Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Сорочинський ярмарок
| ◀ Передмова | Вечори на хуторі біля Диканьки Сорочинський ярмарок |
Вечір проти Івана Купала ▶ |
|
Мені нудно в хаті жить.
Ой, вези ж мене із дому,
Де багацько грому, грому.
Де гопцюють все дівки,
Де гуляють парубки!
З старовинної легенди
Який чарівний, який розкішний літній день на Україні! Які втомно-гарячі ті години, коли полудень горить серед тиші й спеки, і голубий, безмірний океан, ярливим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в легеньких обіймах своїх! На ньому — ні хмарини; в полі — ні звука. Все наче вмерло; вгорі тільки, в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітрям на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Стомлено й бездумно, наче гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи на інші чорну, наче ніч, тінь, яку тільки під добрий вітер обсипає золотим приском. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сипляться над барвистими городами, обрямовуваними стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хлібів табором стають у полі й мандрують по його безкрайності. Розлогі віти черешень, слив, яблук, груш, що вгинаються під вагою плодів; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах… Скільки розкошів і солодкої знемоги в українському літі!
Такою розкішшю пишався один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот… вісімсот… Та років із тридцять буде тому, коли шлях, верстов за десять до містечка Сорочинці[1], кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. З самого ще ранку тяглися довжелезні валки чумаків із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, ледве сунули, наче нудьгуючи з своєї неволі й темряви; подекуди тільки якась розмальована барвисто миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту і привертала розчулені погляди аматорів тої розкоші. Багато з подорожніх поглядали заздрісно на високого ганчара, обладаря цих коштовностей, що повільними кроками йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи своїх глиняних чепурунів та кокеток ненависним для них сіном.
Самотою збоку тягся притомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за возом брів, у чистій полотняній сорочці і в забруднених полотняних штанах, його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого лиця і навіть капав з довгих вусів, напудрованих тим невмолимим парикмахером, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та насильно пудрує кілька тисяч уже літ увесь рід людський. Поруч із ним ішла прив'явана до воза кобила, сумирний вигляд якої доводив похилий вік її. Багато з зустрічних, а надто молодих парубків, брались за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Та не сиві вуси й не поважна хода його змушували їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, з чорними бровами, що рівними дугами підіймалися над ясними карими очима, в безжурним усміхом рожевих уст, в пов'язаними на голові синіми й червоними стрічками, що разом з довгими косами і пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці. Все, здавалось, цікавило її; все було для неї чудне, нове… і гарненькі очиці безперестанку бігали від одного дива до другого. Та як же й не тішитися! Вона ж уперше на ярмарку!.. Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!.. Та ніхто з перехожих чи проїжджих і не знав, мабуть, як важко їй було вблагати батька взяти її з собою, хоч той і душею радий був би зробити це раніше, якби не лиха мачуха, що навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, що ото за довголітню працю пленталася тепер на продаж. Невгамовна жінка!.. Та ми забули, що й вона тут сидить зверху на возі, у пишній шерстяній зеленій кохті, з нашитими на ній, як на горностаєвім хутрі, хвостиками червоного тільки кольору, в дорогій плахті, рябій, мов шахівниця, і в ситцевім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої пихи її червоному повному обличчю, по якому пробігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний швидше переводив збентежений погляд свій на веселеньке личко дочки.
Очам наших подорожніх почав уже відкриватись Псьол; здаля уже повівало холодком, що видавався відчутнішим після втомної, виснажливої спеки. Крізь темно- і ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, берез і тополь заблискотіли огненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке рясно падали зелені кучері дерев. Свавільна, як красуня в ті чарівні години, коли правдиве дзеркало так завидливо вбирає в себе її сповнене гордощів й сліпучого блиску чоло, лілейні плечі й мраморну шию, затінену темною, що впала з русої голови, хвилею, коли зневажливо відкидає вона одні прикраси, щоб замінити їх іншими, і вередуванню її й краю нема, — вона чи не щороку міняє свої околиці, вибирає собі новий шлях і оточує себе новими, різноманітними ландшафтами. Ряди млинів підіймали на важкі колеса свої широкі хвилі й потужно кидали їх, розбиваючи на бризки, обсипаючи пилом і сповнюючи шумом околицю. Віз із відомими нам пасажирами виїхав якраз на міст, і ріка у всій красі і величі, як суцільне скло, розкинулась перед нами. Небо, зелені і сині ліси, люди, вози з горшками, млини — все перекинулось, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну принадну безодню. Красуня наша замислилась, дивлячись на пишний краєвид, і забула навіть лущити свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли це слова: «Ой, та й дівчина!» вразили її вухо. Оглянувшись, побачила вона на мосту гурт парубків, і серед них один, зодягнений чепурніше ніж інші, в білій свиті і в сивій з решетилівського смушка шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного лиця й огненних очей, що, здавалось, пронизували її наскрізь, і спустила очі, подумавши, що може це він сказав те слово. «Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свиті, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А спереду он і чортяка сидить!» Регіт знявся з усіх боків; та вирядженій жінці того, що повільно ступав поруч, чоловіка не надто вподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалось, як град, на голову молодецького парубка.
