Вибрані оповідання (Косинка)/Зелена ряса
| ◀ Темна ніч | Вибрані оповідання Зелена ряса |
Перед світом ▶ |
|
Хай простять мені смугляві берези!..
Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, роздяглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками — сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей, і от-от пирснуть зо сміху, — але на їх суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокір, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…
Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…
— Благодать божа…
Це отець Василь; він шаткує, як кажуть селяни, з кошиком у руках додому.
У сосновому бору заховалась, наче в піжмурки, сліпа церковця села Чорного, підтикалась нехворощщю селянських городів і підморгує престольним оком на рейки залізниць, пізні гречки і берези…
…Жаль бере: облупилася, а тут іще як на гріх…
Вороги отця Василя рекомендують (у старі часи тихо, а зараз — иноді просто у вічі, наче плюне хто):
— Сарафим Саровський… А поклади йому до рота пальця — одкусить!
Але баби люблять отця Василя за старість (хай простять мені смугляві берези!): він сивий, з маленькими гадючими очима, і наймиліше в його — короткі, делікатні руки, що гордо благословляють на утрені селян і показують на пасіці шляхи бджолі.
Сарафим Саровський — це злість: він більше нагадує лакея часів Катерини, — це, коли дивитись на широку, огрядну спину, коси… ні, кіс у його не було, а були розділені ополоничком „заштатні“ — усердно причесані і хитро-мудро закручені над лобом.
…— Таке паскудство скрізь… — Отець Василь аж сплюнув, а слину підбігла й лизнула „Анелька“ — рижа, здорова сука, яку держали його сини для охоти під осінь.
Він комусь одказував, сперечався:
— Що не кажіть мені, а паскудство… — ще раз сказав і пішов жвавіше до свого хутора; я помиляюся, треба — не хутір, а хуторець — його так зве сам отець Василь.
Але це не важно:В городі, де міліонноє насєлєніє, посліпли, прямо жуть бере, допустимо це?
— На Сінном базарі церква обновилась…
— ногу!
— Божія матерь в алтарь провалилась…
— цок, цок!
В голові цокала якась військова школа, розхрістана й боса, і чітко одбивала ритм комсомольської пісні:
— Гей — гай, єдім на моря,
Жізнь ти моя, комсомольская!..
І хотілось перед собором почути хриплий крик: „На молітву — шапкі долой!“
…Жізнь ти моя, комсомольская…
— Цок, цок!
Але підводились до оновленого хреста скорбні очі, запорошені тихою радістю:
Хай знають, хай знають вони. Віра народу — шматок кременя, якого не розмиють віками дощі…
І знову до болю думав:
І не почує ніколи більше — „На молітву — шапкі долой?“
Підборіддя хитнулось, а ласка і радісний старечий сміх упали з його очей на спину Анельці:
Знай! Комуністи день-у-день, мов пси: „На богів і чортів“, і коло брами оновленої церкви захряс сірий кремінь. Селяни.
Сміявся щиро, тихо:Мечеться у вічі золотий хрест на бані церкви, горять фарбами три угодники божі — Володимир святий, князі Борис і Гліб, і припадає до потрісканої землі ящуркою мисль — „хе, на богів чортів!“ він знав кого оновити, хай вірить кремінь!..
Анелька на-лету піймала муху і облизнулась, вони з отцем Василем минули став і стали на поповій леваді — десь недалеко, на липі, била в очкі дуплянки бджола…
— Гарний буде взяток цього літа… О, господи, скрізь оновляєш церкви, а душа людська, як цинком залилася… Цинком, Анелька, цинком. І хто залив?!
Анелька, видно, не розуміла — лащилась, а коли побачила наїжачені мов стерінь брови отця Василя — вирівнялась і хрипло, обережно гавкнула до ставу, а там…
Гонили полями вітри тінь од гречаних кіп, і зчорніле поле хватало на стежці поли довгої, до трьох усів, по-старосвітському, свити, і півкопою котило попід ставом — розхрістану, без хустки, жіночу постать.
Свита припадала, вигиналась, і придержувала, трохи вклякаючи на одну ногу, поли і — поспішала: низько кланяючись, руку до серця прикладала, а коли добігла до отця Василя, упала на коліна:
— Благословіть, батюшко!Сука вороже зустріла жінку, загарчала, але покрутнувся отець Василь:
— Пішла, дрянь! Що ви, Хомисі, бог з вами?.. Підніміться…
— Ой, не підведуся, грішниця, благословіть, — приказувала, в очах стояли стоянами сльози, і сірі, старечі рівчаки на її обличчі напнулись од скорої ходи, наче маленькі вужі.
— Хрестіть, отче Василю, дев'ять раз, як у тій записці, що з Єрусалиму прийшла…
Три хрести лягло на голову Хомисі, вона підвелася і почала цілувати маленьку, делікатну попівську руку — отець Василь на хвилину скривився: у неї коло лівої ніздрі, як тернина, випиналась бородавка, — але руку поцілувати дав. Хомиха задихалась і поспішала розказувати, оглядаючись, чи не підслухає, мовляв, той, кому й не слід:
— …Отож як почули в нас люди про той хрест що, кажуть, стоїть у долині, десь на Поділлі, та так, як глянеш на його проти сонця — наче огненний стовп, а коло криниці, на дерев'яному Христос розіп'ятий. Своєю кров'ю христіян прийшов спасать, і чули гортань з неба: „Не воюйте, всі люди брати, і бідні й багаті“.
