Вибрані оповідання (Косинка)/Анкета
| ◀ За ворітьми | Вибрані оповідання Анкета |
Місячний сміх ▶ |
|
Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, і замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати:
— Добри день вам! — Але засіяв сіянець дощ, заімжилося, і село не поздоровкалося…
А на тихий кашель паровоза підвівся з полу в своїй хаті Антон Радіонович Собачка і, потягаючись, голосно сказав до жінки:
— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!
Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік і в'їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:
— Хазяйка!.. Слава богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш… Пора, стара!
Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялись до Собачки:
— З ким діло маєш, то той і верзеться…— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню і п'ють котьолками самогон…
— Я розганяю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає…) під ніс мені котьолок: „пий, кров-душа, разом з нами!“ І главне — Гарячий на рижому коні — прямо на мене — командую: „револьвери!“ — сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати…
Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важко зітхнула:
— Бо п'єш… Отак десь гулятимеш-гулятимеш, а банда застукає та й…
Антон Радіонович сплюнув додолу, розтер чоботом — трохи зблід і, скривлений, схожий на змерзлого пса, промовив:
— Горілий самогон, — говорив тов. Джемс, — вредно пить…
Він почав лащитись до жінки:
— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Радіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш… го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — „бандит був — бандит зостався“… О! Ну, от… знов своєї: „надоїв людям — услід плюють?..“ Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс…
От серед цього саме місця Антон Радіонович натяг лівий чобіт на ногу і змінив свою думку:
— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою… Сьогодні говорю учителям, хе, контр-революціонери, промову… Ми только лучшего хатім… — і далі різко гукнув на всю хату:
— Снідать — раз, онучу без рубців знайти — два, і чарку до снідання — три!
Галька:
— Уже стерявся…
І Антон Радіонович почав снідать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались і залякані поглядали з печи на батька і мовчали; правда, иноді падало на прилавок, до матери якесь необережне дитяче слово: „мамо, а нам сальця“, — але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:
— Азіяти.
На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:
— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п'є та матір б'є…
І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матери п'яний кричить:
— Ти проти власти йдьош? Уб'ю гадюку!
П'яний падав на долівку, бив лобом підніжку столу, блював… а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, і сама бігла замикать двері — боялися…
„…І виписує душі, як у граматку, а потім п'є та матір б'є…“
Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима і — вийшов.
Аж до самих Смутних горбів Антон Радіонович думав:
„Що казав тов. Джемс про женщину? Женщіна і проізводство“… — він засміявся сам засміявся сам до себе і сплюнув:
— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проізводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понімає… Ех, свєт!.. — Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.
— Но, но, но-о… Оддиш трохи, не смикайся, — приказував під горбом якийсь кліщуватий, з рижою борідкою, дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя і влесливо, хитро засміявся:
— Антону Радіоновичу привіт…
А Антон Радіонович тільки одно слово:
— Здрастуй, — тихо, — а продналог! — голосно, і наче в серце голкою кліщуватого — „не везе!“ — одкотив комір дощовика і — пішов.
Дядько скривився:— Пролог… Н-но!
Ударив коня — засвистіла під колесами грязь і віз спинився; дядько кинув услід Собачці слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:
— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився, і тут крутиться, — міркує кліщуватий.
— А… но! стала слухать гадова душа!
Повернув пужално, з усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок і побичувались на гору.
І Половецьке ранком було таке убоге… обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними відрами, боса, у кропив'яній з мішків спідниці, дівчина і хлюпнула коло воріт водою…
Грязь, дощі…
— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла, — подумав дядько і тугіше підперезав пасик шинелі.
І коли розтрушує городняком учитель Матвієць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам'яти Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ним плакати:
„Бей по Колчаку! — звал Октябрь,
Бей по Деникину!
Бей по Петлюре!“ —
а хтось, голодний на папір, одірвав цигарок на три і неграмотно дописав: „бей бандитов — эксплоататоров народной крови“.
Матвієць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його — тоненький, ідкий і сковзається на обличчі учителя Чечевички, і радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни… Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету…
Прикурюємо… з'їзд так з'їзд — Антон Радіонович слово скажуть…
— Ша, Чечевичко…
„Революційна Европа. По радіо з Науена нас (хі-хі) повідомляють: Европа в революційній небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла… безробіття грізною хвилею“…
І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хіхікає; її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвійцеві очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама, — але до розмови встряє отак собі, за-здрастуйте, розхрістана бурсацька постать Чечевички, і на хвилину робиться смішно:
— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч-би консерви… ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі і підходить до Матвійця:
— Правду говорю, чи ні? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.
Одарка ніжно торкає Матвійцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче — ex!.. і раптом перебиває його мислі:
— Я чула, — тихо почина вона, — що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?
У Матвійця нервово тремтить брова:
— Собачка — бандитський намул, ім'я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль… ні.
І шумить сива шапка Чечевички:
— Ану гайда — до школи: Джемс, Антон Радіонович — всі, треба починати…
— Антон Радіонович… бідна-ж моя сестра… — сумно проказує Матвієць, кидає недокурок і перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.
