ПЕРЕДМОВА
От вам і друга книжка, а краще сказати, остання. Не хотілося, дуже не хотілося видавати й цієї. Правда, пора й честь знати. Я вам скажу, що на хуторі вже починають сміятись з мене: «От, — кажуть, — здурів старий дід; на старості літ тішиться дитячими іграшками». І справді, давно пора на спокій. Ви, любезні читачі, певно, гадаєте, що я прикидаюся тільки старим. Де там прикидатися, коли в роті зовсім зубів нема! Тепер, коли що м'яке трапиться, то ще якнебудь жуватиму, а тверде — то нізащо не одкушу. Так от вам знову книжка. Не лайтесь тільки. Не годиться лаятись на прощання, особливо з тим, в ким бозна чи скоро побачитесь. У цій книжці почуєте розповідачів — усіх майже вам незнайомих, виключаючи хіба тільки Хому Григоровича. А того горохового панича, що розповідав такою викрутною мовою, що його багато дотепників і в московського народу не могло зрозуміти, вже давно немає. Після того, як розсварився з усіми, він і не зазирав до нас. Еге, я вам не розказував цього випадку? Послухайте, тут прекумедія була! Минулого року, так якось, десь улітку, та ледве чи не на самий день мого патрона, приїхали до мене в гості… (треба вам сказати, любезні читачі, що земляки мої, дай боже їм здоров'я, не забувають старого. Уже з п'ятидесятий рік є, як я почав пам'ятати свої йменини; котрий же саме мені рік, цього ні я, ні стара моя вам не скажемо. Мабуть близько семидесяти. От диканський піп, отець Харлампій, знав, коли я народився, та шкода, що вже п'ятьдесят років, як його нема на світі). От приїхали до мене гості: Захар Кирилович Чухопупенко, Степан Іванович Курочка, Тарас Іванович Смачненький, засідатель — Харлампій Кирилович Хльоста; приїхав ще… от забув, далебі, ім'я й прізвище… Йосип… Йосип… Боже мій, та його ж знав увесь Миргород! Він ще, коли говорить, то завжди клацне перш пучкою і підіпреться в боки… ну, бог з ним! Другим разом пригадаю. Приїхав і знайомий наш панич із Полтави. Хоми Григоровича я не лічу: то вже своя людина. Розбалакалися всі (знову треба вам зазначити, що у нас ніколи про пусте не буває розмови: я завжди подобаю пристойні розмови, щоб, як кажуть, разом і услада і повчальність була), — розговорилися про те, як треба солити яблука. Стара моя почала було говорити, що треба перш гарненько вимити яблука, потім намочити в квасу, а потім уже… «Нічого з цього не буде! — підхопив полтавець, заклавши руку в гороховий кафтан свій і пройшовши статечною ходою по кімнаті: — нічого не буде. Перш за все треба пересипати канупером, а потім уже…» — Ну, я на вас посилаюся, любезні читачі, скажіть по совісті; чи ви чули колинебудь, щоб яблука пересипали канупером? Правда, кладуть порічок чорних лист, нечуйвітер, трилистник, а щоб клали канупер… ні, я не чув про таке. Вже, здається, краще, ніж моя стара, ніхто не зна про ці справи. Ну, кажіть же ви! Навмисне, як доброго чоловіка, одвів я його потихеньку вбік: «Слухай, Макаре Назаровичу, гей, не сміши людей. Ти чоловік немаловажний: сам, як кажеш, обідав раз з губернатором за одним столом. Ну, скажеш щонебудь подібне там, адже тебе засміють усі!» Що ж, ви б гадали, він сказав на це? — Нічого! Плюнув на долівку, взяв шапку і вийшов. Хоч би попрощався з ким, хоч би кивнув кому головою; тільки чули ми, як під'їхав до воріт візок з дзвоником; сів і поїхав. Та й краще! Не треба нам таких гостей. Я вам скажу, любезні читачі, що нема нічого гіршого на світі, як оця знать. Що його дядько був колись комисаром, так і носа несе вгору. Та хіба комісар такий уже чин, що вищого над нього нема й на світі? Слава богу, є й більші за комисара! Ні, не люблю я цієї знаті. От вам у приклад Хома Григорович; здається, і не значний чоловік, а подивитись на нього: в лиці якась сановитість сяє, навіть коли почне нюхати звичайну табаку, і тоді почуваєш мимовільну пошану. А в церкві, як заспіває на криласі — умиленіє невиобразиме. Розтав би, здавалося, увесь… А той… ну, бог з ним! Він гадає, що без його казок і обійтися не можна. А от же ж таки набралася книжка. Я, пригадується, обіцяв вам, що в цій книжці буде й моя казка. І справді, хотів було це зробити, та побачив, що для казки моєї треба, принаймні, три таких книжки. Гадав було окремо надрукувать її, та передумав. Адже я знаю вас: почнете сміятися з старого. Ні, не хочу! Довго, а може й зовсім не побачимося. Та що, адже вам однаково, хоч би й не було зовсім мене на світі. Мине рік, другий, — і з вас ніхто потім не згадає й не пожалкує за старим пасічником Рудим Паньком.
