Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/16
| ◀ Розділ XV. Де міститься дальша частина пригода в Сієрра-Морені | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ XVI. Де оповідається про інші незвичайні речі, що трапилися в Сієрра-Морені з славним рицарем Ламанчським, і про покуту, яку він наклав на себе, наслідуючи Бельтенеброса |
Розділ XVII. Де оповідається про зустріч Санча в корчмі з священиком та цирульником ▶ |
|
Попрощавшися з козопасом і знову сівши на Росінанта, Дон-Кіхот звелів Санчові йти слідом за собою, що той виконав дуже неохоче. Вони посувались поволі, бо вступили до найбільш непрохідної частини гірського пасма.
— Чого нам, — сказав Санчо, — блукати в цих горах без жодної стежки й шляху, шукаючи якогось божевільного, якому, коли ми його знайдемо, знову може спасти на думку закінчити те, що він розпочав. Тільки я кажу не про його балачки, а про голову вашої милості та мої ребра, які він ще не всі зламав.
— Не плети нісенітниць, Санчо, — крикнув Дон-Кіхот, — бо треба тобі знати, що в ці місця мене вабить не так бажання знайти того божевільного, як жадоба вчинити там подвиг, що увічнить моє ім'я та вславить по всій землі і уквітчає мене, як найдовершенішого та найславетнішого мандрівного рицаря.
— А дуже небезпечний цей подвиг? — спитав Санчо.
— Ні, — відповів Рицар Сумного образу, — але справа може повернутись і так, що щастя втече від нас, замість того, щоб іти нам назустріч. А втім, усе залежатиме від твоєї дбайливості.
— Від моєї дбайливості?
— Так, бо коли ти хутко повернешся звідти, куди я хочу тебе послати, мої муки теж хутко скінчаться й почнеться моя слава. А щоб не тримати тебе далі в невідомості з приводу моїх думок, тобі треба знати, що славетний Амадіс Гальський, був один з накращих мандрівних рицарів. Я не так сказав — один з найкращих; це був єдиний, перший споміж усіх, що були за його часів на світі. Амадіс був зразок, провідна зірка, сонце всіх відважних і закоханих рицарів, і його повинні наслідувати всі ми, що б'ємось під прапором кохання та рицарства. А якщо це так, друже Санчо, то я зміркував, що мандрівний рицар, який перейме від нього найбільше, найшвидше дійде рицарської досконалості. Один з випадків, де цей рицар найяскравіше виявив свою розважливість, свої здібності, відвагу, терпіння, вірність та кохання, було його добровільне відлюдництво на Пенії Побре. Там, не визнаний сеньйорою Оріаною, він спокутував свої гріхи, прибравши ім'я Бельтенеброса; ім'я, звичайно, змістовне й відповідне до життя, яке він обрав собі з доброї волі. Мені легше наслідувати його в цім, ніж переполовинювати велетнів, одтинати голови зміям, убивати андріаків[1], розганяти цілі армії, розбивати флоти й нищити чарування. До того ж ця місцевість дуже придатна для таких вправ.
— Що ж саме ваша милость збирається робити в цім відлюднім місці? — спитав Санчо.
— Хіба ж я не сказав тобі, що хочу наслідувати Амадіса, удаючи, ніби я з'їхав з глузду, впав у розпач і розлютувався? Разом з тим я наслідуватиму й дона Рольдана, коли той, збожеволівши, почав висмикувати з землі дерева, каламутити воду в чистих струмках, убивати пастухів, нищити отари, відпалювати хати, руйнувати будинки, красти коней і робити сотні тисяч інших безумств, гідних бути увічненими. Проте, я не збираюся точно наслідувати Рольдана, Орланда чи Ротоланда (він мав усі ці три імени) в усіх його безумствах, які він робив, думав або висловив. Я повторюватиму тільки ті, які здаються мені найважливішими. А може задовольнюся наслідуванням Амадіса, який не робив ніяких руїнницьких безумств, а здобув собі такої, як ніхто, слави самим плачем та своїми почуттями.
— Але мені здається, сеньйоре, — сказав Санчо, — що ті рицарі мали рацію робити таке безглуздя, бо їх спонукала до цього жіноча зрада. А ваша милость? Яка причина є у вас, щоб стати божевільним? Яка пані погордувала вами? Хіба є у вас докази, що сеньйора Дульсінея Тобоська зрадила вас?