— Щоб ти вдавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він послизнувся на льоду, антихрист клятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!
— Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений таким сильним випалом нежданих привітань: — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!
— Столітній!.. — підхопила літня красуня. — Поганцю! піди та вмийся попереду! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що — погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній! та в нього молоко ще на губах…
Віз саме почав з'їздити з мосту, і останніх слів не можна вже було почути; та парубок не хотів, здається, щоб на цьому кінчилось: не довго думавши, схопив він жменю грязюки й швиргонув услід їй. Удар був влучніший, ніж можна було сподіватись: увесь новий ситцевий очіпок був заляпаний грязюкою, а регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою.
Огрядна чепуруха спалахнула від гніву; та віз у цей час від'їхав досить далеко, і злість її впала на безневинну падчерицю та на плохого чоловіка, що, звикши здавна до таких пригод, увесь час уперто мовчав і байдуже сприймав несамовиті речі розлюченої жінки. Проте невтомний язик її тріщав і торохкотів, аж поки не приїхали вони в передмістя до старого знайомого і кума, козака Цибулі. Зустріч з кумами, що давно не бачились, вигнала на якийсь час із голови цю неприємну пригоду, і наші подорожні почали розмову про ярмарок, перепочиваючи після довгої дороги.
З української комедії
Вам, мабуть, траплялося чути, як десь рине далекий водоспад, коли все навколо сповнене сполоханого гуркоту, і хаос дивних неясних звуків вихорем носиться перед вами. Справді, чи не ті самі почування вмить охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь люд зростається в одне величезне чудище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить? Шум, сварка, мукання, мекання, рев — усе зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пірники, шапки — все яскраво, строкато, безладно метушиться купами і снується перед очима. Слова різноголосої мови потопляють одні одних, і жодне не вихопиться, не втече від цього потопу; ні один крик не вимовиться ясно. Тільки ляскання по руках торжників чути з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить залізо, з гуркотом падають скидувані на землю дошки, і запаморочена голова не розуміє, куди вдатися.
Приїжджий дядько наш з чорнобривою дочкою давно вже тинявся поміж народом. Підходив до одного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло десятка мішків пшениці та старої кобили, що він привіз на продаж. З обличчя дочки його помітно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів з борошном та пшеницею. Їй би хотілося туди, де під полотняними ятками принадно розвішані червоні стрічки, сережки, олив'яні, мідні хрестики й дукачі. Та й тут, усе ж, вона знаходила собі багато чого на розвагу: смішило її дуже, як циган і дядько били один одного по руках, скрикуючи сами від болю; як п'яний єврей давав бабі киселю[2], як, полаявшись, перекупки перекидались пересваркою і раками; як москаль, пригладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою… Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулась — аж парубок у білій свитці, з ясними очима, стояв перед нею. Жи́ли її заграли і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні з якого горя: і дивно, і любо їй здалося, і сама не могла розібрати, що робилося з нею.
— Не бійся, серденько, не бійся! — говорив він до неї стиха, взявши її за руку: — я нічого не скажу тобі лихого!
«Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала собі красуня: — але мені чудно… мабуть, це нечистий. Сама, здається, знаєш, що не годиться так… а сили немає вирвати від нього руку».
Дядько обернувся й хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово змусило його в ту ж хвилину приєднатися до двох негоціантів[3], які голосно розмовляли, і уваги, що прикувалася до них, уже ніщо неспроможне було відвернути.
Чи бачиш, він який парнище?
На світі трохи єсть таких.
Сивуху так, мов брагу, хлище!
— То ти думаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? — говорив чоловік, що скидався на заїжджого міщанина, обивателя якогось містечка, у веретяних замазаних дьогтем і засмальцьованих шараварах, до другого, в синій, подекуди вже й з латками, свитці і з величезною гулею на лобі.
— Та й думати нічого тут; я ладен накинути на шию петлю та й гойдатися на цьому дереві, як ковбаса перед різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку.
— Кого ти, земляче, морочиш? Привозу ж, крім нашого, немає зовсім, — сперечався чоловік у веретяних шараварах.
«Еге ж, говоріть собі, що хочете, — думав про себе батько нашої красуні, що не пропускав і слова з розмови двох негоціантів, — а в мене десять мішків таки є запасу».
— То ж то й воно, що де вже встряне нечиста сила, то жди стільки добра, як від голодного москаля, — значущо промовив чоловік з гулею на лобі.
— Яка нечиста сила? — підхопив чоловік у веретяних шараварах.
— Ти чув, що подейкують люди? — казав той з гулею на лобі, скоса наводячи на нього свої похмурі очі.
— Ну?
— От тобі й ну! Засідатель, щоб він не діждав більше витерти губи після панської слив'янки, одвів для ярмарку прокляте місце, де, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою? — Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче, весь обернувся, здавалося, на увагу. — В тому сараї завелися чортячі штуки, і ні один ярмарок на цьому місці не минався без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк — аж з сараю висунулось свиняче рило та й хрюкнуло так, що йому мороз пішов за спиною. Так і жди, що знов об'явиться червона свитка.
