Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/3
| ◀ Розділ II. Де оповідається про перший виїзд Дон-Кіхота з своєї садиби | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ III. Де оповідається про незвичайний спосіб, яким Дон-Кіхота висвячено на рицаря |
Розділ IV. Про те, що трапилося з нашим рицарем, коли він виїхав з корчми ▶ |
|
Схвильований цими думками, Дон-Кіхот поспішив швидще закінчити свою злиденну вечерю, покликав корчмаря, зачинився з ним у стайні, став перед ним навколішки і сказав:
— Не встану з цього місця, славний рицарю, поки ваша милость не дарує мені того, що я хочу просити в неї і що буде корисно й для вашої слави і для блага всього людства.
Корчмар, побачивши постояльця коло своїх ніг і почувши таку балаканину, збентежився, не знаючи, ні що зробити, ані що сказати, щоб той підвівся; і вони довго сперечалися, аж поки корчмар пообіцяв задовольнити його прохання.
— Я й не чекав іншого від вашої великодушності, мій сеньйоре, — відповів Дон-Кіхот. — Отже, послуга, якої я просив у вас і яку ви, з своєї ласки, мені обіцяли, полягає в тім, щоб завтра ранком ви висвятили мене на рицаря. Цієї ночі я держатиму почесну варту в каплиці[1] вашого замку, а завтра, кажу, здійсниться те, чого я так бажаю, — я матиму змогу вирушити в широкий світ, шукаючи пригод на користь усім тим, кому я потрібний. Це обов'язок усього рицарства, в тому числі й мандрівних рицарів, як я, що прагнуть таких подвигів.
Корчмар був людина хитрувата і догадувався вже, що його постоялець несповна розуму. Почувши ж такі слова, він зовсім у цьому переконався, але, щоб посміятися, вирішив потурати його вигадкам. Отже, він сказав Дон-Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів, і що його плани властиві та природні такому великому рицареві, яким він здається з свого молодецького вигляду. Замолоду, мовляв, він теж брався до цього почесного діла, мандруючи по світах та шукаючи пригод. Він не обминув ні Перчелеса біля Малаги, ні Ріаранських островів, ні севільського Компаса, ні сеговійського Асогеха, ні валенсійської Олівери, ні гранадської Рондільї, ні санлукарського узбережжя, ні кордовського Потра, ні толедських заїздів[2], ні інших різних місць, і скрізь вправлявся щодо швидкості ніг та спритності рук, робив дуже багато зла і, кінець-кінцем, став відомий мало не по всіх судах в Іспанії. Нарешті, він оселився в цьому своєму замку і живе тут з своїх та чужих прибутків, приймаючи в себе мандрівних рицарів усілякої гідності та якості виключно через симпатію до них і для того, щоб вони ділилися з ним тим, що в них є, на подяку за гарне до них ставлення. Він сказав також, що в цьому замку немає каплички, де б держати почесну варту, бо її зруйновано, щоб збудувати нову, але він знає, що в разі потреби вартувати можна де завгодно, і цієї ночі Дон Кіхот може виконати свої обов'язки в замковім подвір'ї. Завтра ж відбудеться весь потрібний церемоніал, і він стане рицарем, та ще й таким великим, що більш великого від нього не може бути в світі.
Потім корчмар спитав Дон-Кіхота, чи є при ньому гроші. Дон-Кіхот сказав, що не має нічого, бож ніколи не читав, щоб мандрівні рицарі возили з собою гроші.
На це корчмар відповів, що Дон Кіхот помиляється, бо коли в рицарських історіях і не писано про це, то тільки тому, що авторам здавалося зайвим писати про такі зрозумілі речі, як потреба мати гроші та чисту сорочку; проте, не можна думати, щоб вони їх не мали. Він, особисто, вважав за певне й доведене, що всі мандрівні рицарі мали при собі про всяк випадок добре напханий гаманець і возили з собою сорочки та маленьку скриньку з маззю, щоб лікувати свої рани, бо не завжди на полях та в пустинях, де вони билися, можна знайти когось, хто лікував би їх. У декого, щоправда, був приятель — учений чарівник, що приходив на поміч, посилаючи до них повітрям, на якій-небудь хмарі, дівчину або карлика із склянкою цілющої води; випивши одну краплю її, вони відразу очунювали, наче ніколи не мали ніяких ран чи болячок. Але оскільки приятеля-чарівника в деяких рицарів не було, то їхні зброєносці мали з собою гроші й інші потрібні речі, а саме корпію та мазі для лікування. А коли в рицарів не було і зброєносця (це траплялося дуже рідко), то вони возили все самі на коні в невеличких торбинках, ніби щось дуже важливе, бо для іншого чого мандрівному рицарству не дуже годилося тягати з собою торбинки.
На цій підставі корчмар радив Дон-Кіхотові не мандрувати надалі без грошей і без речей, про які він тількищо казав і які можуть стати в пригоді саме тоді, коли цього найменше сподіваєшся.
Дон-Кіхот обіцяв точно виконати його поради і після цього дістав наказ стати на варту на великому подвір'ї біля корчми. Зібравши всю свою зброю і поклавши її на корито біля колодязя, Дон-Кіхот устромив руку в щит, взяв спис і з молодецьким виглядом почав поволі походжати перед коритом.
Корчмар розповів усім, хто був у корчмі, про божевілля свого постояльця, про почесну варту із зброєю та про висвячення на рицаря, якого той чекає.
Всі дивувалися з такого незвичайного божевілля і, пішовши подивитися здаля на Дон-Кіхота, побачили, як, не відходячи далеко від зброї, він то спокійно походжає, то втуплює очі в корито і спирається на спис.
