Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/8
| ◀ Розділ VII. Про великий успіх, що мав Дон Кіхот підчас жахливої, ніколи нечуваної пригоди з вітряками, і про інші, гідні спомину пригоди | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ VIII. Про цікаві розмови між Дон-Кіхотом і його зброєносцем Санчом Пансою |
Розділ IX. Де оповідається про нещасливу пригоду, яка спіткала Дон-Кіхота, коли він зустрівся з немилосердними янгуесцями ▶ |
|
Тимчасом Санчо Панса, добре пом'ятий слугами монахів, підвівся й пильно стежив за битвою. Побачивши, що баталія скінчилася і його пан моститься сісти на Росінанта, він підбіг до нього піддержати стремено і раніш, ніж той сів на коня, впав навколішки і сказав, цілуючи йому руку:
— Хай ваша милость подарує мені острів, що ви здобули в цім страшнім бою, і хоч який він великий, я спроможуся управляти ним не гірше за всіх, хто управляв будьякими островами в світі.
Дон-Кіхот відповів йому:
— Вважайте на те, брате Санчо, що ця пригода й подібні до неї дорожні сутички мають наслідком не острови, а тільки розбиту голову чи відрубане вухо. Але потерпіть, і нам трапляться такі пригоди, коли я матиму змогу призначити вас не тільки губернатором, а й на куди вищу посаду.
Санчо дуже зрадів і, поцілувавши вдруге Дон-Кіхота в руку та в край його панцера, допоміг йому здертись на Росінанта, а сам сів на осла й поїхав за своїм паном, який, не сказавши й слова дамам з карети і навіть не попрощавшися з ними, одразу ж рушив у путь і незабаром в'їхав у лісок, що був поблизу. Санчо поспішав услід на всю ходу свого осла, але Росінант біг так швидко, що Санчо, щоб не залишитись зовсім позаду, мусів попросити, щоб Дон-Кіхот підождав його. Наш рицар спинив Росінанта, чекаючи свого втомленого зброєносця, а той, під'їхавши, сказав:
— Мені здається, сеньйоре, що нам було б безпечніше заховатись десь у церкву, бо не буде нічого дивного, коли той, кого ви так добре впорядили підчас бою, сповістить про це Святе Братство[1]. Нас заберуть, і ми чимало попріємо, доки визволимось із в'язниці.
— Мовчи, — відповів Дон-Кіхот. — Де це ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря судили, хоч скільки б він вчинив убивств?
— Я не знаю нічого про вбивства, і сам я нікого не вбив за все своє життя, — сказав Санчо, — але добре знаю, як поводиться Святе Братство з тими, хто б'ється на шляхах.
— Не бійся, друже, — відповів Дон-Кіхот, — я зможу вирвати тебе навіть з рук Братства. А втім, скажи відверто, чи бачив ти колинебудь кращого за мене рицаря на всьому земному просторі? Чи ти читав у якійнебудь історії про когось, що завзятіше нападав, витриманіше бився, краще влучав та спритніше скидав із сідла?
— Правду казати, я зроду не читав ні однієї історії, — відповів Санчо, — бо не вмію ні читати ні писати. Але можу закладатися, що ніколи досі не служив я у такого відважного пана, як ваша милость. Тимчасом я благаю вашу милость звернути вашу увагу на те, що з вашого вуха точиться багато крові, а в мене в торбинках є корпія і трохи білої мазі.
— Я міг би обійтися без цього, — відповів Дон-Кіхот, — коли б раніш здумав приготувати пляшку ф'єрабрарського бальзаму, одна крапля якого зберегла б нам час і ліки.
— Що ж це за пляшка і який бальзам? -запитав Санчо у пана.— Рецепт цього бальзаму я знаю напам'ять, — відповів Дон-Кіхот, — і з ним нічого боятись ні смерті, ні ран. Коли я його виготую і дам тобі, а ти десь у бійці побачиш, що мене розрубано пополам, як то часто трапляється, то тобі доведеться тільки підняти половину мого тіла, що впаде на землю, і прикласти до тієї, що лишається на сідлі. Треба тільки робити це якнайшвидше, щоб не застигла кров, і прикладати половину до половини так, щоб вони якраз припадали одна до однієї, а потім мерщій дати мені проковтнути дві краплі цього бальзаму, і ти побачиш, що я стану здоровіший за яблуко.
— Якщо це так, — сказав Санчо, — я зразу зрікаюсь губернаторства на острові, що ви мені обіцяли, і хочу тільки, щоб ваша милость у нагороду за мої численні й великі послуги дали мені рецепт цієї незвичайної рідини. На мою думку, перший-ліпший дасть за неї не менш як два реали за унцію, а мені цього й досить, щоб чесно та спокійно дожити свій вік. Слід тільки знати, чи дорого коштуватиме готувати її.
— Менш як за три реали можна зробити три асумбри[2], — відповів Дон-Кіхот.
— Лишенько моє! — сказав Санчо, — Так чого ж ваша милость не робить цього бальзаму й мене не навчить?
— Пожди, друже, — відповів Дон-Кіхот, — я маю викрити тобі ще важливіші секрети та вчинити ще більшу ласку, а тимчасом лікуймося, бо вухо болить мені дужче, ніж я хотів би.
