Перейти до вмісту

Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Вибрані твори. Том II
Артур Конан Дойл
пер.: Микола Іванов

Знак чотирьох
Розділ восьмий
Харків: Державне видавництво України, 1928
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Таки Тобі зрадив його непомильний нюх, — сказав я.

— Це не його провина, — одмовив Холмс, знимаючи собаку з барильця й виходячи з ним із тартака. — Коли взяти на увагу, скільки креозоту провозиться Лондоном на протязі одного дня, то немає нічого дивного, що в одному місці сліди його перехрещуються. Бідний Тобі не заслуговує на лайку.

— Треба ще раз піти на те місце, я гадаю.

— Безумовно. До того ж це й недалеко. Ясна річ, собака був здивований, натрапивши на розі Лицарської площі на два сліди, що йшли в різних напрямках. Він випадково вибрав хибний. Тепер лишається простежити куди приведе другий.

То було зовсім не трудно. Повернувшися на площу, де він допустився помилки, Тобі оббіг круг неї і кинувся по новому сліду.

— Дивіться, щоб він не привів туди, звідки це барильце з креозотом вивезено, — перестеріг я.

— Я вже думав про це. Але Тобі біжить пішоходом, а возок везли брудом. Ні, тепер ми вже на вірному шляху.

Дорога спускалася до річки, проходячи через площу Белмонта і Принцеву вулицю. Од Брод-Стрита вона йшла просто до берега, коло якого стояла невеличка дерев'яна пристань. Тобі привів нас до самої річки й спинився, злегка гавкаючи та дивлячись на темну течію внизу.

— Нам не ведеться, — сказав Холмс. — Тут вони взяли човна.

Маленькі човники й барки лежали на березі або у воді. Ми підводили Тобі до кожного з них, але хоч він і обнюхав їх усі, та проте залишився спокійний.

Поруч із пристанню стояв низенький черепичний домок. На одному з вікон його висіла дошка з написом великими літерами: „Мордохей Сміс“, а нижче: „човни у винаєм, на години й поденно“. Друга об'ява понад дверима сповіщала, що тут можна дістати й паровий баркас, що стверджувала й куча перегорілого вугілля коло пристани.

Шерлок Холмс озирнувся навкруги, і на обличчі йому ліг лиховісний вираз.

— Кепська справа, — промовив він. — Ці хлопці хитріші, ніж я міг сподіватися, і, здається, зовсім замели свої сліди. Боюся, що вони заздалегідь умовилися з хазяїном пристани.

Холмс напрямився до будинку, коли двері його раптом одчинилися і звідти вибіг кучерявий хлопчик років шести, переслідуваний кремезною, червоновидою жінкою з великою губкою в руках.

— Зараз же йди мені митися, Джек! — гримнула вона. — Іди зараз же, чортеня! Ось погуляй: повернеться татко, побачить він, який ти брудний, то матимеш доброго прочухана.

— Ач яке хороше хлопча, — дипломатично сказав Холмс. — Які в нього гарненькі, рожеві щочки, в цього пустуна. Ну, Джек, що ти хотів би мати?

Мале поміркувало хвилиночку.

— Я хотів би мати шилінґ, — промовив Джек.

— А чого хотілося б тобі ще більше?

— А ще більше я хотів би мати два шилінги, — дотепно відповів той, не довго думавши.

— Ось тобі! Лови. Чудовий хлопчик, місис Сміт.

— Спасибі вам, сер. Він таки й справді виняткова дитина, тільки часто відриває мене від господарства, а надто коли мій чоловік не буває вдома.

— Так його немає? — збентеженим голосом спитав Холмс. — Ото шкода! А мені неодмінно треба перебалакати з містером Смісом.

— Він поїхав ще вчора вранці, сер, і, правду вам сказати, я начинаю вже непокоїтись. А, мабуть, це з приводу човна, сер? То я можу заступити мого чоловіка.

