Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/12
| ◀ Розділ XI. Про те, що трапилося між Дон-Кіхотом і одним розумним ідальгом з Ламанчі | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XII. Де виявляється крайній і найвищий щабель, якого дійшла й могла дійти нечувана мужність Дон-Кіхота, і де оповідається про щасливо закінчену пригоду з левами |
Розділ XIII. Про славетну пригоду з зачарованим човном ▶ |
|
Коли Дон-Кіхот звелів Санчові принести йому шолом, Санчо якраз купував у чабанів сир і, підгонюваний поспіхом свого пана, не знав ні що робити з сиром, ні в чім його нести. Нарешті, щоб не кидати те, за що вже заплачено, він вирішив покласти сир у шолом і з цими смачними запасами повернувся спитати, чого треба Дон-Кіхотові, а той сказав йому:
— Подай мені, друже, цей шолом; або я погано розуміюся на пригодах, або та, що я передбачаю, повинна примусити й примушує вже мене стати до зброї.
Вершник у зеленім плащі, почувши це, почав роздивлятися на всі боки, але побачив лише фургон, що їхав ім назустріч. На нім було два чи три прапорці, з яких він зрозумів, що у фургоні везуть гроші з скарбниці його величності, і він сказав про це Дон-Кіхотові. Але рицар наш, завжди гадаючи, що йому трапляються тільки незвичайні пригоди, не повірив і відповів ідальгові так:
— Людина, яку побачено, наполовину вже переможена. Я не втрачаю нічого, готуючись до цієї зустрічі, бо з досвіду знаю, що маю ворогів, видимих та невидимих, і не знаю ні коли, ні де, ні якої пори, ні в якому вигляді вони на мене нападуть.
Потім він повернувся до Санча й попросив у нього шолом, і Санчо, який не встиг викинути звідти сиру, мусів подати його з усім тим, що в ньому було. Дон-Кіхот схопив шолом і, не заглядаючи всередину, одразу одяг його на голову. Із сиру, від тиску та ваги, по обличчю й по бороді Дон-Кіхота потекла сироватка, і це так вразило його, що він сказав Санчові:
— Що це таке, Санчо? Мені здається, що в мене розм'як череп, або тане мозок, або що я спітнів з голови до ніг. Тільки, якщо я спітнів, так це не з переляку, хоч я й гадаю, що мене чекає якась страшна пригода. Дай мені чим утертися, як у тебе що є, бо рясний піт сліпить мені очі.
Санчо мовчки подав хустку і подякував богові, що його пан не збагнув, у чім річ. Дон-Кіхот обтерся, зняв шолом, щоб глянути, що холодило йому голову, побачив там якісь біленькі шматочки, підніс їх до носа і, понюхавши, сказав:
— Клянуся життям моєї сеньйори Дульсінеї Тобоської, це ти поклав мені сюди сиру, зраднику, розбійнику й дурний зброєносцю.
А Санчо відповів надзвичайно спокійно, наче він був зовсім непричетний до цього:
— Якщо то сир, дайте мені з'їсти його, ваша милость. А краще бодай би їв його біс, що поклав сир у шолом. Щоб я насмілився бруднити шолом вашої милості? Хіба ж я такий нахаба? Скажу вам правду, сеньйоре, скільки я розумію, у мене теж повинні бути якісь чарівники, що переслідують і мене, бо я ваша частина і ваше створіння. Вони й поклали сюди цю погань, щоб ваша милость розгнівалися та, звичайно, налатали мені боки. Але цього разу даремне, бо я покладаюся на розважливість свого пана, який візьме на увагу, що в мене нема ні молока, ні сиру, ні чогось такого іншого, а коли б воно й було, то я швидше поклав би його собі в шлунок, ніж у шолом вашої милості.
— Все може бути, — згодився Дон-Кіхот.
Ідальго дивився на все це й дивувався, особливо коли Дон-Кіхот, обтерши собі голову, обличчя, бороду та щолом, знову одяг його, добре укріпився на стременах, витяг меч, взяв у руки спис і сказав:
— Тепер, будь-що-будь, я ладен битися хоч із самим сатаною.
Тимчасом наблизився фургон з прапорами в супроводі погонича мулів та якоїсь людини, що сиділа на передку. Дон-Кіхот перепинив їм шлях і сказав:
— Куди ви їдете, брати? Що це за фургон? Що ви везете в нім і що це за прапори?
— Фургон — мій, — відповів погонич, — в ньому сидять у клітках два величезні леви, які генерал з Орані посилає до двору його величності, а прапори ці — короля, нашого сеньйора, показують, що те, що ми веземо, належить йому.
— А леви здорові? — спитав Дон-Кіхот.
