Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Передмова (1)
| Вечори на хуторі біля Диканьки Передмова до першої частини |
Сорочинський ярмарок ▶ |
|
«Це що за диковина «Вечори на хуторі біля Диканьки?» Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! ще мало обідрали гусей на пера[1] та перевели ганчірря на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пучки в чорнилі! Смикнула ж охота й пасічника потягатися слідком за іншими! Та справді — друкованого паперу розвелося стільки, що й не вигадаєш швидко, що б таке загорнути в нього».
Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць. Тобто, — кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ, — батечки мої! — це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочить. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, якенебудь обірване хлопченя, поглянути — гидота, що портляється на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди? куди? чого? Геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казать! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок[2] з земського суду, ні велебний ієрей, ніж показатися у той великий світ; а показався — то вже плач не плач, а подавай одвіт!
У нас, мої любезні читачі, — не в гнів вам сказати (ви може й розсердились, що пасічник говорить до вас запросто, немов до якогось свата свого або куми), — у нас на хуторах ведеться здавна: тількищо закінчиться робота на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох; коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите; тоді, як тільки вечір, уже певно десь в кінці вулиці жевріє огник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балабайка, а часом і скрипка, гомін, шум. Це у нас вечорниці.
Вони, коли хочете бачити, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви їдете, то саме за тим, щоб покрутити ногами та попозіхати в кулак, а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребнями, спочатку немов і за діло візьмуться: веретена дзижчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, затіється жартівня, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна. А найкраще, як зіб'ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто нести теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відкіля старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечірках у пасічника Рудого Панька. За що мене миряне прозвали Рудим Паньком — їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер швидше сиве, ніж руде. Та у нас — не звольте гніватись — такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвище, так і на віки-вічні зостанеться воно. Бувало, зберуться напередодні свята добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятку, не якінебудь мужики хуторянські; та може комусь і вищому за пасічника зробили б честь завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка Диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він відпускати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пістрядевого халата, який натрапите ви на багатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захолодженого картопляного кисілю, за яке він платив у Полтаві ледве чи не по шість карбованців аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було дух дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже так само, щоб він колинебудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання, а виймав ізза пазухи чепурно згорнену білу хустку, вишивану по всьому окрайку червоними нитками, і, справивши що слід, згортав її знову, за звичаєм, у дванадцяту долю і ховав за пазуху. А один з гостей… Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити у засідателі або в підкоморії[3]. Було поставить поперед себе палець і, дивлячись на його кінець, піде розповідати — закрутисто, та хитро, немов у друкованих книжках! Інший раз слухаєш, слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів набрався таких? Хома Григорович одного разу йому щодо цього добру сплів приказку: розказав він йому, як один школяр, що вчився у якогось там дяка грамоти, приїхав до батька і став таким латинником, що забув навіть нашу мову православну, — всі слова звертає на ус: лопата у нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилося раз, пішли вони разом в батьком у поле. Латинник побачив граблі та й питав батька: «А як це, батьку, по-вашому зветься?» — та й наступив, роззявивши рота, ногою на зубці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як грабильно здійнялось, розмахнувшись, та — лусь його по лобу! «Кляті граблі, — закричав школяр, ухопившись рукою за лоба і підскочивши в аршин: — як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б'ються!»
Так он як! Пригадав і ім'я, голубе! — Така приказка не по душі припала закрутистому розповідачеві. Не кажучи слова, встав він з місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нахилив голову трохи наперед, засунув руку в задню кишеню горохового кафтана свого, витяг круглу, під лаком, табакерку, цокнув пучкою по намальованій пиці якогось басурманського генерала і, зачепивши не малу порцію табаки, розтертої з попелом та любистковим листом, підніс її коромислом до носа і витяг носом зналету всю купку, не доторкнувшись навіть до великої пучки, — і все ні слова. Та як поліз у другу кишеню і вийняв синю клітчасту миткалеву хустку, тоді тільки промимрив про себе, ледве ще чи не прислів'я: «Не мечіте бісера перед свинями…»
«Бути ж тепер сварці», подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і туляться дати дулю. На щастя, стара моя збагнула поставити на стіл горячий книш з маслом. Усі взялися до діла. Рука Хоми Григоровича, замість того, щоб показати дулю, простяглася до книша, і, як завжди ведеться, почали прихвалювати майстерицю-господиню. Ще був у нас один розповідач; та той (не слід би на ніч згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходило по голові. Я навмисне і не вміщував їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, як чорта всі почнуть боятися. Нехай краще, як доживу, коли бог дасть, до нового року, то випущу другу книжку, тоді можна буде полякати вихідцями з того світу та дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, може трапитись, знайдете й побаєчки самого пасічника, що розказував він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, мабуть, — от ліньки тільки кляті копатися, — назбирається і на десять таких книжок. Еге, от було і забув найголовніше: як будете, панове, їхати до мене, то прямісінько беріть путь стовповим шляхом на Диканьку. Я навмисне й виставив її на першому листку, щоб швидше дібралися до нашого хутора. Про Диканьку ж, гадаю, ви начулися доволі. Та й те сказати, що там же оселя краща якогось там пасічникового куреня. А про сад і казати нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого. А приїхавши у Диканьку, спитайте тільки першого, який трапиться назустріч, хлопчика, що пасе в замурзаній сорочці гусей: «А де живе пасічник — Рудий Панько?» — «А от там!» скаже він, показавши пучкою, і, коли хочете, доведе вас до самого хутора. Прошу, проте, не дуже закладати назад руки та, як там кажуть, финтити, бо шляхи по хуторах наших не такі гладенькі, як перед вашими палацами. Хома Григорович позаторік, приїздивши з Диканьки, навідався таки в провалля в новою таратайкою своєю і з гнідою кобилою, не дивлячись на те, що сам поганяв і що поверх своїх очей одягав часом ще й куповані.
Зате вже, коли завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду, може, не їли; а меду, і забожуся, кращого не знайдете на хуторах: уявіть собі, що як унесеш щільник, дух піде по всій кімнаті — змалювати собі не можна, який: чистий як сльоза, або кришталь дорогий, що буває в сергах. А якими пирогами нагодує моя стара! Що то за пироги, якби ви тільки знали: сахар, справжнісінький сахар! А масло так-от і тече по губах, коли почнеш їсти. Подумаєш справді: на що тільки не майстериці ці баби! Чи ви пили коли-небудь, панове, грушевий квас з терновими ягодами, або варену з озюмом та сливами? Або чи не траплялось вам часом їсти путрю з молоком? Боже ти мій, яких на світі нема страв! Почнеш їсти — об'їстися та й годі: смачність неописана!
Минулого року… проте, що це я, справді, розбалакався?.. Приїздіть тільки, приїздіть швидше; а нагодуємо так, що будете розказувати і стрічному й поперечному.
Пасічник Рудий Панько