— Я хотів найняти у вас паровий баркас.

— Що ви кажете? А він саме на ньому й поїхав. Оце мене й турбує, бо я знаю, що вугілля їм вистачить тільки до Вульвіча й назад. Якби він поїхав на човні, я б не турбувалася. Йому часто доводиться їздити аж до Гревесенда, і, коли єсть якісь справи, він лишається там на довший час. Але що він робитиме з паровим баркасом без вугілля?

— Він купить його десь на пристані на низу.

— Міг би купити, та він ніколи цього не робить. Я багато разів чула, як він лаявся на високі ціни на вугілля по пристанях. А головне, мені не подобається той чоловік з дерев'яною ногою. В нього таке неприємне обличчя й така чужоземна вимова. Чого тільки він увесь час тинявся тут?

— Чоловік з дерев'яною ногою? — повторив Холмс, удаючи здивування.

— Так, сер. Людина з обличчям, як у малпи. Він часто заходив до мого чоловіка. Він же й розбудив його позаминулої ночи. Та я скажу більше — мій чоловік чекав на нього, бо запалив машину в баркасі. Одверто скажу вам, сер, не подобається мені вся ця історія.

— Але, люба місис Сміс, — знизав плечима Холмс, — мені здається, ваші побоювання безпідставні. Звідки ви знаєте, що його кликав той з дерев'яною ногою? Я просто не розумію, як ви можете знати це.

— А його голос, сер? Я дуже добре знаю його глухий, низький голос. Він постукав у вікно десь коло третьої вночі. „Вилазь, приятелю, — мовив він, — час рушати!“ Мій старий розбудив Джіма, — це наш старший, — і вони зараз же пішли, не сказавши мені ані слова. Я чула тільки, як він тупотів своєю дерев'яною ногою по каменях.

— А той з ногою був сам?

— Не можу сказати, сер. Я ні про кого иншого не чула.

— Шкода, міси́с Сміс, шкода. Я ж бо хотів найняти у вас баркаса, і мені так вихваляли вашу… як її звуть?

— „Аврора“, сер.

— А, так. Це не такий великий, старий баркас, зеленого кольору, з жовтою смугою? Дуже широкий посередині.

— Ні, він гарненьке нове судно, не більше, як і всі баркаси у нас на річці. Його тільки-но пофарбували в чорний колір з двома червоними смужками.

— Дякую. Сподіваюся, містер Сміс скоро повернеться. Я поїду за водою і, як побачу де „Аврору“, неодмінно перекажу йому, що ви хвилюєтесь. Чорний, кажете, димар?

— Ні, сер. Чорний з білою торочкою.

— Та звичайно ж. То боки в нього чорні. На все краще, місис Сміс. Он там перевізник з човном, Вотсоне. Ми переїдимо на той бік…

— Головне, коли розмовляєш з таким народом, це й навзнаки не давати, що їхні слова хоч трохи цікавлять вас, — сказав Холмс, сидячи на лаві човна. — Як тільки ви виявите цікавість, вони зараз же зачиняють свою ракушку, наче устриця. А коли ви слухаєте їх ніби знехотя, можете бути певні, узнаєте все, що вам треба.

— Наш маршрут тепер, здається, зовсім ясний, — промовив я.

— А що б ви зробили?

— Я найняв би якесь парове судно і поїхав навздоганяти „Аврору“.

— То була б колосальна задача, любий мій. Адже вона могла пристати до першої-ліпшої пристани з обох боків ріки між нами і Грінвічем. Трохи далі за мостом — цілий лабіринт захисних місць, де легко заховатися так, що можна шукати днями і не знайти нічого.

— Тоді треба звернутися до поліції.

— Ні. Я, імовірно, удамся до Есільнея Джонса хіба що в останній момент. Він непогана людина, і я не хотів би пошкодити йому в службовій кар'єрі. Але тепер, зайшовши вже так далеко, мені охота й закінчити цю справу самому.

