Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/10
◀ Розділ IX. Де оповідається про нещасливу пригоду, яка спіткала Дон-Кіхота, коли він зустрівся з немилосердними янгуесцями | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ X. Про те, що трапилося з вигадливим ідальгом у кормчі, яку він прийняв за замок |
Розділ XI. Де оповідається про розмову Санчо Панси з Дон-Кіхотом, та про інші, варті уваги, пригоди ▶ |
|
Побачивши Дон-Кіхота, що лежав упоперек на ослі, корчмар спитав Санча, яке нещастя спіткало його, а Санчо відповів, що рицар упав із скелі і через те трохи нам'яв собі ребра.
Корчмариха була зроду жаліслива і співчувала недолі свого ближнього. Вона звеліла своїй дочці, гарненькій милій дівчині, допомагати їй лікувати їхнього постояльця. Служила в цій корчмі дівчина з Астурії, яка заходилась допомагати хазяйській доньці, і вони приготували Дон-Кіхотові дуже погану постіль на горищі, де раніше, очевидно, багато років складали солому.
Постіль Дон-Кіхота була на чотирьох погано виструганих дошках, покладених на два не дуже рівні високі ослони. На дошках лежав матрац з бавовняну ковдру завтовшки, повний якихось камінців. Коли б крізь дірки не було видно, що це збита вовна, то, мацаючи їх, можна було б справді подумати, що то круглячки. Поверх матраца поклали дві шкіряні простині та вовняну ковдру, в якій, якби хто захотів, можна було легко полічити всі волосинки. На це кляте ліжко поклали Дон-Кіхота.
— Це не через побої, — відповів Санчо, — а через те, що на скелі було багато гострих виступів, і всі вони залишили свій слід. Але я попрошу вашу милость робити так, щоб після перев'язки в вас вистачило корпії ще на одного, бо в мене теж щось поболює поперек.
— То ви теж упали? — спитала хазяйка.
— Ні, я не впав, — сказав Санчо, — але так хвилювався, коли впав мій пан, що в мене заболіло все тіло, ніби мені всипали тисячу канчуків.
— Це легко може бути, — додала дочка, — мені самій часто трапляється уві сні падати з башти, і, прокинувшись, я почуваю себе такою розбитою та знеможеною, ніби я й справді впала.
— Річ у тім, сеньйоро, — сказав Санчо, — що зовсім не уві сні, а тоді, коли я не спав і пильнував краще, ніж зараз, у мене з'явилося мало не стільки ж синців, як і в сеньйора Дон-Кіхота.
— Як звуть цього пана? — спитала астурійка Маріторнес.
— Дон-Кіхот Ламанчський, — відповів Санчо. — Він мандрівний рицар, один з найкращих та наймогутніших, що досі були в світі.
— А що таке мандрівний рицар? — спитала дівчина.
— Чи ви зараз тільки народилися, що не знаєте цього? Це така штука, яку то б'ють, то вона стає імператором. Сьогодні — це найнещасніше і найзлиденніше створіння в світі, а завтра в нього можуть бути в запасі три корони для свого зброєносця.
— Чому ж тоді, слугуючи такому доброму панові, — сказала хазяйка, — ви, скільки я бачу, не придбали досі якогось графства?
— Зарано ще, — відповів Санчо. — Немає й місяця, як ми шукаємо пригод, і нам не трапилося ще нічого відповідного. А іноді буває, що шукаєш одне, а знаходиш щось інше. В кожному разі, якщо мій рицар, Дон-Кіхот, одужає від своїх ран чи побоїв, а мене не покалічать зовсім, то я не залишу своїх надій на кращий титул в Іспанії.
Прислухаючись уважно до цих розмов, Дон-Кіхот підвівся, сів, як міг, на своєму ліжку, взяв хазяйку за руку і сказав:
— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати себе за щасливу, давши пристановище в своєму замку такій людині, як я, що не вихваляє себе самого тільки тому, що хвальба принижує людину; але мій зброєносець розкаже, хто я такий. Зазначу тільки, що спогади про ваші послуги лишаться мені в пам'яті, поки я живий, і коли б небесам не було вгодно віддати мою любов очам невдячної красуні, ім'я якої я сам собі промовляю, то очі цієї вродливої дівчини стали б володарями моєї волі.
Хазяйка, дочка її та добра Маріторнес здивовано слухали мандрівного рицаря, так мало розуміючи його слова, неначе він говорив по-грецькому, і догадувалися тільки, що це були вислови вдячності та ввічливості. Вони не звикли до такої мови, і Дон-Кіхот здавався їм якоюсь незвичайною людиною. В свою чергу подякувавши йому по-простому, вони вийшли з горища, залишивши астурійку Маріторнес лікувати Санча, якому це було потрібне не менш, ніж його панові.
Вночі Дон-Кіхот прокинувся і тим самим тоном, яким звертався до свого зброєносця напередодні, лежачи розпластаний у долині, де їх побили дрючками, почав кликати його, кажучи:
— Санчо, друже, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?