— В тім то й річ, — відповів Дон-Кіхот, — і в тім той полягає краса мого вчинку. Не великі заслуга й честь, коли рицар збожеволіє з причини; інша справа — з'їхати з глузду без ніяких підстав. Отже, друже Санчо, не гай часу і не відговорюй мене від такого незвичайного, щасливого й ніколи ще нечуваного наслідування рицарських зразків. Я божевільний і буду ним, поки ти повернешся з відповіддю на лист, який я гадаю надіслати з тобою до Дульсінеї. І коли відповідь буде така, яка, на мою думку, мусить бути, я зречуся своїх дурниць і свого каяття, інакше ж насправді збожеволію і не почуватиму нічого. Отже, хоч яка буде її відповідь, я позбавлюся праці, за якою ти мене залишаєш тут, радітиму з доброї звістки, при здоровому розумі бувши, і не відчуватиму горя, якщо привезеш лиху, бо збожеволію. Але скажи мені Санчо, чи добре переховуєш ти шолом Мамбріна, який, я бачив, ти підняв з землі, коли той невдячний хотів розбити його вщент і не міг? Ти бачив сам, як добре його загартовано.
— О, сеньйоре Рицарю Сумного образу, — відповів Санчо, — я не можу далі терпіти та зносити дещо з того, що каже ваша милость. Воно нагадує мені, що все, що ви розказуєте про рицарство, про здобування якихось королівств чи імперій, про острів, який ви обіцяєте подарувати мені, та про всі добродійства, що ви зробите мені за прикладом мандрівних рицарів, що все це говориться тільки на вітер. Хто ж, почувши, що ваша милость вважає за шолом Мамбріна таз для гоління і вже чотири дні не зрікається цього, не скаже, що така людина не має ані крихти розуму? Я підняв той таз і поклав у торбу, гадаючи виправити його вдома та користуватися, як тазом, коли буду голитися, якщо тільки мені доведеться колинебудь побачити мою дружину та дітей.
— Присягаюсь тобі, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — що в тебе найдурніший розум з усіх зброєносців на світі. Чи можливо ж, що ти, стільки помандрувавши зо мною, і досі не помітив, як усе, до чого торкається мандрівний рицар, здається марою, дурницею та божевіллям, і все робиться навиворіт? Але зовсім не так воно насправді, а тільки поміж нами є сила чарівників. Вони все змінюють, підмінюють і обертають на те, що їм до вподоби, залежно від того, чи допомагають вони нам, чи шкодять. Отже, те, що здається тобі тазом для гоління, є для мене шолом Мамбріна, а інший, мабуть, вважає його ще за щось. Велику послугу зробив мені мій приятель чарівник, що для всіх обернув на таз справжній та дійсний шолом Мамбріна, знаючи йому ціну, всі переслідували б мене, силкуючись одібрати шолом. Але, бачачи в ньому тільки таз для гоління, вони й не намагаються здобути його. Це виразно довів той, що спочатку хотів розламати таз, а потім кинув його на землю, навіть не піднявши. Цього ніколи не сталося б, якби він знав, що то таке. Бережи його, друже; зараз він мені непотрібен, а незабаром доведеться зняти й усю зброю та лишитись голим, як ненька породила, коли підчас мого покутування я захочу наслідувати Рольдана більше, ніж Амадіса.
Розмовляючи так, вони дійшли до підошви високої гори, що, наче обрубана скеля, самотньо височіла серед багатьох інших. Під нею біг спокійний струмочок, протікаючи чудовою зеленою лукою, що вабила очі. Скрізь було багато дерев і чимало квіток та рослин, які надавали краєвидові ще кращого вигляду. Це місце вибрав для своєї спокути Рицар Сумного Образу і, під'їхавши ближче, почав у нестямі вигукувати.
— Це те місце, о небо, що я вибрав оплакувати нещастя, до якого ти мене призвело! Тут сльози з моїх очей збільшуватимуть води цього струмка, а мої невпинні глибокі зітхання ворушитимуть листя цих величезних дерев на ознаку муки, що відчуває моє роз'ятрене серце. О, Дульсінеє Тобоська! день моїх ночей, слава моїх страждань, мета моїх прагнень, зірка моєї долі, нехай дасть тобі небо все, чого ти бажатимеш. Подивися тільки на це місце і на становище, де я опинився через розлуку з тобою, і дай ласкаву відповідь на моє до тебе почуття. О, самотні дерева, що відсьогодні будете мені єдиними товаришами! Солодким шамотінням своїх віт подайте ознаку, що вас не турбуватиме моя присутність. О ти, мій зброєносцю, приємний товаришу в моїх удалих та невдалих пригодах, добре запам'ятай те, що побачив тут, щоб переказати все головній причинниці мого нещастя!
