Вечори на хуторі біля Диканьки (1935)/Страшна помста
| ◀ Ніч перед Різдвом | Вечори на хуторі біля Диканьки Страшна помста |
Іван Федорович Шпонька та його тітонька ▶ |
|
Шумить, гуде край Києва: осавул Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавула в гості. За старих часів любили таки добре попоїсти, а ще більше любили випити, а найбільше любили повеселитися. Приїхав на гнідім жеребці своїм і запорожець Микита просто з гультяйської пиятики з Перешляй-поля, де він напував сім днів і сім ночей королівських шляхтичів червоним вином.
Приїхав і названий брат осавула Данило Бурульбаш з другого берега Дніпра, де між двома горами був його хутір, з молодою жінкою Катериною і з однорічним сином. Дивувалися гості з білого лиця пані Катерини, з чорних, як німецький єдваб, брів, з пишної сукні та спідниці з блакитної полутабенки, гарних чобітків з срібними підковками; але ще більше дивувалися з того, що не приїхав разом з нею її старий батько. Це ж тільки рік жив він на Задніпров'ї, а двадцять один пропадав без вісті і вернувся до дочки своєї, коли вона вийшла заміж і породила сина. Він, мабуть, багато розказав би дивовижного. Та як і не розказати, бувши так довго в чужій землі? Там все не так: і люди не ті, і церков христових нема… але він не приїхав.
Гостям подали варенуху з родзинками й сливами та на чималій тарілці коровай. Музики взялися до спідки, що була спечена разом з грішми, і, на час притихнувши, поклали коло себе цимбали, скрипки і бубни.
Тим часом молодиці й дівчата, утершися вишиваними хусточками, виступали знову з рядів своїх, а парубки, взявшись у боки і гордо позираючи на сторони, готові були понестися їм назустріч — коли старий осавул виніс два образи благословити молодих. Ті образи дісталися йому від чесного схимника, старця Варфоломія. Не багаті на них шати, не горить ні срібло, ні золото, та ніяка нечиста сила не насмілиться доторкнутися до того, в кого вони в хаті.
Піднявши образи догори, осавул ладнався промовити коротеньку молитву — коли раптом вереснули, перелякавшись, малі діти, що гралися на землі; а за ними посунув назад і народ, і всі показували пальцями на козака, що стояв посередині. Хто він такий, ніхто не знав. Та уже він протанцював на славу гопака і уже встиг насмішити юрбу, що обступила його. А коли осавул підняв образи, раптом весь його вид перемінився: ніс виріс і закарлючився набік, замість карих заблимали зелені очі, губи посиніли, підборіддя затремтіло і загострилося, як спис, з рота вистромилась ікла, а зза голови піднявся горб, і став з козака дід.
— Це він! це він! — вереснули в натовпі, тісно притискаючись одно до одного.
— Чарівник показався знову! — кричали матері, хапаючи на руки своїх дітей.
Величаво і поважно виступив осавул наперед і сказав голосно, виставивши проти нього образи: «Згинь, личино сатани, тут тобі нема місця!» Зашипів і клацнув, як вовк зубами, та й зник чудний дід.
Пішли, пішли, і загули, як море в негоду, розмови і міркування між народом.
— Що це за чарівник? — питали молоді люди, які ще не бували в бувальцях.
— Біда буде! — говорили діди, хитаючи головами, і скрізь по всім широкім подвір'ї осавули стали збиратися в гуртки і слухати оповідання про чудного чарівника. Та всі майже оповідали різно, і чогось певного ніхто не міг розповісти про нього.
На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все повеселіло знову. Музики заграли: дівчата, молодиці, завзяте козацтво в барвистих жупанах понеслося. Дев'яностолітні і столітні старі, підгулявши, пустились і собі пританцьовувати, згадуючи не марно втрачені роки. Гуляли до пізньої ночі, і гуляли так, як тепер уже не гуляють. Почали гості розходитися; та мало подалось додому. Багато залишилося ночувати в осавула на широкім подвір'ї; а ще більше козацтва поснуло, непрошене, під лавками, на підлозі, біля коня, під хлівом; де заточилася від хмелю козацька голова, там і лежить і хропе на весь Київ.
Тихо сяє по всьому світу. То місяць показався зза гори. Наче дамаським дорогим і білим, як сніг, серпанком укрив він нагірний берег Дніпра, і тінь пішла ще далі в соснові нетри. Серединою Дніпра пливе дуб[1]. Сидять спереду два хлопці; чорні козацькі шапки набакир, і спід весел, наче спід кресала іскри, летять бризки на всі сторони.
Чому не співають козаки? Не балакають ні про те, як уже ходять на Україні ксьондзи і перехрещують козацький люд на католиків; ні про то, як два дні билася при Солоному озері орда. Як їм співати, як розмовляти про молодецькі діла: пан їхній Данило задумався, і рукав його кармазинового[2] жупана спустився з дуба і зачерпує воду. Пані їхня Катерина тихо колихає дитину і не зводить з неї очей, а на незастелену полотном дорогу сукню сірим пилом падає вода.
Любо глянути з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті — не гори: підніжжя в них нема, внизу в них, як і вгорі, гостра вершина, а під ними і над ними високе небо. Ті ліси, що стоять на пригорках, не ліси: то волосся, що поросло на кудлатій голові лісного діда. Під нею в воді мнеться борода, а під бородою і над волоссям високе небо. Ті луги — не луги: то зелений пояс, що підперезав посередині кругле небо, а у верхній половині і в нижній половині проходжується місяць.Не дивиться пан Данило на сторону, дивиться він на молоду дружину свою. — Чого моя дружина, моя золота Катерина вдалася в сум?
— Я не в сум вдалася, пане мій Даниле! Мене налякали чудні оповідання про чарівника. Кажуть, що він уродився таким страшним… навіть ніхто з дітей змалку не хотів гратися з ним. Слухай, пане Даниле, як страшно оповідають: нібито все йому уявлялося, що всі сміються з нього. Зустрінеться темним вечором з якимнебудь чоловіком, і йому зараз уявляється, що той розкривав рот і вишкірює зуби. А на другий день знаходили мертвим того чоловіка. Мені чудно, мені страшно було, коли я слухала ці оповідання, — казала Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею чоло дитини, що спала на руках. На хустці було вишите нею червоним шовком листя і овочі.
Пан Данило ані слова, і став позирати в темну сторону, де далеко, зза лісу чорнів земляний вал, зза валу здіймався старий замок. Над бровами в нього раптом вирізалися три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуси…
— Не так ще страшно, що чарівник, — казав він, — як страшно, що він недобрий гість. Що це йому спало в голову примандрувати сюди? Я чув, що хочуть ляхи будувати якусь фортецю, щоб перетяти нам шлях до запорожців. Нехай це правда… Я зруйную чортяче гніздо, коли тільки дійде чутка, що в ньому б якийнебудь вертеп. Я спалю старого чарівника, що і воронам не буде чого клювати! Проте, думаю, він не без золота і всякого добра. Ось де живе цей диявол! Якщо в нього водиться золото… Ми зараз будемо плисти повз хрести, — це старий цвинтар! тут гниють його нечисті діди. Кажуть, вони всі ладні були продати себе за шага сатані з душею і з обідраними жупанами. Якщо ж у нього справді є золото, то гаятись не слід тепер! не завжди на війні можна здобути…
— Знаю, що замислюєш ти. Не віщує мені нічого доброго зустріч з ним. Але ти так важко дихаєш, так суворо дивишся, брови твої так понуро насупилися!..
— Мовчи, бабо! — спересердя сказав Данило, — з вами хто зв'яжеться, той сам стане бабою. Хлопче, дай мені огню в люльку! — Тут він обернувся до одного гребця, який, витрусивши з своєї люльки жар, почав перекладати його в люльку свого пана.
— Лякає мене чарівником! — казав далі пан Данило. — Козак, слава богу, ні чортів, ні ксьондзів не боїться. Багато було б користі, якби ми стали слухати жінок; чи не так, хлопці? наша жінка — люлька та гостра шабля!..
Катерина замовкла, втопивши очі в сонну воду; од вітру рябило воду, і весь Дніпро серебрився, наче вовча шерсть уночі.
Дуб повернув і став триматися лісового берега. На березі видно було кладовище. Трухляві хрести збивалися в купу. Ні калина не росте між ними, ні травиця не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної височини.
— Чи чуєте, хлопці, крики? хтось кличе нас на поміч? — сказав пан Данило, обернувшись до своїх гребців.
— Ми чуємо крики і, здається, з того боку, — разом гукнули хлопці, показуючи на кладовище.
Але все стихло. Дуб повернув і став обгинати виступ берега. Раптом гребці опустили весла і нерухомо втопили очі. Зупинився і пан Данило; жах і холод проточилися в козацькі жили.
