Вибрані оповідання (Косинка)/Сорочка
| ◀ Постріл | Вибрані оповідання Сорочка |
На золотих богів ▶ |
|
У Горвата-Божечка була хороша зелена сорочка, зарублена в поділках, з широкими чохлами і сірими, аристократичними гудзиками — „for gentlemen“. Ви здивуєтесь, чого згадую аристократичні гудзики, — але прошу вислухати історію цієї кумедної сорочки.
Вона родилась, на мою думку, в Парижу, коліна була багатого — її купив сам штабс-капітан Горват-Божечко в глибоку осінь, коли ще не впилася Україна повстанням, і степами гуляли карні сотні гетьмана Скоропадського…
Сорочку охрестили шансонетки в „Шато“, у Київі… У проститутки була маленька ніжка, драгун Мілютін налив до її черевичка вина, випив за одним духом і, посоловілий, у синьому диму, поспитав:
— Ти, Горват, любиш Росію?..
— Голая, голая!..
Танцювали дві голі шансонетки, горіли золотом осени офіцерські погони, і на смичку плигали слова Мілютіна:
— Русь, Горват, умерла… Єслі можеш — вєшай, стрєляй… Я умру сегодня, умру за Русь, — ей, голая — моя!
…Сізий дим, сізий дим,
Ти моя станіца…
Золотом осени догоряли коло „Шато“ клени, горіли офіцерські погони, а на синій спині візника малювались догори літери, падали з листом, і все шумувало:
…Сізий дим…
Ти моя станіца…
— Ти, Горват, любіш Росію?.. Дурак! Ка-какой он єщо мальчік… Хе, любіш!..
Горват-Божечко скригнув зубами, міцно пригорнув маленьку співачку і з якоюсь дикою жагою одказав сам собі:
— Всьо люблю! Расстєгнісь!.. Слушай, скарєє!..
Цокотіли зуби, підкови, спина візника вигиналась, і тільки в тумани осени летів п'яний крик: „Нє оглядивайся!“, і тихе —
— Уліца, дєтка мілий, уліца…
Розцвітались іскри під копитами коней — кресали:
— Горват!
Він вистрілив з револьвера у повітря:
Знаю! Драгун Мілютін застрєлітся… За Русь… Не вєріш?!
— Мнє холодно так… Застєгні…
Вулицями скажено летіли коні, офіцер цілував груди співачки і виспівував:Одригнувся і заявив:
— Ти завтра к другому попадьош, — я єду стрєлять бандітов, — і знову цілував груди і по-ідіотському співав у такт колесам:
На селах гуляла п'яна осінь.
Кривавий лист калини на грудях, чоботи — рілля, а сама плювала у степ і мрякою-дощами давила села:
— Ех, випила!
— Ну, везі-же скарєє, — „але не хочу“… Что стал, сволоч-ч?
— Ковбаня, господін поручик… Не можна: смикають-смикають… Стали, — значить — машинка не работа…
Дядько розвів руками; Горват-Божечко зліз нервово з воза, підійшов з витягнутою шиєю до дядька, і той тільки побачив, як офіцер поправив комір сорочки, плюнув йому в вічі слово „смикають“ і — звалив чоботом у грязь:
— Хами… вашу мать! Какой поручік?! Відіш!
Штабс-капітан показав на притерті зірки погону, кинув бридливо оком на конячки і ждав рухливости дядька; розбита дядькова брова зморщилась злістю, синяк, обмитий дощем, блищав, і він виправдувався тремтячими губами:— Як ви сами зволите знать: гетьман, а ви — офіцер… Я не знаю… Я з Розкопаної — от і все!
Дядько, видно, рішив, що Розкопане, його єдиний аргумент, спасе од кари, але спасла сорочка: Горват-Божечко зціпив уже кулака і хотів ще раз приміряти його до дядькового обличчя — побачив кров на пальці, з огидою скривився, і перевів свої очі на поділки сорочки: „Ні, не в крові, — значить…“
— Виводь із болота ету гадость!..