— Що ж це за червона свитка?
Тут у нашого пильного слухача волосся стало дибом. Із страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його з парубком спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі.
Це розвіяло його страх і повернуло йому звичайну безжурність.
— Еге-ге, земляче, та ти майстер, я бачу, пригортатись! Щоб мені крізь землю провалитись, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився пригортати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, напутив.
Парубок одразу ж помітив, що батько його коханої не дуже то розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою руч.
— Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу пізнав.
— Може, і впізнав.
— Коли хочеш, то і як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звати Солопій Черевик.
— Еге ж, Солопій Черевик.
— А придивись но гарненько, чи не впізнаєш мене?
— Ні, не пізнаю. Не у гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися морд усяких, що чорт їх і пригадає всіх!
— Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!
— А ти, може, Охримів син?— А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він.
Тут приятелі взялися за шапки, і почалося чоломкання. Наш Голопупенків син, проте, не гаявши часу, наважився одразу ж напосістись на нового свого знайомого.
— Ну, Солопію, ото, як бачиш, я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі.
— Що ж, Параско, — сказав Черевик, обертаючись і сміючись, до своєї дочки: — може й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі і той… щоб і паслись на одній траві! Га? По руках? Ану лиш, новобраний зятю, став могорича!
І всі троє опинились у знакомитій ярмарковій ресторації — під яткою в єврейки, засіяною незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок всякого роду й віку.
— Ох і молодець! за це люблю! — говорив Черевик, трохи підпивши й бачивши, як наречений зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, навіть не скривившись, вихилив до дна, хрьопнувши потім його вдрізки. — Що скажеш, Параско? Якого я жениха тобі доп'яв! Дивись, дивись: як він хвацько тягне пінну!
І, всміхаючись та заточуючись, поплентався він з нею до свого воза, а наш парубок пішов вздовж рядів з дорогим крамом, де були купці навіть із Гадяча й Миргорода — двох знаменитих міст Полтавської губернії, наглядіти яку кращу дерев'яну люльку з мідною оздобистою оправою, квітчасту по червоному тлі хустку і шапку — на весільні дарунки тестеві й усім, кому годиться.
Хоть чоловік і не онеє,
Та коли жінці, бачиш, теє.
Так треба угодити їй…
Котляревський
— Ну, жінко! а я знайшов жениха дочці!
— Ото, якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Тобі десь то й на роду написано зостатися таким. Де ж ти таки бачив, де ж ти таки чув, щоб статечний чоловік бігав тепер за женихами? Ти краще подумав би, як пшеницю з рук збути. Гарний, мабуть, і жених той! Гадаю, голодранець над голодранцями.
— Ге, якби не так! Подивилась би ти, що то за парубок! Сама свитка дорожча, ніж твоя зелена кохта й червоні чоботи. А як сивуху знаменито хлище!.. Чорти б мене взяли з тобою разом, коли я бачив на своїм віку, щоб парубок одним духом вихилив півкварти, не скривившись.
— Отож, отож: йому як п'яниця та волоцюга, то вже й його масті. Даю голову на заставу, як це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мості. Шкода, що й досі він не попався мені: вже б я йому далася взнаки.
— То що, Хівре, хоч би й той самий; чого ж він шибеник?
— Га! Чого шибеник? Ох, ти ж голово безмозка! Чи чули? Чого шибеник? Як же не шибеник! Куди ж ти заховав дурні очі свої, коли ми проїздили млини? Йому хоч би отут, перед самим його вимазаним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те байдужісінько.
— А все ж я не бачу в ньому нічого поганого: хлопець хоч куди! Ото тільки, що заліпив був на мить твою личину грязюкою.
— Еге, та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! Що ж це воно таке? Коли це бувало з тобою? Мабуть, залив уже очі, не продавши нічого…
Тут Черевик наш помітив і сам, що розбалакався занадто, і закрив на мить голову свою руками, гадаючи, без сумніву, що розгнівана жінка так і вчепиться йому в чуба своїми подружніми кігтями.
«Отуди до дідька! Оце тобі й весілля! — думав він про себе, одступаючи від сильного натиску дружини. — Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас, грішних? І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!»Не хилися, явороньку,
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку,
Ще ти молоденький!
Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо шумів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок, і день згасаючий чарівно і яскраво рум'янився, наче лице прекрасної жертви нездоланої недуги в урочисту хвилину відлітання на небо. Сліпуче виблискували верхи білих шатрів та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки нагромаджених купами вікон горіли; зелені пляшки й чарки на столах у шинкарок стали огненні; гори динь, кавунів і гарбузів здавались вилитими із золота й темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, дядьків та циган лінивіше й повільніше вертались. Де-не-де починав блимати вогник, і запашний дух од варених галушок розносився по притишених вуличках.
— Чого зажурився, Грицьку? — скрикнув високий засмалений циган, ударивши по плечу нашого парубка. — Що ж, віддавай воли за двадцять!
— Тобі все воли на думці! Вашому кодлові все б бариші тільки; підвести та обдурити доброго чоловіка.
— Пху, диявол! тебе не в жарг замарудило. Чи не з досади, що сам себе засватав?
— Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого шкарбана Черевика нема совісті, видко, і на півшеляга: сказав, та й назад… Ну, його й винуватити нема що: він — пень, та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки. Ех, коли б був я цар або пан великий, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють сідлати себе бабам…— А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?
Здивовано поглянув на нього Грицько. В рисах смаглявого циганового лиця було щось злостиве, уразливе, погане і разом погордливе: людина, глянувши на нього, вже ладна була признати, що в цій чудній душі киплять достойності великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між носом і гострим підборіддям, безперестанку уразливо усміхався, невеличкі, але жваві, як огонь, очі і безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів, — все це немов потребувало особливого такого ж дивного для себе убрання, яке саме й було на ньому. Цей темнорудий кафтан, що один дотик до нього, здавалось, перетворив би його на порох; довге, чорне волосся, що пачісками спадало на плечі; черевики, взуті на босі засмаглі ноги, — все це, здавалося, приросло до нього і становило його природу.
— Не за двадцять, а й за п'ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки! — відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.
— За п'ятнадцять? добре! Гляди ж — не забувай: за п'ятнадцять! Ось тобі й синиця[4] на завдаток.
— Ну, а як збрешеш?
— Збрешу — завдаток твій.
— Добре! вдаримо ж по руках!
— Давай!
От біда, Роман іде, от тепер якраз насадить мені бебехів, та й вам, пане Хомо, не без лиха буде.
З української комедії
Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився під тином; той хоч і виліз хутко на тин, та довго вагався і стояв на ньому, немов висока страшна примара, приділяючись оком куди б краще стрибнути, і, напослідок, з шумом гепнув у бур'ян.
— Ото лишенько! Чи не забилися ви часом, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи? — лепетала заклопотана Хівря.
— Цс! нічого, нічого, найлюбязніша Хавроніє Никифорівно! — болізно й пошепки промовив попович, стаючи на ноги: — якщо не вважати на уязвлення від кропиви, цього змієподобного зілля, мовляв небіжчик отець протопоп.
— Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Опанасе Івановичу, що на вас болячки чи соняшниці напали. Нема та й нема. Як же ся маєте? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини.
— Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів з сотню; а курей, як полічити, то не буде й півсотні; яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношенія, до прикладу мовивши, єдино від вас сподіваємося мати, Хавроніє Никифорівно! — говорив попович, солодко поглядаючи на неї та присуваючись ближче.
— Ось вам і приношеніє, Опанасе Івановичу! — промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кохту, що наче ненароком розстебнулася: — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!
— Голову даю в заставу, якщо це зготували не наймайстерніші руки серед усього Євиного роду, — сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. — Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє жаждає від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки.
— Оце вже я й не знаю, якої вам ще страви хочеться, Опанасе Івановичу! — відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби нічого не тямить.— Розуміється, любові вашої, незрівняна Хавроніє Никифорівно, — пошепки мовив попович, держачи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.
— Бозна що ви вигадуєте, Опанасе Івановичу! — сказала Хівря, соромливо спускаючи очі свої. — Чого доброго, ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватись!
— Щодо цього я вам скажу, хоч би й про себе, — говорив далі попович: — за битності моєї, до прикладу мовивши, ще в бурсі[5], ось, як зараз пригадую…
Тут почулось знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хівря швидко вискочила й вернулась, уся пополотнівши.
— Ну, Опанасе Івановичу, попались ми з вами: народу стукається сила, і мені вчувся наче кумів голос…
Вареник застряв поповичеві в горлі… Очі його полізли на лоб, немов якийсь виходець в того світу тількищо зробив йому перед цим візит свій.
— Лізьте сюди! — кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де лежала купа всякого хатнього манаття.
Небезпека додала духу нашому героєві. Опам'ятавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз відтіль обережно на дошки, а Хівря побігла без пам'яті до воріт, бо стукати почали знову та ще дужче й нетерплячіше.
Та тут чудасія, мосьпане!
З української комедії
На ярмарку сталася дивна пригода: скрізь ходили чутки, що десь між крамом об'явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, наче шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поруч із шинкарською яткою, вклонялася без потреби цілий день і виписувала ногами цілковиту подібність свого лакомого краму. До цього доточились ще збільшені вісті про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному зімкнути очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запаслися на ніч пристановищем у хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, а до них напросились ще гості в хату, і вони ото й зчинили гуркіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возом по подвір'ю, поки знайшов свою хату. Гості теж були всі в веселому настрої і, не церемонячись, увійшли раніш самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа наче на голках, коли почали вони нишпорити по всіх кутках у хаті.
— А що, кумо, — скрикнув, увійшовши, кум: — тебе ще й досі трясе пропасниця?..
— Еге ж, нездужаю, — відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на покладені під стелею дошки.
— Ану, жінко, дістань но там у возі баклажок! — казав кум до жінки, що приїхала з ним разом: — ми хильнемо його з добрими людьми; а то проклятущі баби нагнали такого страху, що й признатись сором. Та ми ж, їй-богу, браття, не з дурниці й приїхали сюди! — говорив він, перехиляючи глиняного кухля. — Я тут таки даю в заставу нову шапку, коли це не баби намислили покепкувати з нас. А хоч би й справді сатана! — що нам сатана? Плюйте йому на голову. Нехай би оце зараз заманулось йому стати ось тут, приміром, переді мною: собачий син був би, якби не дав йому дулю аж під ніс!