Хрест на могилі захитався, і тихо піднявся з неї висохлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довші, ніж самі пальці. Тихо простягнув він руки догори. Лице все затрусилося в нього і скривилося. Страшну муку, мабуть, терпів він. «Душно мені! душно!» — простогнав він диким, нелюдським голосом. А голос його, наче ніж, краяв серце, і мрець раптом пішов під землю.
Захитався другий хрест, і знову вийшов мрець, ще страшніший, ще вищий за попереднього. Весь заріс. Борода по коліна, ще довші костяні кігті. Ще дикіше закричав він: «Душно мені!», і пішов під землю.
Похитнувся третій хрест, піднявся третій мрець. Здавалося, самі тільки кості здійнялися високо над землею. Борода по самі п'яти; пальці з довгими кігтями вп'ялися в землю. Страшно простягнув він руки догори, наче хотів досягти місяця, і закричав так, ніби хтось став пиляти його жовті кістки.
Дитина, що спала на руках Катерини, скрикнула і прокинулась. Сама пані скрикнула. У гребців попадали шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.
Все раптом зникло, наче й не було; проте, довго ще хлопці не брались за весла. Турботливо глянув Бурульбаш на свою молоду дружину, що злякано колихала на руках дитину, притулив її до свого серця і поцілував у лоб. — Не лякайся, Катерино! Глянь: нічого нема! — говорив він, показуючи навколо: — це чарівник хоче налякати людей, щоб ніхто не добрався до нечистого кубла його. Бабів тільки самих він налякає цим! Дай сюди на руки мені сина!
При цьому слові підняв пан Данило свого сина догори і підніс до уст:
— Що, Іване, ти не боїшся чарівників?.. «Ні, — кажи, — тату, я козак». Годі ж, перестань плакати! Додому приїдемо! Приїдемо додому, мама нагодує кашкою; покладе тебе спати в колиску, заспіває:
Люлі, люлі, люлі.
Люлі, синку, люлі!
Ой, виростай, виростай на забаву!
Козацтву на славу,
Вороженькам на розправу!
— Слухай, Катерино, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав понурий, суворий, наче сердиться… Ну, якщо не до вподоби, то чого й приїздити. Не хотів випити за козацьку волю! не потримав на руках дитини! Спершу було я хотів йому сказати все, що лежить на серці, та чомусь не говориться і мова завмирає. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли стрінуться денебудь, мало з грудей не вискочать одне одному назустріч. А що, мої любі хлопці, чи скоро берег? Ну, шапки я дам вам нові! Тобі, Стецько, дам з оксамитовим верхом вишивану золотом. Я її зняв разом з головою у татарина. Вся його зброя дісталася мені; саму тільки душу я випустив на волю. Ну, приставай! Ось, Іване, ми вже й приїхали, а ти ще плачеш! Візьми його, Катерино!
Всі вийшли. Зза гори показалася солом'яна стріха: то дідівський дім пана Данила. За ним ще гора, а там уже і поле, а далі хоч сто верст пройди, не знайдеш ні одного козака.
Хутір пана Данила між двома горами у вузькій долині, що спускається до Дніпра. Не високий у нього будинок; хата на вигляд така сама, як і в простих козаків. І в ній одна світлиця; але є де приміститися там і йому, і дружині його, і старій прислужниці, і десятьом добірним парубкам. Кругом стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горшки для трапези. Є між ними і келихи срібні, і чарки, оправлені в золото, даровані і здобуті на війні. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. Волею і неволею перейшли вони від татар, турків і ляхів. Чимало зате й позубрені. Дивлячись на них, пан Данило наче по карбах пригадував свої бої. Попід стінами, внизу, йшли дубові гладенько витесані лавки. Коло них, перед лежанкою, висить колиска на мотузках, просунутих в кільце, прикручене до стелі. У всій світлиці долівка гладко вбита і підмащена глиною. На лавках спить з дружиною пан Данило. На лежанці — стара служниця. В колисці забавляється і присипляється мала дитина. На долівці покотом ночують хлопці. Та козакові краще спиться на голій землі під вільним небом. Йому не перин і не пуховика треба. Він підмощує собі під голову свіжого сіна і вільно простягається на траві. Йому весело глянути, прокинувшися вночі, на високе, всіяне зорями небо і здригнутися від нічного холоду, який відсвіжує козацькі кісточки. Потягаючись і бурмочучи крізь сон, закурює він люльку і закутується краще в теплий кожух.
Не рано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього весілля. І, прокинувшись, сів у кутку на лавці й почав гострити нову, виміняну, турецьку шаблю. А пані Катерина взялася вишивати золотом шовковий рушник. Раптом увійшов Катеринин батько, розлючений, насуплений, з заморською люлькою в зубах, приступив до дочки і гостро став допитувати її: яка причина тому, що так пізно вернулася вона додому.
— Про ці речі, тестю, не її, а мене питати! не жінка, а чоловік відповідає. У нас уже такий звичай, не гнівайся! — казав Данило, не кидаючи своєї роботи: — Може, в інших, невірних землях цього не буває — я не знаю.
Спалахнуло суворе лице тестя, і очі дико блиснули.
— Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою! — бубонів він про себе. — Ну, я тебе питаю, де ти волочився до пізньої ночі?
— А ось це діло, коханий тестю! На це я тобі скажу, що я давно вже вийшов з тих, кого баби сповивають. Знаю, як сидіти на коні. Умію держати і шаблю гостру. І ще дещо вмію… Умію нікому і відповіді не давати про те, що роблю.
— Я бачу, Даниле, я знаю, ти хочеш сварки! Хто криється, у того, мабуть, на думці недобре діло.
— Думай собі, що хочеш, — сказав Данило, — думаю і я собі. Хвалити бога, в жоднім ще безчеснім ділі не був; завжди стояв за віру православну і батьківщину; не так, як інші пройдисвіти: волочаться, бозна де, коли православні б'ються насмерть, а потім припруться збирати не ними посіяне жито. На уніатів[3] навіть не схожі, не заглянуть в церкву божу. Таких би треба допитати як слід, де вони тиняються.
— Ей, козаче! чи знаєш ти… я погано стріляю: тільки на сто сажнів моя куля пронизує серце. Я і рубаю незавидно: від людини залишаються кавалки дрібніші ніж крупи, з яких варять кашу.
— Я готовий, — сказав пан Данило, жваво перехрестивши повітря шаблею, наче знав, навіщо її вигострив.— Даниле! — скрикнула голосно Катерина, вхопивши його за руку і звиснувши на ній. — Опам'ятайся, безумний, глянь, на кого тп підіймаєш руку! Тату, твоє волосся біле, як сніг, а ти розпалився наче нерозумний хлопець!
— Жінко! — крикнув грізно пан Данило, — ти знаєш, я не люблю цього; знай своє бабське діло!
Шаблі страшно брязкнули; залізо рубало залізо, і іскрами, наче пилом, обсипали себе козаки. З плачем пішла Катерина в окрему світлицю, кинулась на ліжко і затулила вуха, щоб не чути брязкоту шабель. Але не так погано рубалися козаки, щоб можна було заглушити їх удари. Серце її хотіло розірватися. По всьому її тілу, чула вона, як проходили згуки: стук, стук…
— Ні, не витерплю, не витерплю… Може вже червона кров б'є джерелом з білого тіла. Може тепер знемагається мій милий, а я лежу тут! — І вся бліда, ледве переводячи дух, увійшла в хату.
Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолує. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ох! шаблі звенять… і з брязкотом відлетіли вбік клинки.
— Хвалити бога! — сказала Катерина і скрикнула знову, коли побачила, що козаки взялися за мушкети. Поправили кремні, звели курки.
Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів… Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.
— Ні! — закричав він, — я не продам так дешево себе. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пистоль: ще ні разу за все життя не зрадив він мене. Злізай з стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! — Данило простягнув руку.
— Даниле! — закричала в розпачі, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, — не за себе благаю, мені один кінець, та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою… Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на воронім коні, бийся за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає лице своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоїм кам'янім тілі людське почуття горить. Безумно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості танцюватимуть у гробі з веселощів, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть в полум'я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з гроба встати і роздмухати шапкою огонь, що вихруватиме під ним!
— Стій, Катерино! Йди, мій ненаглядний Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з єдвабною шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо те, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? — говорив Данило батькові Катерининому, який стояв на одному місці, не виказуючи на лиці ні гніву, ні примирення.
— Батьку! — крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його, — не будь невблаганним, прости Данила: він більше вже не зробить тобі прикрості!
— Для тебе тільки, дочко моя, прощаю! — відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.
Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок, і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев'язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепрошувавши тестя, коли не був ні в чому винен.Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та не радісна: очі заплакані, вся смутна і неспокійна. — Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон снився!
— Який сон, моя люба пані Катерино!
— Снилося мені, дивно справді, і так живо, неначе наяву, снилося мені, що батько мій є той самий виродок, що його ми бачили в осавула. Але прошу тебе, не вір сну: мало якої нісенітниці не привидиться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив…
— Що ж він говорив, золота моя Катерино?
