Вибрані оповідання (Косинка)/Товариш Гавриш
| ◀ Десять | Вибрані оповідання Товариш Гавриш |
Вечірні тіні ▶ |
|
Хай не ображаються письменники-естети, що я дозволив собі написати таке буденне оповідання.
Ну, справді, хіба варто писати про двісті п'ятдесят пайових яєць у кооперативі села Долини, про товариша Гавриша, що вистроїв цю крамницю, і, нарешті, про самого Кондрата Осику, що оповідав таку нудну історію?..
Але я, автор, насмілився написати.
— О, це справді була історія! — вигукнув, ударивши обтесаний брус ломакою, дядько Кондрат. — Не тільки я, Кондрат Осика, але уся Долина не забуде товариша Гавриша. Одного не знаю: чого наше село Долиною охрестили? Може через те, що з нашими полями межували землі пана Долинського?
Я засміявся. Так, село було не в долині, де цвіли сади Долинського пана; його замикали аж три Татарських шпилі, що ранком один із них заступав сонце долинянам до самого снідання, а два инших стояли за селом, мов ті стовпи до великих-великих воріт…Аж за Татарськими шпилями люди бачили далекий, сивий давниною, а влітку пашнею, під осінь — туманами з росою, степ… Гей, як з ями якої виривався у долинянина крик, коли вибігав на гори, за Татарські шпилі!
А в селі було так, як і скрізь; земля клітками та смужками, а на якусь клітку вісім-десять душ: „Їж, мовляв, хліб, — тільки пальців не кусай!“
Осика оповідав далі:
— Добре ще було тому, хто з прадіда бережок захопив, тому хоч городина жалю не робила; а вже ті, кому пізніше довелося ліпить свої хати під Татарськими шпилями, коли садовили молодий вишняк на-весні, довго дивилися у сиву далечінь степу, а потім сердито спльовували сажнів на три вниз і недобрим словом згадували батьків своїх, що бережка не захопили. Просто: не було де виплюнути свою злість, бо плюнути, як дехто раяв, услід панові Долинському далеко було, та й заробітки панські пам'ятати доводилося…
А просвітку — ніякого, бо на все село в одного тільки Максима Журавля псалтир був; пізніше трохи, років за п'ять до революції, як земство однокласову школу поставило, прийшла на село, разом із гребінцями, „Конотопська відьма“ Грицька Квітки, а „Кобзар“ Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищекнули за той „Кобзар“, дак тільки після революції виринув!Любив він долинян здорово; було каже, жартуючи, до якої-небудь баби:
— Чи не чули, вчора я нове зілля од пристріту на березі знайшов: „картопляники“.
А вона як почне йому ті зілля всякі згадувати, думає й справді Гавриш якісь нові картопляники викопав! Тоді він подякує, сам усе це записує, а коли вже вона почне допитуватися, засміється, та:
— То я пожартував, бо ми з хлопцями вчора товченики на полі варили, а Кондратів Карпо (це мій, виходить, хлопець!) картопляники все згадував…
Баба тільки рукою махне: отак випитав у неї, як те зілля шукати…
Була ще у Гавриша Мар'яна на селі, — довга дуже історія, — але померла — зажурилася, як його до тюрми зануздали! Ой, там любилися так, що як заспіває було Мар'яна (а вона жила на моєму кутку), проклятий син буду, не можна спать, ну підводить тебе з сіна в клуні, аж ростеш наче, їй-бо!
Так одклепав Гавриш за того „Кобзаря“ три годи; були ще грішки за ним, правда, з Долинською економією: спалив хтось на другу ніч, як тільки Гавриша забрали до тюрми, але діло це якось потухло, бо таки часто горіли тоді не одні економії, а бува й дядько заможненький — дивишся, все наче гаразд, а він тобі до бога димом пішов!..Яке вже не є глухе наше село, а докотилася й сюди чутка, що погнали Гавриша з Київської тюрми десь золото копати; село з того часу як заніміло, бо затужили по базарах, заголосили ту мобілізацію скажену: матері в припіл сльози ховали, наче ранню росу струшували, сестри схлипували, а жінки з дітьми тільки приказували:
Не йдуть царі сами биться,
А вас бідних гонять…
— Далі не пам'ятаю… Але за товариша Гавриша я докажу тобі!
Осика нахилився до мене й пошепки додав:
— Хай оцей чоловік пройде: це Журавель. У-у! там багатир колись був, — по три пари волів держав.
