Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/19
| ◀ Розділ XVIII. Про те, як священик та цирульник здійснили свій намір, і про інші речі, гідні того, щоб розповісти про них у цій великій історії | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ XIX. Де говориться про нову й приємну пригоду, що трапилася з священиком і цирульником у тих самих горах |
Розділ XX. Де оповідається про цікавий і дотепно вжитий спосіб звільнити нашого закоханого рицаря від тяжкої спокути, яку він сам на себе поклав ▶ |
|
Священик і його товариші, почувши цей голос і гадаючи, що власник його десь недалеко, встали й пішли його шукати. Не встигли вони ступити й двадцять кроків, як під ясенем, за скелею, побачили хлопця. Обличчя його не було видно, бо він мив ноги в струмку, що протікав тут, і сидів похнюпившись. Священик з товаришами підійшли до нього так тихо, що він навіть не помітив їх, пильно миючи ноги.
Бачивши, що хлопець їх не помічає, священик, який ішов попереду, жестом звелів своїм супутникам заховатися за якоюсь брилою, що їх тут лежало чимало. Всі так і зробили, уважно стежачи за хлопцем, на якому був сірий кафтан з двома полами, підперезаний білим поясом, штани та гамаші з сірого сукна, а на голові — сірий берет. Гамаші були закачані до колін, які здавалися зробленими з білого алебастру. Вимивши свої гарні ноги, хлопець витер їх тоненькою хусткою, що дістав спід берета, а, скидаючи берет, підвів голову, і глядачі побачили обличчя такої незрівняної вроди, що Карденіо пошепки сказав свяще никові:
— Якщо це не Люсінда, то це — не земна, а божественна істота.
Знімаючи берет, хлопець труснув головою, і по плечах Його розсипалось волосся, якому могло б позаздрити сонячне проміння. З цього обоє зрозуміли, що той, кого вони прийняли за селянина, була насправді дівчина.
Такий випадок зацікавив усіх трьох і викликав бажання взнати, хто така ця дівчина. Для цього вони вирішили підійти до неї, але, коли вставали, дівчина підвела голову, обіруч одкинула волосся сперед очей і подивилася, звідки виходить той шелест.
Побачивши їх, дівчина зразу зірвалася з місця і, не дбаючи ні про розсипане волосся, ні про роззуті ноги, схопила клунок з одежею, що лежав коло неї, і, налякана та збентежена, кинулась навтіки. Проте, їй уже несила була ступати своїми ніжними ногами по гострих камінцях, і кроків за шість вона впала на землю. Всі троє зараз же підбігли до неї, і священик перший сказав:
— Спиніться, сеньйоро, хоч хто ви є, бо всі, кого ви біля себе бачите, бажають тільки прислужитися вам. Вам нема чого тікати від нас, бо й ноги ваші не витримають, та й ми не дозволимо цього.
Вражена та здивована дівчина не відповіла на все це й слова. Тоді, вони підійшли ближче, і священик, взявши її за руку, провадив далі:
— Те, що ховає від нас ваше вбрання, сеньйоро, викриває ваше волосся. Це ясно свідчить, що немаловажні причини змусили вас передягтися в такий негідний вашої краси одяг і віддалити її в таку глушину, де нам пощастило знайти вас. Якщо ми не можемо дати ліків од вашого горя, то, принаймні, дамо поради. Бо хоч яке важке наше нещастя, ми, поки живі, не повинні відхиляти від себе порад тих, хто щиро хоче дати нам полегшення. Отже, мій добродію чи добродійко, годі вам лякатися нас. Розкажіть нам про свою нещасну чи щасливу долю. В усіх нас разом і в кожному зокрема ви знайдете людину, яка співчуває і хоче допомогти вам.
Поки священик говорив усе це, передягнена дівчина стояла немов зачарована й поглядала на всіх, не ворушачи губами й не кажучи ні слова, так, як темний селянин, що несподівано побачив незвичайні, ніколи ним невидані речі. Коли ж священик почав наводити ще нові, спрямовані до тієї самої мети міркування, вона глибоким зітханням зламала мовчанку, промовивши :
— Якщо відлюдність цих гір не допомогла мені заховатися, а моє розпущене й незачісане волосся не дозволило моєму язикові сказати неправду, то марна річ — ховатися знову. Отже, сеньйори, я дякую вам за вашу пропозицію й уважатиму за свій обов'язок зробити те, про що ви просили. Боюся тільки, що оповідання про мої нещастя викличе у вас замість співчуття досаду, бо у вас не буде ні ліків, щоб вилікувати, ні поради, щоб полегшити їх.