— Казав: «ти поглянь на мене, Катерино, я гарний! Люди даремне говорять, ніби я бридкий; я буду тобі славним чоловіком. Подивись, як я поглядаю очима!» — Тут навів він на мене огненні очі, я скрикнула і прокинулася.
— Так, сни багато кажуть правди. Та ж чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно. Мало не ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказатп, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих[4] частуватимемо олив'яними сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.
— А батько знає про це?
— Сидить мені на шиї твій батько! Я й досі збагнути не можу його. Багато, мабуть, наробив він гріхів у чужій землі. Що ж, справді, за причина: живе вже щось із місяць, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських євреїв. Ей, хлопче! — гукнув пан Данило, — біжи, малий, до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п'є! Таке нещастя! Мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. А як тобі здається?
— Бозна, що говориш ти, пане Даниле!
— Чудно, пані! — казав далі Данило, беручи глиняний кухоль від козака, — погані католики навіть ласі до горілки, самі тільки турки не п'ють. А що, Стецьку, багато хильнув меду в льоху?
— Покуштував тільки, пане!
— Брешеш, собачий сину! Бач, як мухи обсіли вуси! я й по очах бачу, що видудлив з піввідра. Ех, козаки! що то за добрий народ. Все радий віддати товаришеві, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давненько вже був п'яним, га?
— Ото давно! а минулого…
— Не бійся, не бійся, більш кварти не вип'ю! А ось і турецький ігумен лізе в двері! — промовив він, побачивши тестя, який нагнувся, щоб увійти в двері.
— А що ж це, моя доню! — сказав батько, здіймаючи з голови шапку з чудовими самоцвітами, — сонце вже високо, а в тебе обід неготовий?
— Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! Виймай горщик з галушками! — сказала пані Катерина старій прислужниці, що обтирала дерев'яний посуд. — Зажди, краще я сама вийму, — казала далі Катерина, — а ти поклич хлопців.
Всі сіли на долівці кружка: проти покуття пан батько, ліворуч пан Данило, праворуч пані Катерина і десять найвірніших молодців в синіх і жовтих жупанах.
— Не люблю я цих галушок! — сказав пан батько, трохи попоївши і поклавши ложку, — жодного смаку нема!
«Знаю, що тобі смачніша єврейська локшина», — подумав собі пан Данило.
— Чому ж, тестю, — сказав він голосно, — ти кажеш, що смаку нема в галушках? Погано виготовлені, чи що? Моя Катерина так робить галушки, що й гетьманові рідко трапляється їсти такі. А гидувати ними нема чого. Це христіанська страва. Всі святі люди й угодники божі їли галушки.Ні слова батько; замовк і пан Данило.
Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.
— Я не люблю свинини! — сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту,
— Чому ж не любити свинини? — сказав Данило, — самі тільки турки і евреї не їдять свинини.
Ще суворіше насупився батько.
Тільки одну лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.
Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колихати ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко вилискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Миготить вгорі ясне нічне небо; та не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило, дивиться він на виступаючу косу, на якій чорніє старий замок. Йому привидилося, нібито блиснуло вогнем в замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому уявилося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох сторін, один по одному, лунають удари раптом збуджених хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і нарікає; йому все не миле; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він з прибережними горами, лісами, лугами, несе свою скаргу на них до Чорного моря.
Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.
— Бери, Стецьку, з собою скоріше гостру шаблю та рушницю і йди за мною!
— Ти йдеш? — спитала пані Катерина.
— Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все як слід.
— Алеж страшно залишатися насамоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову присниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то сон був, так все діялося живо.— З тобою баба залишається, а в сінях і на дворі сплять козаки.
— Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.
— Хай буде так! — сказав Данило, витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.
Вірний Стецько уже стояв одягнений, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засови двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір'я поміж козаками своїми, що спали, в гори.
Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Коли б не чути було здалека скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Та ось почулося наче шерех… Бурульбаш з вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав рублений засік. Хтось у червонім жупані, з двома пистолями, з шаблею при боці, спускався з гори. — Це тесть! — промовив пан Данило, розглядаючи його зза куща. — Чого і куди йому треба в цю пору? Стецьку, не прогав, пильнуй в обидва, куди піде панотець…
Чоловік в червонім жупані зійшов на самий берег і повернув до виступаючого рогу. — Ага! он куди! — сказав пан Данило. — Що, Стецьку, адже він якраз потаскався до чарівникового кубла?
— Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на другім боці. Та він зник біля замку.
— Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки криється. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько недобра людина; не так він і робив усе, як православний.
Уже промигнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. От уже їх не видно. Непробудний ліс, що був навколо замку, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Внизу стоять козаки і міркують, як би увійти їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір'я, мабуть, є хід, але як туди ввійти? Здаля чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.
— Чого тут довго думати! — сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. — Постій тут, малий! Я полізу на дуба, з нього просто можна дивитись у вікно.
Тоді зняв він з себе пояса, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, піднявся догори. У вікні все ще світилося. Сівши на сук біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні христіане, ні славний народ шведський. Під стелею сюди і туди сновигають кажани, і тінь від них мигтить по стінах, по дверях, по помосту. Ось відчинилися без скрипу двері. Входить хтось в червонім жупані і просто до столу, накритого білою скатеркою. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.
Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно чи ні. Він прийшов похмурий, в поганім настрої, зірвав із столу скатерку — і раптом по всій кімнаті розлилося прозороблакитне світло. Тільки незмішані хвилі попереднього блідозолотавого світла переливались, пірнали, наче в блакитнім морі, і тягнулись пасмами, мов на мраморі. Тут поставив він на стіл горщика, та й почав кидати в нього якесь зілля.
Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість показалися на ньому широкі шаравари, такі, як носять турки; за поясом пистолі, на голові якась чудна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя — і обличчя стало мінитися: ніс витягся і звис над губами, рот за хвилину розсунувся аж до вух; зуб виглянув з рота, нахилився набік, і став перед ним той самий чарівник, який об'явився на весіллі в осавула.
«Правдивий сон твій, Катерино!» — подумав Бурульбаш.Чарівник став похожати кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори і донизу, сюди і туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче погасло. І світлиця осяяна була вже рідким рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер в тиху годину вечірню награвав, кружляючи понад водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І уявляється панові Данилі, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темносинє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в лице.
І здається панові Данилі (тут він почав мацати себе за вуси, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня; висять на стіні його татарські і турецькі шаблі; коло стін полиці, на полицях — хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів виглядають страшні обличчя; на лежанці… але густий туман покрив усе, і стало знову темно. І знову з чудним звоном освітилася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чарівник нерухомо в чудній чалмі своїй. Звуки стали дужчі і густіші, тонке рожеве світло ставало яскравіше, і щось біле, наче хмара, віяло посеред хати; і здається панові Данилі, що хмара та — не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: з повітря, чи що, виткана? Чому це вона стоїть, землі не торкається і не спирається ні на що, а крізь неї просвічує рожеве світло і мигтять на стіні знаки? Ось вона якось поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідоблакитні очі, волосся в'ється, падає на плечі її, наче світлосірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь білопрозоре ранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зірниці; брови ледве темніють… Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скований; він силкувався говорити, але губи ворушилися без звука.
Нерухомо стояв чарівник на своїм місці.
— Де ти була? — спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.— Навіщо ти мене викликав? — тихо простогнала вона. — Мені було так радісно. Я була в тім самім місці, де народилася і пройшла п'ятнадцять літ. Як гарно там! Який зелений і пахучий той луг, де я бавилася в дитинстві: і польові квіточки ті самі, і хата наша, і город. Ох, як обняла мене добра мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона пестила мене, цілувала в уста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу… Батьку! — тут вона підняла на чарівника бліді очі: — Навіщо ти зарізав матір мою?
Грізно чарівник посварився пальцем.
— Хіба я просив тебе говорити про це? — і повітряна красуня затремтіла.
— Де тепер пані твоя?
— Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я зраділа тому, пурхнула і полетіла: мені давно хотілося бачити матір, мені раптом стало п'ятнадцять літ; я вся стала легка, мов пташка. Навіщо ти мене викликав?
— Ти пам'ятаєш все те, що я казав тобі вчора? — спитав чарівник так тихо, що ледве можна було почути.
— Пам'ятаю, пам'ятаю; та чого б не дала я, щоб тільки забути це. Бідна Катерина! вона багато не знає з того, що знає душа її.
«Це Катеринина душа», — подумав пан Данило; але все ще не насмілювався поворушитися.
— Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного твого вбивства мерці встають з могил?
— Ти знову за старе! — грізно перебив чарівник: — я поставлю на своєму, я примушу тебе зробити те, чого мені бажається. Катерина покохає мене!..
