Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/11
| ◀ Розділ X. Де оповідається і пояснюється, хто такі були Рицар Лісу та його зброєносець | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XI. Про те, що трапилося між Дон-Кіхотом і одним розумним ідальгом з Ламанчі |
Розділ XII. Де виявляється крайній і найвищий щабель, якого дійшла й могла дійти нечувана мужність Дон-Кіхота, і де оповідається про щасливо закінчену пригоду з левами ▶ |
|
Веселий, вдоволений і радісний продовжував Дон-Кіхот свою подорож, вважаючи себе після такої перемоги найвідважнішим мандрівним рицарем свого сторіччя. Всі пригоди, що могли трапитися з ним далі, він наперед уже вважав доконаними й доведеними до щасливого кінця. Він не надавав великого значення ні чаруванням, ані чарівникам, не згадував про силу побоїв, що доводилося йому діставати підчас своїх рицарських пригод; забув про каміння, яким вибито йому половину зубів, про невдячність галерників і про зухвалість та дрючки янгуесців. Він казав сам собі, що, коли б добрати способу зняти чарування з сеньйори Дульсінеї, він не заздрив би тоді навіть найбільшому щастю, якого будьколи зазнав або міг зазнати найвправніший мандрівний рицар минулих часів. Такі були в нього думки, коли Санчо сказав:
— Чи добрий то знак, сеньйоре, що я й досі бачу перед очима незвичайний ніс свого кума, Томе Сесьяля?
— А ти й справді думаєш, — спитав Дон-Кіхот, — що Рицар Лісу був бакалавр Карраско, а його зброєносець — Томе Сесьяль, твій кум?
— Не знаю, як його сказати; знаю тільки, що те, що казав він про мою хату, жінку та дітей, міг сказати тільки він. Обличчя у нього, як не зважати на ніс, точнісінько обличчя Томе Сесьяля, яке я не раз бачив на селі й у себе дома, а голос у нього такий, як і в того.
— Давай побалакаємо, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Під'їзди ближче. З якої рації бакалавр Самсон Карраско із зброєю для нападу та зброєю для захисту почав би битися зо мною? Хіба ж я йому ворог? Чи мав він причину ставитися до мене так погано? І хіба ж він мій суперник чи фахівець військовий, що заздрить на славу, яку я здобув собі зброєю?
— А що скажемо ми, сеньйоре, про подібність цього рицаря, хоч би хто він був, до бакалавра Самсона Карраска, а його зброєносця — до Томе Сесьяля, мого кума? Якщо це чарування, то як можуть бути дві такі подібні одна до однієї людини?
— Це все хитрощі та витівки злих чарівників, що переслідують мене, — сказав Дон-Кіхот. — Вони, знаючи про мою перемогу, подбали про те, щоб переможений рицар мав вигляд мого приятеля бакалавра. Вони заздалегідь врахували, що дружнє почуття, яке я до нього маю, ставши між вістрям мого меча і міццю моєї руки, заспокоїть мій справедливий гнів; отже й залишиться живий той, хто обманом хотів позбавити мене життя. І, не зважаючи на все це, я розважаю себе, що всежтаки переміг свого ворога.
Поки вони розмовляли так, їх наздогнав чоловік, що їхав тим самим шляхом позад них на дуже гарній кобилі. На нім був плащ з тонкого зеленого сукна, облямований жовто-бурим оксамитом, а на голові берет з такого ж самого оксамиту. Через плече висіла в нього мавританська крива шабля. Наблизившись, подорожній ввічливо привітався і, пришпоривши свою кобилу, хотів випередити їх, коли Дон-Кіхот сказав йому:
— Сеньйоре чепуруне, якщо ваша милость іде тою дорогою, що й ми, і не дуже поспішає, я мав би за честь їхати вкупі з вами.
Подорожній стримав коня і, дивуючись, розглядав Дон-Кіхота. Та якщо він здивовано дивився на Дон-Кіхота, то Дон-Кіхот ще більш здивовано дивився на зеленого вершника, що здавався йому людиною значною. На вигляд йому було років п'ятдесят, він мав орлине обличчя і напіввеселий-напівсерйозний погляд. Одне слово, і вбрання, і вигляд виявляли в ньому особу з великими статками. А вершник у зеленім подумав про Дон-Кіхота Ламанчського, що такої людини і з такими манірами він ще ніколи не бачив. Вершника дивували й довге тіло коня Дон-Кіхота, і високий зріст рицаря, і худорлявість та жовтість його обличчя, і його зброя, і поведінка, і постать, тобто загальна картина, давно вже не бачена в тій місцевості.
