Вибрані оповідання (Косинка)/В хаті Штурми
| ◀ Перед світом | Вибрані оповідання В хаті Штурми |
Троєкутний бій ▶ |
|
Наддніпрянське вкрилось, як і инші села, густими осінніми туманами.
Хати, здається, мов п'явки вп'ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою прибиті…
Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати — хазяйство сільської голоти, бо…
— Гнила зима впала цього року — то підмерзає, то розтає… не вспіла промайнуть Покрова, як забіліло поле.
— О, даються в знаки такі зими голоті: захарчує картопля — світу не радий!
— А втім, злидні…
Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей.
— А бліді, мабуть, не од сала?
В хаті Штурми крім буряків, картоплі та капусти немає нічого. Бідний.
Далі ваше око впало з печи на піл — просто спустилось разом з білявенькою дівчинкою, що видавлює з вікна воду.На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі.
Так помалу, тихо: кап-кап-кап.
Напільне вікно вихилилось луткою на двір, і вода так і плющить і плющить.
У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: вічне горе не поклало ще на їхні молоді душі печати суму, журби.
— Сашко, дивись, раз, два… О, зараз не капа — дзюрчить!
— Химко, чого це воно дзюрчить?
— Мені холод-н-оо, — плаче Сашко.
Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує:
— Дзюрчить? Нічого, Саша, батько залагодять дірку… холодно — нехай протопимо грубу…
До хати ввійшла бліда, довгообраза жінка.
— Ось і мати; а ти плакав, дурень…
З-за комина почувся якийсь пискливий голос.
— Я їсти хо-чу-у… Не дають їсти… лежу…
— Господи! подай їй, Химко, картоплю!
— Давала — не хоче: вона мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча.
Мати журливо-безнадійно глянула на образи.
— За що ми мучимось?
— Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо… Голий грабить, палить: хай грабить!..
Рішуче підвелась:— Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко…
Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами…
Діти й собі зайшлися плакати.
Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко-ж злякано поглядав то на матір, то на покутя, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і — хлипав.
А Уляся з гарячки шептала: „картопля… надоїло… всігда картопля“
Дядько Корній ідуть…
— Чого це він з роботи?..
Стукнули двері:
— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе… Там на пасбурах з Михайлом нещастя, тут Уляся…
— В больниці?!
Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам'яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось в сем'ю Штурми…