Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/1
| Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ I. Де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальга Дон-Кіхота Ламанчського |
Розділ II. Де оповідається про перший виїзд Дон-Кіхота з своєї садиби ▶ |
|
В Ламанчі, в одному селі, назви якого я не хочу згадувати, жив нещодавно один з тих ідальгів, що все майно їх — спис, старовинний щит, миршава шкапина та швидкий гончак. Три чверті його прибутків ішло на олью,[2] в якій було більше яловичини, ніж баранини, та на вечерю. А вечеря переважно складалася з вінегрету, по суботах — з яєшні з салом, по п'ятницях — із сочевиці, а по неділях — ще з якогось голубеняти на додачу. Решту він витрачав на камзол з легкого півсукна, на оксамитові штани й такі самі туфлі; це він носив у свята.
Буденних днів прикрашав себе вбранням з найтоншого сукна свого виробу. Він мав дома ключницю, жінку років за сорок; небогу, яка не дійшла ще й двадцяти літ, а для роботи на дворі та в полі був у нього хлопець, що мусів уміти і коня сідлати і орудувати садовими ножицями. Мав наш ідальго років під п'ятдесят. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати. Кажуть, звали його Кіхада чи Кесада, але є підстава вважати, що звався він Кіхана. Проте, це не відіграє великої ролі в нашому оповіданні; досить того, що воно не відбігає й на крок від правди.
Слід також знати, що згаданий ідальго все своє дозвілля (тобто більшу частину року) присвячував читанню рицарських книжок і так захоплено та завзято віддавався цій праці, що забував про лови й навіть про своє господарство. Цікавість і захоплення ідальга дійшли того, що він продав кілька десятин землі, щоб придбати рицарських книжок, і нарешті зібрав їх у своєму домі всі, які лише міг дістати. Серед цих книжок ні одна не вподобалася йому так, як твори славнозвісного Фелісіана Сільванського. Його проза та плутані вирази здавалися ідальгові перлинами, а найбільш коли йому траплялося читати любовні листи та виклики на бій, де часто стояло таке: „Справедливість несправедливості, що вчинено моїй справедливості, так зменшила моє почуття справедливості, що я справедливо скаржуся до вашої вроди“.
Читаючи такі фрази, бідолаха з'їхав з глузду і перестав спати, шукаючи в них змісту, якого не добрав би й не збагнув би сам Арістотель[3], коли б навмисне ожив для цього. Ідальга турбували рани, що їх дістав дон Бельяніс, бо хоч і визначні лікарі його доглядали, а все ж він не міг позбутися численних шрамів на обличчі й на тілі. А втім, він хвалив автора за обіцянку скінчити ці нескінченні пригоди й багато разів хотів узятися за перо, щоб здійснити це самому. Він, безперечно, зробив би це, і зробив би не без успіху, якби на перешкоді йому не стали інші напосідливі й важливіші думки.
Багато разів сперечався він з місцевим священиком (це була людина вчена й з ученою ступінню з Сігуенси[4] про те, хто був кращий рицар — Пальмерін Англієць чи Амадіс Гальський[5]. Але маесе[6] Ніколас — цирульник з їхнього
Кінець-кінцем, ці книжки так захопили нашого ідальга, що, читаючи їх, він проводив ночі від смерку до ранку й день — від вранішньої до вечірньої зорі. Отак через безсоння та постійне читання він сушив собі мозок і збожеволів. Його фантазія виповнилася всім тим, що він вичитав з книжок — чарівництвом, змаганнями, бійками, викликами на бій, ранами, любовними листами, коханням, заздрістю та різною нісенітницею.
Він упевнив себе, що вся ота сила-силенна пригод у книжках — чистісінька правда, і нічого в світі не було для нього правдивішого за них.
Він казав, що Сід Руі Діас[7] був дуже гарний рицар, але не міг рівнятися до рицаря Полуменистого Меча, який одним махом вклав двох надзвичайних і бундючних велетнів. Багато гарного казав він про велетня Морганте[8], що один із усього велетенського роду чванливого й нечемного — був ввічливий та добре вихований. Та найкраще ставився він до Рейнальда Монтальбанського, а особливо коли бачив, як той виїздив із свого замку, грабував усе, що тільки міг, і вкрав навіть за морем статую Магомета[9], зроблену, як каже історія, з чистого золота. За те, щоб дати доброї прочуханки зрадникові Галалонові, він оддав би ключницю, та й небогу на додачу.
Зрештою, він збожеволів зовсім, і йому вроїлася в голову думка, якої досі не було ще ні в одного божевільного. Йому здалося пристойним і конче потрібним — щоб збільшити свою славу і для користі рідного краю — стати мандрівним рицарем. Заради цього він мусів подорожувати по всьому світу із зброєю та конем, шукати пригод і робити те, що, як він читав, повинні робити всі мандрівні рицарі, тобто карати за різні кривди та наражатися на всякі небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім'я вічною славою. Бідолаха уявляв уже себе увінчаним за своє рицарство щонайменш короною Трапезунда[10], захопившись цими приємними думками, хутчій почав здійснювати те, чого весь час так жадав.