— Чого ж ти враз зблід увесь? — крикнув один з гостей, вищий від усіх на голову, що вдавав завжди із себе сміливого.
— Я… господь з вами! Приснилось?
Гості посміхнулись, Задоволена усмішка заграла на лиці красномовного сміливця.— Куди там йому бліднути! — підхопив другий: — щоки його розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так наполохала людей.
Баклажок покотився по столу і зробив гостей ще веселішими. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка і не давала й на хвилину спокою його цікавому духові, напосівся на кума.
— Скажи, будь ласка, куме! Питаю, та ніяк не допитаюсь, що то за історія з тією проклятою свиткою?
— Е, куме! воно б не годилось говорити проти ночі; та хіба вже, щоб догодити тобі й добрим людям, — тут він звернувся до гостей, — а вони, я бачу, теж не від того, щоб послухати про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!
Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:
— Одного разу за якусь провину, а за яку, їй-богу не знаю, вигнали одного чорта з пекла…
— Як же воно так, куме? — перебив Черевик. — Як же могло це статись, щоб чорта вигнали з пекла.
— Що ж поробиш, куме, вигнали то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулось вчинити яке добре діло, ну й показали на двері. От бідному чортові так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік тепер не пройде, не захистивши спершу себе хрестом святим; і став той чорт такий гуляка, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку.
Тут знову строгий Черевик перебив нашого оповідача;
— Бозна що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хтось у шинок: адже в нього є, слава богу, і кігті на лапах, і ріжки на голові.
— Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — і дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір, а потім і перестав. Довелося чортові дати в заставу червону свитку свою, здається, за третину ціни шинкареві, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку. Заставив та й каже йому: «Гляди ж, шинкарю, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» — і зник, як у воду впав. Шинкар роздивився гарненько свитку; сукно таке, що й у Миргороді не знайдеш! а червоний колір горить, як огонь, аж не надивитись на нього. От шинкареві надокучило дожидатись строку. Почухав собі голову та й злупив з якогось проїжджого пана мало не п'ять червінців. Про строк шинкар зовсім і забув. Коли це одного разу, так надвечір, приходить якийсь чоловік: «Ну, шинкарю, давай мою свитку!» Той спочатку і не впізнав був, а потім, як роздивився, почав удавати, наче і в вічі не бачив: «Яку свитку? нема в мене ніякої свитки! Знати не знаю твоєї свитки!» Той, дивись, і пішов; та тільки ввечері, коли шинкар, замкнувши свою халупу і перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирадло і став по-своєму молитись богу — чує шарудіння… зирк — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…
Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче хрюкання; всі зблідли… Потом обілляло й самого оповідача.
— Що? — сказав злякано Черевик.
— Нічого! — відповів кум, що аж дрижав увесь.
— Га! — обізвався хтось із гостей.
— Ти сказав?..
— Ні!
— Що ж воно хрюкнуло?
— Бозна чого ми переполохались! Нікого нема!
Всі злякано почали озиратись навколо і почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива, ні мертва.
— Ох ви, баби! баби! — промовила вона голосно: — чи вам козакувати і чоловіками зватись! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хтось, прости господи, мабуть… Під кимсь ото ослін заскрипів, а всі й зірвались як навіжені!Це засоромило наших сміливців і примусило їх підбадьоритись. Кум хильнув із кухля і став оповідати далі:
— Шинкар обмер; одначе, свині на ногах, довгих як ходулі, повлазили у вікна і миттю оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Той упав до ніг, покаявся у всьому… Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав у дорозі якийсь циган і продав свитку перекупці; вона привезла її знов на Сорочинський ярмарок, але з того часу ніхто вже нічого в неї не купував. Перекупка дивувалась, дивувалась та нарешті здогадалась: мабуть це через червону свитку. Недарма ж ото, коли вона часом надягала її, то все здавалодь, ніби її душить щось. Не довго думавши, кинула в огонь — не горить чортова одежа! «Еге, та це чортів дарунок!» Перекупка примудрилась й підсунула у віз одному чоловікові, що вивіз продавати масло. Дурень зрадів був; та тільки масла ніхто і питати не хоче. «Е, недобрі руки підкинули свитку». Схопив сокиру й порубав її на шматки; зирк — аж злазиться один шматок до другого, та й знову свитка ціла! Перехрестившись, знов порубав, шматки розкидав по всьому ярмарку і поїхав. І з того часу кожного року і саме під час ярмарку чорт з свинячою личиною ходить по всьому майдану, хрюкає й збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава недостає йому. Люди з того часу одхрещуються від того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не збирається там ярмарок. Та чорт надав оце засідателеві од…
Другої половини слова не вимовив оповідач.
