Перейти до вмісту

Вибрані оповідання (Косинка)/На буряки

Матеріал з Вікіджерел
Вибрані оповідання
Григорій Косинка
На буряки
Київ: Державне видавництво України, 1928
 
НА БУРЯКИ.
(Згадка з дитячих літ).

Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава…

Ранішній солодкий сон: страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне, перекликаються півні…

Слухаю: щось легенько гладить голівку, плаче… Прокидаюсь.

— Це я, моя дитино! Вставай, пора: Шаповал пробіг недавно до зборні, збираються…

Розкрила свитку, глянула на порепані ноги сина:

— О, діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах… За що? Де-ж тоді бог? Ні, далі цього не буде, люди…

— Нічого, сину, я не плачу, сами сльози ллються.

— Снилось молоко? Ех, горе наше…

Вмиваюсь холодною водою на ґанку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і…

Сердито, мовчки гострю сапу; мати молиться до кривавої сонячної смуги на вікні, журливо поглядає на мою маленьку, жваву постать, кривиться, і сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку…

— Сьогодня, мамо, треба купить тому рябому „собаці“ півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать…

— Ой, нещастя, де-ж того четвертака взять?

— На бур-р-я-ки! Дівчата, молодиці!..

Загавкали собаки і вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий прикажчик і знов кутком покотилось:

— На бур-я-ки!

Хапаю мовчки торбу й сапу — до панської економії!

Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум'ям смуга неба…

— Сімнадцять копійок день… маленький брат… мати… Ех! — вітром врізався в росисті стежки, далі тихо, таємниче:

― Боже, коли-б гонить сьогодня два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб…

— А як-же пани?

Росистий ранок заплакав дзвониками і шляхом до пристани фаєтон — блись, блись колесами — аж смішно стало!

— Купаються в добрі чужому… Ми робимо. Ну-да, так: пан наш ворог!

Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні і тільки чути голосну пісню полотниць та иноді хапливе: „рушай!“

Все змішується — пісок холодний під ногами, пісня…

Ой, горе нам молодим
З цим прикажчиком дурним,
Гей, гей! Ох-хо-хо!
З цим прикажчиком дурним —

весело затягли дівчата, та…

Сердиті, заспані молодиці моргали, приказували і останній акорд пісні покотився сивим степом аж до Гусачівських ланів:

Гей, гей! Ох-хо-хо!
З цим прикажчиком дурним!

— 3 жиру, батькові дочки, казитесь!

— Бач, Серафимка побачила прикажчика та як вигукує!

— Високо літа, де то сяде…

Прикажчик ліниво підганяв свою булану, попалював цигарку і жартував з молодицями.

— О! Моргнув оком, — думка: треба попросить дядину — він до неї залицяється, щоб… то й… два рядки… — Попросив.

— Хай поле, але коли одстане, прожену з лану!

— Ні, дядечку, їй-богу…

— Ми будем переполювать, не бійся, Тронька, — сказала та й посміхнулась чорнява…

— Яка вона добра й гарна… Але-ж: два рядки — тридцять п'ять копійок, синя сорочка!…

Я був щасливий.

 

 

Зайняли постать. Працюю не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія і десь глибоко-глибоко думка… жевріє:

Мужицька доля гірка…

— Гай, гай! Тронька, не одставай!

Підвожу голову: мої рядки переполоті, а коло рову стоїть чорнява Пріся і кличе обідати.

І знов — хороше і смішно, почервонів і достав цибулю з торби… Обідаємо.

До полудня працюють мляво, а коли попише табельщик, починають, як каже рябий Шаповал, дуріть:

Ой, уже сонце над вечірки, —
Бере пана за печінки!

Лановий лютує, лається — панові ця пісня не подобається!

А хтось на злість знову:

Нехай бере, нехай ріже,
Нехай…

Вечоріє. А долинами на зеленій бутвині, як дівоцтво молода здає з дружками — стелеться: „Ой кінця ми, кінця“

Повертаються додому змучені, в пилюзі, голодні.

Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:

— Легка втома… дома…

Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий…

Ох, і на заводі, на фабриці

— Тра-та-телень, тра-та-телень! — виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці косники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…

— Тра-та-телень…

Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці „собака“ півпляшки, і що гарна у Прохоренка дівчина — переполює мої рядки.

Розказую щиро, інтимно…

Мати посміхається, журливо хитає головою:

— Оддишеш, завтра неділя…

— Сьогодня рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани… Заробляй, синку, треба… Ми бідні, недостатки…

Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки…

— Прохоренкова… Гарна дівчина…

Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала:

— В повітці будеш спать?

Тихо. На ставу скрекотять жаби, в просі хававкає перепелка і хтось чорний з золотими зірками на кереї вкриває голову рукавом старого кожуха…

— Ай, садками!..

О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата, а попереду уквітчана любистком Пріся йде… Чорні коси з пшеничними колосками… Сміється, жартує, лізе через перелаз…

Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюсь і сплю дитячим сном.

Ніч.