Вибрані оповідання (Косинка)/Постріл
| ◀ В житах | Вибрані оповідання Постріл |
Сорочка ▶ |
|
Вороними кіньми спинилося коло Гординої могили літо.
Тоді, спотикаючися стернею, побігли мої дитячі літа і разом із Гордин-горою заспівали у степу якусь дику мелодію… Знаю: я слухав цю дику пісню в економії, коло машини, де тягав із Матвієм Киянчуком солому.
— Малко, не підгадь! Барабан забивається…
У нас із Матвієм барабан ніколи не забивався соломою; наші коні ходили справно, вибивали на току ямки, иноді спотикались, і день, затрушений половою з пилом, стомлено падав аж у Дзюбиних тородах… Я стояв у розломлених лініях сонця і слухав: дівчата заводили степової, довго її чарували голосами і пускали слідом за сонцем у криничні джерела Гординої могили.
Тоді пахли степом мої дитячі літа і вже не спотикались коло коней, а бігли обніжками, як сонячне сіре зайченя.
Матвій витрушував із своєї торби кришки хліба у жменю (я держав його батога) і, широко розкриваючи рота, видимав пісок, вибирав чорними, блискучими од соломи пучками остюки — захлинався і, ковтаючи, казав:
— Оце якби до гірків де доскочить… ой лацували-б, правда, Корнію?
Я спльовував… Хіба можна після такої скаженої роботи за день мучити ще отими гірками? Краще нап'ємося води та рушимо додому…
— Додому? І видумає! Він не бачив дома сухого окрайка з цибулею — не втіче, а от коли піти не стовповим шляхом, а на Чорносливку — можна буде у Дзюбиних городах потолочити трохи гудину. Як я про це думаю?…
— Не знаю… У Дзюби в наймах служить моя старша сестра, коли хтось докаже, — плачу буде у моєї матери…
Матвій, коли я згадую про матір, мовчить; може, через те, що він киянчук і його посилає на роботу дядько Онопрій?
— А вони оце після позавчорашнього дощу, як ті карасики, тільки лови! Хіба у Дзюби є кому повибирати? — перебиває мою нерішучість Матвій.
Я твердо кажу:
— Підемо на Чорносливку, але знай, я по гірки не піду, краще мати куплять, бо наші замулило на беріжку…
Матвій сміється:Хіба ми дураки, Корнію, лізти, як хтось буде вештатися на городі? Ніколи! Та що там довго говорить, — на місці видніше буде…
Видніше… Я роздер тоді колошу і згубив торбу аж на перелазі; за нами, вилискуючи попелястою шерстю, біг Дзюбин Скобельов, давив лапчастими ногами кущі картоплі, — а десь у сонячниках шуміло Дзюбине:
— Гуж-жю-ю, Скобель… бери, бер! — Матвій дав йому під лісом паколинь, і собака, скакаючи на трьох ногах, поплигав назад… Але які-то смачні були гірки!
По дорозі, коли я оглянув свої штани і рішив, що більше рвонулося по шиттю, як по цілому, Матвій сказав:
— У такого можна вкрасти — крадь, йому з пельки пре, а твої замулило, бо в його земля як дим — от що!
О, у Дзюби справді була земля не наших мель: рівна з краю в край та сита.
— А в тебе хіба земля? — сміючись питав Матвій і сам-же одказував:
— Вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому, хоч одрубуй — отака твоя, Корнію, земля: з торбою змалку…
У мене так запеклося серце, що здавалось, ніби капає на землю з його кров… Знаю:
— 2 Комуністична дивізія одступала миленими кіньми до Дніпра: села горіли у гарматних боях і засипали іскрами Чорносливку, — а коли ядро падало у криничні джерела Гординої могили — важко квакало, дзвеніла вода і обмивала гаряче залізо…
Ситими хлібами проходила польська кавалерія, світила у переляканих селах золоті ракети — надходила остання ніч, коли затихли у степу концерти цвіркунів і зорі згасали під пострілами, ніч, коли Матвій Киянчук осідлав Онопрієвого коня і останній вистрелив у розбиту дзвіницю своєї церкви, — 2 Комуністична дивізія одступала на ліве побережжя.
