Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/VIII
| ◀ Розділ сьомий | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ восьмий |
Розділ дев'ятий ▶ |
|
— Таки Тобі зрадив його непомильний нюх, — сказав я.
— Це не його провина, — одмовив Холмс, знимаючи собаку з барильця й виходячи з ним із тартака. — Коли взяти на увагу, скільки креозоту провозиться Лондоном на протязі одного дня, то немає нічого дивного, що в одному місці сліди його перехрещуються. Бідний Тобі не заслуговує на лайку.
— Треба ще раз піти на те місце, я гадаю.
— Безумовно. До того ж це й недалеко. Ясна річ, собака був здивований, натрапивши на розі Лицарської площі на два сліди, що йшли в різних напрямках. Він випадково вибрав хибний. Тепер лишається простежити куди приведе другий.
То було зовсім не трудно. Повернувшися на площу, де він допустився помилки, Тобі оббіг круг неї і кинувся по новому сліду.
— Дивіться, щоб він не привів туди, звідки це барильце з креозотом вивезено, — перестеріг я.
— Я вже думав про це. Але Тобі біжить пішоходом, а возок везли брудом. Ні, тепер ми вже на вірному шляху.
Дорога спускалася до річки, проходячи через площу Белмонта і Принцеву вулицю. Од Брод-Стрита вона йшла просто до берега, коло якого стояла невеличка дерев'яна пристань. Тобі привів нас до самої річки й спинився, злегка гавкаючи та дивлячись на темну течію внизу.
— Нам не ведеться, — сказав Холмс. — Тут вони взяли човна.
Маленькі човники й барки лежали на березі або у воді. Ми підводили Тобі до кожного з них, але хоч він і обнюхав їх усі, та проте залишився спокійний.Поруч із пристанню стояв низенький черепичний домок. На одному з вікон його висіла дошка з написом великими літерами: „Мордохей Сміс“, а нижче: „човни у винаєм, на години й поденно“. Друга об'ява понад дверима сповіщала, що тут можна дістати й паровий баркас, що стверджувала й куча перегорілого вугілля коло пристани.
Шерлок Холмс озирнувся навкруги, і на обличчі йому ліг лиховісний вираз.
— Кепська справа, — промовив він. — Ці хлопці хитріші, ніж я міг сподіватися, і, здається, зовсім замели свої сліди. Боюся, що вони заздалегідь умовилися з хазяїном пристани.
Холмс напрямився до будинку, коли двері його раптом одчинилися і звідти вибіг кучерявий хлопчик років шести, переслідуваний кремезною, червоновидою жінкою з великою губкою в руках.
— Зараз же йди мені митися, Джек! — гримнула вона. — Іди зараз же, чортеня! Ось погуляй: повернеться татко, побачить він, який ти брудний, то матимеш доброго прочухана.
— Ач яке хороше хлопча, — дипломатично сказав Холмс. — Які в нього гарненькі, рожеві щочки, в цього пустуна. Ну, Джек, що ти хотів би мати?
Мале поміркувало хвилиночку.
— Я хотів би мати шилінґ, — промовив Джек.
— А чого хотілося б тобі ще більше?
— А ще більше я хотів би мати два шилінги, — дотепно відповів той, не довго думавши.
— Ось тобі! Лови. Чудовий хлопчик, місис Сміт.
— Спасибі вам, сер. Він таки й справді виняткова дитина, тільки часто відриває мене від господарства, а надто коли мій чоловік не буває вдома.— Так його немає? — збентеженим голосом спитав Холмс. — Ото шкода! А мені неодмінно треба перебалакати з містером Смісом.
— Він поїхав ще вчора вранці, сер, і, правду вам сказати, я начинаю вже непокоїтись. А, мабуть, це з приводу човна, сер? То я можу заступити мого чоловіка.
— Я хотів найняти у вас паровий баркас.
— Що ви кажете? А він саме на ньому й поїхав. Оце мене й турбує, бо я знаю, що вугілля їм вистачить тільки до Вульвіча й назад. Якби він поїхав на човні, я б не турбувалася. Йому часто доводиться їздити аж до Гревесенда, і, коли єсть якісь справи, він лишається там на довший час. Але що він робитиме з паровим баркасом без вугілля?
— Він купить його десь на пристані на низу.
— Міг би купити, та він ніколи цього не робить. Я багато разів чула, як він лаявся на високі ціни на вугілля по пристанях. А головне, мені не подобається той чоловік з дерев'яною ногою. В нього таке неприємне обличчя й така чужоземна вимова. Чого тільки він увесь час тинявся тут?
— Чоловік з дерев'яною ногою? — повторив Холмс, удаючи здивування.
