Перейти до вмісту

Вибрані оповідання (Косинка)/Троєкутний бій

Матеріал з Вікіджерел
Вибрані оповідання
Григорій Косинка
Троєкутний бій
Київ: Державне видавництво України, 1928
ТРОЄКУТНИЙ БІЙ.

Ніч. Електричні лихтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…

І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної…

— 3-3-уй — бба-х-х!..

Над мілійонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизливий свист. На улицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум'я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету…

По радіо з I на IV поверх пролунало:

— Б'ють по вокзалу?!

— Летять через нас! Через нас, чуєте?!

— Краще кажіть, бо не чу… Де горить?…

Настала невеличка тиша.

І сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піяніна: рішучі, буйні, повстанчі…

— До бою, сильні!

— Назустріч смерті! — співає кожний акорд.

В-останнє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.

Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли…

— За́-ля-ж!

— Та-та-та… — зацокотів глухо „Maxim“, кулі засвистіли по довгих мовчазних улицях, цокнулись у кам'яні стіни домів і…

Похмурий, жовто-гарячий ранок… зустрів чубатих січовиків.

 

 

Ранком прокинувся заляканий, трусливий, двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите шкло, а на обличчі в його грає радість…

О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.

Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого яру, бо там —

Цілуються брати росіяни з українцями…

— Слава, ура!..

Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди:

— Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос.

— Ай-ла!

Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба…

— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!

Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми…

— Ур-а-а, русскій флаг!

Біжать; животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку… Квітками, гіллячками засипають.

— Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нежний, молодєнькій…

Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: „русскій флаг, добровольческая армія!“

Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а…

— „Аполло“ опять будєт  — помніш, Манька, Анісімова — грозний, серйозний…

— „Ще не вмерла“… Слава, слава!..

— Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт…

— Оні, знаєш, хорошєнькіх…

Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибули!

— „Folie Nuit“ — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч… ліворуч.

Січовик вартує. Суворий, завзятий, з „кривавого фронту“ — обличчя задумливе, посміхається, а брови… легко… з презирством до панської слинявої юрби — розходяться… Грає таємна посмішка.

— Півтора місяці немає переміни білизни…

— Розумієте, „панянки“ починають ся турбувати!..

І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з „панянками“…

Квітки сиплються цим потлілим сорочкам трошки боязко:

— Вони чужі, то й!..

Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають остроги, а в такт острогам дзенькає, грає панська душа, радіє…

Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття…

— Лясь, лясь!

Праворуч товста жандармська морда б'є якогось грішно-нещасного чиновника:

— Лєзєш, арестант!

— Да здравствуєт Кієв — мать городов русскіх!

— Долой жідов!

Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим яром зле, звірюче: „жиди“…

Йшла російська патріотична маніфестація.

Попереду бігли з прапорами якісь гімназисти, гостро розглядали юрбу і гукали: „долой, долой!…“

Загув, захвилювався Хрещатий яр і сірими стінами покотив страсть юрби до Дніпрових хвиль.

Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед…

А сонце математично лило електрику на зубаті кам'яні городи, чорно-сиві степи… ой, хороше цілувало кучері Дніпрові — хвилі…

Одна людська маса безупинно боролась і ревла.

На улиці шматок людського м'яса і дві невеличкі калюжі крови.

— Кро-ком — руш!

Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м'яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці одскочив в колію…

— Долой украінскій флаг! Нємєцкая видумка!

— Русская, добровольческая…

— Царського прапора не треба!

— Рви його! Чорна сотня…

Лайка.

В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки:

Буде бій.

— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну… знять!..

Клацнули затвори рушниць і — майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, зціпила рішуче рушницю до бою…

„Не пора, не пора“ — хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався…

— Гр-грр…

На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров'ю, зчепились в боротьбі два чорно-біласті собаки, люті, голодні…

Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило…

Десь прожогом пролетіла кавалерія…

— По ескадро-ну!

Жахливий крик. Тікають, давлять… коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет і — строчить-строчить…

— 3з-уй! — з вокзала свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро…

— Гу-йо-уй!

Обмережалось над Печерським небо червоно-сизим полум'ям, а шостидюймовий — назад і — клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.

Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм большевицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мілійонного города вічних міщан…

— А-а?! 3-з-за — Дніпра?..

І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчю панському, закам'яніла, — тільки підборіддя криве і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних…