками, який показував, що він не належить до придворних: — річ, гідна дотепного пера вашого!

— Ви, ваша імператорська величність, занадто ласкаві. Тут потрібен, принаймні, Лафонтен^[9], — відповів, уклонившись, чоловік із перламутровими гудзиками.

— Щиро скажу вам: я й досі без пам'яті від вашого «Бригадира». Ви напрочуд гарно читаєте! Однак, — казала далі цариця, звертаючись знову до запорожців, — я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться.

— Як же, мамо! Чоловікові ж, сама знаєш, без жінки не прожити, — відказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем. І коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить з царицею, ніби навмисне, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. «Хитрий народ! — подумав собі, — мабуть, недурно він це робить».

— Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні христіани, до скороминки. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні, є знову й такі, що мають жінок і в Туреччині.

В цей час принесли ковалеві черевики.

— Боже ж ти мій, що за оздоба! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величність! Що ж, коли такі черевики на ногах, і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж мають бути самі ніжки? Думаю, що не менш, як із чистого сахару.

Цариця, що й справді мала надиво стрункі та прегарні ніжки, мимохіть посміхнулася, чуючи такий комплімент від простодушного коваля, якого в його запорізькому убранні можна було вважати за справжнього красуня, дарма що мав він надто смагляве лице.

Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль хотів був уже розпитати царицю гарненько про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні ж речі; але, відчувши, що запорожці штовхають його попід боки, вирішив замовкнути. І коли цариця, звернувшись до стариків, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, промовив стиха: — Винось мене звідси хутчій! — та й опинився за шлагбаумом.

 

— Утонув! Їй-богу, утонув! От щоб я не зійшла з цього місця, коли не втонув! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи в гурті диканьських бабів посеред вулиці.

— Що ж, хіба я брехуха яка? Хіба я в кого корову украла? Чи кому, може, наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, з фіолетовим носом, розмахуючи руками. — Та щоб мені води не захотілось пити, коли стара Перерепенчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!

— Коваль повісився! От тобі й на! — сказав голова, що, виходячи від Чуба, спинився й протиснувся ближче до тих, що провадили розмову.

— Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п'янюго! — відповіла ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб вішатися! Він утопився, утопився в ополонці. Це я так само добре знаю, як те, що ти була зараз у шинкарки.

— Соромітниця! Бач, чим стала дорікати! — гнівно відказала баба з фіолетовим носом. — Мовчала б уже краще, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора?

Ткачиха спалахнула.

— Що дяк? До кого дяк? Що ти брешеш?

— Дяк? — заспівала, пробиваючись до них, дячиха у заячому кожушку, критому синьою китайкою. — Я вам покажу дяка! Котра це каже дяк?

— Та ось до кого учащає дяк! — сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.

— То це ти, суко, — закричала дячиха, підступаючи до ткачихи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш зіллям, щоб до тебе ходив?

— Відчепись від мене, сатано! — говорила, відступаючи назад, ткачиха.

— Ач, триклята відьма, бодай ти не діждала діток своїх бачити. Негідниця! Пху! — Тут дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі зробити те саме, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протовпився аж до тих, що сперечалися.

— Ах, погана бабо! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом.

Всі з лайкою сипнули врозтіч.

— Така погань! — твердив голова, усе ще обтираючись. — Так коваль утонув! Боже ти мій! А який знаменитий маляр був! Які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! Яка сила була! Еге ж! — провадив він далі, замислившись, — таких людей мало в нас на селі. Тож бо я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що він, бідолаха, був дуже в недоброму настрої. От тобі й коваль! був, а тепер і нема! А я збирався був підкувати свою рябу кобилу… — І сповнений таких христіанських думок, голова тихо поплентався в свою хату.

Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Перерепенчихи та бабським теревеням: вона знала, що коваль досить побожний, щоб не зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов, з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! Він довше від усіх зносив її вередування… Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути. То, розкидавшись у чарівній наготі, яку нічна пітьма ховала навіть від неї самої, вона мало не в голос картала себе; то, притихнувши, наважувалась ні про що не думати. І все думала. І вся горіла — і на ранок закохалася по самі вуха в коваля.

Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки запосідало одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.

Настав ранок. Вся церква ще до схід сонця була повна людей. Підстаркуваті жінки, в білих намітках, в білих суконних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки, в зелених і жовтих кохтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими позаду вусиками, стояли попереду їх. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиї намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитися ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і звичайні селяни з вусами, з чубами, з товстими в'язами і щойно виголеними підборіддями, всі здебільшого в кобеняках, спід яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято. Голова зарані облизувався, уявляючи, як він розговіється ковбасою; дівчата подумували про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будьколи, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Одна тільки Оксана стояла сама не своя. І молилася й не молилася. На серці в неї скупчилося стільки всяких почуттів, одне від одного болючіших, одне від одного сумніших, що обличчя її виявляло саме тільки велике збентеження; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли зрозуміти, що за причина цьому, і не підозрівали, що причиною був коваль. Однак, не сама тільки Оксана думала про коваля. Всі миряни помітили, що свято — наче й не свято, що все ніби чогось бракує. А тут ще дяк, як на лихо, після мандрування в мішку охрип і деренчав ледве чутним голосом; щоправда, приїжджий півчий гарно таки брав баса, та далеко краще було б, якби й коваль був, що завжди, бувало, як тільки співали «Отче наш» або «Іже херувими», ставав на криласі і виводив звідти на той самий глас, на який співають і в Полтаві. До того ж він один правив у церкві за титаря. Вже відійшла утреня; після утрені відійшла обідня… куди ж це, справді, запропастився коваль?