Я, звичайно, погодився переждати Журавля, бо, правду кажучи, подобався мені Осика своєю манерою оповідати, а сам був уже чоловік у літах, часто кашляв спльовуючи, а його колись, мабуть, у молодості, глибокі, ясні, з довгими віями очі видавлювали тепер сльози… Але в голосі ще бреніла така сила, він так умів захоплюватися якоюсь подією з власного чи громадського життя, що мимоволі слухав-би оповідання Осики без кінця…
— Ну, Журавель потолочив уже пісок вулицею, тепер можна й розказувати, — продовжував знову Осика.
— От крамниця наша: з боку глянути, виходить, ніщо, правда? А скільки-то ми попомучилися по тих базарах, де всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче!.. Але я вже буду все по порядку розказувати: якраз, наче на гріх, доснувалася думка до Журавля! Його, бачте, синок, да скінчив двох-класову (це в сусідньому селі), а коли на селі настала ото голодовка, дехто почав уже пробувати, який то на смак курай, тоді до села приїхав несподівано товариш Гавриш (він уже тоді з „товаришами“ був!). Ну, приїхав, — зразу-ж до мене — старі знайомі; зрадів я, та, правду кажу, не дуже, бо село аж клекотіло тоді: Журавленко завів свою гарнізацію (бо хотіли хліб у багачів трусить, і тільки хто про це писне — на другу ніч у ставу плаває!).
— Гавриш у комуні тепер… — прошепотіло ще з вечора село.
— Я потерпаю собі, побалакав із Гавришем, розказав йому про наші Долинянські порядки, а він зціпив зуби, взявся за голову, да так за столом аж застиг: думав.
— Хліб, — каже мені Гавриш, — нехай кров стікатиме з того хліба — потрусимо. Не можна-ж, щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала. Цього не буде! — Ми довго отак мовчки просиділи коло коптилки, вже моя стара й картоплю поставила на стіл, каже: „Хотіла картопляників спекти ради гостя, а борошна й пилинки немає“… Гавриш так якось чудно засміявся, мабуть згадав, як він бабу картопляниками про зілля випитував!
— У мене, — каже, — десь у торбі ще є шматок хліба: хватить на вечерю… А де-ж це ваш Карпо? — питає у старої, а вона на всю хату так і заголосила: „Убили на війні мого сина…“
Промовчали ми цю хвилину, а далі Гавриш і каже: „Ех, життя на селі злиденне! Революцію зробили, а ви й досі не опам'ятаєтеся: здихаєте, а злишків у багачів забирати боїтеся, правда?“
— Да воно, — одказую йому — правда. Он, за вашої пам'яти ще, скільки балакали за той кооператив, а й досі толку немає: скубуть останні злидні по базарах…
— Оце вже, — мовив уголос Гавриш — чортовня зовсім! Але скажете брешу, коли не збудую долинянам кооператив!..
Сказав це він, а я тільки-но картоплину обчистив, коли це коло дверей (у мене там сука спала на ґанку) як заскавулить, так я й обмертвів: „це Журавленкова гарнізація“
Заходять вони утрьох до хати, а Журавленко револьвера в руці держить — от-от стрельне…
— Какая твоя програма? — питає він, не поздоровкавшись, у Гавриша.
— Яка програма? — пильно так дивиться на нього Гавриш, а той знову:— Ти за комуну, чи крестьян?
— Ну, думаю собі, — отут нам усім трьом жаба цицьки дасть: Журавленко не милує.
— Чудний ви чоловік, — каже йому Гавриш, — револьвера треба заховати, а то він ще вистрілить, а ми повечеряємо з дядьком Кондратом, а документи мої маєте: безробітний учитель.
І витяг із-за пазухи якісь папірці та й передав Журавленкові; підкрутили вони тоді ґнота у моїй коптилці, крутили того папірця коло світла на всі боки, а далі Журавленко запитав:
— Печать якась подозрітельна, — як ви, хлопці, думаєте?
Узяв того папірця ще Миронець, з нашого-ж таки села парубок, але він іще змалку був якийсь такий собі, що не всі дома ночували:
— Да, — каже, — все хорошо, печать только неясная…
А по цій мові, не вспіли ми й по дві картоплини з'їсти, як Журавленко роздіг до голого тіла Гавриша, але нічого не знайшли, а торбину його стара на піч кинула.