Конячки з милом на стегнах потупали греблею; дядько спльовував у жменю слину і розтирав її під оком, — а штабс-капітан пригадував останній вечір у городі і — мріяв…
Золотий кленовий лист, прибитий вітрами до зеленого жита, нагадав йому околиці одного панського парку, а заплакана береза — осику і вірш Некрасова: „Как нє поднять плакучєй івє своїх понікнувшіх вєтвєй“, правда, волохата ивина затерлась, і стала яскраво знову осика коло „Шато“: „Шелестіт, шелестіт, а дєвочкі ідут, ідут…“ А банда?
Він хрипло поспитав:
— Слушай, дядька: у вас спокойно?
Дядько аж хитнувся на возі, він ще раз хотів почути „у вас спокойно?“, і повстанці Чорного Ворона (кажуть-же люди — спасать ідуть…) стали перед ним у забрьоханих шинелях, і дядько — офіцерові:— Не, благополушно…
— Салдати єсть?
І знову радість:
— А хто його зна? Не знаю, — ранком їхав до волости — не було; а тепер не знаю…
Він просто нервував офіцера: як він, мужик, сміє тягти своє ідіотське „не знаю“?
„Собачий язик…“ промайнула стаття однієї газети.
— Українци здєсь щіриє єсть?
Дядько трошки подумав, — кажуть, Чорний Ворон за Вкраїну б'ється, — хай…
— Нє, щирих у нас ніяких, просто казьонні колись були, христіяни…
„Дурак набітий…“ мигнула в офіцера думка, і хитро, хижо сіла на зеленій стрісі першої повітки в Розкопаному.
…В селі глухо гомоніли про повстанців:
— Чіпляють, — казав Ключка, — офіцерську голову у Гнилищанських лісах до дуба, нагинають його до землі і пускають угору… Оце тобі гетьман!
І млява, як осінній дощ, дядькова думка зажеврілась помстою:
— Я свого не подарую йому… Ги, гад, б'є… всю-равно як старий режим… Нє, смієшся, — коли один — капєц!
Тупі зморшки розійшлися, очі зробилися гострі, насмішкуваті і єхидно затанцювали на гудзиках офіцерської сорочки.
— Хай тільки заночує… За панську землю, каже, душі повиймаю і розвішаю по тинах — ич, куди гне!.. Розвішаєш, підожди трохи!
Дядько потяг батогом коней, офіцер легко вдарився ліктем об лушню і ще раз люто зміряв його кумедну постать:
— Рабська постать…
Він задоволено скривив рота. Стояли убогі, обставлені гречаними снопами, як овечки, селянські хатки, клиночками підбігали до них жита, i — все злякано розступалось у грязі перед штабс-капітаном.
…Попівська донька — масло-дівчинка — свіженька, молода, а то — продажне м'ясо… Шато-грязь. Що мені потрібно серед цієї сволоти?
Горват-Божечко плюнув думкою на дядька.
…Перше. Погасить кров'ю повстання рабів, повісить, як каже генерал Драгоміров, хамську революцію на перехресному шляху, і…
…Я повітовий військовий начальник… Ні, — це піхота полізе, — просто — штабний офіцер контррозвідки, а? А Шурка…
Він засміявся:
…Ідіот, завтра треба зробити мобілізацію старих салдатів, прийде отряд полковника Волчанського, а я — сантиментальності… Шурка!— Поганяй скарєй. Раками, чи що їдеш?!
Косий, вовчий погляд дядька:
— Раками?
…Коли-б хлопці, як упорають, хоч сорочку дали, га? От сорочка!
А до Горвата-Божечка — мужицька ласка:
— Зараз… Уже недалечко до батюшки… Н-но-о, Сиволапка!
— Ви, господін офіцер, вечером не їдьте з Розкопаної — у нас благополушно, а в Гнилищанських лісах, кажуть, банда якась… Я так… Щоб село тоді було не винувате, а ви сами знаєте…
— Банда?..
Горват-Божечко — не трусливий, його не лякало голе дерево Гнилищанських лісів…
„Банда, банда, банда…“ Він із такою ненавистю перекушував це слово, що зробилось боляче і стояло ясно в голові — „стріляти всіх… однаково — сволоч!“
Офіцер авторитетно заявив:
— Отряди русской армії розбили цю банду — знаєш це?
І знову:
— Хто його зна — всякі войська проходять.