— О, ти чудовисько, а не батько мені! — простогнала вона, — ні, не буде по-твоєму! Правда, ти взяв нечистими чарами твоїми владу викликати душу і мучити її, та один тільки бог може примусити її робити те, що йому бажається. Ні, ніколи Катерина, доки я буду триматися в її тілі, не наважиться на богопротивне діло. Батьку, близько страшний суд! Коли б ти й не був мені батьком, то й тоді не примусив би ти мене зрадити мого любого, вірного чоловіка; якби чоловік мій і не був мені вірним і милим, то й тоді я не зрадила б його, бо бог не любить невірних душ тих, що ламають присягу.
Тут втупила вона бліді очі свої у вікно, під яким сидів Данило, і нерухомо зупинилася…
— Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? — закричав чарівник.
Повітряна Катерина затремтіла. Але пан Данило був давно на землі і пробирався з своїм вірним Стецьком в свої гори. — Страшно, страшно! — говорив він тихенько сам до себе, почуваючи якийсь жах у козацькому серці, і хутко пройшов через своє подвір'я, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів на варті і палив люльку.
Небо все було засіяно зорями.
— Як добре ти зробив, що розбудив мене! — говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи від ніг до голови чоловіка, що стояв перед нею. — Який страшний сон я бачила! Як тяжко дихали груди мої! Ох!.. мені вдавалося, що я вмираю!..
— А який той сон? Чи не цей? — і почав Бурульбаш оповідати жінці своїй все, що він бачив.
— Як ти про це довідався, чоловіче мій? — спитала Катерина. — Та ні, багато мені невідомо з того, про що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого не вввижалось мені. Ні, Даниле, ти не так розказуєш. Ох, який страшний батько мій!
— І не диво, що тобі багато не ввижалося! Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Чи знаєш ти, що батько твій антихрист? Ще торік, коли збирався я разом з ляхами (тоді ще я держав руку цього невірного народу) на кримців, мені казав ігумен братського монастиря (він, жінко, святий чоловік), що антихрист має силу викликати душу кожної людини; а душа гуляє по своїй волі, коли засне вона, і літає разом з архангелами коло божої світлиці. Мені з першого разу не подобалося лице твого батька. Коли б я знав, що в тебе такий батько, я б не женився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, породавшись з антихристовим плем'ям.
— Даниле! — сказала Катерина, закривши лице руками і ридаючи: — Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я навела на себе гнів твій? Чи я невірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався підпилий з молодецької гулянки? Чи не тобі породила чорнобривого сина?..
— Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!
— Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне — не подам руки врятувати його; хай би він сох від дання — не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!
В глибокім льоху у пана Данила, за трьома замками, сидить чарівник, закований в залізні ланцюги, а далі над Дніпром горить його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі хлюпають і громадяться навколо старовинних стін. Не за чародійство і не за богопротивні вчинки сидить в глибокім льоху чарівник. Їм суддею бог. Сидить він за потайну зраду, за змови з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і попалити христіанські церкви. Понурий чарівник; думка чорна, як ніч, у нього в голові. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися з світом. Завтра жде його кара. Не зовсім легка кара його жде: це ще милосердно, коли зварять його живого в казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чарівник, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене залізними гратами. Гримлячи ланцюгами, піднявся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам'ятає лиха, мов голубка, чи не змилосердиться над батьком… Та нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаліє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.
Он хтось показався на дорозі — це козак! І тяжко зітхнув в'язень. Знову все пусто. Он хтось далеко спускається… Має зелений кунтуш… Горить на голові золота кібалка… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. Ось уже підходить близько…
— Катерино! дочко! змилосердься, зроби ласку!
Вона німа, вона не хоче слухати, вона й очей не поверне на в'язницю, і вже пройшла, вже й зникла. Порожньо на всьому світі. Сумно шумить Дніпро. Сум налягає на серце. Та чи відчуває той сум чарівник?
День хилиться до вечора. Уже сонце сіло. Уже нема і його. Вже і вечірній холодок; десь реве віл; звідкілясь навіваються звуки, мабуть, десь люд іде з роботи і веселиться, на Дніпрі манячить човен… кому здався в'язень!.. Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з тамтого боку. Важко розгледіти в темряві… Це повертається Катерина.
— Дочко, зглянься на бога! І люті вовченята не рватимуть свою матір; дочко, хоч подивись на злочинного батька свого!
Вона не слухає і йде.
— Дочко, ради нещасної матері!
Вона зупинилась.
— Прийди приняти останнє моє слово!
— Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Між нами нема жодної кревності! Чого ти хочеш від мене ради нещасної моєї матері?
— Катерино! Мені близько кінець, я знаю, мене чоловік твій хоче прив'язати до кобилячого хвоста і пустити по полю, а, може, ще й лютішу вигадує кару…
— Та хіба є на світі кара, що дорівняється твоїм гріхам? Жди її, ніхто не проситиме за тебе.— Катерино! мене не кара лякає, а муки на тім світі… Ти не винна, Катерино, душа твоя літатиме в раю коло бога, а душа боговідступного батька твого горітиме в огні вічному, і ніколи не згасне той огонь; все дужче і дужче він розгорятиметься; ні краплі роси ніхто не впустить, ні вітер не дмухне…
— Не в моїй владі зменшити кару цю, — сказала Катерина, відвернувшись.
— Катерино! зажди на одно слово; ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний бог. Чула ти про апостола Павла, який він був грішний чоловік, та потім покаявся і став святим.
— Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу? — відповіла Катерина. — Чи мені, слабій жінці, про це думати.
— Якби мені вдалося звідціля вийти, я б усе кинув. Покаюся, піду в печери, одягну на тіло цупку волосяницю, день і ніч молитимуся богу. Не тільки скоромного не візьму, риби в рот! не підстелю одежі, коли лягатиму спати! І завжди молитимуся, завжди! І коли не здійме з мене милосердя боже хоч сотої часті гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам'яну стіну, не візьму ні страви, ні питва, і вмру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиди.
Задумалася Катерина.
— Хоч я відімкну, та мені не розкувати твоїх кайданів.
— Я не боюся кайданів, — казав він: — ти говориш, що вони закували мої руки і ноги? Ні, я напустив їм в очі туману і замість руки простягнув їм сухе дерево. Ось я, глянь: на мені нема тепер жодного ланцюга! — сказав він, виходячи на середину: — Я б і стін цих не побоявся і пройшовши крізь них, але чоловік твій і не знає, які це стіни, їх мурував святий схимник, і жодна нечиста сила не може звідціля вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію вимурую і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.
— Слухай: я випущу тебе, та що, як ти мене обдурюєш? — сказала Катерина, зупинившися перед дверима, — і замість, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?
— Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на вічну муку?
Замки загриміли. — Прощай! хай тебе бог милосердний береже, дитино моя! — сказав чарівник, поцілувавши її.
— Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше… — говорила Катерина.
Але його вже не було.
— Я випустила його, — сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. — Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! — і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. — Але спасла душу, — сказала вона тихо: — я зробила боговгідне діло. Але чоловік мій… Я вперше обманула його. Ой, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік, — скрикнула вона в розпачі і непритомна впала на землю.
— Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! — почула Катерина, очутившись, і побачила перед собою стару служницю. Баба, схилившись, здавалося, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.
— Де я? — питала Катерина, встаючи і оглядаючись. — Передо мною шумить Дніпро, за мною гори. Куди це завела мене ти, бабо?
— Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках моїх з душного підвалу. Замкнула ключиком двері, щоб тобі не дісталось чого від пана Данила.
— А де ж ключ? — спитала Катерина, обмацуючи свій пояс. — Я його не бачу.
— Його відчепив чоловік твій: хоче подивитися на чарівника, дитино моя.— Подивитися?.. Бабуню, я пропала! — крикнула Катерина.
— Нехай бог хоронить нас від цього, дитино моя! Мовчи тільки, пані моя, ніхто нічого не дізнається!
— Він утік, проклятий антихрист! Ти чула, Катерино, він утік! — сказав пан Данило, приступаючи до своєї жінки. Очі його метали іскрами, шабля, брязкаючи, тряслась при його боці. Помертвіла жінка.
— Його випустив хтонебудь, мій любий чоловіче? — промовила вона, тремтячи.
— Випустив, правда твоя; але випустив чорт. Глянь, замість нього колоду заковано в залізо. Зробив же бог так, що чорт не боїться козачих рук! Коли б тільки думку про це мав у голові хоч один з моїх козаків, і я б узнав… я б і кари йому не знайшов!..
— А як би я?.. — мимохіть вимовила Катерина і, злякавшись, спинилась.
— Якби ти наважилася, тоді б ти не жінка мені була! Я б тебе зашив тоді в мішок і втопив би на самій середині Дніпра!
Дух захопило в Катерини, і їй здавалося, що волосся почало здійматися на її голові.
На прикордонній дорозі, в корчмі, зібралися ляхи і гуляють вже два дні. Щось чимало всієї наволочі. Зійшлися, мабуть, на якийнебудь наїзд: у інших і мушкети є, дзеленькають шпори, брязчать шаблі. Пани веселяться і похваляються, говорять про небувалі діла свої, насміхаються над православ'ям, взивають народ український своїми холопами, поважно крутять вуси і, важно задерши голови, розлягаються на лавках. З ними і ксьондз разом, тільки і ксьондз у них їм до пари; і з вигляду навіть не схожий на христіанського попа. П'є і гуляє з ними та говорить нечестивим язиком своїм соромицькі слова. Нічим не поступається перед ними і челядь: позакладали назад рукава обірваних жупанів своїх і ходять, набундючившись, наче й справді що путнє. Грають в карти, б'ють картами один одного по носах. Набрали з собою чужих жінок. Гармидер, бійки!.. Пани казяться і тнуть жарти, хапають за бороду єврея, малюють йому на нечестивому лобі хреста, стріляють в бабів холостими набоями і танцюють краков'яка з нечестивим попом своїм. Не бувало ще такого паскудства на українській землі навіть і за татар. Мабуть, уже бог за гріхи прирік їй терпіти таку ганьбу. Чути серед загального гармидеру, що розмовляють про задніпрянський хутір пана Данила, про красуню жінку його… Не на добре діло зібралась ця зграя.
Сидить пан Данило за столом у своїй світлиці, сперся на лікоть і думає. Сидить на лежанці пані Катерина й співає пісні.
— Чогось мені сумно, жінко! — сказав пан Данило. — І голова болить у мене, і серце болить, якось важко мені! Мабуть, десь недалеко вже ходить смерть моя.
«Чоловіче мій любий! притулись до мене чолом своїм! Нащо ти голубиш у собі такі чорні думки», — подумала Катерина, та не відважилася сказати: гірко їй було, винуватій душі, приймати від чоловіка пестощі.
— Слухай, дружино моя! — сказав Данило: — не покидай сина, як мене не буде. Не буде тобі від бога щастя, коли ти його покинеш, ні на тому, ні на цьому світі: тяжко-важко буде гнити моїм кісткам в сирій землі, а ще важче буде душі моїй!
— Що ти кажеш, чоловіче мій! чи ж не ти глузував з нас, слабосилих жінок, а тепер сам говориш, мов немічна жінка. Тобі ще треба довго жити!
— Ні, Катерино, чує душа близьку смерть. Якось сумно стає на світі. Лихі часи надходять. Ох, пам'ятаю, пригадую я роки; мабуть вони вже не вернуться! Він був ще живий, честь і слава нашого війська, старий Конашевич![5] Наче перед очима моїми проходять тепер козацькі полки! — Це золотий був час, Катерино! Старий гетьман сидів на вороному коні. Сяяла в руці булава; кругом сердюки[6]; а далі хвилювалося червоне море запорожців. Почав промовляти гетьман — і все стало, мов укопане. Заплакав старий, як почав згадувати нам колишні діла і бої. Ох, як би ти знала, Катерино, як різались ми тоді з турками! На голові моїй й досі видно рубець; чотири кулі пролетіли крізь мене в чотирьох місцях. І жодна з тих ран не загоїлася цілком. Скільки ми тоді набрали золота! Дорогі самоцвіти шапками гребли тоді козаки. Яких коней, Катерино, якби ти знала, яких коней ми тоді з собою погнали! Ой, не воювати вже мені так! Здається, і не старий я, і тілом бадьорий, а шабля козацька падає з рук, живу без діла, і сам не знаю, навіщо живу. Ладу нема на Україні: полковники і осавули гризуться, мов собаки, між собою. Нема голови старшої над усіми. Шляхетство наше все позміняло на польський звичай, пронялося лукавством… продало душу, прийнявши католицтво. Ой, часи, часи! минулі часи! де ділись ви, літа мої? Іди, малий, до льоху, принеси мені кухоль меду! Вип'ю за колишню долю, за давні роки!
— Чим, пане, частуватимемо гостей? З лугової сторони йдуть ляхи! — сказав, увійшовши до хати, Стецько.
— Знаю, за чим йдуть вони, — вимовив Данило, підіймаючись з місця. — Сідлайте, слуги мої вірні, коней! одягайте зброю! шаблі наголо! не забудьте набрати й олив'яних галушок: з честю треба стрінути гостей.
Та не встигли ще козаки сісти на коней і набити мушкети, а вже ляхи, наче упалий восени з дерева на землю лист, вкрили собою гору.
— Еге, та тут є з ким помірятись силою! — сказав Данило, поглядаючи на череватих панів, що поважно підгойдувалися попереду на конях у золотій збруї. — Видно, ще раз доведеться нам погуляти на славу! Натішся ж собі, козацька душа, в останній раз! Гуляйте, хлопці, прийшло наше свято!
І пішла по горах гулянка. Загула почесна бесіда: гуляють шаблі, літають кулі, іржуть і тупотять коні. Від криків божеволіє голова; від диму сліпнуть очі. Все переплуталося. Та козак чує, де друг, а де ворог; чи прогуде куля — валиться верхівець з коня; свисне шабля — котиться по землі голова, бурмочучи язиком безладні слова.
Видно в юрбі червоний верх козацької шапки пана Данила; кидається в очі золотий пояс на синім жупані, вихром в'ється грива вороного коня. Мов птиця, літає він там і там; погукує і махає дамаською шаблею й рубає з правого і з лівого плеча. Рубай, козаче! гуляй, козаче! потішай молодецьке серце; та не дуже зазирай на золоті жупани і збрую; топчи під ноги золото і самоцвіти! Коли, козаче! Гуляй, козаче! Та оглянься назад: нечестиві ляхи підпалюють уже хати й женуть перед себе перелякану худобу. І, як вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом миготить уже поміж хатами, і рідшає навколо нього юрба.
Не годину, не другу б'ються ляхи й козаки; небагато стає вже і тих і тих. Але не втомлюється пан Данило; вибиває з сідла довгим списом своїм, топче добрим конем піших. Уже очищається двір, уже почали тікати ляхи, уже обдирають козаки з забитих золоті жупани і багату зброю; уже пан Данило збирається доганяти ляхів і глянув, щоб скликати своїх… та й весь закипів від люті: він побачив Катерининого батька. Он він стоїть на горі і цілиться в нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього… Козаче, на загибіль ідеш! Мушкет гримить — і чарівник зник за горою. Тільки вірний Стецько угледів, як мигнув червоний одяг і чудна шапка. Захитався козак і впав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана — лежить пан його, простягшись на землі і заплющивши ясні очі; червона кров скипілась на грудях. Але, видно, почув вірного слугу свого, тихо підняв вії, блиснув очима:— Прощай, Стецьку! скажи Катерині, щоб не кидала сина! Не покидайте і ви його, мої вірні слуги! — і замовк. Вилетіла козацька душа з дворянського тіла, і посиніли уста. Спить козак непробудним сном.
Заридав вірніш слуга і махав рукою до Катерини: — Іди, пані, іди: загулявся твій пан. П'яний лежить він на сирій землі. Довго не протверезитися йому!
Сплеснула руками Катерина і, як сніп, повалилася на мертве тіло. — Чоловіче мій! чи ти лежиш тут, закривши очі? Встань, мій ненаглядний соколе, простягни руку свою! підведися! поглянь хоч раз на твою Катерину, поворухни устами, вимов хоч одно словечко!.. Але ти мовчиш, ти мовчиш, мій ясний пане! Ти посинів, як Чорне море! Серце твоє не б'ється! Чому ти такий холодний, мій пане! мабуть, сльози мої не гарячі, і за ніч вони тебе не відігріють. Мабуть, неголосний мій плач, не розбудить він тебе! Хто ж поведе тепер полки твої? Хто полетить на твоїм воронім конику? Хто голосно загукає і замахає шаблею перед козаками? Козаки, козаки, де честь і слава ваша? Лежить ваша слава, закривши очі, в сирій землі. Поховайте ж мене, поховайте разом з ним! засипте мої очі землею, придавіть мої білі груди кленовими дошками! Мені не потрібна більше краса моя!
Плаче й побивається Катерина; а далечінь вся стелеться курявою: старий осавул Горобець на поміч поспішає.
Дивний Дніпро у тиху погоду, коли вільно й лагідно несе крізь ліси і гори повні води свої. Ні колихнеться, ні загримить. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і уявляється, ніби весь він вилитий із скла і ніби голубий дзеркальний шлях, без міри широкий, без кінця довгий, біжить і в'ється по зеленому світу. Любо тоді й пекучому сонцю поглянути з високості й скупати своє проміння в холоді скляних хвиль, і прибережним лісам яскраво відбитись у водах. Зеленокучерні! тиснуться вони разом з польовими квітками до води і, нахилившись, дивляться в неї, і не надивляться, не намилуються ясним своїм виглядом, і сміються до нього, і вітають його, киваючи віттям. А в середину Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця та голубого неба, не дивиться в нього. Рідко яка птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! немає ріки, йому рівної, в світі.