Вікно з гуркотом брязнуло; шибки з дзвоном повилітали, і страшна свиняча пика висунулась, поводячи очима, наче питалася:
— А що ви тут робите, добрі люди?…Піджав хвіст, мов собака,
Мов Каїн затрусивсь увесь,
Із носа потекла табака.
Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум, з роззявленим ротом, скам'янів. Очі його витріщились, наче хотіли стрельнути, розчепірені пальці скорчились і нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непоборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю.
— Ай! ай! ай! — кричав один, повалившись на лаві і з страху дригаючи руками й ногами.
— Рятуйте! — репетував другий в розпачі, закрившись кожухом.
Кум, виведений із задубіння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї жінки. Високий сміливець заліз у піч, хоч який був вузький там отвір, і сам затулився заслінкою. А Черевик, наче облитий окропом, схопивши на голову горщик замість шапки, кинувся до дверей і мов несамовитий біг вулицями, не чуючи землі під собою: тільки втома заставила його трохи зменшити свій біг. Серце його калаталось, як ступа в млині, піт аж котився з нього. Знемігши, він уже ладен був упасти на землю, коли раптом уявилось йому, що ззаду хтось женеться за ним… Дух йому забило…
— Чорт! Чорт! — кричав він в нестямі, потроюючи сили, і швидко без пам'яті звалився на землю.
— Чорт! Чорт! — кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом гепнуло на нього. Тут притомність відлетіла від нього, і він, мов страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.Ще спереду і так, і сяк,
А ззаду, єй-же-єй, на чорта.
З народної казки
— Чуєш, Власе? — говорив підвівшись уночі один з натовпу народу, що спав на вулиці: — біля нас хтось згадав чорта.
— Що мені до того? — пробубонів, потягуючись, циган, який лежав біля нього: — хоч би й усіх своїх родичів пом'янув.
— Алеж так закричав, ніби душать його!
— Мало чого людина не верзне спросоння!
— Як собі знаєш, хоч глянути треба; а викреши но вогню!
Другий циган, мурмочучи собі під ніс, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, мов блискавками, роздмухав губами губку і, з каганцем у руках, звичайною українською світницею, зробленою з черепка, налитого баранячим лоєм — пішов, присвічуючи дорогу.
— Стій, тут лежить щось. А посвіти но сюди.
До них підійшло ще кілька чоловіка.
— Що лежить, Власе?
— Та начебто двоє людей: один зверху, другий знизу; котрий з них чорт, я вже й не розберу!
— А хто зверху?
— Баба!
— Ну ось, це ж і є чорт!
Веселий регіт розбуркав мало не всю вулицю.
— Баба вилізла на чоловіка; ну, певно, ця баба вміє їздити! — говорив один з натовпу, що зібрався навколо.
— Дивіться, хлопці! — говорив другий, підіймаючи черепок від горшка, друга ціла половина якого трималася на голові в Черевика. — Яку шапку надів на себе добрий молодець!
Ще збільшився гамір і регіт, і від цього опам'ятались наші мерці, Солоній і його жінка, що, охоплені переляком, довго з жахом дивились на засмалені циганські обличчя: від химерного й тремтливого світла вони здавались диким збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою й хмарами пітьми непробудної ночі.
Цур тобі, пек тобі, сатанинське навожденіє!
З української комедії
Ранкова свіжість віяла над Сорочинцями, що прокинулися від сну. Хмари диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю, яке з'явилося на сході. Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали, крики гусей і перекупок розляглися знову по всьому табору — і страшні чутки про червону свитку, що таку моторошність навіяли були на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, як тільки настав ранок.
Позіхаючи й потягаючись, дрімав Черевик у вкритій соломою кумовій повітці, вкупі з волами й мішками борошна та пшениці, і, здавалось, зовсім не мав бажання відірватись від своїх снів, як раптом почув голос, такий же відомий, як притулок лінощів — благословенна піч в його хаті, чи шинок далекої родички, що стояв не далі десяти кроків од його порога.
— Вставай, вставай, — деренчала йому над вухом ніжна його дружина, шарпаючи його скільки сили за руку.
Черевик, замість відповідати, надув щоки і почав вимахувати руками, наче б'ючи в барабан.
— Навіжений! — закричала вона, ухиляючись від його рук, бо він мало не зачепив її по обличчю.
Черевик підвівся, протер трохи очі й подивився навколо.
— Враг мене побий, якщо мені, голубко, не приверзлося, що твоя твар — то барабан, і що на ньому мене, наче москаля, присилували вибивати зорю оті свинячі рила, що від них, як каже кум…
— Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше продавати кобилу! Прямо на сміх людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…
— Що ж, жінко, — підхопив Солопій: — та з нас тепер сміятися будуть.
— Збирайся! збирайся! з тебе вже й так сміються!
— Ти ж бачиш, що я ще не вмився, — вів далі Черевик, позіхаючи і чухаючи спину, щоб протягти час для своїх лінощів.
— Ото ще забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилось? Ось рушник, утри свою личину…
Вона схопила щось зібгане в жмут — із жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг свитки.
— Іди, роби своє діло, — повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що той остовпів від переляку й цокотів зубами.
— Тепер багато вторгуєш! — бубонів він сам до себе, одв'язуючи кобилу й ведучи її на торговицю. — Не дурно ж, як лаштувався я на цей проклятий ярмарок, на душі було так важко, наче хтось навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі сами повертали додому. Та ще, здається, як оце згадав, чи не в понеділок ми й виїхали. Від цього й таке лихо!.. Невгамовний і чорт клятий: носив би вже свитку без одного рукава, та де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, скажімо, чортом, від чого боронь боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?
Тут філософування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Коло нього стояв високий циган.
— Що продаєш, чоловіче добрий?
Черевик помовчав, оглянув його від голови до ніг і промовив байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
— Сам бачиш, що продаю.— Ремінці? — спитав циган, дивлячись на вуздечку в його руках.
— Може й ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці.
— Однак, чорт бери, земляче, ти її, видко, соломою годував!
— Соломою?
Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і викрити брехню безсоромного оббріхувача, та рука його з незвичайною легкістю вдарилась об підборіддя. Глянув, — у ній перерізана вуздечка, а до вуздечки прив'язаний — ой, жах який! волосся його здійнялось догори! — шматок червоного рукава свитки! Плюнувши, перехрестившись і махаючи руками, побіг він від несподіваного дарунку і, швидше за молодого парубка, зник серед натовпу.
За моє жито, та мене й побито.
Прислів'я
— Лови, лови його! — кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик відчув, що його схопив хтось у дужі руки.
— Зв'язати його! Це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!
— Господь з вами! За що ви мене в'яжете?
— Він ще й питається! А нащо ти вкрав кобилу у приїжджого дядька, у Черевика?
— Та ви подуріли, хлопці! Хто ж це бачив, щоб чоловік сам у себе крав щось?
— Говори! говори! а чого ж ти біг скільки духу, наче сам сатана за тобою гнався?
— Нехотя побіжиш, коли сатанинська одежа…
— Е, голубе, дури когось іншого; буде тобі ще й від засідателя, щоб не лякав чортовинням людей.
— Лови, лови його! — почувся крик з другого кінця вулиці: — ось де він, ось утікач!І наш Черевик побачив кума в жалюгідному стані, із вв'язаними назад руками, що його вело кілька хлопців.
— Чудасія завелась! — говорив один із них: — послухали б ви, що розказує цей шахрай, якому досить глянути в лице, щоб побачити злодія. Як стали питати: чого біг він, як навіжений? — «Поліз, — каже, — до кишені понюхати табаки та замість неї витяг шматок чортової свитки, що з неї спалахнув червоний вогонь, а сам — навтьоки!»
— Еге-ге! Та це обидві пташки з одного гнізда! Зв'язати їх обох вкупі.
Чим, люди добрі, так оце я провинився?
За що глузуєте? — сказав наш неборак.
За що внущаєтесь ви надо мною так?
За що, за що? — сказав та й попустив патьоки,
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
Артемовський-Гулак, «Пан та собака»
— А може й справді, куме, ти потяг щонебудь? — спитав Черевик, лежачи зв'язаний, разом з кумом, під солом'яною яткою.
— І ти тієї ж, куме! Та щоб мені одсохли руки й ноги, якщо я колись щось украв, крім хіба вареника в сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять віку.
— За що ж це, куме, нам напасть така? Тобі ще нічого: на тебе кажуть, що ти в когось іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: ніби в самого в себе вкрав кобилу? Мабуть нам, куме, на роду написано не мати щастя!
— Горе нам, сиротам бідним!
Тут обидва куми заходилися схлипувати ридма.
— Що це з тобою, Солопію? — спитав, увійшовши в цей час, Грицько. — Хто це зв'язав тебе?— А, Голопупенко, Голопупенко! — закричав, зрадівши Черевик. — Ось, оце той самий, куме, що я казав тобі. От молодець! Побий мене бог на цьому місці, коли не висушив при мені кухля завбільшки як твоя голова, і хоч би тобі скривився.
— Що ж ти, куме, так знехтував такого гарного парубка?
— Отак, як бачиш, — казав далі Черевик, обернувшись до Грицька: — покарав бог, мабуть, за те, що завинив перед тобою. Прости мені, чоловіче добрий! Їй-богу, радий би все що завгодно зробити для тебе. Та що ж поробиш? — в старій моїй чорт сидить.
— Я не злопомний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!
Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що й вартували його, кинулись розв'язувати.
— Зате і ти зроби як годиться: справляй весілля! та погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака.
— Добре! От добре! — сказав Солопій, плеснувши руками. — Та мені так тепер стало весело, наче мою стару москалі вкрали. Та що там довго думати! годиться воно так, чи не годиться — сьогодні ж весілля, тай по всьому!
— Гляди ж, Солопію, через годину я буду в тебе; а тепер іди додому, там виглядають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!
— Як! невже кобила знайшлася?
— Знайшлась!
Черевик від радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов кудись.
— А що, Грицьку, погано ми зробили своє діло? — спитав високий циган, перепиняючи парубка. — Воли ж бо тепер мої?
— Твої, твої!Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чобітки обуйся,
Топчи вороги
Під ноги;
Щоб твої підківки
Бряжчали!