Передусім він почистив панцер, що належав ще його предкам і багато віків стояв забутий десь у кутку та взявся іржею і цвіллю. Він почистив та направив його якнайкраще, але спостеріг у нім велику нестачу — у шоломі не було забрала, і був тільки самий шишак. Але тут стала в пригоді його вигадливість, — зробивши з картону забрало та прикріпивши його до шишака, він надав усьому приладові вигляду цілого шолому. Щоб дізнатися, чи досить він міцний та чи може витримати удар мечем, він узяв свій меч, двічі добре ним рубонув і враз знищив усе, що майстрував цілий тиждень.
Легкість, з якою він порубав на шмаття шолом, йому не сподобалась, і, щоб запобігти небезпеці надалі, він підклав з середини кілька смуг заліза. Задоволений тепер міцністю шолома, але не зважуючись уже на нову спробу, він одіклав його набік, уважаючи за найкращий у світі.
Після цього він пішов подивитись на свою шкапу, і хоч копита в неї були в розколинах, а вад більше, ніж у коня Гонелли[11] (а в того були сама шкура та кістки), йому здалося, що ані Буцефал Александра[12], ані Баб'єка[13] Сіда не можуть з нею рівнятися. Чотири дні вигадував він ім'я своєму коневі, бож (казав він сам собі) немає рації, щоб кінь такого славетного рицаря, сам із себе такий добрячий, мав якусь невідому назву. Він силкувався добрати йому ім'я, з якого видно було б, чим був кінь, поки ще не належав мандрівному рицареві, і яке нагадувало б те, чим він є тепер. Йому здавалося, що після зміни становища господаря і ім'я коня мусить змінитися на нове — славетне та гучне, що пасувало б до його нового призначення та нової праці. Отак вигадавши, обміркувавши, приклавши, відкинувши та ще вигадавши багато імен, він, кінець-кінцем, назвав його Росінантом[14]; це ім'я здавалося йому гучним і змістовним.
Отак добравши собі до вподоби ім'я коневі, ідальго хотів і собі дати ім'я. На ці роздумування пішов ще тиждень і нарешті він назвав себе Дон-Кіхотом. Проте, згадавши, що Амадіс не задовольнився самим ім'ям Амадіса, а додав до нього ще ім'я свого королівства та рідного краю, бо хотів їх уславити, і тому назвався Амадісом Гальським, наш рицар подумав, що слід і йому додати до свого імени назву свого рідного краю. Отож він і назвав себе Дон-Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на його походження та вславляло його батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він побачив, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання однаково, що дерево без листя й без соку. Він казав собі:
— Мабуть, я зустрінуся з якимнебудь велетнем, як це звичайно трапляється з мандрівними рицарями, одразу ж скину його з коня або розрубаю, або візьму в полон. Тоді конче треба мати даму, до якої його можна послати. Він увійде, схилить коліна перед моєю коханою і скаже принижено й покірно: „Я, велетень Каракульямбро, господар острова Маліндранія. Мене переміг на поєдинку рицар Дон-Кіхот Ламанчський, якого ще мало славлять, і послав до вашої милості, щоб ваша величність користувалася мною по своїй волі“.
Як же зрадів наш рицар після такої промови, а найбільше, коли знайшов, кого обрати дамою серця! Кажуть, що в сусідньому селі жила вродлива сільська дівчина, в яку він був колись закоханий, але вона, кажуть, ніколи цього не знала й не помічала; звали її Альдонса Лоренсо Їй саме й вирішив він дати титул володарки своїх думок. Добираючи прізвище, що не різнилося б від її справжнього прізвища та одночасно нагадувало б ім'я якоїсь принцеси або знатної дами, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом з Тобоса); ім'я, на його погляд, мелодійне, незвичайне та змістовне, як і всі інші, уже вигадані ним імена.
- ↑ Ідальго - дрібний дворянин.
- ↑ Олья — іспанська страва (рід гарячого вінегрету).
- ↑ Арістотель — філософ стародавньої Греції (IV сторіччя до початку нашої ери).
- ↑ Сігуенса — місто, де за часів Сервантеса був університет, досить занедбаний.
- ↑ Пальмерін, Амадіс — головні герої рицарських романів, популярних в Іспанії, переважно наприкінці XV і XVI стор. Це — література феодальної верстви, проти якої виступає Сервантес, ідеолог висхідної буржуазії.
- ↑ Maece — пан.
- ↑ Сід Руі (Родріго) Діас — герой іспанської феодальної поеми, т. зв. романсів про Сіда (історична особа — жив у другій половині ХІ сторіччя).
- ↑ Морганте — герой жартівливої поеми італійського буржуазного поета Луїджі Пульчі (1432-1484).
- ↑ Основоположник магометанської релігії. Симпатії Дон-Кіхота — це вияв загального руху европейських держав того часу на схід — Аравію, Месопотамію, Африку й Туреччину. Цей загарбницький рух, що йшов під гаслом боротьби за христіанство, характеризував період первісного капіталістичного нагромадження. Багаті країни Близького Сходу, з високою культурою, в ім'я христіанського бога були зруйновані, розграбовані.
- ↑ Місто в Малій Азії.
- ↑ Гонелла — славетний італійський блазень (XV ст.), герой багатьох анекдотів.
- ↑ Славетний кінь Александра Македонського.
- ↑ Баб'єка — ім'я коня Сіда.
- ↑ Ім'я Росінант складається з двох іспанських слів — rocin — кінь і antes — попереду, себто кінь, що є попереду, — найкращий кінь.