І, кажучи так, він зліз з Росінанта, одразу розсідлав його і, поляскавши коня по боках, сказав:— Тобі дає волю той, хто сам лишається без неї, о коню, незвичайний і своїми вчинками, і своєю недолею! Іди, куди знаєш, бо на чолі твоїм написано, що ні Гіппогріф Астольфа, ні славетний Фронтіно[2], що так дорого коштував Брадамантові, не дорівнюють тобі своєю швидкістю.
Санчо, побачивши це, мовив:
— Забрав би дідько того, хто позбавив нас труду розсідлувати Сірого. Я не пошкодував би ні стусанів йому в спину, ні багатьох приємних речей йому на похвалу. Та якби він і був тут, я нізащо не згодився б розсідлати його. Яке йому діло до правил, обов'язкових для закоханих і для тих, хто впав у розпач? Його хазяїн, дякувати богові, не кохає і не впадає в розпач. А знаєте, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, якщо моє відрядження й божевілля вашої милості — не жарт, то краще було б знову засідлати Росінанта, щоб він заступив мені Сірого та допоміг швидше вирушити й повернутися. Я поганий ходок і не знаю, коли прийду й коли вернуся.
— Нехай буде по-твоєму, — відповів Дон-Кіхот, — бо твій намір здається мені непоганим. Я гадаю, що ти рушиш звідси через три дні, а тимчасом дивитимешся на мої вчинки і розмови, про які потім перекажеш їй.
— А чого ж я ще не бачив, що мушу дивитися? — спитав Санчо.
— Ти дуже помиляєшся, — відповів Дон-Кіхот. — Я ще не розривав одежі, не розкидав навкруги зброї, не бився головою об скелю й не робив багато такого, на що тобі слід було б подивитися.
— Тільки, ради бога, обережно, ваша милость, бо ви можете натрапити на таку скелю, що після першого ж удару всі ваші вигадки про спокути кінчаться. Я гадаю, що, коли ваша милость вважає за потрібне битися головою і без цього не може обійтися, можна було б задовольнитися, б'ючись головою об воду чи об щось м'яке, як от бавовна. Нарешті, це ж робиться не справді, а жартома. А мені доручіть сказати сеньйорі Дульсінеї, що ви билися об скелю, твердішу за алмаз.
— Дякую тобі за добрі наміри, друже Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — але мушу зазначити, що спокута — не жарти; її треба відбувати цілком серйозно, бо інакше це було б порушення рицарських законів. Вони під загрозою кари забороняють нам говорити будьяку неправду, а робити одне замість одного — це те саме, що й брехати. Отож я мушу битися головою насправді, дуже щиро, без ніякої штучності. Треба також, щоб ти лишив мені трохи корпії, бо доля позбавила нас бальзаму.
— Ще гірше, що вона позбавила нас осла, — відповів Санчо, — бо вкупі з ним загинули і корпія, і все. Я ще дуже проситиму вашу милость ніколи не згадувати про цей клятий напій, бо тільки я почую про нього, у мене перевертається все в шлунку. І ще благаю вас: уявіть собі, що три дні, які я мушу дивитися на ваше божевілля, вже минули. Я ладен заприсягтись, що бачив уже все, і перекажу про ці дива своїй сеньйорі. Пишіть листа і швидше виряджайте мене, бо я дуже хочу вернутися і витягти вас з цього місця.
— Це правильно, — сказав Рицар Сумного Образу, — але як ми напишемо листа?
— І наказ про видачу мені ослят також?
— Все буде написано. Добре було б, не маючи паперу, написати, як у старовину писали, на листі дерев або воскових дошках, хоч знайти їх тепер так само важко, як і папір. Але мені спало на думку використати на це записну книжку Карденіо, а ти подбаєш, щоб лист був переписаний на добрий папір і гарним почерком у першому ж селі, де знайдеш учителя. Не давай тільки переписувати його ніякому писарчукові: вони завжди пишуть так дрібно, що й сам сатана не добере нічого.
— А як же бути з підписом? — спитав Санчо.
— Ніколи Амадіс не підписував своїх листів, — відповів Дон-Кіхот.
