Вибрані оповідання (Косинка)/Оповідання без морали
| ◀ Циркуль | Вибрані оповідання Оповідання без морали |
|
У вікні гостинниці „Норвегія“ ще горіло сонце, коли торговка Ганна Рижкина, закотивши манаття, гукнула до підвалу сусідки:
— На! Ось тобі, сукина доч, твоя центральна рада!
Невідомо на яку відповідь сподівалась після цього Рижкина, але факт, що межи ними відбувся в такий спосіб диспут: „Хто кращий — Деникін, чи Центральна Рада?“ — зацікавив сам собою опецькуватого Жигала.
— Рома, — сказав Жигало, салдат сотні генерала Бредова, — скоріше до вікна, от де цирковий номер!
Та Рома, Роман Кравчина, звіркуватий, довготелесий хлопець з покарбованим носом, з плечима, мов присішки два добрі, не схотів підводитися із заялозеної канапи, де він лежав у задумі майже з ранку до полудня.
— Знову лаються? — поспитав він, цвіркнувши слиною на підлогу, Жигала. І мляво:
— Цю рижу суку (вона-ж лящить, правда?) хтось колись пристрелить… От в'їдлива!— Ех, — покрутив головою Жигало, — ти пропустив такий номер, брат, що його рідко можна побачити!..
— Ти за чека стоїш? За комуну з жидами? Нє-є, довольно руськими командувать!
Це вже Рижкина віяла свої докори десь на веранді, бо слова лящали прямо в шибки „Норвегії“.
— Зачини, Яша, вікно, хай не смердить вона своїм голосом! — гукнув жартома Кравчина та, не чекаючи, коли той зачинить, сам зачинив; далі він вийшов до коридору, глянув бистрими очима на обидва боки, а двері кімнати взяв на защіпку.
Жигало стояв здивований.
— Яша, ти мій друг, правда? — запитав не по-звичайному Кравчина.
— Ти дурак, — одказав той: — а хто-ж я для тебе — сука може рижа, чи що? Я не понімаю… Для чого ти защепнув двері?
— Діло, Яша, смертне… — І Кравчина пильно-пильно подивився у вічі товаришеві, що сходив з ним у бредівській сотні всю правобережну Україну…
Ти мене добре знаєш, — казав він: — я не продаю людей, як ота, що гавкає під вікном, а служу так… Тобі от програма Махна не понаравилась, а в мене инші гріхи, але діло не в цьому…
— Програма?! Згорить він з програмою: раз, понімаєш, дозволив грабить шість часов одно містечко, а не вспіли приступить — кінчай: ніякої програми в його немає! — випалив, не чекаючи кінця Романового слова, Жигало.
— Ну от, — серйозно, пропустивши Жигалові слова, казав знову Роман: — програма, кажу, не важна, а факт, факт — о-це все! Зайняли ми цей пархатий городок — дай, значить, поласувать, а тут — офіцери роми з винами п'ють, а ми два тижні сорочки нової не бачили… Хіба це програма?
Жигалові так припали к серцю слова ці, що він мимоволі аж перегнувся через бильце канапи, слухав.
— На, подивись на цю сорочку — чорна, циганська? А треба, щоб вона була біла… Все.
Кравчина розстебнув англійську гімнастьорку і, показавши разом із жовто-сірою сорочкою великі, волосаті груди, казав:
— Треба нам, Яша, почиститься… У мене сьогодні цілий день з думки не сходить отой магазин готового на Катерининській вулиці… Бачив?..
Жигало засміявся… Так, він бачив, але Кравчина здурів — це-ж один квартал од штабу!