— Як у біса можу я спати, — відповів Санчо, повний смутку та досади, — коли в мене всі кістки болять.
— Не турбуйся, друже, — заспокоїв його Дон-Кіхот, — я зараз же приготую чудодійний бальзам, який вилікує нас в одну мить. Встань, друже Санчо, якщо можеш, і попроси в коменданта цієї фортеці трохи оцту, вина, солі та розмарину для цілющого бальзаму. Я дуже потребую його тепер, бо в мене витекло багато крові з ран.
Санчо, якому боліли всі кістки, через силу встав, помацки пішов до корчмаря і сказав йому:
— Сеньйоре! Зробіть ласку й добре діло: дайте нам трохи оцту, розмарину, солі та вина. Це потрібно для одного з найкращих у світі мандрівних рицарів, який лежить там на ліжку, тяжко поранений.
Корчмар дав усе, і Санчо поліз на горище до Дон-Кіхота, який, схопивши руками голову, скаржився на біль од ран.
Дон-Кіхот узяв принесене, перемішав усе і варив, аж поки бальзам, на його думку, був готовий. Потім він попросив дати йому якунебудь посудину, щоб вилити ліки, і, через відсутність придатної, задовольнився бляшанкою на олію, яку корчмар дав йому задурно.
Коли все було зроблено, Дон-Кіхот схотів спробувати на собі самому діяння цього чудесного, як він гадав, бальзаму, і для цього випив ту частину ліків, що не вмістилася в бляшанку, а її було не менш як півлітра. Ледве встиг він випити, як почав блювати, та так, що в шлунку в нього нічогісінько не лишилось. Після мук блювання він облився потом і попросив, щоб його одягли й залишили самого; так і зробили.
Поспавши понад три години, він прокинувся бадьорий та свіжий, почував себе цілком здоровим і вирішив, що справді зобов'язаний цим ф'єрабрарському бальзамові і що, такі ліки мавши, можна й надалі без ніякого страху братися до всіх пригод, битв та змагань, хоч які небезпечні вони будуть.
Санчо Панса, що теж вважав за диво одужання свого пана, попросив дати йому решту бальзаму, якого лишилося ще чимало. За згодою Дон-Кіхота він узяв обіруч бляшанку і з усією вірою та великою вправністю вилив собі в горлянку трохи менше бальзаму, ніж його пан. Мабуть, шлунок бідного Санча був не такий тендітний, як шлунок Дон-Кіхота, бо раніше, ніж він почав блювати, у нього була нудота, а потім піт. Він стільки разів падав непритомний, що йому здавалося, ніби настала вже його остання година, і він почав клясти і бальзам, і негідника, від якого дістав його. Дон-Кіхот, побачивши це, сказав:
— Мабуть, Санчо, таке лихо трапилося з тобою тому, що тебе ще не висвячено на рицаря, бо, пригадується мені, ця рідина корисна тільки рицарям.— А коли ви знали, — відповів Санчо, — лишенько мені та всій моїй родині! — навіщо ж ваша милость дали мені покуштувати її?
В цю хвилину напій почав робити своє діло, і бідолашний зброєносець почав так швидко спорожнятися, що очеретяна рогожка, на якій він качався, та ковдра, якою вкривався, стали зовсім негодящі. Він спітнів так дуже, і в нього були такі корчі, що не тільки він, а й усі думали, що він конає. Ці бурхливі й небезпечні напади тривали мало не дві години, і після них Санчо, на відміну від свого пана, почував себе таким розбитим та кволим, що не міг триматися на ногах.
А Дон-Кіхот, як сказано, пожвавішав, вважав себе здоровим і хотів негайно виїздити та шукати пригод. Бо йому здавалося, що той час, коли він лишається тут, є втрата для світу й для всіх тих, кому потрібні його ласка та підтримка, а найбільш підбадьорювала його віра в цілющий бальзам, силу якого він спробував на собі. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, загнуздав осла свого зброєносця, допоміг Санчові одягтися й злізти на осла, а потім сів сам на коня і, під'їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там.
Під'їхавши разом із Санчом до дверей корчми, Дон-Кіхот гукнув хазяїна і сказав йому поважно й урочисто:
— Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов'язаний вам за них усе моє життя. Якщо я можу віддячити вам, помстившися за вас над кимнебудь, хто насмілився вчинити вам яку образу, знайте, що мій фах саме в тім, щоб допомагати кому тільки можна, мститися за тих, кого скривджено, та карати за віроломство. Пошукайте в своїй пам'яті, і якщо пригадаєте щось подібне та схочете звіритися на мене, то я обіцяю рицарським орденом, до якого належу, задовольнити кожне ваше прохання.
Корчмар теж поважно відповів:
— Сеньйоре рицарю, мені зовсім не треба, щоб ваша милость мстилася за образи, що мені вчинено, бо я й сам умію мститися, коли мені треба. Тепер же мені треба лиш, щоб ваша милость заплатила мені за ночівлю в моїйДо стор. 53 корчмі, за солому та ячмінь для двох ваших тварин, а також за вечерю і за постелі.