— Гаразд, алеж наказ про ослят повинен мати власноручний підпис, інакше скажуть, що підпис підроблено, і я лишуся без ослят.— Наказ я підпишу в цій таки книжці, — сказав Дон-Кіхот, — і небога, побачивши мою руку, не перешкоджатиме ні в чому; а щодо листа, так я підпишу так: „Ваш до смерті Рицар Сумного Образу“. Це пусте, що він буде підписаний чужою рукою, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, і за свого життя не бачила ні одного листа чи літери від мене. Наше кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів, та й то дуже рідких, бо я можу заприсягтися, що за дванадцять років я бачив її тільки чотири рази. Дуже можливо, що вона навіть і не помітила моїх поглядів — так суворо і в такому відлюдді виховували її батьки, Лоренсо Корчуело та Альдонса Ногалес.
— Та, та, та! — сказав Санчо. — Виходить, що донька Лоренса Корчуела і є сеньйора Дульсінея Тобоська, або, як її звуть інакше, Альдонса Лоренсо.
— Так, — відповів Дон-Кіхот, — і вона варта бути володаркою всесвіту.
— Знаю її добре, — сказав Санчо, — я можу сказати, що вона кидає мішки, як найздоровіший парубок на селі, Їйбогу, це дівчина дуже розумна, гарна в усіх відношеннях і така дужа, що може витягти з калюжі за бороду кожного мандрівного рицаря. А які в неї, шельми, легені! А голос! Одного разу вона стала на дзвіниці й почала гукати своїх робітників, і хоч ті були далі, як за півмилі, вони чули її так, ніби стояли коло самої дзвіниці. Тепер я скажу, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що ваша милость не тільки може й мусить робити для неї різне божевілля, а може зовсім певне вкидатись у розпач та вішатись. І кожен, хто довідається про це, скаже, що ви мали рацію, хоч би потім вас і забрав дідько. Я хотів би бути вже в дорозі, щоб швидше побачитися з нею, бо я не бачив її вже давно, і вона, мабуть, змінилася за цей час. Обличчя жіночі дуже поганіють, коли вони бувають довго на сонці, на полі та на чистому повітрі. Мушу сказати по правді, ваша милость, що я був завжди певен, що сеньйора Дульсінея мусить бути якась велика принцеса, в яку закохалась ваша милость, або яканебудь інша особа, варта тих щедрих подарунків, що ви посилали їй — біскайця, галерників та багатьох інших, бож ваша милость, мабуть, багато кого перемогла ще й перед тим, як я став у вас зброєносцем. Але коли добре поміркувати, яка користь сеньйорі Альдонсі Лоренсо, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобоській, що перед нею схиляють коліна ті, кого ваша милость перемогла або має перемогти? Дуже може бути, що коли вони з'являться до неї, вона буде чесати льон або молотити в клуні. Вони зніяковіють, а вона сміятиметься та сердитиметься за ваш подарунок.
Дон-Кіхот, очевидно, вважав зайвим відповідати своєму зброєносцеві, бо одійшов набік, витяг записну книжку і почав поволі складати листа. Кінчивши писати, він покликав Санча і сказав, що хоче прочитати йому, щоб той пам'ятав листа, якщо загубить його по дорозі. А цього він боїться, знаючи про немилість долі до себе.
— Нехай ваша милость напише листа двічі чи тричі в цій книжці та дасть його мені, і я вже везтиму його якнайпильніше. А думати, що я можу запам'ятати листа безглуздя, бо в мене така погана пам'ять, що я часто забуваю навіть, як мене звуть. А проте, прочитайте, я залюбки послухаю, бо, напевне, він зразковий.
— Тоді слухай, — сказав Дон-Кіхот.
Можновладна й висока принцесо!
Поранений вістрям твоєї відсутності і замучений до глибини душі, шле тобі, найніжніша Дульсінеє Тобоська, побажання той, що сам їх не має. Коли твоя врода зневажатиме мене, коли твоя величність гнобитиме мене, коли ти схочеш ще збільшити мої страждання — то я, хоч і звиклий, не можу далі терпіти й цих, не тільки великих, а й дуже довгих мук. Мій вірний зброєносець Санчо дасть тобі звіт, о вродлива невдячнице, улюблений вороже мій, про стан, в якому він через тебе мене покинув. Коли ти ласкаво захочеш допомогти мені я твій, а коли ні — роби, як знаєш, бо, наложивши головою, я задовольню і твою жорстокість, і своє бажання.
Твій до смерті
Рицар Сумного образу.
.jpg)
До стор. 98 та як ловко закінчує: „Рицар Сумного Образу“. Правду кажу, що ваша милость — справжній чорт і все вміє.
— В моєму фаху, — відповів Дон-Кіхот, — треба все знати.
— А тепер, ваша милость, напишіть на другому аркуші наказ про трьох ослят і підпишіть його так виразно, щоб усі пізнали ваш підпис, побачивши його.