А на його сумніви — Романові слова:
— Тебе лякає штаб?.. Чудак, їй-бо! Це краще для операції… А я не можу всидіти, пальці просто крутить, застрелю когось, коли не зробимо діла… Ти тільки вислухай, треба-ж небагато…І він розумно, з точністю математика, вирахувавши найдрібніші деталі операції, вивів перед очі Жигалові не тільки план, — він переконав його, що треба, нарешті, піти до бані в білих сорочках, що треба пити вино на землі, бо-ж Кравчині з Жигалом ніяка програма — згорить вона! — к серцю не ляже…
— Я піду, в Махна трудніші діла були, — захоплено сказав Жигало: — жаль тільки мені, що розстріляють нас, як плюнуть раз, Рома…
Кравчина мовчки поставив гранату на стіл і туго, по-військовому, підперезався ременем, засміявся:
— А коли товариші, наприклад, застукають нас у „Норвегії“, як ти думаєш, цілувати будуть?..
— Ша, голосую…
Це була ще звичка в Жигала з фронту погожуватись таким словом.
— А тепер, — хижо моргнувши бровами, закінчив Рома: — чіпляй оці погони офіцерські, сідай на останні на візника та рівно — п'ять — під'їзди до готового… я буду на місці. Голосуєш?!
Жигало, тримаючи в руці офіцерські погони з трьома зірками на зелених доріжках, ще раз сказав „голосую“ й нервово скинув на ліжко шинелю.
— Це кращий номер, як Рижкина показувала!.. Тільки…Він не скінчив фрази, коли хтось постукав обережно до кімнати, Кравчина незадоволено скинув з гачка защіпку, а тоді вже просунулася й голова хазяїна „Норвегії“ маленького, рижого єврея, з переляканими очима:
— Вам чай, господа, не нужно? — тихо сказав він.
Яша глянув на нього так, як повинен був дивитися салдат бредівської сотні, косо:
— Шо? А, чай… Мабуть, що… голосую за чай!
Але Кравчина не звик до чаю, бо в них на Херсонщині не дуже його долюблюють, а йому-ж ще раз треба побачити все на місці, заскочити до штабу, сьогодні може бути дощ, а головне, зіпсувала йому своїм голосом апетит Рижкина…
Він струнким салдатом, з погордою навіть на сміття, що летіло з глухого базару, пішов, сірий, як і небесна даль, до центру міста.
Коло штабу, куди прийшов Кравчина, на цей раз не було крику. Вартовий юнкер, мов той снігир, чепурився, рушницю він побідно поставив до щербатої стіни готелю (місце штабу), а сам пас очима оті крикливі тіні вулиці, що так голосно хвалили вітер:
— Ах, вітер який!
Але вітрові сьогодні, видно, зовсім не цікаво було слухати компліменти, більше — він був сердитий, бо струснув каштана так, що в старого аж сльози листом покотились…— Осінь скоро, — це Кравчина юнкерові, а той поспішно, взявши рушницю, зарапортував:
— Да, да… Вам кого нужно?
— Капітана Рилова.
— В штабе нєт… Да, осень… — Юнкер ліниво подивився на ставну постать Кравчини, хотів щось запитати, але — здалося йому — нічого цікавого не скаже це покарбоване лице, не заспокоїть його, юнкера, що доведеться скоро залишити це місто, що…
— Так… — Кравчина хвилину подумав, а потім знову:
— Так… Ну, до свіданія! — Це він сказав уже нарошне, засміявшись ледве помітною посмішкою, і пішов, весело підсвистуючи, за ріг готелю. Він був задоволений. Капітана Рилова в штабі нема — все гаразд буде, бо-ж відомо всім, що коли Рилов нікого не б'є в штабі, тоді гуляє…
— Вот рожа в етого хохла — умрі, хуже зверя не сищеш! — подумав юнкер, пожалкувавши, що така гарна фраза так марно пропала: ех, скільки-то хвилин могла сміятися з цього ота, з вулиці — „ах, вітер який…“
Але треба було вартувати. Тоді юнкер, наче сонце було в його чоті й збивалося йти в ногу, суворо глянув на захід сонця, і на його злість вдруге з'явилася серед двору ворона, копирсаючи носом свіжий кінський послід.— Так… Ну, до свіданія! — перекривив юнкер Кравчину:
— Вот єщьо мова ефіопская…
Він уже шостий раз підводив очі до стрілок годинника в магазині, де було написано традиційне „точноє время“, але ще був не час, а коли так, Роман вдруге оглянув набої револьвера, перевірив патрони в рушниці і, провівши очима дві пари з п'яними офіцерами, почав ходити од стовпа до стовпа, приказуючи майже вголос слова: „Яша, Яша, господін поруч-чік!…“
І сміявся… Вулиця була незнайома Кравчині, правда, й саме місто він бачив перший раз за своє життя, та воно й на мапу тільки через Дніпро попало…
— Паршиве місто: пахне махоркою, славиться калюжами, — подумав Роман.
