Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/12
| ◀ Розділ XI. Де оповідається про розмову Санчо Панси з Дон-Кіхотом, та про інші, варті уваги, пригоди | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ XII. Де оповідається про славну пригоду та здобуття шолома Мамбріна й про інші речі, що трапилися з нашим непереможним рицарем |
Розділ XIII. Де оповідається про те, як Дон-Кіхот визволив багатьох нещасних, яких вели туди, куди вони не хотіли йти ▶ |
|
Дон-Кіхот і Санчо переночували в корчмі і на другий день, узявши запас харчів, попрямували шляхом, подібним до того, яким їхали вчора. Незабаром Дон-Кіхот побачив вершника, що мав на голові щось блискуче, наче золото, і, звернувшись до Санчо, сказав:
— Мені здається, Санчо, що немає несправедливих приказок. Всі вони походять із досвіду, матері всякого знання, а зокрема та приказка, де сказано, що коли зачиняються одні двері, ту ж мить відчиняються другі. Я згадую це, бо не встигли ще зачинитися за нами двері попередньої пригоди, як доля відчиняє нам нові, за якими нас чекають ще кращі пригоди; і я сам буду винен, якщо не ввійду в них. Як не помиляюся, назустріч нам їде хтось із шоломом Мамбріна на голові, а з цього приводу я дав відому тобі присягу.
— Придивіться ж краще, що ви кажете, ваша милость, і ще краще, що робитимете, — мовив Санчо. — Я міг би навести вам такі докази, що ваша милость побачили б свою помилку самі.
— Як можу я помилитися, зрадливий боягузе? — сказав Дон-Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш рицаря, що їде проти нас на сірому в яблуках коні й має на голові золотий шолом?
— Те, що я бачу, — відповів Санчо, — це простісінька людина на ослі, сірому, як і мій, а на голові в неї справді щось блискуче.
— То ж і є шолом Мамбріна, — сказав Дон-Кіхот. — Стань осторонь і залиш нас з ним віч-на-віч. Ти побачиш, як я, не кажучи й слова і не гаючи часу, зразу використаю пригоду й відберу шолом, якого я так жадав.
— Я й сам подбаю про те, щоб бути осторонь, — сказав Санчо.
Насправді ж і кінь, і шолом, які вбачалися Дон-Кіхотові, були ось чим. В цих місцях було два села — одне таке мале, що в ньому не було ні аптеки, ні цирульника, а в сусідньому була й аптека, і цирульник, які обслуговували й менше село. Цього дня цирульникові довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і для цього він віз із собою мідний таз для гоління. Долі заманулося, щоб пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий капелюх, одяг на голову добре вичищений таз, і він сяяв на півмилю навкруги. Їхав цирульник на сірому ослі, як і казав Санчо, а Дон-Кіхотові привидівся сірий у яблуках кінь, рицар і шолом, бо все, що йому впадало в очі, він легко пристосовував до свого рицарського божевілля та до своїх хворобливих думок.
Коли бідний цирульник під'їхав ближче, Дон-Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта, наміряючись проштрикнути цирульника наскрізь. Скачучи, він не затримував шаленого бігу коня і кричав:
— Захищайся, підле створіння, або віддай з доброї волі те, що належить мені за всіма законами.
Цирульник, аж ніяк чогось подібного не чекаючи і бачачи, що на нього скаче така мара, не добрав кращого способу ухилитись од удару, як скотитися з осла. Ледве торкнувшись землі, він схопився на ноги, прудкіш за лань, і так майнув долиною, що його не наздогнав би й вітер. Таз він покинув на землі і цим задовольнив Дон-Кіхота. Дон-Кіхот звелів Санчові підняти шолом, а той, узявши його в руки, сказав:
— Добрий таз і коштує вісім реалів, як один мараведис[1].
Наш рицар зараз же надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало, а не знайшовши Його, сказав:
— Безперечно, у язичника, що замовив викувати собі цей славетний шолом, була величезна голова, а найгірше те, що шоломові бракує цілої половини.