— Згода, — сказав Дон-Кіхот і, написавши, прочитав таке:
Ваша милость, пані небого. Одержавши це, ви повинні віддати моєму зброєносцеві Санчові Пансі трьох ослят з п'яти, що я лишив удома під вашим доглядом. Цих трьох ослят наказую видати на сплату за трьох таких самих, що я одержав від нього. Після видачі ослят наші розрахунки з ним вважаються закінченими. Написано в Сієрра-Морені, двадцять другого серпня цього року.
— Нехай буде так, — сказав Санчо, — а тепер підпишіть, ваша милость.
— Підписувати не треба, я тільки поставлю свій розчерк, і цього досить не тільки для трьох, а й для трьохсот ослят.
— Цілком здаюся на вашу милость, — відповів Санчо. — Дозвольте мені осідлати Росінанта і благословіть мене, бо я хочу поїхати зразу ж, не чекаючи дурниць, які робитиме ваша милость. А там я скажу, що бачив їх стільки, що більше й не треба.
— Але я хочу, і так треба, щоб ти хоч побачив мене голого. Я зроблю при тобі два або три десятки безумств; це забере не більш як півгодини. Побачивши їх на власні очі, ти зможеш божитися твоїм спасінням, що бачив і ті, про які захочеш додати. І запевняю тебе, що хоч би скільки ти казав, а я зроблю більше.
— Сеньйоре, — крикнув Санчо, — я не хочу бачити вашу милость голого: це нагонить на мене велику тугу, і я не зможу втримати сліз. А тепер я не в силі вже плакати, бо в голові мені ще повно сліз, які я пролив над своїм ослом цієї ночі, і я не зможу починати знову. Якщо ваша милость хоче показати мені кілька безумств, робіть їх одягнений та виберіть найкоротші і найзручніші. Адже я для цього зовсім непотрібний, і до того, як я вже казав, це тільки затримає моє повернення з новинами, яких чекає й на які заслуговує ваша милость. А якщо сеньйора Дульсінея не відповість як слід, то я врочисто присягаюсь стусанами та ляпасами вибити їй гарну відповідь з самого шлунку. Чи можна ж терпіти, щоб такий славетний мандрівний рицар, як ваша милость, божеволів, ні сіло ні впало, через якусь там жінку? Нехай сеньйора не змушує мене закінчувати, а то я такого втну, що вона не подякує. Я на це мастак. Вона погано мене знає, а то постила б у день мого святого.
— Їй-право, Санчо, — сказав Дон-Кіхот, — ти, здається, не менш божевільний, ніж я.
— Я не такий божевільний, тільки запальніший, — відповів Санчо. — Але що ж їстиме ваша милость без мене? Чи не думаєте ви бігати на шлях та грабувати пастухів як Карденіо?
— Про це не турбуйся, — сказав Дон-Кіхот, — бо коли б у мене й була їжа, то я б однаково живився самими травами та плодами, що постачатиме мені ця лука й дерева, Краса мого подвигу і полягає в тому, щоб не їсти й терпіти інші злигодні.
На це Санчо відповів:
— Знаєте, чого я боюся, ваша милость? Що не зможу знайти вас, коли вернуся.
— Добре запам'ятай ознаки, — сказав Дон-Кіхот, — а я не ходитиму далеко звідси й навіть подбаю про те, щоб зійти на найвищі скелі та виглядати тебе. А втім, певніший спосіб — нарізати гілок дроку й кидати їх по дорозі, поки ти виїдеш з гір. Ці гілки стануть тобі віхами та ознаками.
— Я так і зроблю, відповів Санчо, і, нарізавши чимало гілок, розлучився з своїм паном не без плачу з обох сторін.
Хоч як наполягав Дон-Кіхот, щоб Санчо глянув хоч на дві його божевільні вправи, але зброєносець, сівши на Росінанта, якого Дон-Кіхот просив доглядати, як самого себе, попростував до рівнини, кидаючи за порадою свого пана час від часу гілки. Та не проїхавши й ста кроків, він вернувся і сказав:— Ваша милость правду казали. Щоб щиро присягатись, що я бачив ваші безумства, мені треба подивитися хоч на одне, дарма що я бачу вже одне найбільше, а саме те, що ви лишаєтесь тут.
— Я ж казав тобі, — відповів Дон-Кіхот. — Зачекай, Санчо, я зроблю їх умить.
І, скинувши штани та лишившись у самій сорочці, він двічі підплигнув і двічі став сторчака. Санчо повернув Росінанта цілком задоволений, бо тепер міг присягатися, що пан його з'їхав з глузду.