Дон-Кіхот помітив увагу, з якою розглядав його подорожній, і в його замішанні прочитав його бажання. Оскільки рицар наш був дуже ввічливий і дуже любив робити всім приємне, то, перш ніж подорожній спитав його, він сам пішов йому назустріч, сказавши:
— Не дивуюсь, якщо вашу милость вразив мій вигляд, бо я знаю, що він незвичайний. Але ваша милость перестанете дивуватися, коли я скажу вам, як кажу тепер, що я один з тих рицарів, які, кажуть люди, шукають пригод. Я хотів воскресити померле вже рицарство і давно вже, спотикаючись тут, падаючи там, скинутий тут, підвівшись там, здійснив значну частину моїх бажань, допомагаючи вдовам, захищаючи одружених, сиріт і дітей, — тобто виконуючи природний обов'язок, властивий мандрівним рицарям. Своїми численними подвигами я заслужив на те, що про мене надруковано в усіх або майже в усіх державах світу. Історії моєї надруковано тридцять тисяч томів, а надрукують ще тридцять тисяч. Отже, щоб умістити все це в небагато слів чи навіть в одне слово, скажу, що я — Дон-Кіхот Ламанчський, званий інакше Рицар Сумного Образу.
Промовивши це, Дон-Кіхот замовк, а зелений вершник, судячи з того, що барився з відповіддю, здавалося, вагався, 3 чого почати. Нарешті, по довгій мовчанці він сказав:
— З мого замішання, сеньйоре рицарю, вам пощастило вгадати моє бажання, але вам не пощастило розвіяти моє здивовання, що його викликає ваш вигляд. Ви казали, сеньйоре, що, дізнавшись, хто ви, я перестану дивуватися. Навпаки, тепер я здивований і вражений ще більше. Як! Невжеж можливо, щоб на світі й досі були мандрівні рицарі і щоб існували друковані правдиві історії про їхні вчинки? Нехай благословенне буде небо, бо з появою історії, де, як каже ваша милость, надруковано про ваші високі та правдиві рицарські подвиги, забудуть незліченні книжки про вигаданих мандрівних рицарів. А цих історій був повний світ, і вони шкодили звичаям і підривали довіру до гарних книжок.
— Ну, вигадані чи ні історії про мандрівних рицарів — про це багато чого можна сказати, — зауважив Дон-Кіхот.
— А хіба ж хтонебудь може сумніватися, що такі історії брехливі? — спитав зелений вершник.
— Я сумніваюся, — відповів Дон-Кіхот. — Та облишмо це. Якщо наша спільна подорож триватиме, я сподіваюся переконати вашу милость, що ви погано робите, ідучи за тими, хто не вірить у їхню правдивість.
Останні слова Дон-Кіхота викликали в подорожнього передчуття, що Дон-Кіхот божевільний, і він чекав нових розмов, які ствердили б це. Та перше, ніж вони перейшли до інших тем, Дон-Кіхот попросив його сказати, хто він, бо сам він, мовляв, розповів йому про себе та про своє життя.
Вершник у зеленім плащі відповів на це так:
— Я, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, ідальго з одного села і звуть мене дон Діего де Міранда. Провожу я своє життя разом з моєю дружиною, моїми дітьми та моїми приятелями. Розважаюсь — полюючи та рибалячи, але не маю ні сокола, ні гончака, а лише приручену куріпку та моторного тхора. Є в мене близько шести тисяч книжок, які іспанською, які латинською мовами, деякі історичного, деякі релігійного змісту. Рицарські книжки ніколи не переступали порога моїх дверей. Читаю я більше світські, ніж духовні книжки. Це пристойна розвага. Вони захоплюють своїм стилем, дивують своєю вигадливістю; тільки їх дуже мало в Іспанії. Іноді я обідаю у приятелів та сусідів і часто запрошую їх до себе. На цих моїх обідах усе чисте та чепурне і подається не скупо. Я не люблю пльоток і не дозволяю плести їх у моїй присутності. Я не допитуюся про життя інших та про їхні вчинки. Ділюся своїми статками з бідними й не похваляюся своїм благодійством, щоб не пустити до свого серця лицемірства та чванливості — ворогів, які потихеньку опановують і найобачніших.
Саме тоді, як ідальго оповідав Дон-Кіхотові, останній підвів голову й побачив на дорозі фургон, уквітчаний королівськими прапорами, і, гадаючи, що це мусить бути якась нова пригода, став кричати Санчові, щоб той подав Йому шолом.