— Чи не вмістити об'яву в газетах і попросити в ній дати відомості про баркас?

— Ще гірше. Тоді наші хлопці знатимуть, що за ними женуться, і зараз же виїдуть з Англії. Я думаю, що вони тепер не збираються виїздити, але тільки до того часу, доки почуватимуть себе в небезпеці. Джонсова енергія стане нам у пригоді, бо він безумовно викладе в пресі свій погляд у цій справі, і втікачі будуть певні, що поліція на хибній стежці.

— Що ми робитимемо в такому разі? — спитав я, коли ми висіли коло в'язниці в Мільбанку.

— Візьмемо цей кеб, поїдемо додому, поснідаємо й поспимо яку часинку. Дуже можливо, нам доведеться пильнувати ще й цієї ночи. Стійте коло телеграфу, фурмане. Тобі ми візьмемо з собою, бо він ще може нам здатися.

Ми спинилися коло почтової філії, і Холмс послав звідти телеґраму.

— Як ви думаєте, кому це я телеграфував? — спитав він.

— Далебі, що не знаю.

— Пригадуєте детективний загін з Бекер-Стрита, що його я використав у справі Джеферсона Гопа?

— Ще б пак! — засміявся я.

— Їхня поміч у таких випадках просто неоціненна. Якщо вони збанкрутують, у мене є ще й инші джерела, але насамперед спробуймо їх. Я послав телеграму моєму замурзаному маленькому помічникові — Вігінсу і гадаю, що раніш, як ми скінчимо снідати, він з своєю бандою буде вже в нас.

Було між вісьмою й дев'ятою годинами, і в мене помічалася реакція після всіх нічних зворушень. Я зовсім охляв, почував утому в цілому тілі і якийсь туман у голові. В мене не було професійного ентузіязму, що поривав мого друга, і я не міг ставитися до справи як до суто розумової проблеми. Що до смерти Бартоломея Шолто, то я чув за нього мало доброго й не відчував особливої неприязни до його вбивців. Скарби, що-правда, то була инша річ. Частина їх належала міс Морстен, і я ладен був накласти головою, якби це допомогло знайти їх. З другого боку, посідаючи скарби, вона ставала неприступна для мене. А проте то було б дріб'язкове себелюбство, а не любов, якби такі міркування могли впливати на неї. Ванна вдома і свіжа білизна та инший одяг на прочуд добре відсвіжили мене. Зійшовши вниз, я застав сніданок на столі. Холмс сидів уже в своєму кріслі й наливав каву.

— Ось! — посміхаючись, показав він мені на розгорнену газету. — Енергійний Джонс і всюдисущий репортер розвязали вже всі питання. Та з вас, мабуть, досить цієї справи. Беріть краще шинку та яйця.

Я взяв у нього газету й прочитав таку замітку, названу „Таємничі події в Горішньому Норвуді“.

Коло дванадцятої минулої ночи містера Бартоломея Шолто з Пондішері Лоджа, у Горішньому Норвуді, знайдено мертвого в його кімнаті за обставин, що вказують на злочин. Наскільки нам відомо, на трупі містера Шолто не виявлено жодних ознак насильства, але щезла значна колекція індійських диковин, що їх небіжчик дістав у спадщину від батька. Смерть містера Щолто перші викрили містер Шерлок Холмс і доктор Вотсон, що приїхали до Пондішері Лоджа вкупі з містером Тадеушем Шолто — братом покійного. Щасливим випадком саме на той час у Норвуді трапився містер Есільней Джонс, відомий детектив з карного розшуку. За півгодини він був уже на місці. Завдяки його досвіду й здібностям сліди злочинців уже знайдено і арештовано брата покійного — Тадеуша Шолто, ключницю — місис Бернстон, маршалка — індуса Лал Рао і привратного — Мек Мердо на ймення. Встановлено, що злодії мусили були бути добре обізнані з будинком, бо за допомогою своїх технічних знань і спостережливости містер Джонс довів, що негідники не могли ввійти через вікно або двері, а пролізли через дах і горище, яке сполучалося з кімнатою, де знайдено тіло. Останній факт свідчить за те, що то була не випадкова крадіжка. Швидка та енергійна робота агентів розшуку наочно доводить значіння керовництва людини великого розуму й майстера свого діла.