— Так, сер. Людина з обличчям, як у малпи. Він часто заходив до мого чоловіка. Він же й розбудив його позаминулої ночи. Та я скажу більше — мій чоловік чекав на нього, бо запалив машину в баркасі. Одверто скажу вам, сер, не подобається мені вся ця історія.
— Але, люба місис Сміс, — знизав плечима Холмс, — мені здається, ваші побоювання безпідставні. Звідки ви знаєте, що його кликав той з дерев'яною ногою? Я просто не розумію, як ви можете знати це.— А його голос, сер? Я дуже добре знаю його глухий, низький голос. Він постукав у вікно десь коло третьої вночі. „Вилазь, приятелю, — мовив він, — час рушати!“ Мій старий розбудив Джіма, — це наш старший, — і вони зараз же пішли, не сказавши мені ані слова. Я чула тільки, як він тупотів своєю дерев'яною ногою по каменях.
— А той з ногою був сам?
— Не можу сказати, сер. Я ні про кого иншого не чула.
— Шкода, міси́с Сміс, шкода. Я ж бо хотів найняти у вас баркаса, і мені так вихваляли вашу… як її звуть?
— „Аврора“, сер.
— А, так. Це не такий великий, старий баркас, зеленого кольору, з жовтою смугою? Дуже широкий посередині.
— Ні, він гарненьке нове судно, не більше, як і всі баркаси у нас на річці. Його тільки-но пофарбували в чорний колір з двома червоними смужками.
— Дякую. Сподіваюся, містер Сміс скоро повернеться. Я поїду за водою і, як побачу де „Аврору“, неодмінно перекажу йому, що ви хвилюєтесь. Чорний, кажете, димар?
— Ні, сер. Чорний з білою торочкою.
— Та звичайно ж. То боки в нього чорні. На все краще, місис Сміс. Он там перевізник з човном, Вотсоне. Ми переїдимо на той бік…
— Головне, коли розмовляєш з таким народом, це й навзнаки не давати, що їхні слова хоч трохи цікавлять вас, — сказав Холмс, сидячи на лаві човна. — Як тільки ви виявите цікавість, вони зараз же зачиняють свою ракушку, наче устриця. А коли ви слухаєте їх ніби знехотя, можете бути певні, узнаєте все, що вам треба.— Наш маршрут тепер, здається, зовсім ясний, — промовив я.
— А що б ви зробили?
— Я найняв би якесь парове судно і поїхав навздоганяти „Аврору“.
— То була б колосальна задача, любий мій. Адже вона могла пристати до першої-ліпшої пристани з обох боків ріки між нами і Грінвічем. Трохи далі за мостом — цілий лабіринт захисних місць, де легко заховатися так, що можна шукати днями і не знайти нічого.
— Тоді треба звернутися до поліції.
— Ні. Я, імовірно, удамся до Есільнея Джонса хіба що в останній момент. Він непогана людина, і я не хотів би пошкодити йому в службовій кар'єрі. Але тепер, зайшовши вже так далеко, мені охота й закінчити цю справу самому.
— Чи не вмістити об'яву в газетах і попросити в ній дати відомості про баркас?
— Ще гірше. Тоді наші хлопці знатимуть, що за ними женуться, і зараз же виїдуть з Англії. Я думаю, що вони тепер не збираються виїздити, але тільки до того часу, доки почуватимуть себе в небезпеці. Джонсова енергія стане нам у пригоді, бо він безумовно викладе в пресі свій погляд у цій справі, і втікачі будуть певні, що поліція на хибній стежці.
— Що ми робитимемо в такому разі? — спитав я, коли ми висіли коло в'язниці в Мільбанку.
— Візьмемо цей кеб, поїдемо додому, поснідаємо й поспимо яку часинку. Дуже можливо, нам доведеться пильнувати ще й цієї ночи. Стійте коло телеграфу, фурмане. Тобі ми візьмемо з собою, бо він ще може нам здатися.
Ми спинилися коло почтової філії, і Холмс послав звідти телеґраму.— Як ви думаєте, кому це я телеграфував? — спитав він.
— Далебі, що не знаю.
— Пригадуєте детективний загін з Бекер-Стрита, що його я використав у справі Джеферсона Гопа?
— Ще б пак! — засміявся я.
— Їхня поміч у таких випадках просто неоціненна. Якщо вони збанкрутують, у мене є ще й инші джерела, але насамперед спробуймо їх. Я послав телеграму моєму замурзаному маленькому помічникові — Вігінсу і гадаю, що раніш, як ми скінчимо снідати, він з своєю бандою буде вже в нас.