Я встряв до розмови, а він, син чортів, так на мене вовком як глянув, наче два карбованці подарував: „Ляду, — каже, — старий, закрий свою, а то поганий вітер віє“…
Погомоніли вони за ту програму з Гавришем, а він-же, хай легко згадається, так говорив з ними та лаяв (бо проти вітру слова не можна було сказати), що вони ще до себе в гості закликали…
— Ідіть уже, тату, обідать, — прибігла кликати років десяти дівчинка Осику, а він узяв її за розпатлану голівку, нахилив і поцілував.
— Скажи матері — ще рано, он-но й досі кооператив не зачиняли на обід, а вона поспішає…
— Це моя найменша, — посміхнувся в сивого вуса Осика.
— …А Гавриш пішов із села ще вдосвіта, а на другий день за Татарськими шпилями заскрекотав кулемет: що тоді робилося в Долині, переказать не можна!
Журавленкова гарнізація гонить людей на мобілізацію, — ніхто не йде, люди виснажені голодовкою, а вони літають селом на конях, як лути, та нагаями, хто не хоче йти, прасують:
— Оце тобі за камуну! Ти камуни захотів?
Люди хрестяться та моляться: „Якої камуни? Ніхто не хоче, тільки живого пустіть“… Побігали отак до обід кіньми, постріляли десь, коли чуємо біжить кутком Журавлівна та голосить:
Ой, братіку-соколику,
Де-ж твої козаки-орли?…
— Це, — кажу я до своєї старої, — мабуть Журавленка піймали? А воно так і вийшло: піймала, тільки не камуна, а куля під шпилями.
Кров'ю скропили тоді лишки хліба у куркулів — це правда, але не можна-ж було по-людському поділитися з ними. В одного Журавля триста пудів пшениці перемитої, як золото, знайшли на хаті, а в Миронця загнилася у жомовій ямі, а не хотів людям навіть на одробіток дати!
Отаборився тоді у селі тов. Гавриш.
А в нас на той час одного ладану не хватало: покадить на селі, залить його самогонкою та запалить, — хай за Татарськими шпилями вітер розвіє! Ну, такий скрут був — не можна переказати!
Люди ходять, як зачумлені, ніхто не хоче не те, що за роботу якусь там братися, ні, отак тільки й чуєш бувало: „там убили, там спалили когось, а там хліб на лопату з вікна вимагали“ — за крадіжками, кажу, та разбоєм світа не видно…
Ну, дійшла черга й до церковного сухостою (його навозили ще до Миколаївської війни). Удень ще соромляться, а серед ночи почали красти.
Зустрів я раз Гавриша, питаю:
— Що це воно робиться?
— Є, — каже він до мене, — місце для сухостою: завтра хай виють усі до бога, до чорта, а я заставлю силою строїти кооператив. Я сам покажу долинянам, як треба робити.
А я добре знав, що слово у товариша Гавриша — діло, одно неясно мені: чого це саме йому захотілося в неділю?
Ну й діла були! Гавриш на сході об'явив, що по 2 хунти соли видає тому, хто з'явиться у неділю на роботу (о, він знав куди стрельнути, бо на сіль ще скрутніше за хліб було), і коли тепер згадаю — просто не віриться: пів села вийшло на роботу ще досвіта, а коли за шпилем виринуло сонце — наше добре снідання — у землю закопували шули…
А сам Гавриш скинув шинелю, а за ним десять червоноармійців, і вивозили своїми кіньми підвалини. Копали землю, а вона, стара, скреготіла під лопатами: не хотіла, видно, вигону без бою дарувати!.. Я дошки пиляв із дядьком Дмитром: мука, а не пиляння, — він, козак, зголоднів, пилки не потягне, а старий Чумак довго стояв та дивився на роботу, а далі скинув свиту, перехрестився до сонця, каже:
— Може, боже, гріх буде — прости разом з Осикою, а не можу дивитися, як Дмитро штани часто підсмикує!..
І став у широкій, сірій, ще недобіленого полотна, сорочці до пилки…
Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кондрата Осики, бачу живого діда Чумака в недобіленій, сірій сорочці; він стоїть у пам'яті поруч із товаришем Гавришем, і кооперативна крамниця села Долини, мислю я, так само велика творчість для майбутнього моєї нації.
Хай не сміється читач, що привик захоплюватися складними ситуаціями героїв: у селі Долині є теж складні ситуації, але вони часто бувають, за словом Осики, прості до курячого яйця.