Дивний Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах; а бог один велично оглядає небо і землю і величаво стрясає ризою. Від ризи сиплються зорі. Зорі горять і сяють над світом, і всі разом відбиваються в Дніпрі. Всіх їх тримає Дніпро в темнім лоні своїм; жодна не зникне від нього — хібащо погасне на небі. Чорний ліс, укритий сонним воронням, і споконвічні розламані гори, схилившись, намагаються закрити його бодай довгою тінню своєю. Та марно! Нема нічого в світі, що могло б прикрити Дніпро. Синій, синій плине він повільним розливом і серед ночі, як серед дня, видний стільки вдалечінь, скільки може бачити людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, він пускає по собі срібну смугу, і вона палахкотить, наче клинок дамаської шаблі, а він, синій, знову заснув. Дивний і тоді Дніпро, і немає ріки, йому рівної, в світі.
А як підуть по небу горами сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, ламаючись між хмар, раптом освітлює цілий світ, — страшний тоді Дніпро! Водяні горби гримлять, б'ються об гори і з блиском і стогоном відбігають назад, і плачуть, голосять в далечині.Так побивається стара мати козака, випроваджуючу свого сина до війська; свавільний і бадьорий їде він на воронім коні, взявшись у боки і по-молодецькому заломивши шапку; а вона, ридаючи, біжить за ним, хапає його за стремено, ловить вуздечку та ламає руки і заливається пекучими слізьми.
Дико чорніють між шаленими хвилями обгорілі пні і каміння на виступі берега. І б'ється об берег, здіймається догори і падає донизу, пристаючи, човен. Хто з козаків насмілиться гуляти човном у той час, коли сердиться старий Дніпро? Мабуть, не знає той, що Дніпро ковтає, як мух, людей.
Човен пристав, і вийшов із нього чарівник. Не веселий він: гіркі йому поминки, що справили козаки над забитим паном своїм. Чимало заплатили за це ляхи: сорок чотири пани з усією їхньою зброєю й жупанами та тридцять три холопи порубано на шматки, а решту, разом з кіньми, забрано в полон, щоб продати татарам.
По кам'яних сходах спустився він між обгорілими пнями донизу, де, глибоко в землі, викопаний був у нього льох. Тихо ввійшов він, не рипнувши дверима; поставив на стіл, покритий скатеркою, горщика і почав кидати довгими руками своїми якесь невідоме зілля; взяв кухоль, вироблений з якогось чудного дерева, зачерпнув ним води і почав лити, плямкаючи губами і шепочучи якісь заклинання.
Появився рожевий світ у світлиці; і страшно тоді було глянути йому в лице: воно здавалось кривавим, глибокі зморшки тільки чорніли на нім, а очі були неначе й огні. Нечестивий грішник! Уже й борода давно посивіла, і лице порите зморшками, і висох весь, а все ще має богопротивні наміри. Посеред хати стала віяти біла хмара, і щось подібне до радості блиснуло на лиці його. Але чому це раптом став він нерухомий, з роззявленим ротом, не смів поворухнутись, чому волосся щетиною здійнялося на його голові? В хмарі перед ним світилося чиєсь чудне лице. Непрошене, некликане з'явилось воно до нього в гості, щодалі вияснювалось більше і втопило нерухомі очі. Риси його, брови, очі, губи, все незнайоме йому. Ніколи за все життя своє він його не бачив. І страшного, здається, в нім мало; але нездоланний жах напав на чарівника. А незнайома дивна голова крізь хмару також нерухомо дивилась на нього. Хмара вже зникла, а невідомі риси ще різкіше виявлялися, і гострі очі не відривалися від нього. Чарівник весь зблід, мов полотно. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинув горщик… Все зникло.— Заспокійся, люба моя сестро! — казав старий осавул Горобець: — Сни рідка кажуть правду.
— Приляж, сестрице! — говорила молода його невістка. — Я покличу бабу-ворожку, проти неї жодна сила не встоїть. Вона виллє тобі переполох.
— Нічого не бійся! — казав син його, хапаючись за шаблю: — Ніхто тебе не скривдить!
Похмуро, мутними очима, дивилась на всіх Катерина і не знаходила мови.
— Я сама вчинила собі загибіль: я випустила його!
Нарешті, вона сказала:
— Нема мені від нього спокою! Ось уже десять день я у вас у Києві, а горя й краплі не зменшилося. Гадала, буду хоч тихо виховувати сина для помсти… Страшний, страшний він мені привидівся уві сні. Борони боже вам його побачити! Серце моє й досі б'ється! «Я зарубаю твоє дитя, Катерино! — кричав він, — якщо ти не вийдеш за мене заміж…» — І, заридавши, кинулася вона до колиски; а перелякане дитя простигло рученята і кричало…
Люто блимав очима син осавула від гніву, чуючи такі речі.
Розходився і сам осавул Горобець.
— Хай спробує він, неприкаяний антихрист, прийти сюди: покуштує, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, — казав він, здіймаючи д'горі прозорливі очі, — чи не летів я подати руку братові Данилі? Його свята воля! застав вже на холодній постелі, на котрій багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба ж не гучні були поминки по нім? Чи хоч одного ляха випустили живого? Заспокойся ж, дитино моя! Ніхто не наважиться скривдити тебе, хібащо не буде ні мене, ані мого сина.
Скінчивши мову свою, старий осавул підійшов до колиски, і дитина, побачивши в срібній оправі червону люльку, що висіла в нього на ремінці, і гаман з блискучим кресалом, простягла до нього рученята й засміялася.— У батька вдався! — сказав старий осавул, здіймаючи з себе люльку і віддаючи йому: — Ще в колисці лежить, а вже хоче люльку курити!
Тихо зітхнула Катерина і стала гойдати колиску. Умовилися ночувати гуртом, і трохи згодом поснули всі. Заснула і Катерина.
На дворі і в хаті все було тихо; не спали тільки козаки, що стояли на варті. Враз Катерина, скрикнувши, прокинулася, а за нею прокинулись усі.
— Його забито, його зарізано! — кричала вона і кинулася до колиски.
Всі обступили колиску і скам'яніли від жаху, побачивши, що в ній лежало неживе дитя. Слова не вимовив жоден із них, не знаючи, що думати про це нечуване злочинство.
Далеко від українського краю, обминувши Польщу і дуже залюднене місто Лемберг, ідуть рядами високоверхі гори. Гора за горою, наче кам'яними ланцюгами, перекидають вони направо й наліво землю і обковують її кам'яною товщею, щоб не проссало шумливе і бурхливе море. Йдуть кам'яні ланцюги у Волощину і в Семигородську країну і стали громадою у вигляді підкови, між галицьким й угорським народом. Нема таких гір у нашій стороні. Око не сміє оглянути їх; а на вершини деяких не заходила і нога людська. Чудовий і вигляд їх; чи не задирливе море вибігло в бурю з широких берегів, вихром підкинуло потворні хвилі, і вони, скам'янівши, лишилися нерухомі в повітрі? Чи не зірвалися то з неба тяжкі хмари і завалили собою землю, бо й на них такий самий сірий колір, а біла верхівка сяє й іскриться на сонці? Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, і за горами ще де-не-де озоветься неначе рідне слово; а там уже й віра не та, і мова не та. Живе там чималий народ угорський; їздить на конях, рубається і п'є не гірше за козака; а за кінську збрую і дорогі жупани не скупиться виймати з кишені червінці. Широчезні й великі є між горами озера. Наче скло нерухомі вони і як дзеркало відбивають в собі голі вершини гір та зелені їхні підніжжя.
Але хто серед ночі, сяють, чи не сяють зорі, їде на величезнім воронім коні? який рицарь нелюдського зросту скаче попід горами, над озерами, відбивається разом з велетенським конем своїм у нерухомих водах, і безкрая тінь його страшно миготить по горах? Сяє карбований панцер; на плечі спис; гримить при сідлі шабля; шелом насунено; вуси чорніють; очі закриті; повіки спущені — він спить. І сонний держить поводи; і за ним сидить на тім самім коні хлопчик-паж, і також спить, і сонний тримається за рицаря. Хто він, куди, чого їде? — хто його знає! Не день, не два вже він переїздить гори. Блисне день, зійде сонце, його не видно; часом тільки помічали гірські люди, що по горах мерехтить чиясь довга тінь, а небо ясне, і хмари не пройде по ньому. А ледве ніч наведе темряву, знову видно його, і відбивається він в озерах, і за ним, тремтячи, скаче тінь його.
Уже проїхав багато він гір і виїхав на Криван. Від цієї гори нема вищої у Карпатах. Мов цар, здіймається вона понад іншими. Тут зупинився кінь і вершник, і ще дужче поринув у сон, а хмари, спустившись, закрили його.
І промовивши таку недоладну річ, уже танцювала Катерина, божевільно поглядаючи на всі сторони і взявшись руками у боки. З вереском притупувала вона ногами; без міри і без такту брязчали срібні підкови. Незаплетені чорні коси перекидались по білій шиї. Мов птиця, не спиняючись летіла вона, розмахуючи руками й хитаючи головою, і здавалося, наче знесилившись, вона впаде на землю, або вилетить з сього світу.