Було між вісьмою й дев'ятою годинами, і в мене помічалася реакція після всіх нічних зворушень. Я зовсім охляв, почував утому в цілому тілі і якийсь туман у голові. В мене не було професійного ентузіязму, що поривав мого друга, і я не міг ставитися до справи як до суто розумової проблеми. Що до смерти Бартоломея Шолто, то я чув за нього мало доброго й не відчував особливої неприязни до його вбивців. Скарби, що-правда, то була инша річ. Частина їх належала міс Морстен, і я ладен був накласти головою, якби це допомогло знайти їх. З другого боку, посідаючи скарби, вона ставала неприступна для мене. А проте то було б дріб'язкове себелюбство, а не любов, якби такі міркування могли впливати на неї. Ванна вдома і свіжа білизна та инший одяг на прочуд добре відсвіжили мене. Зійшовши вниз, я застав сніданок на столі. Холмс сидів уже в своєму кріслі й наливав каву.
— Ось! — посміхаючись, показав він мені на розгорнену газету. — Енергійний Джонс і всюдисущий репортер розвязали вже всі питання. Та з вас, мабуть, досить цієї справи. Беріть краще шинку та яйця.Я взяв у нього газету й прочитав таку замітку, названу „Таємничі події в Горішньому Норвуді“.
Коло дванадцятої минулої ночи містера Бартоломея Шолто з Пондішері Лоджа, у Горішньому Норвуді, знайдено мертвого в його кімнаті за обставин, що вказують на злочин. Наскільки нам відомо, на трупі містера Шолто не виявлено жодних ознак насильства, але щезла значна колекція індійських диковин, що їх небіжчик дістав у спадщину від батька. Смерть містера Щолто перші викрили містер Шерлок Холмс і доктор Вотсон, що приїхали до Пондішері Лоджа вкупі з містером Тадеушем Шолто — братом покійного. Щасливим випадком саме на той час у Норвуді трапився містер Есільней Джонс, відомий детектив з карного розшуку. За півгодини він був уже на місці. Завдяки його досвіду й здібностям сліди злочинців уже знайдено і арештовано брата покійного — Тадеуша Шолто, ключницю — місис Бернстон, маршалка — індуса Лал Рао і привратного — Мек Мердо на ймення. Встановлено, що злодії мусили були бути добре обізнані з будинком, бо за допомогою своїх технічних знань і спостережливости містер Джонс довів, що негідники не могли ввійти через вікно або двері, а пролізли через дах і горище, яке сполучалося з кімнатою, де знайдено тіло. Останній факт свідчить за те, що то була не випадкова крадіжка. Швидка та енергійна робота агентів розшуку наочно доводить значіння керовництва людини великого розуму й майстера свого діла.
Вважаємо, що цей випадок мусить бути використаний як важливий аргумент прихильниками децентралізації сил нашого розшуку, що настоюють на щільнішому звязку детективів зі справами, які їм доручається розвязувати“.— Пишно написано! — посміхнувся Холмс з-за своєї чашки з кавою. Що ви думаєте з приводу цього, Вотсоне?
— Я думаю, що ми були на волосинку від арешту.
— Це й мені здається. І я не поручився б за нас, якби з ним стався новий напад енергії.
В цей момент голосно задеренчав дзвоник, і я почув докірливий і обурений голос місис Гедсон — нашої хазяйки, що сперечалася з кимсь унизу.
— Боже мій, чи не прийшли вони й справді по нас, Холмсе? — скрикнув я, підводячися з крісла.
— Ні, заспокойтеся. Це — неофіційна сила: Ірегулярна армія з Бекер-Стрита.
Поки він говорив, по сходах дріботіли босі ноги й лунали дзвінкі, високі голоси, а ще за хвилину в кімнату вдерлося з дванадцятко замурзаних, пошарпаних вуличних хлопців.
Не зважаючи на галасливе з'явлення, у них існувала певна дисципліна, бо, ввійшовши в кімнату, вони вишикувалися в одну лаву і втупили в нас свої запитливі оченята.
Один із них, старший на позір і вищий на зріст, виступив наперед з виглядом вищости, що зовсім не пасував до такої маленької мавпочки.
— Дістав вашу телеграму, сер, — сказав він, — і зараз же приводжу їх. З вас півтора шілінга за квитки.
— Маєте, — кинув йому кілька срібних монет Холмс. — Надалі нехай вони мають зносини тільки з тобою, Вігінсе, а ти доповідатимеш мені. Вам усім нема чого штурмувати моє помешкання. А втім, на цей раз воно й краще, що ви всі чутимете мої інструкції. Мені треба розшукати паровий баркас „Аврору“, що належить Мордхею Смісові: чорний, з двома червоними полосами; димар також чорний з білою торочкою. Він десь на низу на Темзі. Один із вас нехай побіжить на пристань Мордохея Сміса, напроти Мільбенка, і повідомить мене, скоро тільки баркас повернеться. Ви маєте розійтися і стежити за обома берегами. Сповіщайте мене, як тільки що трапиться. Всім ясно?
— Так точно, начальнику! — одповів Вігінс.