Все це вродлива жінка промовила, не спиняючись, такою добірною мовою і таким ніжним голосом, що здивувала всіх своїм розумом не менш, ніж красою. Вони знову заходились пропонувати їй свої послуги й благали виконати обіцянку, а вона, не даючи довго просити себе, скромненько взулася, прибрала голову, вмостилася на брилу серед них і, стримуючи сльози, що набігали їй на очі, спокійним, чистим голосом розпочала історію свого життя так:
— Тут в Андалузії є місто, ім'я якого становить титул одного герцога з найвельможніших грандів Іспанії. Він має двох синів, і старший з них дістав од нього в спадщину всі його добрі прикмети, а молодший — не знаю звідки саме тільки зрадництво Веліда та підлість Галалона. Мої батьки — селяни, васали цього пана. У них не було інших дітей, крім мене, тому вони страшенно кохали мене й пестили, як ніхто інший з батьків. День я проводила за роботою, потрібною і пристойною для молодих дівчат, як от за голкою, подушкою для вишивання і часто за прядкою. Ось як жила я у моїх батьків, і розказую вам про це так докладно не з чванливості, а для того, щоб вам легше було зрозуміти, як я, не завинивши нічим, перейшла від цього щасливого життя до нещасного стану, в якім ви мене знайшли. Завжди за роботою, самотня й під замком, неначе в монастирі, я думала, що мене не бачить ніхто.
І всежтаки мене побачили очі кохання, або, певніше, неробства, з яким не зрівняються й очі рисі, і належали вони дон Фернандові, як звуть молодшого сина нашого герцога.
Ледве побачивши мене, він — він сам признавався мені згодом — одразу закохався так палко, як про те свідчили його вчинки. Щоб найскорше закінчити нескінченний список моїх нещасть, я обмину мовчанкою всі засоби, яких він уживав, щоб показати свої почуття. Він робив щедрі подарунки моїм родичам і засипав їх різними милостями; щодня на нашій вулиці було свято та веселощі, а вночі серенади не давали нікому спати; листів, що невідомо яким способом потрапляли мені в руки, не можна злічити; вони містили в собі силу любовних признань та про позицій, і літер у них було менше, ніж присягань та обіцянок.
Все це не тільки не пом'якшувало мого серця, але навіть знемилосерджувало мене, немов він був мій смертельний ворог. Разом з тим залицяння дон Фернанда не здавалися мені образливими, а намагання його — надмірними. Навпаки, я відчувала певне задоволення, знавши, що мене кохає та цінує такий вельможа. І компліменти в його листах не сердили мене, бо, здається мені, найбридкішим жінкам і тим подобається, коли їх називають красунями.
Проти його заходів я ставила свою порядність, раз-у-раз пам'ятаючи поради своїх батьків, що вже знали про залицяння Фернанда. Та він його й затаювати не хотів. Батьки вказували на нерівність мого і дон Фернанда становища, зазначали, що коли я якимнебудь способом спроможуся дати йому відсіч і примушу його відмовитися від недоречних претензій, то вони зараз же одружать мене з ким я сама захочу. Ці обіцянки й справедливість їхніх зауважень зміцнювали мою невблаганність, і я ніколи не сказала дон Фернандові й слова, яке дало б йому право сподіватися здійснити свої бажання хоч би в найдальшому майбутньому.
Кінець-кінцем, дон Фернандо довідався, що мої батьки, щоб позбавити його всякої надії володіти мною, гадають оддати мене за іншого, який був би ще одним моїм оборонцем. Ця новина, або тільки підозра, примусила його зробити те, про що ви зараз почуєте. Однієї ночі, коли я була в своїй опочивальні, а всі двері були зачинені, не знаю вже й не уявляю — як, серед усіх цих огорож та охорон і в самотності мовчанки та відлюддя, я побачила його перед собою. Це так вразило мене, що у мене потемніло в очах. Я не в силі була крикнути, та він і не дав би, думаю, зробити це, бо зараз же кинувся до мене і, схопивши в обійми, почав говорити таке, що я просто не розумію, наскільки брехня може бути майстерна, а доводи її здаватися правдою.
Дон Фернандо взяв ікону, що була в моїй кімнаті, і поставив її, як свідка наших заручин. Надзвичайно переконливими словами, супроводячи їх незвичайними присягами, він дав мені слово честі одружитись зо мною. Він кілька разів повторював свою присягу й кликав на себе тисячі прокльонів, якщо не додержить слова.