Отаман Гострий цієї ночи не спав; він, наче п'яний, під'їхав світом до польського польового штабу і, хвастаючи, сказав капітанові польської служби:
— Ну, сю ніч, пане-капитане, і робота була: мої хлопці аж попріли… А все-ж-таки до світа напоїв у Дніпрі коні?!
Капітан задоволено засміявся… — О, треба не тільки напоїти у Дніпрі коні, треба напоїти їх у Москві!.. Пан це знає?
— Напоємо! — впевнено відказав отаман, вирівнявся по старій звичці, що лишилася ще із школи прапорщиків, і подумав аж на вулиці, сідаючи на коня: „от коли б добру сотню підобрати хлопців, — рубали-б, аж гай гув“.Я згадав: сю ніч ми повинні зібратися у Дзюбиному саду…
— Христос з учениками, — як каже наш Распутін, — на тайну вечерю…
Чорносливка уже от-от запнеться чернечою хусткою, — і зарошені дезертири попливуть хлібами до сел; у мене займалась і тліла тиха радість — можна було підвестися од довгої лежні і хижо, мов борсук з нори, дивитись на світ… я радо зривав листок молодого явора, клав його на руку і дзвінко ляскав:
— Підемо, Корнію, не так до Дзюби, як до його жінки!
В цю хвилину Гордина могила приймає нашу вечірню телеграму: свист, схожий здалеку на підсвистування змерзлого снігиря, а близько — різкий, знайомий, зміст якого наше дезертирське: „де ти?“
Мені смішно — дурень цей старшина Жашко — заходить сонце, а він і досі по-дівчачому підсвистує, я гадаю, що всі інтелігенти, які люблять говорити з насолодою про смерть — трусливі, і нарочне, на злість Жашкові, закладаю пальці до рота і дико, радісно свищу…
— Я вас не розумію, — обережно, оглядаючись навкруги, заявляє мені Жашко: — повне село „кумів“, а ви дурака валяєте, може хочеться?.. Ах, я давно вже помічав його… Знаєте, хто комісаром? Давайте, друже, краще приляжемо ще, добре? — якось несподівано скінчив він розмову.
— Ні, я вже лягать не буду, куми проти ночи мені не страшні! Хто комісаром? — поспитав я між иншим, підперізуючи кулеметну стрічку.
Жашко захвилювався:
— Ви його, здається, знаєте? Це той байстрюк, що служив троє літ…
— Кого — знаю?
— Не кричіть так… Киянчук.
— Чув… А де Гострий?
І знову було те-ж саме — Жашкові очі запобігливо просили розмовляти тихо, — але йому треба було заховати свій настрій, і тому роблено вискочив якийсь бадьорий смішок:
— Пішов з хлопцями кумів лякать… Я казав, не треба краще дратувать, так ще матюка загнув. Як я думаю, правда-ж не треба було займати? — скінчив, підлизуючись до мене, Жашко і замовк.
Я промовчав; треба було, з наказу Гострого, іти до Дзюбиних левад раду радити: я перевірив пострілом свою рушницю і майже наказав переляканому Жашкові: „ходім!“
— Чи розстріляв-би Матвій мене? — боязко підкралась така думка, — але у відповідь я поправив тільки ремінь рушниці і військовим кроком пішов берегами до Дзюби.
А над головою, розсотуючи вечірню мережку хмар, пролетіли дикі гуси, і ніч тихо пройшла слідом за нами в степ; на озері було чути купальний крик пастухів, в осоці сонно грала риба, і починалась вечірня служба жаб:
— Кум, кум, кум…
— Кум, кум! Не накумкається за день проклята душа: не пора їй спать уже?! — Це зустрів нас так коло Дзюбиної поймочки Гострий, трохи під чаркою, але держався на ногах міцно, і на губах сковзалась люта, звіряча радість…
— Чудний ви, Опанасе Андрієвичу, — з якоюсь особливою ласкою (я помітив — більшою, ніж до мене!) сказав Жашко, — хай собі кумкає, хіба вона що мішає?