Санчо, почувши, що його пан називає таз для гоління шоломом, не міг утриматись від сміху.
— Чого ти смієшся, Санчо? — спитав Дон-Кіхот.
— Я сміюсь, думаючи про здоровенну голову язичника, якому належав цей шолом, як дві краплі води схожий на таз для гоління.
— Знаєш, що я думаю, Санчо? — відповів Дон-Кіхот. — Цей славетний, зачарований шолом, мабуть, якимсь дивом потрапив до рук людині, що не вміла оцінити й зрозуміти його значення. Не тямлячи того, що робить, але бачачи, що цей шолом із чистого золота, ця людина розтопила одну половину, щоб використати його цінність, а з другої зробила те, що ти називаєш тазом для гоління. Але для мене, що знає йому ціну, таке перетворення нічого не важить. В першому ж селі, де ми знайдемо коваля, я дам виправити його. А тимчасом я носитиму його, як буде змога, бо щонебудь краще, ніж нічого, і, в кожному разі, він цілком достатньо захищатиме мене від каміння.
— Він захищатиме вас тільки тоді, — сказав Санчо, — коли каміння кидатимуть руками, а не пращею, як це було підчас бійки з двома військами, коли вашій милості повибивано зуби та потрощено бляшанку з цілющим напоєм, через який я мало не виблював усі свої тельбухи.
— Мені не дуже й шкода, що й потрощено, — відповів Дон-Кіхот, — бо, як тобі відомо, Санчо, я напам'ять знаю рецепт бальзаму.
— Я його теж знаю, — сказав Санчо, — але ніколи не буду ні робити, ні куштувати, коли б навіть помирав. Тим більше, що я не збираюся потрапити в такий стан, щоб його треба було заживати, бо всіма п'ятьма чуттями остерігатимуся й інших ранити і самому діставати рани. А чи не підкидатимуть мене вдруге на ковдрі, про це нічого не кажу, бо таким нещастям ледве чи можна запобігти, а якщо вони трапляються, то слід тільки добре стиснути плечі, спинити подих, заплющити очі й покластися на свою долю та ковдру. А втім, скажіть мені, ваша милость, що ми будемо робити з цим сірим у яблука конем, що здається сірим ослом? Його покинув той Мартіно, якого ваша милость зіпхнули з сідла. З того, як він утікав, я бачу, що навряд чи він повернеться сюди колинебудь, а присягаюсь своєю бородою, що осел добрячий.
— Я ніколи не маю звички грабувати тих, кого перемагаю, — відповів Дон-Кіхот. — Немає такого звичаю у мандрівних рицарів, щоб відбирати коня й залишати переможеного пішим, крім тих випадків, коли переможець втрачає свого коня підчас бійки. Тоді кінь переможеного є законна здобич переможця. Отже, Санчо, облиш цього коня, чи осла, чи кого там хочеш, бо його хазяїн повернеться сюди, побачивши, що ми пішли звідси.
— Тільки господь бог знає,- сказав Санчо, — як мені хочеться його забрати або хоч обміняти на свого осла, який здається мені гіршим, ніж цей. Справді, рицарські закони занадто суворі, бо не дозволяють навіть обмінювати ослів, але я хотів би знати, чи можна обміняти збрую?
— Про це я напевне не знаю, — відповів Дон-Кіхот, — і тому, поки довідаюся краще, дозволяю тобі обміняти її, якщо вона тобі конче потрібна.
Санчо, діставши дозвіл, негайно ж скористався ним і прибрав свого осла, як лялечку.
Після цього вони доїли решту харчів, попили води з струмка, а коли їхній гнів та смуток розвіялись, посідали на свої тварини й навмання рушили далі дорогою, яку обирав Росінант, керуючи волею свого пана й осла, що завжди плентався за ним у добрій згоді та приятельстві. Отак вони знову виїхали на шлях і поїхали ним без якогось певного наміру.
- ↑ Дрібна монета.