А в цю хвилину із-за рогу, де метлявся змокрілий трьохкольоровий прапор, де залишився юнкер, мов снігир, вилетів у кубанській, деникінській шапці, на гнідих конях — Жигало.
— Пора, — мовив Кравчина та спокійно, козирнувши при зустрічі якомусь офіцерові, підійшов до магазину.
Жигало жваво відповів, як і слід молодому офіцерові, на привітання Кравчини, смикнув чомусь кінчик башлика на плечах і, трохи схвильований, заскочив купувати білизну…Кравчина залишився хвилин зо три на дворі: „хай приглянеться до товару“, — подумав він, нервово засміявшись.
— Звиніть, шо спитаю, — звернувся до Романа візник: — це ваш командир, да? Геройський, видно, парень…
— Умгу… Ти краще проїдь, земляк, щоб дорогу не заступать, за стовп.
— Можна й за стовпом… Вйо, гражданка! — смикнув візник борознього коня: — крути хвостом помалу, осінь на носі…
Але не чув був Кравчина ніжности візникової до коней, не дослухався; він стукнув черевиками французькими, три пальці до кубанки приклав — занімів: ніколи не ждав Роман, що на метке своє око, аж тринадцять покупців у магазині буде!..
— Подожді, — сказав йому по планові Жигало, кальсони гинзбурські розглядаючи: — подожді, покупкі возмьош…
Не вспів Кравчина „слушаюсь“ вимовити, як на церемонію, — коли він честь товаришеві віддавав, — піднявши кошика в руці, радісними, зеленими очима вдивлялась якась пані огрядна…
— Рома, не стріляй женщину! — божевільно крикнув Жигало, впізнавши Рижкину в магазині; на крик повернули голови покупці — обличчя чоловіків були серйозні, а в жінок перелякано-здивовані, але не дав їм до пам'яти Кравчина прийти, зубами скригнув:— Під прилавок залазь, в бога вєру…
А коли хазяйський син, молодий реаліст Фінкельштейн, хотів з магазину на чорний хід проскочити, тоді Кравчина просто сказав:
— Я не буду вбивати одного, а рознесу гранатою всіх…
Рижкина, кумедно підбираючи спідницю, перша залізла під прилавок. У старого Фінкельштейна трусились ноги, коли Жигало вкидав до мішка гинзбурські кальсони, але він спромігся запитати:
— Развє вам, гаспадін офіцер, так много кальсон нужно?..
— Не безпокойся, — відповів йому Кравчина, — тобі переміна зостанеться! — і підійшов спокійно, як чай до столу пити в „Норвегії“, до каси: мало грошей; револьвера показав ще й зуби білі-білі, — тоді блискуча від матерії та жирна рука старого Фінкельштейна із-за пазухи решту подала Романові… Чемно подякував.
Операцію було скінчено. До вуха Кравчини долетіли знадвору бадьорі поклики візника на „гражданку“ — це від'їздив Жигало; бубоніла по-старечому Катерининська та ще свиснуло десь у темряву три-чотири постріли, коли він, тримаючи в руці револьвера, шугнув, мов степовий кінь рознузданий, в глухі переулки базару…
— Бандіти, бандіти!.. Спасайте! — кричав до здивованої темряви Фінкельштейн молодий, але юнкер, що мав закінчити свою варту коло штабу, добре знав звичаї армії генерала Бредова:
— Жіда давлять где-то, — нервово промовив він і підняв на руку рушницю.