— Такі здорові, — відповів той, що сидів на передку, — яких ще ніколи не перевозили з Африки до Іспанії. Я — доглядач левів, перевозив їх раніше, але таких ще не бачив. Тут лев і левиця. Лев — у першій клітці, а левиця — в задній; вони обоє голодні, бо сьогодні ще не їли. І тому нехай ваша милость зійде з дороги: ми поспішаємо доїхати до місця, де їх можна буде нагодувати.
— Левенята — на мене? — сказав Дон-Кіхот, усміхаючись, — на мене левенята? І в такий час! Ну, тоді побачать же сеньйори, які надсилають їх сюди, чи така я людина, щоб злякатись левів. Злазьте, чоловіче добрий, і, коли ви доглядач, одчиніть клітки, випустіть цих тварин, і серед цього поля я покажу вам, хто такий Дон-Кіхот Ламанчський, наперекір і всупереч усім чарівникам, що на мене їх насилають.
— Та-та-та! — мовив до себе ідальго. — Тепер наш добрий рицар показав, хто він такий. Сир, певне, розм'якшив йому череп і розрідив мозок.
Під цей час до нього під'їхав Санчо і сказав:
— Ім'ям бога благаю вашу милость зробити так, щоб мій сеньйор Дон-Кіхот не чіплявся до цих левів, бо інакше вони пошматують усіх нас.
— Невже ваш пан такий божевільний, що ви боїтесь і думаєте, ніби він може зчепитися з цими хижими тваринами? — спитав ідальго.
— Він не божевільний, а зухвалий, — одповів Санчо.
— Я зроблю так, що він не буде ним, — пообіцяв ідальго і, підійшовши до Дон-Кіхота, який квапив доглядача левів одчинити клітки, сказав йому:
— Сеньйоре рицарю, мандрівні рицарі розпочинають пригоди, які дають їм надію на щасливий кінець, а не такі, де її зовсім нема. Відвага, що вступає у володіння зухвалості, це скорше безумство, ніж мужність. До того ж цим левам навіть не снилося нападати на вас; їх везуть на подарунок його величності, і недобре було б затримувати їх чи перешкоджати їхній подорожі.
— Ідіть собі, сеньйоре ідальго, до вашої прирученої куріпки та до вашого тхора, — відповів Дон-Кіхот, — і дозвольте кожному виконувати свої обов'язки. Це — мій обов'язок, і я сам знаю, виступають ці сеньйори леви проти мене чи ні, — і, звертаючись до доглядача левів, промовив: — присягаюся, дон негіднику, якщо ви зараз же не відчините кліток, я цим списом приштрикну вас до фургона.
Погонич, побачивши рішучість цієї озброєної примари, сказав йому:
— Зробіть ласку, мій сеньйоре, і з почуття милосердя дозвольте мені розпрягти мулів і сховатись разом з ними в безпечному місці раніше, ніж випустять левів. Бо якщо вони загризуть моїх мулів, я теж пропав на все своє життя. У мене нема нічого, крім цього фургона й мулів.
— О, маловірний, — відповів Дон-Кіхот, — злазь, розпрягай і роби, що знаєш. Незабаром ти побачиш, що змарнував час і міг би уникнути цієї роботи.
Погонич зліз, нашвидку розпріг мулів, а доглядач левів голосно сказав:— Будьте за свідків усі, хто тут є, що я відчиняю клітки й випускаю левів проти своєї волі. Я попереджаю також цього сеньйора, що все лихо і збитки, які заподіють тварини, слід поставити на його рахунок, а разом з тим і мою платню, і все, що мені належить. А ви, сеньйори, заховайтесь краще, поки я не відчинив ще клітки. Мені ж я певний, вони не зроблять ніякого лиха.
Ідальго ще раз заходився переконувати рицаря не робити такого безумства. Дон-Кіхот одповів, що знає, що робить.
— Тепер, сеньйоре, — звернувся Дон-Кіхот до ідальга, — якщо ваша милость не хоче бути присутній при цій, по-вашому, трагедії, пришпорте свою кобилу та рятуйтеся в безпечнім місці.
Санчо, коли почув це, із слізьми на очах став просити Дон-Кіхота зректися свого наміру, бо проти такої пригоди і вітряки, і інші відважні подвиги, що чинив Дон-Кіхот за своє життя, були дитячими іграшками.
— Ви ж гляньте, сеньйоре, сказав Санчо, — тут немає ні чарування, ані чогось подібного. Я сам бачив крізь грати та щілини в клітці справжній лев'ячий пазур, і з цього пазуря видно, що лев, мабуть, більший за гору.
— З переляку він може видатись тобі з половину земної кулі завбільшки, — відповів Дон-Кіхот. — Одійди, Санчо, і якщо я помру, ти знаєш нашу колишню умову — біжи до Дульсінеї. Більше я нічого не скажу.