 

Ще швидше наостанку ночі мчав чорт із ковалем назад, і миттю опинився Вакула коло своєї хати. В цей час проспівав півень.

— Куди? — закричав коваль, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти. — Постривай, приятелю, це ще не все: я ще не подякував тобі.

Тут, схопивши хворостину, вперіщив його три рази, і бідний чорт пустився бігти, як дядько, якого щойно відшмагав засідатель. Отож, замість обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений.

Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо.

— Я проспав утреню й обідню.

Тут побожний коваль засмутився, міркуючи собі, що це, певно, бог навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого свята в церкві. Та, проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається у всьому попові та з нинішнього дня почне бити по п'ятдесят поклонів цілий рік, заглянув він до хати, але в ній не було нікого. Мабуть, Солоха ще не повернулась.

Обережно витяг він зза пазухи черевики і знову здивувався з дорогої роботи та дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме убрання, що добув у запорожців, вийняв із скрині нову шапку з решетилівського смушку з синім верхом, яку не надівав ще й разу, відколи купив її, ще в Полтаві бувши; вийняв також новий усіх кольорів пояс, поклав усе це разом з нагайкою в хустку й попростував до Чуба.

Чуб вирячив очі, як увійшов до нього коваль, і не знав з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Але ще більше здивувався він, коли Вакула розв'язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом:

— Змилуйся, батьку! не гнівайся! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам тобі до рук, у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки. Ти ж, колись, братався з покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили.

Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі в вус не дув, згинав в руці п'ятаки й підкови, мов гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього.

Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив нею тричі по спині.

— Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб трохи подумав, подивився на шапку і пояс; шапка була чудова, пояс теж не гірший; згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче:

— Добре! присилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, ступивши на поріг і побачивши коваля, та втопила здивовано і радісно в нього очі.

— Поглянь, які я тобі приніс черевики! — промовив Вакула, — ті самі, що носить цариця.

— Ні, ні! мені не треба черевиків, — говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей, — я й без черевиків…

Далі вона не договорила й почервоніла.

Коваль підійшов ближче, взяв її за руку, красуня й оченята спустила. Ще ніколи вона не була така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихенько поцілував її, обличчя її ще більше зашарілось, і вона стала ще краща.

 

Проїздив через Диканьку блаженної пам'яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, і, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою.

— А чия це така розмальована хата? — спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.

— Коваля Вакули! — сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це саме була вона.

— Славно! гарна робота! — сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі обведені були червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах.

Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержував церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітками.

Це, проте, ще не все. На стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього; а молодиці, як тільки розплакувались у них на руках діти, підносили їх до картини і говорили: — Он бач яка кака намальована! — І дитина, стримуючи слізоньки, скоса поглядала на картину і тулилася до лона своєї матері.

——————

1. Колядувати — це, по-нашому, співати під вікнами проти різдва пісень, що називаються колядками. Хто колядує, тому завжди кине в торбу господиня, чи господар, чи хто там зостанеться вдома, ковбаси, чи хліба, чи шага мідного, — хто чим багатий. Розказують, нібито був колись такий ідол Коляда, котрого мали за бога, та ніби з того й повелися колядки. Хто його знає? Не нам, простим людям, про це розбалакувати. Торік отець Йосип заборонив був колядувати по хуторах, кажучи, нібито цим люди догоджають сатані. Одначе, правду казавши, в колядках ні слова немає про того Коляду. Співається часто про Христове різдво, а при кінці кажуть на здоров'я господареві, господині, дітям та всім у хаті. Зауваження пасічника.
2. Німцем у нас називають кожного, хто тільки з чужого краю, нехай він буде француз, чи цісарець, чи швед — все німець. Прим. Гоголя.
3. Чиновник губернського правління, помічник прокурора.
4. Нашиті навхрест галуни.
5. Кунтуш — верхня одежа, на зразок кафтана.
6. Князь Г. А. Потьомкін (1739 — 1791) — фаворит Катерини II, один час фактично правив Росією.
7. Тобто примусити нести регулярну військову службу.
8. Фонвізін, Д. І. (1745 – 1792) — відомий російський письменник, автор комедій «Недоросль» та «Бригадир».
9. Лафонтен (1621 – 1695) — відомий французький байкар.