Вважаємо, що цей випадок мусить бути використаний як важливий аргумент прихильниками децентралізації сил нашого розшуку, що настоюють на щільнішому звязку детективів зі справами, які їм доручається розвязувати“.

— Пишно написано! — посміхнувся Холмс з-за своєї чашки з кавою. Що ви думаєте з приводу цього, Вотсоне?

— Я думаю, що ми були на волосинку від арешту.

— Це й мені здається. І я не поручився б за нас, якби з ним стався новий напад енергії.

В цей момент голосно задеренчав дзвоник, і я почув докірливий і обурений голос місис Гедсон — нашої хазяйки, що сперечалася з кимсь унизу.

— Боже мій, чи не прийшли вони й справді по нас, Холмсе? — скрикнув я, підводячися з крісла.

— Ні, заспокойтеся. Це — неофіційна сила: Ірегулярна армія з Бекер-Стрита.

Поки він говорив, по сходах дріботіли босі ноги й лунали дзвінкі, високі голоси, а ще за хвилину в кімнату вдерлося з дванадцятко замурзаних, пошарпаних вуличних хлопців.

Не зважаючи на галасливе з'явлення, у них існувала певна дисципліна, бо, ввійшовши в кімнату, вони вишикувалися в одну лаву і втупили в нас свої запитливі оченята.

Один із них, старший на позір і вищий на зріст, виступив наперед з виглядом вищости, що зовсім не пасував до такої маленької мавпочки.

— Дістав вашу телеграму, сер, — сказав він, — і зараз же приводжу їх. З вас півтора шілінга за квитки.

— Маєте, — кинув йому кілька срібних монет Холмс. — Надалі нехай вони мають зносини тільки з тобою, Вігінсе, а ти доповідатимеш мені. Вам усім нема чого штурмувати моє помешкання. А втім, на цей раз воно й краще, що ви всі чутимете мої інструкції. Мені треба розшукати паровий баркас „Аврору“, що належить Мордхею Смісові: чорний, з двома червоними полосами; димар також чорний з білою торочкою. Він десь на низу на Темзі. Один із вас нехай побіжить на пристань Мордохея Сміса, напроти Мільбенка, і повідомить мене, скоро тільки баркас повернеться. Ви маєте розійтися і стежити за обома берегами. Сповіщайте мене, як тільки що трапиться. Всім ясно?

— Так точно, начальнику! — одповів Вігінс.

— Платня — звичайна. Тому, хто знайде баркас — гінея. Ось вам за день наперед. А тепер — марш!

Він дав кожному по шілінгу, і за хвилину я бачив їх усіх уже на вулиці.

— Якщо баркас на воді, вони знайдуть його, — сказав Холмс, встаючи з-за столу й запалюючи люльку. — Вони продираються скрізь, усе бачать і все чують. Я певний, що перед вечором вони вже винюхають баркас. Тимчасом нам лишається тільки очікувати результати. Ми не можемо братися ні до чого, доки не буде знайдено або „Аврору“, або містера Мордохея Сміса.

— Я дам Тобі ці недоїдки. А ви що — будете спати, Холмсе?

— Ні, я не втомився. В мене оригінальний організм. Я не пригадую, щоб коли-небудь втомлювався через роботу. А безділля виснажує мене до краю. Я палитиму й обмірковуватиму цю чудну справу, що її ми завдячуємо нашій симпатичній знайомій. Коли хто й має інтересну роботу, так то ми. Люди з милицями трапляються не на кожному кроці, що вже той другий, то мушу сказати, він тільки один.