— Ох-хі й яблучко да революція,
А бандитським дядькам да — контрибуція… —
випльовує в осінню грязь гармонія продбатальйону, затихає, а Матвієць чогось думає про устілку, що промокла в правому чоботі, і стомлено сміється.
Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — нетоплено, але по шибках цвіте тютюновий димок, і гаряча пара вилітає у делегатів з'їзду і стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне…
До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, з подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начміліції) пробачити, але інструктора з центру не буде:
— Начінайтє, товаріщі, самі, а докладчік сдєлаєт Антон Радіоновіч, — тихо додає він і сідає кінець столу.
Антон Радіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється і торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе — до учительської катедри.
Матвієць спльовує додолу і закурює; делегати, зачувши ім'я Антона Радіоновича, боязко оглядаються до дверей, притихають, і заля хутко німіє.
— Товариші, інтелігенція і селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка, — вам ізвєсно, хто я такой?
— Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к совєтской власті, і говорю вам: ми знаєм імперіялізму буржуазной Германії й прочих стран, оні на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но оні глибоко ошибаються, уже в могилу пошли ті, хто подривал знутрі совєтскую власть…
Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всігда умру, і больно смотрить на сельськую інтелігенцію, которая не може принімать участія по збору продналога.
— Напримєр: що такоє — релігія? — Самообман! Нєт, ти докажи дядьку, що єто дєйствительно самообман, і не нужно нікакіх ікон — ето картинка, а не бог… Помєщики і капитал строїлі не школи, а марнопольку, спрашується для чого ето?
— Затемнять народ, жаждущий знанія і свєта; буржуї сознавали, що когда настанєт соціалізм совєтской власті — оні погибнуть, і вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, і експлоататори народной крові — бандити, напримєр, поймали курінного 3 куріня, которий перейшов, как і я, чесно, — і повісили на стовпі разом із собакою, а хто-ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог: не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность; да, наш дядько покіль не загремить, не перехриститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, підвозить треба скоріше…
— Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарікать, що Антон Радіонович не дає дихать, нєт, я тебе пальцем не трону… потому ти чесний гражданин, а не бандит.
— Не помагай імперіалізму, которий здавив желєзной рукой красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог; правильно говорю, ілі нєт? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто проти? Я окончив…
Чечевичка ляскає в долоні і розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промові:
— …Нужно, наконєц, сознать, — шекеряючи каже Джемс, — за что ми, рабочіє, пришлі на село… знаєм: к нам много прімазалось грязних рук, но ето будєт потом — вияснім, но я промєнял станок на вінтовку не для сєбя, а для всєх рабочіх і крестьян — думаю, товаріщі, ми скопом пойдьом за революцією… Я не умєю красно говорить, как Антон Радіонович — іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає „нужно узнать побліже Собачку: гноянку прідьотся разрєзать… Завтра достану єго анкету“. Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвійця і шепче на вухо:
— Чудак, їй-богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить… — Матвієць не відповідає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Радіоновича…
— …Предлагаю, товаріщі, пропєть Інтернаціонал, — закінчує несподівано своє слово Джемс, і з'їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами і несміливо починає співати…
— Яка осіння туга! — зціпивши міцно зуби, думає Матвієць, а коли кінчають співати, серйозно відповідає Чечевичці:
— Не безпокойтесь, після з'їзду, здається, кожному дадуть пару білизни…
— Невже?.. — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвієць каже тільки:
— Ах, яка грязь на дворі…
Антон Радіонович повертається додому по старому — напідпитку… і коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п'ять броневих куль і цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б'є…
Постріл долітає до селянських осель і десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, і після цього ще густіше сіє дощ, і поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір і снує над селами тумани…Разом з ним ковзається Собачка і голосно, наче його слухають учителі на з'їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог, — він додає до цього соромну лайку, — а стій зараз коло верби і шльопну, брат, тільки блисниш!.. Бог, гм, — картинка, а когда-нібудь прикажуть тобі не пускай дощу, і не пускай, сволоч!.. Природа і скопленіє хмар… ето не важно, — розмовляє Антон Радіонович, — а главне — приходиш додому і пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу… а то ще самого візьмуть за же — да в канверт, і будеш, братіку, не агент по бе-бе, а кукальщик… Не служба — отвєтственность…
— Да, говорять інтілегенти… поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєц капітан… Отєц капітан…
Антон Радіонович гикає і, пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а Ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхкала коняка, і Собачка, прищуливши голову, гукнув:
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху і різко смикнула воза.
Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив… — „Тре сірку добре“, — подумав кліщуватий і незадоволено пробубонів:— Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме: Петлюра — вози, Деникин вози… Сідайте, підвезу: десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він і стьобнув батогом коняку.
Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся:
— Клюкнув, — сказав він, — бо служба така… От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: „чого ніхто не прислідить оце клешоноге бе-бе, щоб на той бік, га?“
— Я чоловік тихий, — одказує єхидно дядько, — не трогай мене — повік не зачеплю…
— …Задощилося, — міняє кліщуватий тему, — прямо день-у-день дощі, дощі… Хоч-би морози підскочили, — а в газетах, Антоне Радіоновичу, новинок ніяких? Я чув, — правда, чи брешуть, — Ніколай Ніколаєвич Одес зайняв?