А вулиця, зачувши постріли, злякано стукала віконницями, спускала штори крамниць; перехожі тікали, роблячи вигляд при зустрічі з військовими, що їх лякає дрібний, осінній дощ.
— В чом дєло?! — питав хтось хрипко коло штабу, але відповіди не було.
Минуло три дні. Жигало з Кравчиною поверталися пізнього вечора з бані, попалюючи папироси „Білого орла“. Приємна млость лоскотала хлопців — випили-ж бо вони дві пляшки вина найкращого, мали ще вдруге пізніше випити з дівчатками — мріялося так… А Кравчина не втерпів:
— Хороша білизна, спасибі старому, — сказав він весело до сентиментальних каштанів на Катерининській вулиці…
— Хороша, — погодився Жигало, — але слід, — додав він, — після бані поголитися акуратно.
Нічого проти такої пропозиції не мав Роман: Хе, поголитися? Можна.
Людина, на його думку, коли підголиться, мов те великоднє яйце, що ним умивався був колись Роман на хуторі…
Дивно тільки Кравчині: охоронників по місту з білими нарукавниками, як посіяв хто: гімназисти, реалісти… Рушниці правильно не вміє взяти, а ходить так, наче він з матросами воював — не любить таких Кравчина, до смерти не любить!
— Зайдемо, Роман, до цього манькюра нещасного, — перепинив думку Романові Жигало, пальцем тикаючи в розбиту вітрину голярні: — світиться — голять.
— Сьогодня, Яша, коли не підголять нас товариші — все можна…
Жигало:
— Дай руку, друг!
Роман подав руку товаришеві на порозі голярні, підморгнувши обережно: „ша, мовляв, не треба зарічаними бути“, і вони зайшли, дзенькаючи новими острогами, до голярні.
— Холодно стає, — сказав Кравчина (він забув вітатися давно), — холодно… Так, а нас підголить нужно… Тільки ви, господин парикмахер, горлянки не переріжте, харашо?…
Голяр винувато посміхнувся.
— Нєт, в меня такого случая нікогда єщьо не било! — привітно, влесливо поклонившись, відповів він, хутко насипаючи порошок до мильниці.
В голярні було порожньо; Жигало, поставивши в куток рушницю, витяг мовчки папироси, сів на потерте крісло й довго роздивлявся малюнок орла на коробці — куняв; він таки більше випив, — рішав Жигало, — аніж треба, їй-бо, більше!— Пархатий у вас городок, — оглянувши сірі стіни голярні, мовив Кравчина, а на його слова голяр-єврей злякано:
— Нєт, ето под осінь так… Я нє только здесь работаю, раньше, напрімер, в Кієве трі года… — І він, піднявши в руці бритву, хотів, видно, розказати ще про свою голярню в Київі, та Кравчина, стривожений чимось, незадоволено перервав його запал:
— Голи…
Тоді бритва, вигострена справді так, щоб відповідати своїй назві, тихо спустилась в руці єврея на Романове обличчя…
— Там, пожалуста, прищика не скосіть — м'якшим голосом вимовив клієнт, але голяр кинув йому звичайне заспокоєння та вдруге намазав обличчя милом.
— Ви работаєтє, здравствуйтє, — це ще за дверима голярні промовив хтось старечим баском, потім зняв на порозі сибірську шапку — вклонився, а Жигало майже скрикнув глухо — тю! — присів: так, це був старий Фінкельштейн, білизна якого так приємно лоскотала Жигалове тіло…
Фінкельштейн, здавалось, затулив своїм широким тілом двері; на його обличчі разом з переляком з'явилась раптом якась рішучість, більше, радість, така радість, що зривається до крику.