— Так це, значить, корчма? — сказав Дон-Кіхот.
— І дуже пристойна, — відповів корчмар.
— Так я, виходить, помилився, — сказав Дон-Кіхот, — щиро гадаючи, що це замок, і не поганий замок. — Проте, якщо це корчма, а не замок, я всежтаки не можу ламати звичаїв мандрівних рицарів, які (я знаю це напевне і досі не читав противного), ніколи не платять ні за ночівлю, ні за інше, чим доводиться їм користуватися по корчмах. Привітний прийом належить їм з права й за законом, як подяка за великий тягар, що несуть вони, шукаючи пригод уночі і вдень, узимку й влітку, пішки й верхи, голодні й спраглі, в спеку та в холод, підпадаючи під усяку небесну немилість та денну небезпеку.
— Це мене не обходить, — відповів корчмар, — заплатіть що слід, і покиньмо балачки про рицарство. Мені треба тільки, щоб я міг платити аренду за свою корчму.
— Ви — нерозумний і негостинний корчмар, — сказав Дон-Кіхот, стиснув шпорами Росінанта і, вимахуючи ломакою, ніким не затримуваний, виїхав з корчми, не дивлячись навіть, чи їде за ним його зброєносець.
Корчмар побачив, що гість поїхав, не заплативши, і вирішив справити гроші з Санча Панси. Але той сказав, що коли не схотів платити його пан, то він не платитиме й поготів, бо, як зброєносець мандрівного рицаря і на підставі тих самих міркувань та правил, не може сплачувати будьщо ні по заїздах, ні по корчмах.
Корчмар дуже розгнівався і погрозив, що примусить платити, та ще й способом, який тому не дуже сподоба ється. Санчо відповів, що, за правилами рицарства, до якого належить його пан, він нічого не заплатить, хоч би це коштувало йому життя. Він, мовляв, не хоче, щоб через нього ламалися добрі стародавні звичаї мандрівних рицарів, або щоб на нього нарікали за порушення такого справедливого закону зброєносці тих рицарів, що з'являться на світі після нього.
Недоля бідолашного Санча захотіла, щоб на цей час у корчмі були чотири чесальники вовни з Сеговії, троє голкарів з Кордови та два пройдисвіти з Севільї, люди веселі, вигадливі та лихі жартівники. Неначе спонукані однією і тією ж думкою, підійшли вони до Санча, зняли його з осла, внесли в повітку, а тоді один з них побіг до корчмаря по ковдру, на яку вони Санча й поклали.
Але повітка здалася їм дуже низькою для їхньої роботи, і вони вирішили вийти на задвірок, де дахом було саме небо. Там вони начали підкидати його з ковдри угору.
Бідний Санчо зняв такий галас, що його почув і Дон-Кіхот, який спочатку прийняв це репетування за якусь нову пригоду, а розібравши, що то голосить його зброєносець, повернув коня й галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в'їзду, але, не доїхавши до задвірка, побачив, у яку погану гру грають з його зброєносцем. А той то злітав, то падав у повітрі так втішно та швидко, що коли б Дон-Кіхот не був такий лютий, йому важко було б утриматись від сміху. Він пробував злізти з коня на паркан, але, бувши розбитий та кволий, не спромігся навіть підвестися і задовольнився тим, що, сидячи на сідлі, почав висловлювати на адресу Санчових нападників такі образи та лайки, що й описати їх не можна. Але вони не кидали ні своїх жартів, ні своєї роботи, і Санчо безперестанку літав, аж поки вони потомились і покинули його. Потім вони привели осла, посадили на нього Санча і загорнули в плащ, а жаліслива Маріторнес, побачивши його такого стомленого, визнала за потрібне дати йому кухоль свіжої води. Санчо взяв цей кухоль і підніс його до рота, але спинився, почувши гучний голос свого пана:
— Сину мій, не пий води; не пий її, Санчо, вона вб'є тебе. Дивись, ось у мене зцілющий бальзам, після двох крапель якого ти, безперечно, одужаєш.
На ці слова Санчо глянув на Дон-Кіхота і сказав ще голосніше:
— Чи не забула часом ваша милость, що я не рицар? Або чи не хоче вона, щоб я зблював і решту кишок, які лишилися ще в мене після останньої ночі? Бережіть цю рідину для себе і для всіх чортів, а мені дайте спокій.
Сказавши це, він ту ж мить почав пити, але, побачивши з першого ковтка, що то була вода, не схотів пити далі й попросив Маріторнес принести йому вина. Та не тільки охоче задовольнила його бажання, а ще й заплатила за вино власними грішми.
Випивши, Санчо вдарив у боки свого осла і виїхав з корчми у навстіж відчинені для нього ворота, дуже задоволений, що нічого не заплатив і що настояв на своєму, хоч і коштом свого звичайного поручителя — власних боків. Щоправда, у корчмаря лишились y заставу Його торбинки, але схвильований Санчо навіть не помітив того.