— Звичайно мішає! — одрубав зо-зла отаман, потім несподівано пом'якшав і заявив нам: — не будемо чути, що кумкатиме нам товариш-комісар… А кумкне сьогодні, не дурно-ж у мене лоб мокрий!..
— Чи розстріляв-би Матвій мене? — вдруге почала надоїдати ця ідіотська думка: — що, мені може хочеться кумкати з жабами — це можна, Гострий…
Він повернув до мене свої маленькі, схожі на недоспілий терен очі, і засміявся:
— Ну, Дізік, і слідили довго, — але тепер пацюкові — пастка, в пастку попав і то зуби показує… Не безпокойся — провіримо!Махнувши од задоволення наодлі рукою, Гострий зачепив кінчик Жашкового носа, — але старшина роблено чхнув і почав підхіхікувати:
— Йому сьогодні приносила сестра їсти, каже, повне село комуни… І всі на вас, Опанасе Андрієвичу, в'їдають, прямо нагадує йому, Жашкові, свиню під дубом… Дядьки, хіба він знає, що все це для їх-же добра робиться?..
— Знаю. А мене агітувати не нужно, ви — агіт-база 1-го гайдамацького куреня… От.
Гострий пильно дивиться на мене і питає:
— Здається, наш товариш-комісар — твій добрий приятель, га?
— Ні, ми тільки з одного села, — схвильовано відповідаю отаманові.
— Гляди, браток! У мене… Знов кумкає!
— Що?..
— Не щокай, бо зуби свистітимуть!.. — Ми пішли мовчки. Назустріч розступився дубовий, перемішаний із грабиною та кленами лісок, і коло джерела, де стояли густі червоні верби — п'ять дезертирських цигарок уже пускали дим: жаби, видно, почали править достойно, бо так голосно й дзвінко скрекотали, що Гострий не втерпів:
— Ось побачите: піду зараз до поймочки, підлізу, і як кумкну з японки — тільки блисне у воду!
З розісланої шинелі підвівся на локті Распутін — він так був захопився виспівувати свою інтимну лірику, що навіть не помітив, коли ми підійшли, — бо перервав: „Дівчатка мої — сироїжечки“ — і гукнув на слова отамана:
— О, уже здурів — пішов жаб глушить! Борьба з жабами, вернись назад! Що ти хліб у комдеза одбиваєш? — догнав він насмішкою Гострого, — але той весело одказав: „барахло, спать!“ і зник за кущами калини.
…А в калині зоря розцвітає та й горить з вечора до світа: вийди, сину, до зорі да послухай землю, що спросоння про кров людську вона каже?..
— Тих лапацончиків — розказував Федька, небож Гострого, — ми зразу змили: Распутін одного як вицілив з броневої, так півчерепа наче злизав хто, а Матвієць — ранена сволоч, а стріляв до останньої кулі, аж поки я приклада не дав: бойовий комуніст.
— А ти думав — комуніст пальцем зроблений? — поспитав Федьку Распутін і повернув масні, хитрі очі до Жашка:
— Армія не Миколаєвська, — але тепла, аж парує?.. Я коли служив у конних развєдчиках…
— Именно парує, — пробубонів щось під ніс Жашко і слухав далі наш штабний звіт за минулий день:
— Матвійця отаман розпорядився до Дзюбиного льоху одвести, каже треба сю ніч побалакать трохи про партійні діла…— Хе, балачка, кров чортова! — засміявся Распутін, і його здорове тіло закачалось на шинелі так радісно, що лопнув на шиї гудзик сорочки.
— Діла… — захлинався Распутін, — а хтось розказував, захоплюючись, про Кошового:
— У Кошового, кажуть, кавалерія — отуди якби пристать — сьогодні тут, а завтра тільки місце тепле!
— А я люблю на конях їздити, — заявив один похмурий дезертир з сусіднього села — як пришпорив…
Але його перебив Распутін:
— Може ти ще що любиш?
Ну ти, Распутін, і зараза! — образився похмурий: — так, як та смола, до всякого чіпляєшся…
— А ти може-б закрив свою ляду, а то смердить?… Ти шутки не понімаєш? Чи чого ти хочеш?! — визвірився Распутін і нервово засунув розстібнутий комір сорочки: пахло бійкою.
— З тобою говорить — краще мовчать, — мирно заявив похмурий і почав слухати клекіт води…
Федька встряв до розмови:
— Я вас помирю: ви обидва — цвай, одірви й покинь!
Дезертири засміялись; Распутін ще раз попробував оправдати себе перед товаришами, — але гострота в його голосі уже пройшла:
— Да не люблю, коли ото ні з сього ні з того — розкриє халяву — „нате й мій глек на капусту!..“Федька перепиняв:
— Доволі, доволі… Де це так забарився Опанас?
— В багнетну атаку пішов на жаб… — не втерпів, щоб змовчати, Распутін.
Коло Дзюбиної поймочки хтось вистрілив; рушниця, догадувалися, була недавно одкопана, бо глухо віддала і рвонула — куля лопнула тричі у повітрі й тонко засвистіла…
Федька нервово підвівся і взяв карабін на руку. Ми всі захвилювались, почали підвязувати патронташі і прислухались.
Один тільки Распутін понюхав повітря, сказав насмішкувато — „порох“ і став на коліно у бойову позу.
Під вербами вилискувалась кожана куртка Гострого, і поруч, обминаючи сухе ломіччя, щоб не хрускало, ступав у постолах незнайомий дядько — це був сам Дзюба.
— Ви шуткуєте, — казав він Гострому, — а в мене од полудня, як довідався, що в льоху стережуть Матвійця — все тіло труситься… Ви-ж у мене, Опанасе Андрієвичу, як рідний брат, тільки ведіть його подалі од моєї оселі, я-ж тоді без мучества старець буду…
— Знаю. А ти коли думав про моє мучество? — поспитав отаман, — всі ви — гади, тобі мучества з жінкою жаль, а я голову свою оддаю… долетіли останні слова.
Вони підійшли до нас і Дзюба мовчав, а коли Гострий наказав збиратись, скинув перед нами шапку і почав благати:
— Братці, ради бога, не вбивайте його на моїй землі, у мене-ж дитина… Я ж вам всігда, чи попоїсти, тільки пожалійте…
Распутін почав сміятись:
― Твоєї землі сам чорт за три дні не оббіжить!
Гострий повернувся до Дзюби і діловито, авторитетно заявив:
— Харашо, тільки не слинь сорочки… Ходім, хлопці.
…Коли вивели із льоху Матвія — перед його очима ясно світилась вечірня зоря, а потім і її заступило гілля та крило Дзюбиного вітряка; по шпоришу пробіг з гарчанням старий Скобельов, і на стежці став Гострий:
— Може, Матвій, трохи побалакаємо? — сплюнувши крізь зуби, поспитав він, але на запитання одказав Распутін:
— Тут балачка вже видима…
І знову, перебігаючи стежку, де вели Киянчука, Дзюба став просити не розстрілювати його в своїй оселі (Матвій якось гірко-гірко посміхнувся…), — тоді Гострий наказав повернути під гору, до вітряків, і в Спасителя-Христа вилаяв Дзюбу.Ми йшли один за одним Дзюбиними городами, — а вперед, з рушницями напоготові — Федька, похмурий парубок і сам Гострий. Я пам'ятаю, як з нашого ряду, обминаючи сонячники, перебіг наперед Жашко і витяг з патронної торбинки чорно-блискучий бравнінг; він став попереду Распутіна і держав його майже над ухом Киянчука.