— Пізнав, ясно як дим — пізнав, — рішив схвильований Жигало.— Ізвінітє… — почав Фінкельштейн, до дверей простуючи, але голяр запобігливо, кинувши голити Романа, загукав:
— Ну, зачем вам безпокоїться?.. Одну мінутку, Арон Мойсєєвіч, только одну мінутку… я сію мінуту…
Дверима, що вели до спальні голярової, хтось стукнув; здивований, він повернувся до стільця, де сидів був Роман, але там лежала лише вимазана в мило серветка, а сам клієнт зник, мов дух, невідомо куди; голяр не вспів скрикнути, — не розуміючи в чому річ, — як на порозі з'явилась постать невідомого офіцера:
— Прошу побріть…
— Ето, господін офіцер, бандит! — закричав Фінкельштейн, показуючи пальцем на Жигала.
— Хата, — рішив той, зразу зробившись тверезим, і впустив додолу коробку з папиросами: — отак засипався по-дурному, а Рома…
Жигалові не було часу думати про Рому, коли під носом справді блищало дуло револьвера, а старий Фінкельштейн захоплено оповідав офіцерові про блискучу операцію двох у його крамниці, де гинзбурські кальсони, де свідки, де…
— Для фасону, для газети, — подумав обеззброєний Жигало, — дадуть кулю…
Він тихо, зажурено ступав у грузьку дорогу вулиць міста К., боязко лапав крізь кешеню шинелі, й там, згадував, були оті гинзбурські — згорять вони! — підштаники, що смерть йому, Жигалові, до світа ще дадуть.
Було пізно. Місто давно вже спало, а сонними вулицями, мов дітвора граючись у війну, бігала охорона з гімназистів; вони, з білими нарукавниками, підбігали до процесії з чотирьох, серйозно розмовляли, оточивши офіцера, а потім, козирнувши на військовий стрій, зникали в туман-мряці, мов сонні тіні вулиці…
Процесія мовчки підходила до штабу. Огні в штабі, як помітив ще здалеку офіцер, горіли не по-звичайному: велика заля — колишня вітальня готелю — світилася, як давно колись, ще на вінчанні офіцеровому в соборі. Коло готелю коні, навіть фаєтон генерала (офіцер зупинив трьох, осмикуючи шинелю), а вікна залі тремтіли з реготу — зухвального, п'яного…
— Гуляють, — радісно подумав офіцер, кивнув щось вартовому, а сам, кланяючись на всі боки, не пішов — побіг до залі. Коло дверей зупинився:
— Капітан Рилов єсть? Кто дежурний офіцер?
— Там, — спустивши додолу очі, відповів вартовий салдат.
— За Русь, за гаспод офіцеров, гаспада, я поднімаю…
— За вас, Валерія Ніколаєвна, за рускую женщіну, за…— Как мінє непріятно всьо ето, — зітхнув Фінкельштейн, глянувши на лютого Жигала.
Він сказав до нього:
— Ви думаєте, я заявлял? Нєт, я встрєтіл вас случайно, ну, а мнє — сдєлайтє сібє так — больно, я…
— Мовчи, бо вдарю! — гукнув Жигало, визвірився: — я бачив твої підштаники, га?
— Бачив, питаю?
— Ти што-ж, — кивнув до єврея, співчуваючи Жигалові, вартовий: — бандитом человєка дєлаїш, гад?
Голяр злякано й образливо забалакав щось до старого по-єврейськи, але його грубо перервав салдат.
— Не ґерґай тут, говори по-руськи!..
Євреї замовкли, а на порозі, виставивши ліву ногу вперед, із срібним пояском навкруги тонкого стану, стояв офіцер.
— Жігала, — сухо, з презирством сказав він.
— Так точно, господін офіцер! — гукнув з якимсь диким поривом Яша Жигало, ставши струнко так, що тримтіли ноги.
— Грабіл, сволоч?..
— Лож, господін офіцер!
— Жід, свідєтєлі єсть? — ще з більшим презирством, з ненавистю запитав офіцер Фінкельштейна. Але старий, перелякавшись такої зустрічи в штабі, не міг підвестися з дубової лави, сидів мов прикутий.