— Брехня, — впевнено одказує Собачка, — ето контр-революціонери, а хто тобі говорив?..
— Так… на базарі балачки велися… — і маленьке дядькове око пильно вдивлялося в обличчя Собачки.
На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся в калюжі, одбив зморене обличчя кліщуватого і плигнув на зелену дугу…
— Млинці печуть, — плямкнув апетитно Собачка, — а я, мабуть, борщ буду доїдать…
— Шуткуєте… — одказав дядько: — хіба при ваших достатках… — i закашлявся.— Еге, це правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Радіоновичу, благословення жінчине спалили…
— Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде, — додав він і нетерпляче ждав відповіди Собачки.
— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що імєєш власть — не буду палить, а раз для самообману… Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..
— Кого пече, а в кого шкура лопається, — хотів сказать кліщуватий і не насмів, побоявся.
…В хаті Антона Радіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що не однакову долю мали… і бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: „і голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками“…
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно-б уже твій батько молоду жінку мав, — приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони матери божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником:
— Читай, дочко…
— Плачемо?.. — скригнув зубами коло вікна Собачка і постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:
— Оце, мабуть, моя смерть іде…
Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…
— Ждала?!
І дзвінкий лящ засвистів у сінях і важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря:
— Роздягай, чого стала?
Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали…
— Вечерять єсть?
— Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете…
— Давай! Не могла полатать удень? — розсвітилася — досвіток хочеться… у-у, жлоби нещасні!..
Миску з ряжанкою Антон Радіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:
— Дайош служебную папку!.. Бачиш, — звертається Собачка до Гальки, — всякий жлоб лягає спать, а ти за його гада анкету пиши, какоє настроєніє… чого ти хлипаєш, пошла спать… — гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання…
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися… Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров… Молися…
Антон Радіонович розгортає анкету „секретних свєдєній по борьбє с бандітізмом“, довго дивиться на велику, наче сонячник-пустоцвіт, печатку, де на ободочку переломлюються літери — „особоуполномоченный на…“, осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише:
— Ну, і посажу… побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить… хе, побачу.
— Давно лі работаєте по бе-бе? — делікатно запитує Собачку анкета, — партійни лі, соціальноє положеніє і національность…
„Безпартейний, — старанно виводить рука Антона Радіоновича, — но чесно перейшов із банди Зеленого к совєтской власті, когда сидів 4 місяці в особом отдєлі (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту — служитиму), бо — рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише — бо тогда єще не укрипилась в мойом районі соввласть, а був полний наш бандитизм, которий іскоринявся, і продолжається мною скореняться, но честь імєю донести товаришу особоуполномоченному“.— Хотів-би я знать, який це гад сделав на мене донос за рядна і настільники бандитов… — запитує сам себе Собачка і відповідає — за пактом національности:
„Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не оказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо“ — ставляє крапку Собачка:
— Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторі в Гудимовому лісі, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвієць — звязок, і Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку“…
Перед очима Антона Радіоновича перебігає п. 27 анкети: отношеніє мєстного населенія к релігії?
…„Отношенія никакого пока сдєлать ніззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєніє, особенно старики й баби, а вред од етого я поясняю й на сходах і так у балачках“…
Він кладе на стіл олівця і, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон, і мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник, — а коли зривається з дерев'яного колочка (у його ще дідівська хата) жінчине благословення — мати божа з Христом на руках — кидає додолу й дико, скажено б'є чобітьми…
— На, на, на! — божевільно кричить Собачка: — Докажи мені, що ти не картинка? А ну, докажи… — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає її за коси, валяє додолу і — знущається:
— Цілуйся з своїм богом… Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу…
Палажка:
— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас…
Собачка сидить на лаві і, захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров і тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка і обмиває сльозами чобіт:
— Хай не повстає проти мене… Понімаєш? Правда, Тарас Григоровичу? — звертається він до Шевченка, — не повставай — палю — знаю: мене спалять гади… Е, ти тоже гайдамацька нація… — мляво, стомлено закінчує Антон Радіонович і п'є воду.
І побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
Летєла пуля через гору,
Да і прострєліла грудь бєлу мою…
В піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч…
Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помості кров і шепоче страшні слова:
Однаково, чи там вмирати, чи тут, — однаково…
Її очі світяться, горять, вона хоче підвестися і непритомна падає на засік з чужою пшеницею — і, прислухаючись до свого голосу, каже:
— Уб'ю…
Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю, і з лайкою виводить останні слова анкети:
„Для примєра сам спалив ікони“ перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову і перед ним нерозгаданий стоїть після з'їзду Джемс: „Для чого йому моя анкета? Хіба може знову хоче посадити до „дідової“ хати? А він, здається, може?“ Голова стомлено падає на крайок подушки і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить.
До хати Антона Радіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, і жде.