Журно стояла стара нянька, і слізьми поналивалися її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці у вірних хлопців, що дивились на свою пані. Знемогла уже зовсім вона і мляво тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці.
— А в мене намисто є, парубки! — сказала, нарешті, вона, зупинившись, — а у вас нема! Де чоловік мій? — скрикнула раптом вона, вихопивши зза пояса турецький кинджал. — О! це не такий ніж, як треба! — При цьому і сльози, і сум показалися в неї на лиці. — У батька мого серце далеко: він не дістане до нього. У нього серце з заліза виковане. Йому викувала одна відьма на пекельнім огні. Що ж не йде батько мій? Хіба ж він не знає, що прийшла пора заколоти його? Мабуть, він хоче, щоб я сама прийшла, — і, не докінчивши, чудно засміялася. — Мені спала на пам'ять цікава подія: я пригадала, як ховали мого чоловіка. Адже його живого поховали… який сміх розбирав мене… слухайте! слухайте! — і, замість слів, почала вона співати:
Біжить візок кривавенький;
У тім візку козак лежить,
Постріляний, порубаний.
В правій ручні дротик держить.
З того дроту крівця біжить.
Біжить ріка кривавая.
Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче.
За козаком мати плаче.
— Не плач, мати, не журися!
Бо вже твій син оженився,
Та взяв жінку паняночку,
В чистім полі земляночку;
І без дверець, без віконець.
Та вже пісні вийшов кінець.
Танцювала риба з раком…
А хто мене не полюбить, трясця в його матір!
Так переплутувалися в неї всі пісні. Вже і день, і два живе вона в своїй хаті і не хоче чути про Київ, і не молиться, втікає від людей, і з ранку до пізньої ночі бродить по темних дібровах. Гостре віття дряпає біле лице і плечі; вітер куйовдить розплетені коси; давнє листя шелестить під ногами її — ні на що не гляне вона. В той час, коли вечірня зірниця гасне і ще не з'являються зорі, не сяє місяць, а вже страшно стає ходити по лісу: по деревах дряпаються і хапаються за гілляча нехрищені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві; з дніпрових хвиль вибігають юрбою дівчата, що загубили свої душі: волосся ллється з зеленої голови на плечі: вода голосно дзюрчить і стікає з довгого волосся на землю, і дівчина світиться крізь воду, неначе крізь скляну сорочку; уста чудно посміхаються, щоки палахкотять, очі виманюють душу… вона згоріла б від любові, вона зацілувала б… Тікай, хрещений чоловіче! уста її — лід, постіль — холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не дивиться ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм, шукаючи батька…
Рано вранці приїхав якийсь гість, ставний із себе, в червонім жупані, і розпитує про пана Данила; чує все, витирає рукавом заплакані очі, стискує плечима. Він воював разом з покійним Бурульбашем; рядом билися вони проти татар і турків; чи ждав же він, щоб такий кінець спіткав пана Данила. Розповідає гість ще багато чого іншого і, нарешті, хоче бачити пані Катерину.
Катерина спочатку не слухала нічого, що казав гість; напослідок стала, неначе розумна, вслухуватися в його розмову. Він повів про те, як вони жили разом із Данилом, наче брат із братом; як сховалися раз під греблею від кримців… Катерина слухала і не спускала з нього очей.«Вона відійде, — думали хлопці, дивлячись на неї. — Цей гість вилікує її! вона вже слухає, як розумна!»
Гість почав розповідати тим часом, як пан Данило, під час щирої розмови, сказав йому: — Гляди ж, брате Купер'яне, коли з божої волі не буде мене на світі, візьми до себе жінку, і хай вона буде твоєю дружиною…
Страшно вп'яла в нього очі свої Катерина. — А! — скрикнула вона, — це він! це батько! — і кинулася на нього з ножем.
Довго боровся той, силкуючись вирвати в неї ножа, нарешті, вирвав, замахнувся, — і сталася жахлива справа: батько вбив божевільну дочку свою.
Здивовані козаки кинулися було на нього; та чарівник уже встиг скочити на коня і зник із очей.
За Києвом сталось нечуване диво. Всі пани і гетьмани збирались подивитися на це чудо: враз стало видно далеко у всі кінці світу. Вдалені засинів Лиман, за Лиманом розливалося Чорне море. Бувалі люди впізнали і Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. Ліворуч видно було землю Галицьку.
— А то що таке? — розпитували, збігшися, люди в старих козаків, показуючи на сірі і білі далекі верхів'я, що мріли на небі подібно до хмар.
— То Карпатські гори! — говорили старі люди: — між ними є такі, з яких споконвіку не сходить сніг, а хмари зупиняються й ночують там.
Тут з'явилось нове диво: хмари злетіли з найвищої гори, а на верху її показався у всій рицарській зброї чоловік на коні з заплющеними очима, і так його було видно, ніби стояв він близько.
Тут, між здивованим і зляканим народом, один скочив на коня і, дико озираючись, ніби шукаючи очима, чи не женеться хтонебудь за ним, поквапливо з усієї сили погнав свого коня. То був чарівник. Чого ж так перелякався він? З острахом удивившись в чудного рицаря, впізнав він на нім те саме обличчя, що некликане з'явилось йому тоді, коли він ворожив. Сам він не міг зрозуміти, чому все в ньому зніяковіло при такім вигляді, і, боязко оглядаючись, понісся він на коні, поки не захопив його вечір і не виглянули зорі. Тут повернув він додому, мабуть розпитати нечисту силу, що означає таке диво. Уже він хотів перескочити з конем через вузеньку річку, яка, мов рукав, виступала на дорогу, коли кінь враз зупинився, повернув до нього морду і — диво — засміявся! білі зуби страшно блиснули двома рядами в пітьмі. Наїжилось водосся на голові чарівника. Дико закричав він і заплакав, мов несамовитий, погнав коня впрост до Києва. Йому уявлялося, що все з усіх боків бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, неначе живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довгі гілляччя, силкувалось задушити його; зорі, здавалося, бігли поперед нього, показуючи всім на грішника; сама дорога, ввижалось, летіла по його слідах.
Відчайдушний чарівник летів до Києва до хвятих місць.
Самотньо сидів у своїй печері перед лампадкою схимник[7] і не зводив очей із святої книги. Вже багато літ, як він зачинився в своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, в яку лягав спати замість постелі. Згорнув святий старець свою книгу і став молитись… Раптом убіг чоловік чудного, страшного вигляду. Здивувався святий схимник уперше і відступив, побачивши такого чоловіка. Весь тремтів чоловік, мов осикове листя; очі дико косилися; страшний огонь лякливо сипався з очей; дріж наводило на душу потворне обличчя його.
— Молись, отче! молись! — закричав він розпачливо, — молись за мою загиблу душу! — і гримнувся на землю.
Святий схимник перехрестився, дістав книгу, розгорнув і з жахом відступив назад, випустивши книгу: — Ні, нечуваний грішнику! нема тобі помилування! тікай звідціль! не можу я молитися за тебе!
— Ні? — закричав, мов божевільний, грішник.
— Дивись: святі букви на книзі налилися кров'ю… Ще ніколи в світі не було такого грішника!
— Отче, ти смієшся з мене!
— Геть, окаянний грішнику! не сміюся я з тебе! Страх мене бере. Не добре бути людині разом з тобою!
— Ні, ні, ти смієшся, не кажи… Я бачу, як розсунувся рот твій: он біліють рядами твої старі зуби!..
І, як скажений, кинувся він — і вбив святого схимника. Щось тяжко застогнало, і стогін перенісся через поле і ліс. Зза лісу піднялися худі, висхлі руки з довгими кігтями; затряслися і зникли.
І вже ні страху, нічого не відчував він. Все уявлялося йому якось невиразно: в ушах шумить, в голові гуде, ніби з похмілля, і все, що є перед очима, вкривається ніби павутиною. Скочивши на коня, поїхав він просто на Канів, гадаючи звідтіль через Черкаси вирушити в путь просто до татар у Крим, сам не знаючи чого. Їде він уже день, їде й другий, а Канева все нема. Дорога та сама, — пора б уже йому давно показатись, але Канева не видно. Здаля блиснули верхи церков, але це не Канів, а Шумськ. Здивувався чарівник, бачивши, що заїхав зовсім в іншу сторону. Погнав коня назад до Києва, і через день показалося місто; але не Київ, а Галич, місто, ще дальше від Києва, ніж Шумськ, і вже недалеко від угрів. Не знаючи, що робить, повернув він коня знову назад, та чує знову, що їде в протилежну сторону і все вперед. Не міг би жоден чоловік в світі розповісти, що діялось в душі у чарівника; а якби він заглянув і побачив, що там діється, то вже не досипав би він ночей і не засміявся б ні разу. То була не злість, не страх і не люта досада. Нема такого слова на світі, яким би можна було його назвати. Його палило, пекло, йому хотілося б увесь світ витоптати конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з водами, з усім, і втопити її в Чорному морі. Та не через злість хотілося це йому вчинити; ні, сам він не знав чому. Весь здригнувся він, коли уже близько перед ним показалися Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім'я, наче шапкою, сивою хмарою. А кінь нісся все далі і вже біг він по горах.