— Свідєтєлі, гаварю — встать нужно, морда паршівая, когда гаваріт офіцер! Єсть у тебя свідєтєлі?!.
— Я могу, гасподін офіцер, доставіть… — тихо проказав Фінкельштейн, та офіцер уже його не слухав: його око спинилось на голяровому халаті:
— Ти что скажеш?!
— Я вас сєгодня бріл…
Офіцер оскальнувся посмішкою, а коли в залі залунали слова: „за Валєрію Ніколаєвну“ — незадоволено залишив допитувати й пішов до залі.
Жигало мимо своєї волі глянув до дверей; так, там, запалюючи папироси, стояв з рушницею Кравчина, готовий на все; він підморгнув Яші мовчати, а сам не спускав очей із старого єврея… Це вже була боротьба більша, аніж варті того гинзбурські кальсони!
— Всігда так, — глухо казав до вартового Роман: — всігда, говорю, невинного чоловіка бандитом роблять…
І він низько-низько насунув на очі кубанку, а коли вартовий офіцер знову з'явився на порозі вітальні, тоді Кравчина поспішно вискочив за двері.
— Свідєтєлєй доставіл?! Ілі я, — по-твоєму, — пойду за німі?..
— Ми, он сейчас, сію мінуту, гасподін офіцер, — поспішив заспокоїти його голяр, плекаючи єдину надію в душі — вискочити з цього п'яного божевільно-дикого штабу…
Євреї, схиливши голови, тихо пішли до дверей: Жигало-ж стояв струнко, аж поки офіцер не зник за дверима залі, а тоді, ображений, сказав:
— От, хто грабить, а кому страждать доводиться…
Він вільніше зітхнув, попросив закурити у вартового та, певний за товариську натуру Кравчини, ждав кінця такої неприємної історії…
А на думки Жигалові з вітальні порощав сміх, змішаний з п'яними піснями, що хтось там одну найчастіше заводив:
За мілих женщін,
Прелестних женщін,
Любівшіх нас,
Хотя-б ліш час-…
— Ви хотіли, Ароне Мойсєєвичу, пошукати правди…
— Чого ви кричали? — картав старого по-єврейському голяр на вулиці.
— Тихше, ай… Йому свідки потрібні? Тюрма за ним плаче… — безпорадно, прискорюючи ходу, відповідав Фінкельштейн.
Вони так бігли, що здавалося, ніби слідом женеться, от-от насяде — ціла орда… А вулиці — глухі й мертво-сонні.Навкруги було тихо, тільки на другому боці вулиці, — стрибаючи через калюжки, — бігла майже поруч з євреями довга, сіра тінь шинелі. Ще лишилося Фінкельштейнові десять кроків додому, слід проскочити два стовпи:
— Я боюсь домой сам, — сказав голяр, та старий не відповів, поспішав.
І раптом тінь, що мчала на другому боці, цокнула затвором, наче лузнула горіха. Так, тепер було ясно: тінь перебігала вулицю, коли євреї рачки полізли до хвіртки, Фінкельштейн упав через поріг на переляканого голяра — темно, страшно; за ними залунали разом з лайкою постріли, а назустріч загавкав з двору собака…
— Оце тобі підштаники!.. — засміявся, хвостату лайку спустивши з вуст, невідомий, що з такою насолодою вистрілив; але євреї лежали так тихо, що навіть сами не були певні за своє буття…
Кравчина спокійно повертався тепер до штабу. Він уявляє до дрібниць задоволені щелепи Яшки, а сам, гордий своїм вчинком, не міг здержати почуття, говорив:
— Хто тепер герой, Яша?! Ти думав, я предатель?..
— Нє-єт…
І перед очима Кравчини сіро-сіро закурилась дощем вулиця…
— Раз, два, я на місці? — поспитав Роман Жигала коло дверей вітальні; очі його горіли хижо, по-вовчому:
— Яша, вони ніколи не приведуть свідків!..