— Знову цей другий!

— Я зовсім не хочу робити з нього перед вами якусь таємницю. Але ви мали вже скласти й свою власну думку. Пригадайте лишень факти. Маленькі ноги, пальці, що ніколи не знали чобіт, дерев'яне держално з камінною голівкою, надзвичайна зручність, отруєні стріли. Про що все воно промовляє?

— Дикун! — скрикнув я. — Мабуть, один із тих індусів, що були спільниками Джонатана Смола.

— Навряд чи так, — одповів Холмс. — Коли я вперше побачив той незвичайний інструмент, я подумав те, що й ви. Але далі характер його ступнів примусив мене змінити свій погляд. На Індостанському півострові єсть невеличкі на зріст народи, але й вони не могли залишити таких мініятюрних слідів. У індусів власно — ноги довгі й вузькі, а в магометан, що носять сандалії, великий палець відокремлений від инших, бо між них проходить ремінчик. Тими стрілами можна стріляти лише з духової рушниці. Звідки ж у такому разі наш дикун?

— З Південної Америки? — висловив я гадку.

Холмс простяг руку і взяв з полиці грубий том.

— Це перший випуск географічного словника, що починає виходити друком. До нього треба ставитися, як до найбільш авторитетного видання на теперішній час. Що ж ми там маємо? Андаманські острови… лежать у Бенгальській затоці, в 340 мілях на північ од Суматри… Далі що? Вогке підсоння, коралові рифи, акули, Порт Блер, табори каторжників, Ретленські острови, бавовняні плантації… Ага, знайшов!

„Тубільці з Андаманських островів можуть вважати себе за найдрібнішу расу на землі, хоч деякі натуралісти й дають перевагу що до цього бушменам з Африки, дигерам з американських індійців або мешканцям Огненної Землі. Пересічний зріст їх нижчий за чотири фути, хоч часто трапляються дорослі особи й значно менші. Це — злі, похмурі, уперті люди, але, зайшовши з кимсь у дружбу, вони здатні віддати за нього життя“.

Завважте це, Вотсоне. Тепер слухайте далі.

„Звичайно вони мають почварний вигляд — великі, незґрабні голови, маленькі злющі очі й неправильні риси обличчя. Їхні руки й ноги навдивовижу малі. Через їхню злість і впертість всі спроби англійських урядовців привернути їх до себе не дали бажаних наслідків. Вони завжди були пострахом для потерпілих з розбитого корабля, бо розтрощували їм усім голови пальцями з кам'яними наконечниками або вбивали отруєними стрілами. Такі вбивства звичайно супроводяться людожерським бенкетом“.

— Гарненький народець! Га, Вотсоне. Якби тому хлопцеві дати волю, наша справа була б ще жахливіша. Я думаю, що Джонатан Смол багато чого дав би тепер, аби не злигатися з ним.

— Але де міг він дістати такого незвичайного компаньйона?

— Ну, цього я вам ще сказати не можу. Та як ми вирішили вже, що Смол приїхав з Андаманських островів, то й з товариша його нема чого дивувати. Незабаром ми безсумнівно дізнаємося й про це. Ану гляньте лиш на мене, Вотсоне! Ви ж бо зовсім знесилили. Лягайте сюди, на софу. Побачимо, чи можу я нагнати на вас сон.

Він узяв свою скрипку і, коли я розтягався на софі, почав грати якусь тиху, мрійливу мелодію — безсумнівно, свою власну, бо в нього був великий хист до імпровізацій.

Я невиразно бачив його довгі кінцівки, зосереджене обличчя і ритмічні порухи лучка. Потім я ніби-то поплив по морю звуків і нарешті опинився в країні мрій, де просто в очі мені дивилося любе обличчя міс Мері Марстен.