Зайшла ніч; місяць світив ясно, і те, що робив новий рицар, було всім добре видно. Одному з погоничів у корчмі захотілося піти напоїти худобу, а для цього треба було зняти з корита зброю Дон-Кіхота. Побачивши, що погонич підходить до корита, Дон-Кіхот сказав йому голосно:
— Хто б ти не був, о, сміливий рицарю, що збираєшся доторкнутись до зброї найвідважнішого з мандрівних рицарів, які будьколи підперезувалися мечем, поміркуй, що ти робиш, і не торкайся до неї, коли не хочеш заплатити життям за своє зухвальство.
Погонич не звернув уваги на ці слова (а краще було б звернути, бо йшлося про його здоров'я) і, взявши зброю за ремені, швиргонув її далеко від себе. Побачивши це, Дон-Кіхот звів очі до неба і, звернувшись думками до своєї Дульсінеї, сказав:— Допоможіть мені, моя сеньйоро, в першій образі, вчиненій вашому підданцеві; хай не зрадять мене в першій небезпеці ваша ласка й підтримка!
З цими й подібними до них словами він кинув щит, обіруч підніс спис і так сильно ударив по голові погонича, що той упав на землю, а коли б дістав ще й другий такий удар, то йому не потрібний був би вже й лікар. Зробивши це, Дон-Кіхот позбирав свою зброю і знову почав походжати так само спокійно, як і раніше.
Трохи згодом, ще не знавши, що сталося (бо погонич лежав приголомшений), з тим самим наміром напоїти мулів підійшов другий. Не встиг він зняти зброю з корита, як Дон-Кіхот, не кажучи ані слова і не благаючи вже ласки ні в кого, знову кинув щит, знову підняв спис і, не потрощивши його, більш як розполовинив погоничеві голову, бо розколов її на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі, і корчмар у тім числі. Побачивши їх, Дон-Кіхот просунув руку в щит і, спираючись на меч, сказав:
— О, владарко вроди, сило і міць мого недужного серця, настав час звернути очі твоєї величності на полоненого тобою рицаря, якого чекає велика пригода.
Цими словами він, здавалось, надав собі стільки мужності, що погоничі всього світу не могли б змусити його відступити бодай на один крок.
Побачивши своїх поранених товаришів, що лежали на землі, погоничі почали здаля кидати камінням на Дон-Кіхота, а той захищався щосили щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю.
Корчмар голосно кричав, щоб вони дали спокій божевільному, бо його однаково виправдають, хоч би він і повбивав їх усіх.
Дон-Кіхот кричав ще голосніше, називаючи погоничів віроломцями і зрадниками, а господаря замку — підлим і неблагородним, бо він дозволяє отак поводитися з мандрівним рицарем, і казав, що скарав би його за зрадництво, якби мав уже рицарську гідність.
— А до вас, брудна й підла наволоч, мені нема ніякого діла; кидайте, наближайтеся, підходьте, ображайте мене, як хочете, ви дістанете відплату за свою дурість та зухвалість.
Він казав це так енергійно та мужньо, що нападники страшенно злякалися і — почасти через це, а почасти, послухавшись корчмаря — перестали кидати на нього каміння, він же дозволив забрати поранених і вартував далі таксамо спокійно й непохитно.
Корчмареві не сподобалась поведінка Дон-Кіхота, і він вирішив якнайшвидше, поки не трапилося більшого нещастя, настановити його на це прокляте рицарство. Отож, підійшовши до Дон-Кіхота, він попросив пробачити за грубіянство, з яким без його відома поводилися з ним погоничі, що дістали належну кару за це. Він повторив, що в замку немає каплиці, але для їхньої справи вона не конче потрібна. Справді, коли висвячують на рицаря, вся штука, оскільки він знає церемоніал, полягає в ударах мечем по спині й по плечах, а це можна зробити й серед поля. Щождо почесної варти, яку відбувають тільки дві години, то на ній він уже простояв більше як чотири.
Дон-Кіхот повірив і сказав, що ладен слухатись, але просить кінчати якнайшвидше, бо, ставши рицарем, він у разі нового нападу не лишить у замку живої душі, крім тих, за кого проситиме господар замку, до якого він ставиться з великою пошаною.
Попереджений і переляканий корчмар приніс швидше книгу, де записував видавані погоничам солому та ячмінь, і з недогарком свічки, який ніс хлопчик, та двома згаданими вже дівчатами підійшов до Дон-Кіхота. Звелівши йому стати на коліна, корчмар почав читати з своєї книжки, наче проказував якусь молитву, а читаючи підніс руку і добре вдарив його по шиї, а потім по плечах його ж власним мечем. Увесь цей час він мимрив собі під ніс, ніби молився. Далі він звелів одній з дам оперезати Дон-Кіхота мечем, і та зробила це дуже майстерно та обережно, бо мало не лускала зо сміху на кожному кроці церемонії. Проте, бачені нею подвиги нового рицаря примушували її стримуватись. Пов'язуючи йому меч, добра сеньйора сказала:
— Хай щастить вашій милості у всіх рицарських змаганнях!Скінчивши нашвидку ці, ніде ще не бачені, церемонії, Дон-Кіхотові закортіло сидіти вже на коні та їхати назустріч пригодам. Він швидко осідлав Росінанта, сів на нього і, обіймаючи корчмаря та дякуючи йому за ласку, наговорив таких дивовижних речей, що й переказати їх не можна.
Корчмар, щоб швидше вирядити його за ворота своєї садиби, відповідав не менш красномовно, але куди коротше і, не вимагаючи навіть грошей за ночівлю, відпустив його з миром.