— Платня — звичайна. Тому, хто знайде баркас — гінея. Ось вам за день наперед. А тепер — марш!
Він дав кожному по шілінгу, і за хвилину я бачив їх усіх уже на вулиці.
— Якщо баркас на воді, вони знайдуть його, — сказав Холмс, встаючи з-за столу й запалюючи люльку. — Вони продираються скрізь, усе бачать і все чують. Я певний, що перед вечором вони вже винюхають баркас. Тимчасом нам лишається тільки очікувати результати. Ми не можемо братися ні до чого, доки не буде знайдено або „Аврору“, або містера Мордохея Сміса.
— Я дам Тобі ці недоїдки. А ви що — будете спати, Холмсе?
— Ні, я не втомився. В мене оригінальний організм. Я не пригадую, щоб коли-небудь втомлювався через роботу. А безділля виснажує мене до краю. Я палитиму й обмірковуватиму цю чудну справу, що її ми завдячуємо нашій симпатичній знайомій. Коли хто й має інтересну роботу, так то ми. Люди з милицями трапляються не на кожному кроці, що вже той другий, то мушу сказати, він тільки один.
— Знову цей другий!
— Я зовсім не хочу робити з нього перед вами якусь таємницю. Але ви мали вже скласти й свою власну думку. Пригадайте лишень факти. Маленькі ноги, пальці, що ніколи не знали чобіт, дерев'яне держално з камінною голівкою, надзвичайна зручність, отруєні стріли. Про що все воно промовляє?
— Дикун! — скрикнув я. — Мабуть, один із тих індусів, що були спільниками Джонатана Смола.
— Навряд чи так, — одповів Холмс. — Коли я вперше побачив той незвичайний інструмент, я подумав те, що й ви. Але далі характер його ступнів примусив мене змінити свій погляд. На Індостанському півострові єсть невеличкі на зріст народи, але й вони не могли залишити таких мініятюрних слідів. У індусів власно — ноги довгі й вузькі, а в магометан, що носять сандалії, великий палець відокремлений від инших, бо між них проходить ремінчик. Тими стрілами можна стріляти лише з духової рушниці. Звідки ж у такому разі наш дикун?
— З Південної Америки? — висловив я гадку.
Холмс простяг руку і взяв з полиці грубий том.
— Це перший випуск географічного словника, що починає виходити друком. До нього треба ставитися, як до найбільш авторитетного видання на теперішній час. Що ж ми там маємо? Андаманські острови… лежать у Бенгальській затоці, в 340 мілях на північ од Суматри… Далі що? Вогке підсоння, коралові рифи, акули, Порт Блер, табори каторжників, Ретленські острови, бавовняні плантації… Ага, знайшов!
„Тубільці з Андаманських островів можуть вважати себе за найдрібнішу расу на землі, хоч деякі натуралісти й дають перевагу що до цього бушменам з Африки, дигерам з американських індійців або мешканцям Огненної Землі. Пересічний зріст їх нижчий за чотири фути, хоч часто трапляються дорослі особи й значно менші. Це — злі, похмурі, уперті люди, але, зайшовши з кимсь у дружбу, вони здатні віддати за нього життя“.Завважте це, Вотсоне. Тепер слухайте далі.
„Звичайно вони мають почварний вигляд — великі, незґрабні голови, маленькі злющі очі й неправильні риси обличчя. Їхні руки й ноги навдивовижу малі. Через їхню злість і впертість всі спроби англійських урядовців привернути їх до себе не дали бажаних наслідків. Вони завжди були пострахом для потерпілих з розбитого корабля, бо розтрощували їм усім голови пальцями з кам'яними наконечниками або вбивали отруєними стрілами. Такі вбивства звичайно супроводяться людожерським бенкетом“.
— Гарненький народець! Га, Вотсоне. Якби тому хлопцеві дати волю, наша справа була б ще жахливіша. Я думаю, що Джонатан Смол багато чого дав би тепер, аби не злигатися з ним.
— Але де міг він дістати такого незвичайного компаньйона?
— Ну, цього я вам ще сказати не можу. Та як ми вирішили вже, що Смол приїхав з Андаманських островів, то й з товариша його нема чого дивувати. Незабаром ми безсумнівно дізнаємося й про це. Ану гляньте лиш на мене, Вотсоне! Ви ж бо зовсім знесилили. Лягайте сюди, на софу. Побачимо, чи можу я нагнати на вас сон.
Він узяв свою скрипку і, коли я розтягався на софі, почав грати якусь тиху, мрійливу мелодію — безсумнівно, свою власну, бо в нього був великий хист до імпровізацій.
Я невиразно бачив його довгі кінцівки, зосереджене обличчя і ритмічні порухи лучка. Потім я ніби-то поплив по морю звуків і нарешті опинився в країні мрій, де просто в очі мені дивилося любе обличчя міс Мері Марстен.