Матвій не оглядався; він за всю свою коротку дорогу не сказав ні єдиного слова, він не просився… і коли ми перелізли через Дзюбину лісу — зупинились у рові, Жашко, тримаючи, як ми казали, на-бойку револьвера, звернувся до Гострого:
— Як гадаєте, пане-отамане, може варто документи зачитати? — Распутін скривився: „пане-отамане“ він чув серед нас перший раз; „о, цей Жашко — зух“… почав рішати Распутін, — але в цю хвилину ударом важкого кулака Киянчук звалився на землю…
— Ти знаєш, хто тебе питає? Знаєш, чи ні!? Я без документів…
Глухо:
— Знаю…
— Братці, я вас умоляю, одведіть його дальші од мого городу, — почувся на рові Дзюбин голос; Распутін повернув приклад рушниці і на всю силу ударив Дзюбу:
— Гадина…
Гострий:Не займай стерва… Балакаєш?!
Матвій втирає на виду кров і мовчить; його очі упали на мої босі ноги і рука безсило пригладила великий, білявий чуб… Він довго дивиться на мене і, не помічаючи озвірілих бійкою Федьки та похмурого парубка, каже:
— Стріляйте… Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, сами себе покусаєте, сами себе-ж будете розстрілювати, чуєте?.. Ви…
— А ти, Корнію, — звертається до мене Киянчук, — знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому… Бандуй за Дзюбу!..
Я скам'янів і поставив рушницю до ноги.
— Ого, куди стрельнув! — вигукнув Жашко і поспішно, перериваючи голос булькотанням слини в роті, закричав: — бийте!
— Ні, я його хочу ще поспитать!… Хай трохи одійде… Стань на коліна, лапоть! — скаженіючи наскакував Гострий.
На рові з'явилась Уляна, Дзюбина жінка:
— У нас повний двір комуни…
Жашко підскочив до збитого з ніг Киянчука, приклав до спини дуло револьвера, і глухий постріл вилетів з рову, коли ми вже бігли хто куди Дзюбиними городами… Я спинився передихнути коло Дзюбиного вітряка: „куди бігти, і що далі робити“ — городами заливались собаки, десь часто, по-військовому, ішла перестрілка.„Мучества Дзюбі жаль“, — згадав я і, підобравши розтрушене возами сіно з соломою, коло його вітряка, підпалив синім, смердючим сірником і побіг, не знаю чого, до Дзюбиної поймочки: це було місце, де я зустрічав Уляну…
Більшовицька кавалерійська сотня обстрілювала Чорносливку. Кулі свистіли у довгих гонах степу, пробивали в городах волохате листя сонячників… Я почув, коли трохи затихло, знайомий мені дезертирський свист.
Так, тут уже я не боявся нічого, це була степова дезертирська стежка…
Я нахилився напитись руками води і почув переляканий голос Жашка:
— Я за кіньми вийшов, товаришу… Я з вами…
— А бандити де? — чогось весело поспитав я. Ах, як він зрадів, пізнавши мій голос!
— Корнійчику, я більше не можу, вони, коли половлять нас… ні, ні, ні, — він істерично кинув рушницю до ровчака… — Слухайте, нас оце два, давайте здамося комуні, все звернемо на Гострого…
Слова його нагадували розмову божевільного, він трусився з переляку так сильно, що цокотіли зуби, наче клював кістку дятел…
Я сказав:
— Візьміть рушницю, з'явимося озброєні… Чесно.
І знов ця божевільна радість плазувати по землі!— Корнію, ми-ж у міліції можемо служить, або взагалі посаду дадуть, правда-ж?
Він нахилився достати з рівчака рушницю, я зняв з плеча свою і ще раз перевірив пострілом, чи добре б'є… і Жашко, захлинаючись у грязі, простяг одну руку під кущ глоду, скорчився, і — виправився без крику…
Перестрілка затихла. Дзюбин вітряк горів, наче велика страсна свічка в степу, а коли упало додолу перегоріле крило — з Чорносливки почав вити Скобельов…
Я переклав Жашкові патрони до своєї торби (револьвера він по дорозі десь згубив) і мов тінь побрів хлібами, під сонне кумкання жаб, у степ:
— Що жде нас далі? А-ах!..