Горват-Божечко був блідий, нервовий, і — плював слова у грязь:
Всякі… У Розкопаній оружіє забіралі наші?Дядько ковтнув слину і поспішно одказав офіцерові:
Так тошно, забирали. Я сказав, щоб село не одвічало… От і батюшка живуть…
Коло зелених воріт стояв сам отець Чалганов і, весело вітаючи Горват-Божечка, поблагословив конячки дядька і пропустив до двору.
— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цвєтами путь устілают.
— Пожалуйтє, пожалуйтє…
Підсинене око дядька бачило, як сердечно цілувався батюшка з офіцером і повів його до господи.
„…душа істлєла, Веніамін Петровіч, — кругом звєрйо, а я сам-палец — бога нє боятся, пастиря не чтут… Ех, революція!.. Вєрю, даст бог, — русскіє люді опомнятся, а лучшіє із русскіх, как ви — успокоят прокаженних свінєй…“
Перед порогом ще раз низенький поклін і — прослались слова килимами:
— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цвєтами путь устілают…
На порозі стояла сухенька, схожа здалеку на засушену грушу попадя, Пелагея Васильовна, і радо вітала з пан-отцем Чалгановим офіцера.
А він чинно придержував кобуру револьвера, поклонився на два боки, поцілував суху, зморщену руку попаді і хриплим баритоном, шукаючи щось своє очима, запитував:
— Что-же я нє віжу Александри Петровни?..
— О, о, нє безпокойтєсь, — забасував о. Чалганов, — пошла к учітельніцє — „Бєси“ Достоєвского чітают… революцію разбірают, хе-хе!.. …хе-хе… Ви с отрядом, Веніамін Петровіч?
Офіцер цокнув шпорами, повернувся:
— Нет, а что? — У його пробігла хмарна тінь, очі якось кумедно оглядали купи сірих сухих сонячників коло тополі, і — було незрозуміле:
— Нєт, нєт… Завтра будет здєсь карательная експедіція полковніка Волчанского і, главноє…
Тоді трусилась русява борідка під Христа, і співом виводились слова:
— Смєлимі орлами бог владєєт. Кстаті, — отправтє етого…
О. Чалганов поважно повернувся до дядька — перед його очима заблищав синяк — він скривився, строго оглянув замурзане, неголене його лице, хотів щось сказати, але почулось горде офіцерське слово:
— Поганяй! Да не будь дураком. Как фамілія?
— Дуб, господин офіцер.
Розчинились двері, засміялись і — разом з ними засміявся Горват-Божечко. Назустріч ішла Шура…
У дверях промайнула перед очима Дуба зелена сорочка, чохла на правій руці і гарний, сіренький, аристократичний гудзик.І він, під веселий сміх попівни, повернув коні, торкнув по ребрах Сиволапку і підтюпцем майнув до Гнилищанських лісів.
А над Розкопаним засивіли тумани, заспівала в степу осіння мряка, і холодний дощ почав умивати замурзане лице Дуба і важко бити голе дерево…
Горват-Божечка упорали, як казав Дуб, світом, коли гранати системи Новицького пролітали у покоях пан-отця Чалганова. Сорочку хлопці обіцяли передати Дубові, але він стояв над обсмаленим трупом офіцера, прицмокував — обдивлявся, витяг з-під плеча золотий погон і кинув його з притоптаним кленовим листом на груди мертвому:
— На, твоє добро! Бачили? Лежить, як кабан добрий… Один тільки погончик зостався, a сорочка згоріла. Жаль — харроша була сорочка!
А дід Ключка повернувся до Дуба:
— Каїть, парень, за його сорочкою не жалкуй: хай із своїми сорочками горять. Уже давно пора, правда, хлопці?
Повстанці весело гукали дідові:
— Правда! — I рушали з руїн попівського двору на улицю.
— А батюшки, кажуть, і сліду немає… Найшли шматок ряси, хрест і револьвер…
До обгорілого офіцера підбіг селянськими зеленими клиночками-житами вітер, свиснув двічі, замів на закривавленій землі лист і — підсвистуючи, поніс його за піснями повстанців:
Місили ногами грязь, пісню…
А селами проходила п'яна осінь.
Кривавий лист калини на грудях, чоботи — рілля, а сама плювала у степ і мрякою-дощами збивала в отари села.
Зеленими гонами бігли до лісу жита, кричали:
— Ех, випила!…