Хмари враз розійшлися, і перед ним з'явився в страшній величності вершник. Він намагається зупинитись, міцно натягає вуздечку; дико іржав кінь, підіймаючи гриву, і мчав до рицаря. Тут уявляється чарівникові, що все в ньому завмерло, що нерухомий вершник ворушиться і раптом відкрив очі; побачив чарівника, що мчав уже до нього, і зареготав. Як грім, залунав дикий регіт по горах і відгукнувся в серці чарівника, струснувши все, що було всередині його. Йому уявлялось, ніби хтось дужий вліз у нього і, ходив всередині його і бив молотами по серцю, по жилах… так страшно відбився в ньому цей регіт!
Ухопив вершник чарівника страшною рукою і підняв його в повітря. Вмить умер чарівник і відкрив по смерті очі. Та він уже був мрець і дивився, як мрець. Так страшно не дивиться ні живий, ні воскреслий. Водив він навколо мертвими очима, і побачив мерців, що повставали, від Києва і від землі Галицької, і від Карпат, і мерці, як дві краплі води, подібні до нього.
Бліді, бліді, один за одного вищий, один за одного кістлявіший, стали вони навколо вершника, що тримав у руках страшну здобич. Ще раз зареготав рицар і кинув її у безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили мерця і вгородили в нього свої зуби. Ще один, від усіх вищий, страшніший за всіх, хотів підвестися з землі, та не міг, не в силі був цього зробити: такий великий він виріс в землі; а якби піднявся, то перекинув би і Карпати, і Семигородську і турецьку землю; трохи тільки посунувся він, — і пішов від того трус по всій землі, і багато всюди поперекидалося хат, і силу задавило народу.
Часто чути по Карпату свист, ніби тисячі млинів шумлять колесами на воді. То в невилазній безодні, якої не бачила жодна людина, що страшиться навіть пройти повз, мерці гризуть мерця. Нерідко бувало, що по всьому світу земля тряслася від одного краю до другого: те діється ніби тому, як кажуть письменні люди, що десь є, недалеко від моря, гора, з якої вихоплюється полум'я і течуть огненні ріки. Але старі люди, що живуть і в Угорщині і в Галицькій землі, краще знають це і кажуть, що то хоче підвестися врослий у землю великий, великий мрець і трясе землею.
У місті Глухові обступили люди старця-бандуриста і вже з годину слухали, як сліпець той грав на бандурі. І ще таких дивних пісень і так гарно не співав жодний бандурист. Спершу співав він про давню гетьманщину за Сагайдачного і Хмельницького. Тоді інші були часи: козацтво було в славі; топтало кіньми ворогів, і ніхто не смів посміятися з нього. Співав і веселих пісень старець і підморгував очима до людей, мов видючий; а пальці з надітими на них кісточками літали, як мухи, по струнах і, здавалося, струни самі грали, а кругом народ, старі люди, похнюпивши голови, а молоді, звівши очі на старця, не сміли й шепнути між себе.
— Заждіть но, — сказав старець, — я вам заспіваю про одну давню бувальщину. Народ зсунувся ще тісніше, і сліпець заспівав:
«За пана Степана, князя Семиградського, — був князь Семиградський королем і в ляхів, — жило два козаки: Іван та Петро. Жили вони так, як брат з братом. «Гляди, Іване, все, що здобудеш, усе пополовині». Як кому весело, весело й другому; якщо кому горе — горе обом; якщо кому здобич — здобич пополовині; коли хто в полон потрапить, то другий продай все і дай викуп, а ні — то сам іди в полон. І, правда, все, що діставали козаки, все ділили по половині: займали чужу скотину або коней — все ділили пополовині.Воював король Степан з турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг вирубати цілий полк. От і оголосив король Степан, що як знайдеться відважний і приведе до нього того пашу живого чи мертвого, то він дасть йому одному стільки грошей, скільки дає на все військо. «Ходім, брате, ловити пашу!» — сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в одну, другий в іншу сторону.
Чи зловив би ще Петро чи не зловив би, а Іван уже веде пашу на аркані за шию до самого короля. — «Славний молодець! » — сказав король Степан і звелів видати йому одному таку платню, яку діставало все військо; і звелів наділити його землею там, де він захоче собі, і дати йому худоби стільки, скільки він схоче. Як дістав Іван платню від короля, то в той самий день розділив все нарівно між собою й Петром. Взяв Петро половину королівської платні, та не міг витерпіти того, що Іван здобув таку честь від короля, і затаїв глибоко на душі помсту.
Їхали обидва рицарі на даровані королем дібра, аж за Карпати. Посадив козак Іван з собою на коня свого сина, прив'язавши його до себе. Уже починало смеркати — вони все їдуть. Хлопчик заснув; почав дрімати і сам Іван. Не дрімай, козаче, по горах дороги небезпечні!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь знає дорогу: не спіткнеться і не помилиться. Є між горами провалля, в тім проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки до дна того провалля. А над самим проваллям дорога: два чоловіки ще можуть проїхати, а троє — нізащо. Став обережно ступати кінь з козаком, що дрімав. Поруч їхав Петро, весь тремтів і притаїв дух від радості. Оглянувся і зіпхнув названого брата в провалля; і кінь з козаком і дитиною полетіли в безодню.Ухопився тим часом козак за гілляку, і сам тільки кінь полетів на дно. Став він видиратися з сином за плечима угору; мало вже не добрався, підняв очі і бачить, що Петро наставив списа, щоб зіпхнути його назад. «Боже ти мій праведний! краще б мені не підіймати очей, ніж бачити, як рідний брат наставляв списа, щоб зіпхнути мене назад. Брате мій любий, пробий мене списом, коли вже мені так написано на роду, та візьми сина! чим безневинний хлопчик завинив, щоб йому пропадатп такою лютою смертю?» Засміявся Петро і штовхнув його списом; і козак з сином полетів на дно. Забрав собі Петро все добро і став жити, як паша. Табунів ні у кого таких не було, як у Петра, овець і баранів ніде стільки не було. І помер Петро.
Як помер Петро, прикликав бог душі обох братів, Петра і Івана на суд. «Великий грішник цей чоловік! — сказав бог. — Іване! не виберу я йому скоро кари; вибери ти сам йому кару!» — Довго думав Іван, в думці шукаючи кари, і, нарешті, сказав: — «Велику кривду вчинив мені цей чоловік: зрадив свого брата, як Юда, і відібрав у мене чесний мій рід і нащадків на землі! А людина без чесного роду й нащадків, мов насіння, посіяне в землю і загибле даремно в землі. Не зійшло — ніхто й не знатиме, що посіяне було насіння.
«Зроби ж, боже, так, щоб усі нащадки його не мали на землі щастя; щоб останній у роді був такий злодій, якого ще і не було на світі! І від кожного його злодійства, щоб діди і прадіди його не найшли б покою в гробах, та, терплячи муку, невідому на світі, підіймалися б з могили! А Юда Петро щоб не мав сили піднятися і від того терпів би муку ще гіршу! і їв би, як несамовитий, землю й корчився б під землею!«І коли настане час міри в злодійствах тому чоловікові, підійми мене, боже, з того провалля на коні на найвищу гору, і хай прийде він до мене, і кину я його з гори в найглибшу безодню, і всі мерці, його діди і прадіди, де б не жили вони за життя, щоб усі потягнулися з різних сторін землі гризти його за ті муки, що він їм заподіяв, і вічно б гризли його й нехай би потішився я, дивлячись на його муки! А Юда Петро хай не могтиме піднятися спід землі, хай пнувся б гризти й собі, але гриз би самого себе, а кості його хай росли б щораз більші, щоб через те ще дужчим ставав його біль. Та мука для цього буде найстрашніша, бо для чоловіка нема більшої муки, як хотіти помститися і не могти помститися».
«Страшна кара тобою видумана, чоловіче! — сказав бог. — Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своїм і не буде тобі царства небесного, поки ти будеш сидіти там на коні своїм». І те все так і сталось, як було сказано: і донині стоїть на Карпаті на коні дивний рицар і бачить, як в бездоннім проваллі гризуть мерці мерця і чує, як мрець, що лежить під землею, росте, гризе в страшних муках свої кості і страшно трясе всією землею»…
Вже сліпець закінчив свою пісню; вже знову став перебирати струни; вже став співати смішних приказок про Хому та Ярему, про Скляра Стокозу… але старі й малі все ще не могли очутитися і довго стояли, схиливши голови, роздумуючи про страшну стародавню подію.