Вершник у зеленому плащі хотів був перешкодити Дон-Кіхотові виконати свій намір, але побачив, що зброя їхня нерівна, і йому видалося нерозсудливим зчіплятися з божевільним, яким, на його думку, був Дон-Кіхот, що знову почав напосідати на доглядача левів, повторюючи свої загрози. Це примусило ідальга підстьобнути свою кобилу, Санча — Сірого, а погонича — своїх мулів, і постаратись од'їхати якомога далі, поки левів ще не випустили.
Санчо оплакував смерть свого пана, який, гадав він, цього разу неодмінно загине в лев'ячих пазурях, кляв свою долю і той час, коли йому спало на думку вернутися на службу до Дон-Кіхота. Проте, він не забував підганяти Сірого, намагаючись якнайдалі від'їхати від фургона.
Поки доглядач вагався, одчиняючи першу клітку, Дон.jpg)
До стор. 220
Доглядач, побачивши, що Дон-Кіхот уже приготувався і що йому доведеться таки випустити лева, щоб уникнути неласки відважного рицаря, одчинив навстіж двері першої клітки, де, як сказано, сидів величезний лев.
Перше, що той зробив, це перекинувся на спину і простягнув лапу, потім потягнувся весь, роззявив широко пащу, не поспішаючи позіхнув, промив собі язиком, у дві долоні завбільшки, очі і облизав морду. Після цього він висунув голову з клітки і почав роздивлятися на всі боки. Очі в нього блищали, як жар, і це видовище могло вжахнути саму відважність, але не Дон-Кіхота.
Наш рицар пильно за ним стежив і чекав, поки він вийде з клітки, гадаючи, що в поєдинку він пошматує лева самими руками, бо так засліпило його ніколи ще небачене божевілля. Але великодушний — більше ввічливий, ніж зухвалий — лев не звернув уваги на таку дитячу пиху і, зирнувши, як було сказано, в один і в другий бік, повернувся спиною, показав Дон-Кіхотові стегна і цілком спокійно та флегматично знову простягся в клітці.
Дон-Кіхот, коли побачив це, звелів доглядачеві вдарити його, щоб роздратований лев таки вийшов із клітки.
— Я не зроблю цього, — відповів доглядач, — бо перший, кого він пошматує після удару, це буду я сам. Вашій милості, сеньйоре рицарю, слід задовольнитися тим, що було, а то був верх відваги, і не слід удруге випробовувати свою долю. Двері клітки відчинені, лев міг вийти з неї, коли б захотів, і якщо він не вийшов досі, то не вийде й цілий день. Величність душі вашої милості виявилася цілком. Ні один відважний рицар, скільки я розуміюся на цьому, не повинен робити більше, як викликати на бій і чекати супротивника на бойовищі. Коли той не з'являється, на нього лягає неслава, а рицар, що чекав, уквітчується славою переможця.— Це правда, сказав — Дон-Кіхот, — зачиняй двері, друже, і будь найкращим свідком тому, що я, як ти бачив, зробив. А саме — коли ти відчинив клітку лева, я чекав його, він не вийшов, я знову чекав, він знову не вийшов і знову ліг. Більше я нічого не повинен робити. Геть чарування, і хай бог допоможе розумові, правді і справжньому рицарству. Зачиняй, кажу тобі, а я тимчасом подам знак утікачам та відсутнім, щоб вони могли почути про цей подвиг із твоїх уст.
Доглядач послухався, а Дон-Кіхот, почепивши на кінчик списа хустку, що нею витирав з обличчя сироватку, почав гукати тих, що невпинно тікали, раз-у-раз оглядаючись. Санчо, коли побачив білу хустку, сказав:
— Нехай уб'ють мене, коли мій пан не переміг цих хижих тварин. Бач, він гукає нас.
Всі спинилися, побачили, що сам Дон-Кіхот подає їм знак, і, трохи насмілившись, почали поволі наближатись до нього, аж поки виразно почули, як він їх гукає. Кінець-кінцем, вони під'їхали до самого фургона, і тоді Дон-Кіхот сказав погоничеві:
— Запрягайте ваших мулів, брате, і їдьте далі. А ти, Санчо, дай два червінці, один — йому, а другий — доглядачеві, як винагороду за те, що вони затрималися через мене.
— Я дам їх з великою охотою, — відповів Санчо, але що сталося з левами? Живі вони чи ні?
Тоді доглядач докладно й поволі розказав, як кінчилася битва, і якнайкраще змалював мужність Дон-Кіхота, постать якого так налякала лева, що той не наважився і не захотів виходити з клітки, хоч двері й були довго відчинені.
Після цього фургон поїхав своєю дорогою, а Дон-Кіхот, вершник у зеленім плащі й Санчо теж поновили свою путь.
Десь о другій годині вдень доїхали вони до села й до садиби дон Діега, якого Дон-Кіхот називав Рицарем Зеленого Плаща.
Проживши тут чотири дні без ніяких пригод, ранком на п'ятий день Дон-Кіхот і Санчо вирушили в дальшу путь.