Щоб твої вороги
Мовчали!
Весільна пісня
Підперши ліктем гарне личко своє, замислилась Параска, сама в хаті коло столу. Багато мрій снувалося навколо русої голівки. Іноді раптом легенька усмішка торкалась її червоних губенят, і від якоїсь радісної думки зводились темні її брови, то знову хмарина роздуму насувала їх на карі, ясні очі.
— А що, як не справдиться те, що говорив він! — шепотіла вона з якимось сумнівом. — А що, як мене не віддадуть? а що… Та ні, ні; не буде цього! Мачуха моя робить все, що їй забагнеться; то невже й я не зроблю так, як мені хочеться? Затятися і я вмію. Який же він гарний! Як чарівно світять його чорні очі! як любо промовляє він: «Парасю, голубко!» Як личить йому біла свитка! Якби ще пояс гарячіший! Нехай, уже правда, я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не подумаю без радості, — говорила вона собі, достаючи зза пазухи маленьке дзеркальце, обліплене червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього з прихованою втіхою. — Якщо зустрінусь тоді денебудь з нею, — я їй нізащо не вклонюся, нехай собі хоч лусне. Ні, мачухо, годі вже тобі шарпати свою падчерицю! Швидше зійде пісок на камені і дуб, як верба, у воду похилиться, ніж я схилюся перед тобою! Та я й забула, ану, приміряю очіпок, хоч і мачушин, як він на мене прийдеться!
Тут встала вона, тримаючи в руках дзеркальце і нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, наче боялась впасти, бачачи під собою замість долівки стелю з накладеними під нею дошкамй, відкіля полетів недавно попович, та полиці, заставлені горшками.
— Та що це я, справді, мов дитина, — скрикнула вона, сміючись: — боюсь ступити й ногою!
І почала притупувати ногами, — чимдалі сміливіше; нарешті, ліва рука її спустилась і вперлася в бік, і вона пішла в танець, побрязкуючп підківками, тримаючи перед собою дзеркало і наспівуючи улюблену свою пісню:
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько,
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!
Зелененький барвіночку,
Стелися те нижче,
А ти, милий, чорнобривий.
Присунься ще ближче!
Черевик заглянув у цей час у хату і, побачивши, як його дочка витанцьовує перед дзеркалом, спинився. Довго дивився він, сміючись з цієї витівки своєї дочки, що, замислившись, не бачила, здавалось, нічого; та коли почув знайому пісню — жижки його затрусилися: бундючно взявшись у боки, вийшов він наперед і пішов навприсядки, забувши про всі клопоти свої. Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.
— Ото добре! батько з дочкою завели вже тут сами собі весілля! Йдіть швидше: жених прийшов!
При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безжурний батько її згадав, за чим прийшов він.
— Ну, дочко, ходімо мерщій. Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла, — говорив він, боязко оглядаючись на всі боки: — побігла купувати собі плахти та всякі ряднини, і поки не вернулась, треба все скінчити!
Не встигла Параска переступити через поріг, як почула себе на руках парубка у білій свитці, що з цілим натовпом народу дожидався її на вулиці.
— Боже благослови! — сказав Черевик, складаючи їм руки, — нехай собі живуть, як вінки в'ють!Тут почувся галас серед народу.
— Та я швидше лусну, ніж допущу до цього! — кричала жінка Солопія, що її, проте, з реготом одпихав натовп людей.
— Не казися, не казися, жінко! — говорив розважно Черевик, бачачи, що пара дужих циган тримає її за руки: — що сталося, те сталося; змінювати я не люблю!
— Ні, ні! цього не буде!.. — кричала Хівря, але ніхто не слухав її; кілька пар обступило молодих і створило навколо них непробивну танцюючу стіну.
Дивне, невимовне почуття обхопило б глядача, коли б він бачив, як від одного удару смичком музики в семиряжній свитці, з довгими підкрученими вусами, все повернулося, по волі і з неволі, до одностайності й перетворилося в злагоду. Люди, що на їх похмурих обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами і водили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нерозгаданіше почуття вродилося б в глибині душі, якби поглянути на старих бабів, що від древніх їх облич віяло спокоєм гробовим, коли вони вештались серед молодого, веселого, радісного народу. Безжурні! навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, яких лише хміль, як механік свого бездушного автомата, примушує чинити щось подібне до людського, — вони тихо похитували сп'янілими головами, пританцьовуючи разом із звеселілими людьми, не звертаючи навіть очей на молоду пару.
Гамір, регіт, пісні чулись дедалі тихше й тихше. Смичок завмирав, притихаючи і гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Ще долітало відкілясь тупання, щось подібне до гуркоту далекого моря, і незабаром усе стало порожньо й глухо. Чи не так і радість, прекрасна й зрадлива гостя, одлітає від нас, і марно самотній звук гадає висловити веселість. У власному відгомоні вже чує він сум і пустелю, і дико прислухається до нього. Чи не так і веселі друзі бурхливої і вільної юності, поодинці, один по одному губляться в світі і покидають врешті самого старовинного брата їх. Сумно покинутому! І важко і сумно стає на серці, і нічим допомогти йому.