Вирвалось слово отця Василя, — простіше баба Хомиха захлинулась, а він:
— Не вірили… Господь чудеса творить, бо сказано — „опам'ятайтеся, хто в бога вірує, а люди, Хомихо, тепер, як божі пси“…
Він заглянув за дуплянку, позіхнув і перехрестив, з чорними підточеними зубами, рота.
— Не дивно, бо всі зараз багато знають, перевчилися…
Хомиха вихопила своє слово, не дала скінчити, а засокоріла — тремтіли старечі губи, плигала на чорненькі вусики слина, і слова тоді клекотіли й поспішали скоріше вилетіти:
— Це все я, батюшко; ходім, уже люди ставники нові до церкви поприносили; вас не було — у Київі, а мені сю ніч (трапезували в Ковалихи, а кривий Грицько псалтир читав) — тільки первий сон очі звів, і, кажу вам, як перед хрестом: закрутилося — туман, коли це стара ікона Варвари Великомучениці (її на даровизні свекруха, покійна Секлета, подарувала) отак зразу міниться, міниться, а мене наче пропасниця б'є — злякалася…
— …Ковалиха хропе, дитинка в невістки квилить, хата в їх нова — луна так і ходить, а мені… Я на суді, батюшко, заприсягну, бо це правда, сам Миколай угодник розкрив уста і голосно так на всю хату каже: „Хай надіне отець Василь зелену великодну рясу, співайте „Христос воскрес!“ і святіть криницю над ставом (там торік Омелечкова покритка втопилася — знаєте?) і хай дев'ять ставників горить, бо прийшов судить „по писанію“…— Я прокинулася — трушуся, тіла на собі не чую, а вони всі сплять, тільки старий Коваль прийшов знадвору, та так страшно, господи прости, так страшно за землю лається: „Він мене, паршивий комнезало, судить буде, га? Хай тебе судорогою судить… ого, в окружному кращі були, і то замотав, а то, кров чортова, на комуну, голим оддай! А за пупа не візьме?“
— …Не спам'ятаюся — як закричу, на всю гортань: „Оксано, Оксано!“
— Ковалиха прокинулась — засвітили, обтерли великодним рушником Варвару Великомученицю, а вона аж міниться, так сяє, так сяє, і по щоці з росичкою дві сльозинки — кап, кап — на долівку… Обновилася…
Хомиха склала хрестом руки і дивилась на отця Василя божевільними од радости очима — губи її ще й досі плямкали, а слина на чорних вусиках виступила холодною ропою, і обличчя її було схоже на печене яблуко. Вона поспішала:
— Ходім до церкви, там люду — яблукові нема де впасти — натовпилися, вас усі ждуть, а старий Коваль криницю чистить…
Отець Василь повернув із стежки на снопову дорогу, до церкви, але раптом нерішуче спинився, запитав:
— Боюся я, Хомихо, будуть нарікать, дурисвіти, скажуть… Як власть на це дивиться? Як вони?Анелька понюхала свиту і побігла знічев'я за перекотиполем — гралася…
Хомиха вирівнялась, очі налилися кров'ю:
— Власть?! Ми нарошне тим кутком несли ікону, де „комизах“ живе, а він стоїть коло воріт — снопи з хлопцем привіз — ні слова, як заціпило, тільки й почули: „Хай казяться! Це попівський майок прийшов“ — сплюнув, і таке додав, що й не вимовиш…
Отець Василь:
— Ну, от, бачите…
— Нічого, батюшко, ідіть, ми за вас у тюрму, на хрест підемо — служіть молебствіє!..
Вони рушили… Вперед Анелька, за нею отець Василь і, вклякаючи на ліву ногу, Хомиха: дригне кривою ногою — схоплюється пил, а сука сторожко прислухається і здивовано ловить великодні дзвони поцюканої кулями церковці села Чорного…
Бідна Анелька, хіба вона знає радість старої Хомихи?
Не знає… Підсміхаються смугляві берези, і на заход-сонці червонішають, — тоді ламають дівчата молоді ялини, кидають на дорогу — злякано розступається бір…
…Горять дев'ять ставників, перший ставник горить у руках старого Коваля — за сорок десятин, а другий — віялка і молотилка Хомишиного сина, і посередині — заточується од натовпу бабів, дітвори — зелена, великодна ряса отця Василя.
Він розцвітається серед диму, як будяк, і бігають гадючі, маленькі очі од ярого воску до клаптів полотна, цукру…
— Христос воскресе! На всі чотири кінці світу!
— Смертію смерть поправ, — підхоплює басом Коваль, за ним гуде Хомишин син, Хомиха розстібнула свиту — жарко, парить, але всі стоять, мов кам'яні, і побожно співають „Христос воскресе“…
Ставники горять коло криниці, у рушники прибрана на цямринах стоїть Варвара — гойдається серед натовпу зелена ряса, схожа здалеку на синій будяк, і соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти — стоять розперезані, а сонце січе над ними і кадильний дим, і червоний оксамит…