За Татарськими шпилями, де ще й досі, коли йдуть на вулицю парубки, вони дзвінко вигукують, а один робить долонями рупор і дико ірже, як молодий жеребець, у безмежні зоряні світи…
— Ніколи-б зроду так не робили люди, — каже до мене захоплений Осика, — коли б не товариш Гавриш! Він цілих два тижні, мабуть, не спав, але добився таки свого: крамниця, мов світлиця колись у пана Долинського, була, нарешті, готова.
— Ану-ж, — гомоніли межи собою люди,—— побачимо, яке то в Гавриша слово, — це вони за ті два хунти соли згадували!
А він, — хитрий псявіра був, — не збрехав: обіцяв видати за неділю сіль — видав.
Треба було паї збирати, а в нас-же, кажу, всі голі, як бубон: де тих грошей на крам дістати?
А Гавриш каже:
— По десятку яєць приносьте, з останнього стягніться, а треба. Не можна кидати почате діло, хай посміхаються з вас сьогодні, але завтра вони сами прийдуть до вас на „прийдіте поклонімося“
Отоді всі повірили йому на оте „треба“, що за два хунти соли не збрехав: дали паї, дали в заставу все, що змогли дати.
— О, це була історія! — вдруге вигукнув Осика це слово.
Стоять наші багачі, посміхаються: „Гавриш, каже, голого до голого спинами стулює, хоче з цього кооперацію зробити“.
— А що, може, не зробив? — запитує мене схвильований Осика, показуючи волосатою рукою на крамницю.
— Був з'їзд, а Долинянське кооперативне т-во — перше… О! хіба я можу забути товариша Гавриша? — звертається знову Осика, — коли за всю революцію до села тільки приїздили „дай“, а він один прийшов і сказав „нате“?!
— То Гавриш і тепер у вас працює? — запитую я дядька Кондрата.
— Де там! — якось важко зідхнув Осика. — Немає. Але я скажу, коли вже почав, по порядку. Він-же заснував у нас сільсько-господарську артіль на землях пана Долинського: правда, вона скоро засохла, артіль та, але за це наш кооператив прищепився. Оце тепер трохи охляли — недорід підрізав, а все-ж крутимося, як той казав… О!
— Ого, хай скрізь-би, дядьку Кондрате, крутилися кооперативні діла, як у вас — то ми вже, як казав Ленін, давно-б злидні струсили… Все до соціялізму наблизили-б.
Але Осика не слухав моєї уваги.
— Ех, товариш Гавриш! — промовив упівголоса Осика, потім повернувся своїм широким лицем до мене:
— Повіриш, ми їздили від села клопотатися до партії, щоб не забирали його на той скажений польський кордон: наче знали, що то буде смерть товариша Гавриша…
Він на хвилину замовк, а далі:
— Ну, а в партії, сам знаєш, коротко все це: не можна… Виїздив він із села в-осени: грязюка саме така стояла — по коліна, але нікого так не проводили селян, як Гавриша!..
— От тобі й комуніст був, — зробив тут-же свої висновки дядько Кондрат, — добрий чоловік був — добра й слава, а трапляється серед них таке стерво, що своїми-б руками задавив! Падлюка, а не чоловік…
— Годі вже тобі чоловіка морить там, іди обідать, — покликала вдруге Осику жінка в новій, жовтогарячого кольору, хустці.
— Насипай… — одказав він їй, а сам не підводився, сидів на тесаному брусі — голова гойдалася до землі, а права рука, якою він любив, коли розмовляв, робити широкі рухи, заціпилась у кулак.— Не знаю, може там помилилися (але Гавриш не такий, щоб не дати про себе звістки), але я довідався про його смерть у кооперативі. Листа з дивізії одержали, де сповіщали про смерть Гавриша в бою з польською охороною: хотіла, кажуть, кордон перейти…
Ми мовчки встали; сонце вже давно звернуло з обіду, і Татарські шпилі з голими покришками підіймалися над зеленою Долиною, мов стовпи до великих-великих воріт.
— Оце й усе, — промовив Осика, додавши: — Як для кого, але я ніколи не забуду, а може й долиняни, товариша Гавриша… Хто-ж струснув наші злидні? Може, Журавленки?
І він показав рукою на крамницю, де вже після обіду одмикали важкі замки для буденної роботи.
Ми попрощалися. Але найзвичайнісіньку кооперативну крамницю села Долини, — що стоїть у моїй пам'яті поруч із товаришем Гавришем, з його, як думає Осика, фатальною смертю на польському кордоні, — я, автор, мислю так само великою творчістю для майбутнього моєї нації.