Перед відходом дон Фернанда я сказала йому, що тепер я — його, і таким самим способом він може бачитись зо мною щоночі, доки захоче з'ясувати всім свій намір. Але він прийшов лише наступної ночі й більше не з'являвся. Я не бачила його ні на вулиці, ні в церкві більше як місяць і марно кликала його до себе.
Ці дні й ці години, пригадую, були надзвичайно важкі й сумні для мене. Пригадую, що тоді ж мене почав брати сумнів щодо правдивості присяги дон Фернанда. Пригадую також, я була змушена стримувати сльози й стежити за виразом свого обличчя, щоб батьки не спитали про причину мого сумного настрою, а я не почала брехати. Але все це разом скінчилося — я втратила свою стриманість, забула про честь та обачність і виявила всі свої таємні думки. Трапилося це тому, що невдовзі між людьми у нас почали ширитись чутки, ніби дон Фернандо в сусіднім місті взяв за себе дівчину надзвичайно вродливу й дуже доброго роду, хоч і не таку заможну, щоб придане дозволяло їй мріяти про такого вельможного чоловіка. Казали, що звуть її Люсінда, і переказували навіть про дивні події підчас її одруження.
Почувши ім'я Люсінди, Карденіо зщулився закусив губу, насупив брови, і незабаром з очей у нього ринули потоки сліз, але це не спинило Доротеї (так звали дівчину), яка вела своє оповідання далі.
— Ця сумна новина дійшла й до мене, але, замість того, щоб охолодити моє серце, запалила його таким гнівом і шаленством, що я мало не вибігла на вулицю кричати про зрадництво та коварство, з якими повелись зо мною. Та я стримала свій гнів і надумала тієї ж ночі зробити те, що й зробила — вбралася в цю одежу й пішки подалась до міста. Мене несло туди бажання якщо не перешкодити тому, що я вважала за зроблене, то принаймні спитати в дон Фернанда, як насмілився він поводитися так зо мною. За два з половиною дні я була вже там, де хотіла, і, входячи до міста, спитала, де будинок батьків Люсінди. Перший, до кого я звернулася, відповів мені більше, ніж я бажала б почути.
Він розказав мені, де той будинок і про все, що сталося підчас заручин Люсінди, — а чутки про це набули вже розголосу на ціле місто. Він розповів мені, що тієї ночі, як дон Фернандо заручився з Люсіндою, молода, давши згоду бути йому дружиною, раптом зомліла. Дон Фернандо, розстібнувши їй убрання, знайшов у неї на грудях листа, де вона писала, що не може бути Фернандові дружиною, бо заручена з якимсь Карденіо. Цей Карденіо, казав він, був значний пан з з того самого міста, здавна її кохав, і Люсінда дала згоду Фернандові тільки з покори своїм батькам. В листі було написано також, що Люсінда має вкоротити собі віка зараз же після шлюбу, і доказом цього був кинджал, що його знайшли в неї під одежею.
Дон Фернандо, дізнавшись про це і вважаючи, що Люсінда обдурила й поглузувала з нього, кинувся до неї і хотів убити тим самим кинжалом, і неодмінно зробив би це, якби його не стримали присутні. Фернандо після цього зник, а Люсінда, отямившись другого дня, сказала батькам, що справді була заручена з Карденіо. Довідалась я також, що Карденіо був при цім і, побачивши її зарученою, — чого він ніколи не сподівався, — в розпачі покинув місто й залишив їй листа, де гірко дорікав їй за вчинену йому кривду й писав, що їде туди, де люди не бачитимуть його. Про все це хутко дізналось усе місто, а згодом за кілька днів усі довідалися, що Люсінда зникла з дому і що одурілі батьки не можуть знайти її.
Живучи в місті й не знаючи, що робити далі, бо дон Фернандо не знаходився, я одного разу почула привселюдне оголошення, де обіцяно велику нагороду тому, хто розшукає мене, вказано мій вік і подано опис мого вбрання. Переказували, я чула, ніби мене викрав з дому слуга, що зник разом зо мною, і це найбільше вразило мене, бо я бачила, як знеславлено моє ім'я, і розуміла, що до ганьби, викликаної моєю втечею, додається нова. Почувши це оголошення, я зразу пішла в ці гори, прагнучи лише одного втекти від батька й од тих, хто з його доручення шукатиме мене.