Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/28
| ◀ Розділ XXVII. Про славетну пригоду з квадріерами і про велику лютість нашого доброго рицаря Дон-Кіхота | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ XXVIII. Де оповідається про незвичайний спосіб, яким зачаровано Дон Кіхота Ламанчського, та про інші цікаві події |
Частина друга. Розділ I. Про те, що священик і цирульник говорили з Дон-Кіхотом з приводу його хвороби ▶ |
|
Побачивши, що його посаджено в клітку й поставлено на віз, Дон-Кіхот сказав:
— Я читав багато дуже видатних рицарських історій, але ніде не натрапляв і ніколи не чув, щоб зачарованих рицарів возили таким способом і так повільно, як можна сподіватися від цих лінивих тихоходів. Звичайно їх перевозили повітрям, надзвичайно швидко, серед темних хмар, або в якійнебудь вогняній колісниці, або на гіпогрифі чи на подібній до нього тварині. Проте, може бути, що за наших часів рицарство та чари йдуть якимсь відмінним від того шляхом, який уживано раніше. Тим більше, що я ще — новий рицар і перший, хто відновив забуті вже рицарські пригоди, і для мене винайдено нові чари й новий спосіб возити зачарованих. Як ти про це гадаєш, Санчо?
— Я нічого не гадаю, бо не читав стільки книжок про мандрівне рицарство, як ваша милость.
Поки пан із своїм зброєносцем отак розмовляли, дон Фернандо й Карденіо, щоб Санчо, кінець-кінцем, не догадався остаточно про їхні вигадки, — а він був уже близький до цього. — вирішили прискорити від'їзд Дон-Кіхота, одвівши набік корчмаря, звеліли йому сідлати Росінанта і приготувати Санчові осла.
Корчмар зробив це дуже швидко, а священик тимчасом найняв поденно квадріерів супроводити їх аж до села. Карденіо причепив до сідла Росінанта з одного боку щит, з другого — таз і знаками звелів Санчові сісти на осла та взяти за повід Росінанта, а з обох боків воза поставив квадріерів з рушницями. Перед самим від'їздом з корчми вийшли хазяйка, її дочка та Маріторнес і, вдаючи, що плачуть з його нещастя, почали прощатися з Дон-Кіхотом, а той сказав їм:
— Не плачте, мої добрі сеньйори! Такі нещастя трапляються з усіма тими, хто, як і я, належить до рицарства, і коли б цього не трапилося, я не вважав би себе за славетного мандрівного рицаря. Такі випадки ніколи не трапляються з маловідомими рицарями, тому про них ніхто й не згадує. А великі рицарі — то інша річ. Їхнім чеснотам і славі заздрять багато князів та інших рицарів, що намагаються погубити їх різними шкідливими способами. Але чеснота сама з себе така могутня, що, не зважаючи на всяке чорнокнизтво, подолає все і, як сонце, заллє своїм світлом увесь світ.
Поки Дон-Кіхот розмовляв з дамами, священик і цирульник прощалися з дон Фернандом та його товаришами.
Після цього священик і його друг цирульник, — обидва, щоб Дон-Кіхот не впізнав їх, у масках, — сіли верхи, і процесія рушила в путь. Їхали вони таким порядком: спереду — віз, яким правив його хазяїн, з боків ішли квадріери з рушницями, за ними їхали на своїх міцних мулах замасковані священик і цирульник, поважні й серйозні на вигляд, не випереджуючи повільних волів. Дон-Кіхот сидів у клітці із зв'язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до грат і такий мовчазний та нерухомий, немов то була кам'яна постать, а не жива людина.
Через шість днів добралися вони до села, де жив Дон-Кіхот, і в'їхали туди ополудні. Трапилось це в неділю, і селяни були на майдані на той час, коли через нього проїздив віз із Дон-Кіхотом. Всі підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке, і, впізнавши земляка, дуже здивувалися. Один хлопчисько зараз же побіг до ключниці та небоги й розказав їм, що їхній дядько та пан приїхав схудлий і пожовклий, в клітці на возі, запряженому волами.
Ключниця й небога зустріли Дон-Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, де він є. Священик доручив небозі якомога краще доглядати свого дядька й пильнувати, щоб він знову не втік, і розказав їм, яких заходів довелося вжити, щоб привезти Дон-Кіхота додому. Обидві жінки почали при цьому голосити, проклинаючи всі рицарські книжки і благаючи небо вкинути в глибоку безодню авторів цих книжок. Та хвилювання й острах потім не покинули їх, бо вони уявляли собі, що тільки Дон-Кіхот трохи одужає, вони знову лишаться без свого дядька й пана. І як вони гадали, так і сталося.