Жигало зрозумів… Та Кравчина, мов п'яний, захоплено казав:
— Але ти ще підожди трохи, хай-но я рапорта гаркну Рилову: напали, мовляв, коли я проходив…
Яша злякано підвів очі:
— Гляди не зіпсуй діла…
— Я, я зіпсую діло?.. Яша, ти мене ще тоді не знаєш!..
Кравчина повернувся до дверей вітальні. Салдати закам'яніли, шаркаючи по підлозі підметками: стояли струнко. З дверей, розжовуючи щось щелепами, вийшов комендант Рилов…
Кравчина стукнув закаблуками черевиків:
— Господін капітан, разрешить доложить?..
— О чом доложіть? — посміхнувся п'яний Рилов.
— Я служіл в гвардії єго імператорського велічества, государя імператора полку, во времня етіх бунтов, в частях єго превосходітельства генерала Бредова, состоя во ввєренной вам команді, честно ісполняя…
— Паслушай, — перебив його задоволено Рилов: — ти кто: хохол?
— Хохол, господін капітан!
Салдати-вартові й Жигало тихо засміялись; вони ніколи не бачили ще в такій мірі п'яного Рилова — він не стояв уже на ногах — гойдався, тримаючись рукою за хреста на грудях, а запитання робив дивні…
— Пойдьош к генералу, — сказав здивованому Кравчині Рилов: — да, пойдьош к генералу…
— Слушаюсь! — несамовито скрикнув Кравчина, не розуміючи ще, чому саме він має піти до генерала, коли йому треба лише звільнити Яшку Жигала, але Рилов перепускав уже його до вітальні.
В залі, куди несміливо ступив два кроки Кравчина, крутилося якесь колесо з синього диму — так було накурено, столи стояли вквітчані з дорогими винами, а білі скатертини було залито вином, мов кров'ю: піятика наближалась до кінця.
— Гаспада офіцери, гаспада…
— Ви оскорбляєтє, поручік, даму, ви…
— Гаспада!.. (це Рилов).
Всі, як на крик Жигалів у магазині, повернули посоловілі очі до Романа. В залі пролетів тихий жіночий крик.
— Делай рапорт! — наказав, упавши в крісло, Рилов.
Кравчина: — Я служіл в гвардії єго імператорського велічества, государя імператора полку, во времня етіх бунтов, в частях єго превосходітельства генерала Бредова…
Всі присутні голосно заляскали в долоні, загукали „ура“, а якийсь зовсім п'яний старшина підняв у руці порожню чарку.— Во ввєрєнной вам конвойной команді, а жиди здєлали неправильний донос на Яшку за підштаники… Я вмісті з Яшкою…
Та присутні, аж стеля зривалась, дико зареготали.
Кравчина, не розуміючи, замовк.
— Разрєшітє дать етому хохлу чарку водкі за службу, за…
— Без морали, капитан! — крикнув хтось чваньковито з кутка, а Кравчині вже налили чарку, якась широкозада пані поклала побожно на стіл його кубанку, лишилося — випити, коли по залі пролунав раптом нелюдський крик:
— Наші застави перестреляни, а в штабє — кавардак!..
У вікно, мов оса, задзижчала куля, п'яний Рилов вигукнув якусь команду, а Кравчина перехилив до рота шклянку — випив за одним духом.
Заля-ж заахкала, заматюкала, прослала долу білі скатертини з-під вина, а штаб генерала Бредова вискакував на вулицю, залишаючи насолоду над жінками для сміливих…
Жигало, салдат армії генерала Бредова, сказав аж за містом Кравчині:
— От, пар з вісім ще лишилося в „Норвегії“ підштаників — пропали, правда?..Але відповідь Кравчини заглушили гарматні постріли…
Вони в грязі, забрьохані, мов тічка псів під осінь, бігли через якесь сонне село, що солодко спало ще свій ранішній сон.