Санчо витяг із торбинок корпію та мазь, а Дон-Кіхот, знявши з голови й побачивши свій розбитий шолом, мало не втратив розуму, і, поклавши руку на меч, підвів очі до неба й сказав:
— Присягаюся жити за прикладом великого маркіза Мантуанського, що заприсягся помститись за смерть свого небожа Балдуіна, відмовився їсти на скатерці, поцілувати свою дружину й дечого іншого. Я хоч і не пригадую цього всього, але додержуватиму, аж поки цілком помщуся за вчинену мені образу.Почувши це, Санчо сказав:
— Ваша милость повинні звернути увагу на те, що коли рицар виконає ваш наказ і з'явиться до вашої господині, сеньйори Дульсінеї Тобоської, він відбуде свою повинність і не заслуговує вже іншої кари, якщо не зробить нового злочину.
— Ти сказав і зауважив дуже добре, — відповів Дон-Кіхот, — і я скасовую свою присягу про нову помсту, але знову стверджую, що житиму так, як я сказав, аж доки здобуду такий самий шолом від якогонебудь рицаря.
— Киньте під усі чорти свої присягання, сеньйоре, — відповів Санчо, — бо вони тільки шкодять здоров'ю і занапащають сумління. А коли не кинете, то скажіть мені, що маємо робити, якщо довгий час не зустрінемо ні однієї людини в шоломі. Невжеж ви здійснюватимете свою обітницю, не зважаючи на такі незручності та невигоди, як спати в одежі, не ночувати в залюднених місцевостях і завдавати собі тисячі інших прикростей, вигаданих божевільним старим герцогом Мантуанським, які ваша милость хочете тепер відживити? Подивіться ж, ваша милость, цими шляхами їздять не озброєні люди, а самі погоничі мулів та візники, які не тільки не мають шолома, а й ніколи не чули про нього.
— Тут ти помиляєшся, — заперечив Дон-Кіхот. — Не перебудемо ми й двох годин на цих перехрестях, як побачимо більше озброєних людей, ніж було їх в армії, що йшла на Альбраку здобувати прекрасну Анхеліку[3].
— Щасти нам, — сказав Санчо, — і хай наблизиться час, коли ви добудете острів, що так дорого мені коштує; а після цього я можу й умерти.
— Я сказав тобі, Санчо, — промовив Дон-Кіхот, — тобі не варт турбуватися. Коли бракуватиме острова, у нас є ще королівства Данія і Собрадіс. Вони прийдуться тобі, як перстень на палець, і для тебе то буде навіть краще, бо королівства ці стоять на твердому грунті. Але облишмо їх до часу, а тепер подивись, чи немає, в твоїх торбинках чого під'їсти, бо нам треба швидше їхати й шукати якогось замку, де можна було б переночувати та приготувати бальзам, про який я тобі казав, а то, клянуся богом, вухо мені здорово поболює.
— У мене є цибуля, трохи сиру й кілька скибок хліба, — сказав Санчо, — але це ж не їжа для такого славетного рицаря, як ваша милость.
— Як погано ти на цьому розумієшся, — відповів Дон-Кіхот. — Тобі треба знати, що для мандрівних рицарів велика честь не їсти нічого цілий місяць, а якщо вони й їдять, то перше, що навернеться під руку. І ти знав би це все, якби прочитав стільки романів, скільки я. Але ні в однім я не знайшов згадок про те, чи їли мандрівні рицарі, коли не зважати на незвичайні випадки, як от урочисті бенкети на їхню честь; решту ж днів вони живилися квітами. Ясна річ, вони не могли жити, не ївши й не задовольняючи всіх інших людських потреб, бо були такі самі люди, як і ми з тобою, але вони перебували здебільшого в лісах та пустинях і, не маючи кухаря, вживали звичайних сільських страв, таких от, як ти мені зараз пропонуєш. Отже, друже Санчо, не турбуйся про те, що мені більш до вподоби, не силкуйся знайти новий світ і не намагайся збити мандрівне рицарство з його путі.
— Пробачте, ваша милость, — сказав Санчо, — що, не вміючи ні читати, ні писати, я не знаю правил рицарського фаху. Надалі я наповнюватиму свої торбинки різними сухими плодами для вашої милості, як для рицаря, а для себе, бо я не рицар, братиму щось із птиці та істотніше.
— Я не кажу, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — що мандрівні рицарі мусять їсти самі, як ти кажеш, сухі плоди, а відзначаю тільки, що звичайно вони живляться плодами й різними травами, які ростуть по степах. Вони ці трави знають, знаю їх також і я.
— Добре було б знати ці трави, — сказав Санчо, — бо, я гадаю, нам доведеться колись використати ваше знання.
І на цім слові Санчо витяг з торбинки те, про що казав, і вони дружньо та мирно заходилися їсти, але, бажаючи швидше знайти пристановище на ніч, хапливо скінчили
Незабаром сонце зникло, а разом з ним і надії знайти те, чого їм хотілося, і, натрапивши на халупу козопасів, вони вирішили заночувати там. Наскільки незадоволений цим був Санчо, настільки його панові було приємно перебути ніч на вільному повітрі, бо він гадав, що такі випадки доводять його права на рицарське звання.